Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 20 жовтня 2020 року
Тексти > Жанри > Роман  ::  Тексти > Тематики > Фантастика

Зона покриття :

Частина 1

Переглядів: 34108
Додано: 19.07.2009 Додав: zatak  текстів: 4
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
— Вправний, та нестравний, — відповів Клай, і тут на вулиці прогримів ще один вибух, цього разу так близько, що
кав'ярня здригнулася. Келих, що стояв на столі тільки наполовину, втратив рівновагу, впав на підлогу і розбився. Усі
троє втупилися у нього поглядами. Клай хотів було сказати їм, що не вірить у погані прикмети, але це 6 тільки долило
оливи у вогонь. До того ж він у них вірив.

17

Клай мав свої причини на те, щоб повернутися до мотелю «Атлантик-авеню», перш ніж вони остаточно вирушать у
путь. По-перше, він хотів забрати свій портфель, який залишив у холі. По-друге, треба було пошукати, чи не
знайдеться чогось на зразок імпровізованих піхов для Алісиного ножа — навіть футляр від набору для гоління, на його
думку, згодився б, аби тільки він був Досить довгим. По-третє, він хотів дати панові Рікарді ще один шанс приєднатися
до них. Він із подивом зрозумів, що хоче цього навіть більше, ніж забрати забутий портфель із малюнками. Дивно, але
цей чоловік йому подобався, хоча Клай і не надто хотів це визнавати.
Зізнавшись у цьому Тому, він із подивом побачив, що той киває на знак згоди.
— Для мене це як піца з анчоусами, — сказав Том. — Переконую себе, що у поєднанні сиру, томатного соусу і
мертвої риби є щось огидне... але іноді просто не можу опиратися цьому ганебному бажанню.
На вулиці й поміж будинками панував буревій із чорного попелу та сажі. Автомобільна сигналізація заливалася
трелями, пронизливим плачем заходилася охоронна, дзеленчала пожежна. Спеки у повітрі не відчувалося, але Клай
чув, як на півдні й заході потріскує пожежа. І чадний сморід посилився теж. До них долинали крики, та звучали вони
десь позаду, біля Коммон, там, де Бойлстон-стрит розширювалась.
Коли вони вже були біля «Атлантик-авеню», Том допоміг Клаю відсунути один зі стільців стилю доби королеви
Анни від розбитих скляних дверей. Хол за дверима потопав у темряві, тож стійка пана Рікарді та диван здавалися
тільки темними силуетами, і якби Клай їх раніше не бачив, то зараз геть не розумів би, що це за тіні. Над ліфтами
поволі згасала одинока аварійна лампочка, а під нею, як сліпень, дзижчав акумулятор у коробці.
— Пане Рікарді! — покликав Том. — Пане Рікарді, ми прийшли дізнатися, чи ви, бува, не передумали.
Відповіді не було. За мить Аліса почала обережно вибивати скляні зубці, що й досі стирчали з рами.
— Пане Рікарді! — знову крикнув Том, але відповіді, як і раніше, не було, тож він повернувся до Клая. — Ти хочеш
зайти всередину, так?
— Так. Треба забрати портфель. У ньому мої малюнки.
— У тебе немає копій?
— Там оригінали, — відповів Клай, наче це все пояснювало. Принаймні для нього це було так. А крім того, там був
пан Рікарді. Він же сказав: «Я вслухатимуся».
— А що, як до нього добралося те Гупало з горішнього поверху? — запитав Том.
— Якби це сталося, то ми б чули, як воно гупає тут, унизу, — відповів Клай. — І якщо вже на те пішло, то воно б
вибігло на звук наших голосів, белькочучи, як той, що хотів зарізати нас біля Коммон.
— Звідки вам знати? — спитала Аліса, закусивши нижню губу. — Ще надто рано думати, що вам відомі всі
правила.
Авжеж, вона мала рацію, та стояти на місці й обговорювати це було не варто.
— Я буду обережним, — сказав Клай і однією ногою переступив через нижній край вікна. Воно було вузьке, але
місця, щоб протиснутися всередину, вистачало. — Просто засуну голову в двері його кабінету. Якщо його там немає,
то я не збираюсь полювати на нього, як маніяк на дівчину у фільмі жахів. Я просто вхоплю портфель, і ми звідси
заберемося.
— Не переставай кричати, — порадила Аліса. — Просто говори «О'кей, все о'кей» абощо. Весь час.
— Добре, але якщо я замовкну, одразу ж тікайте. Не заходьте за мною.
— Не хвилюйся, — сказала вона серйозно. — Я теж дивилася всі ті фільми. У нас удома є кабельне телебачення.

