Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 20 жовтня 2020 року
Тексти > Жанри > Роман  ::  Тексти > Тематики > Фантастика

Зона покриття :

Частина 1

Переглядів: 34110
Додано: 19.07.2009 Додав: zatak  текстів: 4
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
— Кинув його на веранді. Хотів, щоб обидві мої руки були вільними, коли ми йтимемо твоїм «коридором смерті».
— Тоді все гаразд. Слухай, Клаю, мені страшенно шкода, що так вийшло з твоєю сім'єю...
— Не шкодуй завчасно, — відповів Клай трохи різкувато. — Поки ще нема про що шкодувати.
— ...але я справді тішуся, що зустрів тебе. Це все, що я хотів сказати.
— Навзаєм, — сказав Клай. — Я радий, що знайшлося тихе місце, де можна переночувати. Впевнений, що Аліса
теж рада.
— Поки Молден не став гучним місцем і не згорів дотла у нас під носом.
Клай кивнув, слабо посміхнувшись.
— Поки. Ти забрав у неї ту страшну маленьку штуку?
— Ні. Вона лягла з нею спати, як із... плюшевим ведмедиком, чи що. Завтра їй буде набагато ліпше, якщо вночі вона
не прокидатиметься.
— Думаєш, вона спатиме до ранку?
— Ні, — відповів Том. — Але на випадок, якщо вона прокинеться налякана, я всю ніч буду поруч із нею. Під однією
ковдрою, якщо це допоможе. Ти ж знаєш, що зі мною вона в безпеці, правда?
— Так. — Клай знав, що з ним самим вона теж була б в безпеці, але зрозумів, що має на увазі Том. — Завтра на
світанку я вирушаю на північ. Мабуть, було 6 краще, якби ви з Алісою пішли зі мною.
Том трохи подумав про це і запитав:
— А як щодо її батька?
— Вона сказала, що він, цитую: «дуже самостійний». Найбільше її непокоїло те, чи зготує він собі на обід. Судячи з
її слів, вона не готова взнати правду. Авжеж, нам доведеться запитати, як вона хоче вчинити, але я волію, щоб вона
була з нами, і не хочу йти на захід у ті промислові міста.
— Тобі геть не хочеться йти на захід.
— Так, — зізнався Клай.
Він думав, що Том сперечатиметься, але цього не сталося.
— А як щодо сьогоднішньої ночі? Думаєш, треба спати по черзі?
Досі Клаєві це навіть не спало на думку.
— Не знаю, чи це матиме сенс. Якщо ошалілий натовп увірветься на Салем-стрит, розмахуючи пістолетами й
смолоскипами, що ми зможемо вдіяти? — спитав він.
— Сховатися у підвалі?
Клай поміркував над цим. Спуститися в підвал означало для нього вжити найбільш крайній захід із усіх, до яких
можна було вдатися, — бункерний захист, — але завжди був шанс, що гіпотетичний ошалілий натовп, про який
ішлося, подумає, що будинок порожній, і промчить повз нього. Це краще, ніж стати жертвами різні в кухні. Можливо,
після того як вони стануть свідками групового зґвалтування Аліси.
«До цього не дійде, — стривожено подумав він. — Ти просто губишся у здогадах, ось і все. Трусишся зі страху в
темряві. До цього не дійде».
От тільки Бостон, залишений позаду, догорав. На горілчані крамниці вчинялися напади, і чоловіки до крові билися
через алюмінієві барильця з пивом. До цього вже дійшло.
Тим часом Том спостерігав за ним, даючи йому змогу переварити це... і це означало, що для самого Тома це вже,
мабуть, був пройдений етап. Раф стрибнув йому на коліна. Том поклав свого бутерброда на стіл і погладив кота по
спинці.
— Знаєш що, — сказав Клай. — Якщо в тебе знайдеться зо дві ковдри, у які я зможу загорнутися, то чому 6 мені не
провести ніч на веранді? Вона крита, і всередині темніше, ніж на вулиці. Це значить, що я точно побачу, коли хтось
ітиме, ще задовго до того, як мене помітять. Особливо якщо ці «хтось» — мобілоїди. Вони не справили на мене
враження таких, що можуть підкрастися.
— Ні, підкрадатися вони не будуть, це точно. А що як люди обійдуть будинок ззаду? Лінн-авеню лише за квартал
звідси.
Клай знизав плечима, намагаючись цим сказати, що вони не зможуть захиститися від усього... або хоча б добре
захиститися... але вголос цього не вимовив.
— Гаразд, — порушив мовчанку Том, проковтнувши ще шматочок бутерброда і згодувавши шматочок шинки
Рафові. — Але ти можеш розбудити мене десь о третій. Якщо доти Аліса не прокинеться, то, може, спатиме до ранку.
— Якби ж то знати наперед, що на нас чекає, — відповів йому Клай. — Слухай, здається, відповідь мені відома, але
про всяк випадок: у тебе ж немає пістолета, правда?
— Ні, — сказав Том. — Навіть газового балончика немає. — Він подивився на свій бутерброд і поклав його на стіл.
Коли він звів очі на Клая, вони були дуже сумні. Том заговорив пошепки, як це роблять люди, коли обговорюють
таємниці. — Пам'ятаєш, що сказав коп перед тим, як застрелити того ненормального?
Клай кивнув. Гей, чуване, як життя? Ну типу шо чути? Цього він ніколи не забуде.
— Я знав, що це зовсім не так, як показують у фільмах, — провадив далі Том, — але ніколи не підозрював, що це
має таку неймовірну силу, чи раптовість... і звук, із яким воно... те, що в його голові...
Зненацька він схилився вперед, притиснувши свою маленьку долоню до рота. Рух тіла налякав Рафера, і кіт
зістрибнув додолу. У горлі Тома щось тричі заклекотало з судорожним звуком, і Клай приготувався до того, що зараз
він, напевно, почне блювати. Йому залишалося сподіватися, що сам він втримається, але щодо цього ніяких гарантій
не було. Відчував: його от-от знудить, він на волосину від цього. Бо знав, що має на увазі Том. Постріл — і мокрі липкі
бризки на асфальті.
Обійшлося без блювання. Том опанував себе і звів очі, повні сліз.
— Вибач, — сказав він. — Мені не слід було це згадувати.
— Не треба вибачатися.
— Думаю, якщо ми збираємося пережити те, що в нас попереду, нам ліпше забути про сентименти. Як на мене, то
люди, не спроможні це зробити... — Він замовк, а тоді продовжив. — Як на мене, то люди, не спроможні це зробити...
— Замовк удруге. І тільки після третьої спроби зміг закінчити. — Як на мене, то люди, не спроможні це зробити,
можуть померти.
Вони пильно дивилися один на одного, освітлювані білим сяйвом гасової лампи.

