Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 20 жовтня 2020 року
Тексти > Жанри > Роман  ::  Тексти > Тематики > Фантастика

Зона покриття :

Частина 1

Переглядів: 34124
Додано: 19.07.2009 Додав: zatak  текстів: 4
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
місяць зійшов зі сторінок коміксу жахів, але вголос цього не вимовив.
Не маючи чого сказати, стояли мовчки. Люди на мосту тільки дивилися на місто, яке щойно залишили,
спостерігаючи, як полум'я сягає дорогих будівель кондомініумів, побудованих уздовж лінії затоки, і починає пожирати
їх. Над водою розносився вереск сигналізацій безпеки: переважно пожежних і автомобільних, — до яких для гостроти
смаку додалося ухкання кількох сирен. Через певний проміжок часу один голос через гучномовець інструктував
громадян ПОКИНУТИ ВУЛИЦІ, а потім втрутився інший голос, що радив ПОКИНУТИ МІСТО ПІШКИ, ЙДУЧИ
ГОЛОВНИМИ МАГІСТРАЛЯМИ НА ЗАХІД І ПІВНІЧ. Ці дві суперечливі поради кілька хвилин змагалися одна з
одною, а потім голос, що радив ПОКИНУТИ ВУЛИЦІ, замовк. Приблизно за п'ять хвилин не стало чутно й
ПОКИНУТИ МІСТО ПІШКИ. Тепер було чутно тільки голодне ревіння пожежі, яку розносив вітер, сигналізацію й
звуки постійного тихого потріскування, з яким, на думку Клая, від величезного жару лопалися віконні шибки.
Він намагався збагнути, скільки людей потрапило там у пастку. У капкан між вогнем і водою.
— Пам'ятаєш, як ти питав, чи може сучасне місто згоріти? — запитав Том Маккурт. У відблисках пожежі його
маленьке інтелігентне обличчя здавалося змученим і хворим. На одній щоці була розмазана сажа. — Пам'ятаєш?
— Замовкніть обидва і ходімо вже, — сказала Аліса. Вона була вочевидь спантеличена, але, як і Том, говорила
стишеним голосом. («Ми наче у бібліотеці», — подумав Клай. Але потім передумав: — «Ні — у залі, де прощаються з
небіжчиком»). — Може, ми вже підемо? Бо це все мене просто вбиває.
— Звичайно, — відповів Клай. — Ще б пак. Томе, до твого дому далеко?
— Звідси менше двох миль, — відповів він. — Не хотілося б про це казати, але в нас іще не все позаду. — Вони вже
повернули на північ, і він показав на щось попереду праворуч. Заграву, що розгорялася там, можна було б прийняти
за помаранчевий відсвіт натрієвих вуличних ліхтарів у хмарну ніч. Та тільки ніч була безхмарною й ліхтарі не
світили. Так чи інакше, над ліхтарями б не здіймалися стовпи диму.
Аліса застогнала й одразу ж затулила рота долонею, наче боячись, що хтось із мовчазного натовпу, який дивився
на Бостон у полум'ї, насварить її за те, що вона здіймає забагато галасу.
— Не хвилюйтеся, — з похмурим спокоєм у голосі запевнив їх Том. — Ми йдемо до Молдена, а то схоже на Ревір.
Судячи з напрямку вітру, у Молдені все мусить бути гаразд.
«А тепер замовкни», — подумки наказав йому Клай, та Том не послухався.
— Поки що, — додав він.