18

— Зі мною все о'кей, — крикнув Клай, піднявши портфель і поклавши його на стійку адміністратора. «Для початку
непогано», — подумав він. Але на душі все одно неспокійно.
Обходячи стійку, він подивився через плече і побачив, що одне розблоковане вікно тьмяно мерехтить і наче пливе у
сутінках, а в ньому на тлі останніх променів дня чітко вирізняються два силуети.
— Зі мною все о'кей, досі о'кей, зараз зайду в його кабінет і подивлюся там, досі о'кей, о...
— Клаю? — У голосі Тома прозвучала тривога, але на якусь мить слова застрягли у горлі і Клай не міг змусити
себе відповісти, навіть щоб його заспокоїти. Посеред високої стелі кабінету стирчала арматура для люстри. До неї
було прикріплене щось на зразок портьєрного шнура, а на ньому висіло тіло пана Рікарді. На голову було натягнуто
білий мішок. Такі поліетиленові мішки готель видає постояльцям, щоб вони складали туди брудні речі для прання і
хімчистки. — 3 тобою все добре, Клаю?
— Клаю! — пронизливо, на межі істерики, кричала Аліса.
— Нормально, — почув він власний голос. Здавалося, що його рот розтуляється і стуляється довільно, не
контролюючись розумом. — Я досі тут. — Він думав про погляд пана Рікарді, з яким він казав «Я залишуся на посту».
Слова лунали пихато, але очі видавали переляк і якесь приниження. Це були очі маленького єнота, загнаного в куток
гаража здоровенним злим псом. — Я виходжу.
Він позадкував, наче боячись, що тієї ж миті, як він повернеться спиною, пан Рікарді звільниться зі свого
саморобного зашморгу й нападе на нього. Зненацька він відчув щось більше, ніж просто страх за Шарон та Джонні.
Він затужив за ними так сильно, що з пам'яті виринув спогад про перший день у школі, коли мати залишила його біля
хвіртки, яка вела на майданчик для гри. Інші батьки заводили своїх дітей усередину. Але його мати сказала: «Йди,
Клайтоне, твій клас — це перша кімната, з тобою все буде гаразд, хлопчики мусять справлятися з цим самотужки».
Перед тим як виконати її наказ, він стояв і спостерігав, як вона йде, повертаючись на Кедрову вулицю. У синьому
пальті. Тепер, стоячи тут у пітьмі, він знову відчув, що туга за домом називалася так неспроста.
Аліса і Том — це чудово, але йому потрібні були люди, яких він любив.
Вийшовши до стійки адміністратора, він повернувся обличчям до дверей і перетнув хол. Уже підійшовши до дверей
достатньо близько, щоб побачити налякані обличчя своїх нових друзів, він згадав, що знову забув свого довбаного
портфеля і мусить повертатися. Тільки-но він простягнув руку, як його охопило дивне відчуття впевненості у тому, що
рука пана Рікарді ось-ось вирине з темряви, що згущувалась за стійкою, і вхопить його. Цього не сталося, та нагорі
знову гупнуло. Щось і досі перебуває там, щось навмання блукає у пітьмі. Щось, що ще сьогодні, до третьої години
пополудні, було людиною.
Цього разу, коли він був уже на півдорозі до дверей, єдина лампочка, яка живилася від акумуляторів і освітлювала
хол, мигнувши востаннє, погасла. «Це порушення правил пожежної безпеки, — подумав Клай. — Я мушу про це
доповісти».
Він простягнув свого портфеля, і Том взяв його.
— Де він? — запитала Аліса. — Його там не було?
— Мертвий, — відповів Клай. Йому спало на думку збрехати, але він був неспроможний на це. Надто вже
шокувало його побачене. Як ця людина могла повіситися? Він навіть не уявляв, яким чином це можна було здійснити.
— Самогубство.
Аліса розплакалася, а Клай згадав, що вона не знає: якби все залежало від пана Рікарді, то вона, мабуть, зараз сама
була б мертва. Але насправді йому й самому хотілося трохи поплакати. Тому що нагодився пан Рікарді. Мабуть,
більшість людей хоче заплакати, якщо їм випадає такий шанс.
На захід від них, десь у районі парку Коммон, з темряви, що помалу огортала вулицю, долинув занадто сильний для
людських легенів крик. Для Клая він пролунав майже як сурмління слона. У ньому не було ні болю, ні радості. Тільки
божевілля. Аліса притислася до нього, і він обійняв її однією рукою. Її тіло було наче дріт, через який проходить
сильний електричний струм.
— Якщо ми збираємося звідси вшиватися, то давайте зробимо це зараз, — сказав Том. — Якщо на нашому шляху
трапиться не надто багато перешкод, то ми зможемо дістатися до Молдена, це на півночі, й переночувати в мене
вдома.
— А це в біса гарна ідея, — сказав Клай.
Том обачливо посміхнувся.
— Ти справді так гадаєш?
— Правда. Хтозна, може, офіцер Ешленд уже там.
— Хто такий офіцер Ешленд? — поцікавилася Аліса.
— Полісмен, якого ми зустріли біля Коммон, — відповів Том. — Він... так би мовити, витяг нас із халепи. — Зараз
вони втрьох, обсипані попелом, що падав згори, й у супроводі звуків сигналізації уже прямували на схід від
«Атлантик-авеню». — Але ми його не зустрінемо. Клай просто хотів пожартувати.
— А, — сказала вона. — Я рада, що принаймні хтось намагається жартувати. — На тротуарі біля сміттєвої урни
валявся синій мобільний телефон, через увесь корпус якого проходила тріщина. Не стишуючи кроку, Аліса ударом
ноги скинула його ногою в канаву.
— Оце так гол, — захоплено сказав Клай. Аліса знизала плечима.
— П'ять років футболу, — сказала вона, і тієї ж миті засяяли вуличні ліхтарі, ніби сигналізуючи, що не все ще
втрачено.


МОЛДЕН

1

Тисячі людей стояли на мосту через річку Містик і бачили, як спалахнуло й загорілося все, що перебувало між
Комм-ав та Бостонською затокою. Вітер із заходу навіть після того, як сонце заховалося за обрій, залишився
поривчастим та теплим, і пожежа ревіла, немов полум'я у печі, затьмарюючи зорі. Дедалі вище і вище піднімався у
небо повний і вкрай огидний місяць. Час від часу його маскував дим, але занадто часто без перешкод мандрувало
небом те вилізле з орбіти драконяче око і зиркало вниз, відкидаючи тьмяне помаранчеве світло. Клай подумав, що цей
місяць зійшов зі сторінок коміксу жахів, але вголос цього не вимовив.
 
Наші Друзі: Новини Львова