Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 20 жовтня 2020 року
Тексти > Жанри > Роман  ::  Тексти > Тематики > Фантастика

Зона покриття :

Частина 1

Переглядів: 34105
Додано: 19.07.2009 Додав: zatak  текстів: 4
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
битву за барильце з пивом, розвернувся і розтанув у пітьмі.

6

— Ми на місці, — сказав Том хвилин за десять по тому. І тут (наче вусатий чоловічок в окулярах подав «небесному
режисерові з освітлення» сигнал) вийшов місяць, що протягом останньої години чи десь близько того ховався за
пошматованою хмарою та завісою диму. Його промені — тепер сріблясті, а не жахливі вірусно-помаранчеві, як
раніше, — освітили будинок, який міг бути темно-синім, зеленим чи навіть сірим: без світла вуличних ліхтарів важко
було сказати напевне. Точно Клай міг сказати тільки те, що будинок був охайний і гарний, хоча, мабуть, і не такий
великий, як могло здатися спочатку. Місячне сяйво теж сприяло цій омані, та головним винуватцем були сходи, що
вели з доглянутого газону Тома Маккурта до єдиного ґанку з колонами на всій вулиці. Ліворуч був кам'яний димар.
Над ґанком на вулицю виходило вікно спальні.
— О, Томе, він прекрасний! — вигукнула Аліса аж занадто захоплено. Клай відчув, що у її голосі бринять нотки, які
свідчать про те, що вона змучена і перебуває на межі істерики. Власне Клай не вважав будинок прекрасним, але
визнав, що виглядає той як оселя людини, у якої є мобільний телефон та всі інші неодмінні атрибути двадцять першого
століття. Такими були й інші будинки у цій частині Салем-стрит, і Клай засумнівався, а чи багатьом мешканцям цих
будинків так само неймовірно пощастило, як і Томові. Він нервово озирнувся. Усі будинки стояли темні, адже світла не
було, і могло б здатися, що люди покинули їх, якби він не відчував на собі погляди тих, хто за ними стежить.
Очей божевільних? Мобілоїдів? Він подумав про Бізнес-вумен і Світлу Фею, про психа у сірих штанах і
пошматованій краватці, чоловіка у діловому костюмі, який відірвав зубами вухо в собаки. Про голого чоловіка, який
біг, змахуючи взад і вперед автомобільними антенами, так, ніби завдавав коротких прямих ударів. Ні, спостереження
не в репертуарі мобілоїдів. Вони просто нападають. Але якщо в цих будинках сховалися нормальні люди — хоча 6
хтось із них, — то куди поділися мобілоїди?
Клай не знав.
— Не знаю, чи можна його назвати прекрасним, — промовив Том, — але він ще стоїть, і мені цього досить. Я вже
серйозно налаштувався на те, що коли ми прийдемо, то побачимо тільки яму в землі, з якої йде дим. — Він засунув
руку в кишеню і дістав звідти невелику низку ключів. — Прошу заходити в мою скромну оселю, і нехай вона такою
залишається назавжди, і все таке інше.
Вони почали підніматися: вже зробили десь шість кроків, коли Аліса скрикнула:
— Стійте!
Клай круто розвернувся, відчуваючи водночас тривогу і перевтому. Здавалося, він починає потроху розуміти, що
таке виснаження під час бойових дій. Навіть його запаси адреналіну вже вичерпувалися. Але там нікого не було — ні
мобілоїдів, ні лисого з обличчям, заюшеним кров'ю, що стікала з розірваного вуха, ні навіть старушенції з її блюзом на
тему апокаліпсису. Тільки Аліса, що опустилась на одне коліно на тротуарі біля сходів.
— Що там таке, люба? — спитав Том.
Вона випросталася, і Клай побачив, що в руці вона стискає крихітну кросівку.
— Це «бебі-найкі», — сказала вона. — У тебе...
Том похитав головою.
— Я живу сам. Тобто, якщо не брати до уваги Рафа. Але він усього лише кіт, хоч і вважає себе королем.
— Тоді хто її залишив? — Вона перевела розгублений, втомлений погляд з Тома на Клая.
У відповідь Клай похитав головою.
— Хтозна, Алісо. Ти б краще викинула її.
Але Клай знав, що вона цього не зробить, бо це було дежа вю в його найгіршому, дезорієнтуючому прояві. Усе ще
тримаючи кросівку в руці, яку притисла до талії, вона вирушила до Тома, що стояв на східцях, намацуючи в тьмяному
освітленні потрібний
«Зараз ми почуємо кота, — подумав Клай. — Рафа». І справді, за дверима почулося радісне нявкання кота, якому
Том Маккурт завдячував своїм порятунком.