2

На цьому рівні прогону мосту стояло кілька дюжин покинутих автомобілів і пожежна машина з написом «СХІДНИЙ
БОСТОН» на боці авокадово-зеленого кольору, посунута вбік вантажівкою з цементом (обидві покинуті), але загалом
цей рівень мосту був вільний для проходу пішоходів. «Тільки тепер їх, мабуть, слід називати біженцями, — подумав
Клай і зрозумів, що їх уже немає. — Нас. Це нас слід називати біженцями».
Люди й досі майже не розмовляли між собою. Більшість із них просто стояли і мовчки дивилися, як горить місто. Ті,
що рухалися, йшли повільно, часто озираючись через плече. Потім, коли вони наблизилися до краю мосту (Клай
бачив «Старого панцерника» — принаймні він думав, що це «Старий панцерник», — який похитувався на якорі в
затоці, досі не досяжний для полум'я), він помітив дивну річ. Багато хто з людей зиркав на Алісу. Спершу йому спала
на думку параноїдальна ідея, що їх із Томом підозрюють у викраденні дівчини задля здійснення бозна-яких
аморальних бажань. Потім він нагадав собі, що ці привиди на мосту Містик шоковані, вирвані з коренем із
нормального життя і їм зараз навіть гірше, ніж постраждалим від урагану Катріна (тих нещасних, принаймні,
попереджали про наближення стихійного лиха), тож навряд чи вони зараз здатні міркувати на такі складні теми.
Більшість із них були надто заглиблені у себе, щоб думати про мораль. Та коли місяць зійшов трохи вище і засвітив
яскравіше, Клай збагнув, у чім річ: вона єдиний підліток у натовпі. Навіть сам Клай був молодим порівняно з
більшістю біженців. Здебільшого людям, що витріщалися на смолоскип, який донедавна був Бостоном, чи повільно
брели у напрямку Молдена або Данверса, було за сорок, а багато хто з решти мав такий вигляд, що вони могли 6
отримати у ресторанах «Денні» знижку для літніх. Він побачив кількох людей з маленькими дітьми і двійко малюків у
візках — ось і все молоде покоління.
Трохи далі він помітив іще дещо. На дорозі валялися мобільні телефони. Вони траплялися через кожні кілька футів
— і жодного цілого. Їх або трощили машинами, або топтали ногами, поки від них не залишилися самі дроти та уламки
пластмаси, ніби отруйні змії, яких треба знищити, поки вони не почали кусатися знову.