10

— Відтоді як ми покинули місто, я не бачив жодної озброєної людини, — сказав Клай. — Спочатку я справді не
звертав уваги, але потім почав придивлятися.
— Ти ж знаєш, чому так, правда? Бо в Массачусетсі найсуворіші закони щодо володіння зброєю в країні, за
винятком, хіба що, Каліфорнії.
Клай згадав, що кілька років тому на кордоні штату бачив рекламні щити, на яких стверджувалося те саме. Потім їх
замінили: з'явилися нові, на котрих було написано, що за водіння автомобіля в нетверезому стані вам світить ніч у
в'язниці.
— Якщо копи знайдуть пістолет, схований у твоїй машині, тобто у бардачку, разом з реєстраційним посвідченням і
страховим полісом, тебе можуть запроторити за ґрати років, я так думаю, на сім, — сказав Том. — Якщо ж зупинять
твій пікап, а там лежить заряджена рушниця, навіть у сезон полювання, вважай, що нарвався на штраф у десять тисяч
доларів і два роки виправних робіт. — Він узяв зі столу недоїдений сандвіч, пильно оглянув його і поклав назад. —
Якщо ти не злочинець, то можеш купити собі пістолета і тримати його вдома, але дозвіл на носіння? Може, якщо за
тебе поручиться отець О'Маллі з «Клубу для хлопчиків», та й то не гарантовано.
— Відсутність зброї, можливо, врятувала не одне життя біженцям, які залишали місто.
— Цілком із тобою погоджуюся, — підтвердив Том. — Ти про тих двох, що билися за пивне барильце? Слава Богу,
що в них не було пістолетів.
Клай кивнув.
Том відкинувся на спинку стільця, схрестив руки на вузьких грудях і озирнувся. Його окуляри поблискували. Світне
коло, яке відкидала гасова лампа, було яскравим, але маленьким.
— Одначе зараз я б від пістолета не відмовився. Навіть після того як бачив, якої шкоди завдає зброя. А я ж вважаю
себе пацифістом.
— Давно ти тут живеш, Томе?
— Уже майже дванадцять років. Досить тривалий час, аби переконатися, що Молден помалу перетворюється на
Задрипанськ. Ще не остаточно ним став, але це вже не за горами.
— Добре, тоді давай поміркуємо. У кого з твоїх сусідів у будинку міг би виявитися пістолет чи пістолети?
З відповіддю Том не забарився.
— У Арні Нікерсона. Він мешкає навпроти, через три будинки від мене. На бампері його «камрі» наклейка НСА , а
ще кілька перевідних картинок із жовтими стрічками і старий стикер «Буш — Чейні»...
— Зрозуміло...
— А також дві наклейки НСА на пікапі, до якого він у листопаді чіпляє фургон і вирушає на полювання у ваших
краях.
— А ми тішимося з виручки, яку забезпечує нам його дозвіл на полювання за межами штату, — сказав Клай. —
Давай вдеремося завтра до його будинку і візьмемо зброю.
Том Маккурт подивився на нього як на божевільного.
— Звісно, цей чоловік не такий параноїк, як дехто з тих ополченців у Юті, — тобто він справді мешкає у
Техачусетсі, — але на його газоні один із тих знаків охоронної сигналізації, на якому чітко сказано «ХОЧЕШ
ВИПРОБУВАТИ СВОЄ ВЕЗІННЯ, ГНИДО?», і я не сумніваюся, що ти чув про правила щодо того, коли у члена НСА
можна забрати зброю.
— Думаю, щось на зразок «тільки розціпивши холодні пальці трупа»...
— Саме так.
Клай нахилився вперед і виклав йому все, що стало для нього очевидним з того моменту, коли вони подолали спуск
із траси-1: що Молден тепер був черговим дохлим містечком у Стільникових Штатах Америки і що країна поза зоною
обслуговування, зараз, на жаль, відсутній зв'язок з вашим абонентом, зателефонуйте, будь ласка, пізніше. Салем-стрит
безлюдна. Він відчув це, коли вони наближалися... хіба ні?
Ні. Дурня. Ти відчував, що за нами спостерігають.
Справді? Та навіть якщо так, чи на таку інтуїцію можна покластися, чинити, як вона підказує, переживши подібний
день? Про це навіть думати смішно.
 
Наші Друзі: Новини Львова