7

Том нахилився, і Раф, чи Рафер (обидва імені були скороченням від Рафаеля), стрибнув йому на руки, голосно
муркочучи й витягаючи шию, аби обнюхати охайно підстрижені вуса господаря.
— Еге ж, і я за тобою скучив, — сказав Том. — Я тобі все пробачив, віриш? — Тримаючи Рафера на руках і
погладжуючи його по голові, він перетнув закриту веранду. Аліса не відставала. Останнім ішов Клай. Він повернув
ручку замка й замкнув двері, а потім приєднався до інших.
— Йдіть за мною коридором до кухні, — сказав Том, коли вони опинилися всередині будинку. Тут витав приємний
запах поліролі для меблів і, як здалося Клаю, шкіри. Цей запах асоціюється з чоловіками, що ведуть спокійний спосіб
життя, у якому не обов'язково мусять бути присутні жінки. — Другі двері праворуч. Тримайтеся ближче. Коридор
широкий, на підлозі нічого немає, але по обидва боки стоять столики, а темно хоч в око стрель. Та ви й самі бачите.
— Якщо можна так висловитися, — ввернув Клай.
— Ха-ха.
— У тебе є ліхтарики? — запитав Клай.
— Ліхтарики й гасова лампа, яка навіть краще за них, але спочатку давайте дістанемося кухні.
Вони йшли за Томом по коридору: Аліса посередині, двоє чоловіків по боках. Клай чув, як часто вона дихає,
намагаючись зберігати спокій в незнайомому оточенні, але, звісно, це було нелегко. Чорт, йому теж було важко. Він
погано орієнтувався. Бодай промінець світла, і було б легше, а так...
Він наштовхнувся коліном на один зі столиків, про які попереджав Том, і почувся дзенькіт, що нагадував цокотіння
зубів, дзенькіт предмета, який от-от мав розбитися. Клай подумки приготувався почути звук розбитого скла і крик
Аліси. Він майже не сумнівався, що вона закричить. Але те, що стояло на столику (ваза чи якась дрібниця), вирішило
прослужити трохи довше й знову стало на місце. Коридор здавався нескінченним, але нарешті Том спитав:
— Усі живі? Повертайте праворуч.
У кухні стояла та сама темінь, що й у коридорі, і Клай на якусь мить замислився про все те, чого йому бракує і,
мабуть, ще більше бракує Томові: цифр на дисплеї мікрохвильової печі, заспокійливого бурмотіння холодильника,
можливо, світла з сусіднього будинку, що проникає крізь вікно над кухонною мийкою і відбивається на хромованому
крані.
— Ось стіл, — сказав Том. — Алісо, зараз я візьму тебе за руку. Ось стілець, сідай. Вибачайте, що я говорю так,
наче ми граємо у піжмурки.
— Усе га... — почала вона і тут же тихо скрикнула, від чого Клай аж підстрибнув. Його рука намацала рукоятку
ножа (тепер він вважав його своїм) ще до того, як він зрозумів, що потягнувся за ним.
— Що? — різко запитав Том. — Що таке?
— Нічого, — відповіла вона. — Нічого... страшного. Кіт. Його хвіст... на моїй нозі.
— Ох. Вибач.
— Усе нормально. Дурепа, — додала вона з таким презирством до самої себе, що Клай здригнувся у темряві.
— Ні, — сказав він. — Не картай себе, Алісо. Сьогодні був важкий день.
— Був важкий день! — повторила Аліса і засміялася. Клаю цей сміх дуже не сподобався. Такі самі нотки звучали в
її голосі, коли вона назвала Томів будинок .прекрасним. Він подумав: «У неї буде істерика, і що тоді робити? У кіно
істеричці дають ляпаса, і це завжди приводить її до тями, але в кіно принаймні видно, де вона».
Йому не довелося ні бити її по щоках, ні трусити, ні міцно тримати (це він, мабуть, зробив би в першу чергу). Аліса
почула дивне звучання власного голосу, може, вхопила його і приборкала: спочатку це було здушене горлове
булькання, тоді важке дихання, а потім настала тиша.
— Сідай, — сказав Том. — Ти, мабуть, дуже втомилася. І ти, Клаю. Піду по світло.
Клай намацав стілець і сів за стіл, якого майже не бачив, незважаючи на те, що очі вже повністю призвичаїлися до
темряви. Щось прошурхотіло об холошу його штанів і затихло. Тихе «няв». Раф.
— Вгадай що? — почав він, звертаючись до ледь помітного обрису постаті, коли Томові кроки стихли. — Друзяка
Рафер і мене налякав до чортиків. — Хоча насправді Клай зовсім не злякався.
— Ми мусимо його пробачити, — сказала вона. — Якби не цей кіт, Том був би так само божевільний, як і решта.
Ото було б прикро.
— Це точно.
— Мені так страшно, — провадила вона далі. — Думаєш, завтра, при денному світлі, буде ліпше? Цей страх
минеться?
— Не знаю.
— Ти, мабуть, місця собі не знаходиш через свою дружину та малого.
Клай зітхнув і потер обличчя.
— Найважче — змиритися з безпорадністю. Ми розлучилися, розумієш, і... — Він замовк і похитав головою. І не
продовжував би, але вона подалася вперед і взяла його за руку. Її пальці були міцні й прохолодні. — Ми розійшлися
навесні. Досі мешкаємо в одному маленькому містечку, моя мати назвала 6 це «солом'яним шлюбом». Моя дружина —
вчителька початкових класів.
Він нахилився, намагаючись роздивитися її обличчя в темряві.
— Хочеш знати, що у цьому всьому найгірше? Якби це сталося рік тому, Джонні точно був би з нею. Але у вересні
цього року він перейшов до середньої школи, яка розташована майже за п'ять миль від нашого дому. Я весь час
намагаюся вирахувати, чи був він удома, коли весь світ збожеволів. Вони з друзями їздять автобусом. Я думаю, він
мусив бути вдома. І гадаю, що він пішов просто до неї.
«Або витяг з наплічника свого мобільного і подзвонив їй!» — радісно підказав щур-паніка... і вкусив. Клай відчув, що
його рука все міцніше стискає пальці Аліси, і змусив себе зупинитися. Але зупинити піт, що проступав на обличчі й
руках, був не в змозі.
— Але ти не знаєш, — сказала вона.
— Ні.
— У мого тата фотоательє у Ньютоні, — сказала вона. — Я переконана, що з ним усе гаразд, він дуже самостійний,
але він хвилюватиметься через мене. Мене і мою... Мою сам знаєш кого. — Клай знав. — Я весь час думаю про те, як
він впорався з вечерею. Я знаю, це маячня, але він зовсім не вміє готувати.
Клай хотів було запитати її, чи був у її батька мобільний, але щось підказало йому цього не робити. Натомість він
 
Наші Друзі: Новини Львова