3

— Як тебе звати, дитино? — запитала повна жінка, яка, зрізавши кут, перейшла на їхній бік траси. Це сталося
приблизно через п'ять хвилин, після того як вони залишили міст. Том підбадьорив їх: іще п'ятнадцять хвилин — і вони
будуть біля місця, де закінчується Салем-стрит, а звідти до його будинку всього чотири квартали. Він сказав, що його
кіт здуріє з радості, коли його побачить, і на Алісиному обличчі з'явилася слабка подоба посмішки. Клай подумав, що
слабка подоба — це краще, ніж нічого.
Зараз Аліса з легкою недовірою дивилася на повняву жінку, що відділилася від мовчазних у більшості своїй груп і
маленьких шеренг, де були чоловіки та жінки (майже тіні, деякі з валізами, деякі з господарськими сумками або
наплічниками), які перейшли річку Містик і прямували головною трасою-1, що вела на північ, подалі від великого
згарища на півдні, а зважаючи на нову пожежу, що розгоряється в Ревірі, — на північний схід.
Товстуха дивилася на Алісу з явною зацікавленістю. У салоні краси з її волосся, у якому вже почала пробиватися
сивина, зробили охайну завивку. На ній були окуляри, що своєю формою нагадували котяче око, і куртка, яку Клаєва
мати зазвичай називала «напівпальтом». В одній руці жінка тримала господарську сумку, а в другій — книгу.
Здавалося, що вона й мухи не образить. Вона, звичайно ж, не скидалася на одну з мобілоїдів — вони не зустріли
жодного відтоді, як залишили мотель «Атлантик-авеню» з пакетами провіанту, — проте Клай одразу насторожився.
Те, що вона підійшла до них і почала розмову так, ніби вони не тікають з палаючого міста, а спілкуються на вечірці
знайомств, здалося йому не надто нормальним. Але що за таких обставин було нормальним? Саме це? Мабуть, він
просто щось недостатньо добре розумів. Але в такому разі Том теж, бо й він дивився на цю повненьку, схожу на матір,
жінку поглядом, у якому читалося «Йди собі геть».
— Аліса, — саме тієї миті, коли Клай вже вирішив, що вона не збирається відповідати, промовила вона. Наче
дитина на уроці, що намагається нарешті відповісти на питання, якого вона боїться, можливо, підступне й справді
занадто важке для неї. — Мене звати Аліса Максвел.
— Аліса, — повторила гладуха, і її губи скривилися у властивій матері посмішці, такій само солоденькій, як і
сповнений зацікавлення погляд. Невідомо чому, але ця посмішка стала тією останньою краплею, яка переповнила
чашу терпіння Клая. — Чудове ім'я. Воно означає «благословенна Господом».
— Ні, пані, воно означає «королівської крові» чи «народжена у королівській сім'ї», — утрутився Том. — А тепер
просимо вибачити. Дівчинка сьогодні втратила матір, і...
— Усі ми сьогодні когось втратили, чи не так, Алісо? — не зважаючи на Тома, спитала повнява жінка. Вона не
відставала від Аліси; завиті у салоні краси локони підстрибували з кожним кроком. Аліса роздивлялася її зі змішаним
почуттям тривоги і зацікавлення. Вони йшли у натовпі: деякі люди крокували, хтось поспішав, а багато хто брів,
опустивши голови, — майже безтілесні тіні в цій незвичній темряві. Клай досі не зустрічав молоді, якщо не брати до
уваги кількох малюків, кількох дітей, які тільки-но почали ходити, та Аліси. Жодного підлітка, бо більшість підлітків
мали мобільні телефони, як Світла Фея там, біля фургона Містера Софті. Або як його рідний син, у якого був червоний
«Некстел» з мелодією «Клуб монстрів» і трудомама-вчителька, яка могла зараз бути з ним чи будь-де в ін...
Припини. Не випускай щура на волю. Той щур уміє тільки бігати, кусати і крутитися, намагаючись упіймати себе
за хвіст.
Тим часом гладуха й далі кивала, стріпуючи своїми кучерями в такт.
— Так, кожен із нас когось втратив, бо настав час великих випробувань. Про все це сказано тут, у «Одкровенні». —
Вона підняла вгору книжку в руці. Звичайно ж, то була Біблія, і Клай подумав, що тепер краще розуміє, звідки цей
блиск у очах за скельцями видовжених окулярів товстухи. То не доброзичлива цікавість, а божевілля.
— О, ну все, приїхали, — сказав Том. У його голосі Клай почув суміш огиди (цілком імовірно, що до самого себе, бо
дозволив товстусі влізти й почати розмову) та збентеження.
Авжеж, товстуха не звернула на його слова ніякої уваги. Її погляд був прикутий до Аліси, і хто міг стати їй на
заваді? У поліції (якщо вона ще й досі існувала) й без того було повно справ. Скрізь сновигали тільки налякані втікачі, і
менше за все на світі їх турбувала якась стара божевільна з Біблією та хімічною завивкою, зробленою в салоні краси.
— Чашу безумства вилито на голови грішників і Місто Гріха запалало від смолоскипа Єее-го-ви, що очищає! —
закричала товстуха. На її губах лежав шар червоної помади, а зуби були занадто рівні, що свідчило про наявність
старомодних протезів. — І тепер ви бачите втечу тих, що не розкаялися, істинно кажу вам, саме тоді, коли черви
лізуть з роздертого черева...
Аліса затулила вуха руками.
— Нехай вона замовкне! — закричала вона, але колони примарних обрисів тих, що донедавна були мешканцями
міста, проходили повз них. Лише деякі мигцем кидали похмурі байдужі погляди у їхній бік і знову втуплювалися в
темряву, у якій десь попереду лежав Нью-Гемпшир.
Товстуха почала пітніти. Біблія піднята, очі виблискують, а салонна завивка киває і коливається.
— Опусти руки, дівчино, і почуй Слово Господнє, поки ти не дозволила цим чоловікам забрати тебе і согрішити з
тобою просто біля порогу Пекла! «І я бачив зорю в небі, а ймення тій зорі Полин, і ті, хто пішов за нею, пішли за
Люцифером, а ті, що пішли за Люцифером, спустилися просто у горнило...»
Клай ударив її. В останню секунду він стримав удар, але все одно стусан у щелепу вийшов сильним, і він відчув, як
рукою до самого плеча прокотилася віддача. Окуляри товстухи піднялися над товстим приплюснутим носом і впали
назад на перенісся. Очі за скельцями втратили блиск і закотилися. Її коліна підломилися, і вона почала сповзати на
землю, впустивши Біблію, яку міцно тримала у стиснутій в кулак руці. Проте Аліса, яка все ще здавалася
приголомшеною й переляканою, досить-таки швидко відвела руки від вух і впіймала книгу. А Том Маккурт підхопив
жінку під пахви. Удар і два наступні підхвати були виконані так віртуозно, що їх можна було б використати у
постановці балету.
Раптом Клай відчув, що підступив до межі зриву ближче, ніж будь-коли відтоді, як усе покотилося шкереберть. Чому
саме це справило на нього більше враження, ніж дівчина-підліток, що перегризла горло жінці, чи бізнесмен із ножем,
чи пан Рікарді, що висів на люстрі з мішком на голові, він не знав, але так було. Він бив бізнесмена з ножем, і Том теж,
але божевілля того психа було інакшим. Стара з салонною завивкою була просто...
 
Наші Друзі: Новини Львова