Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 20 жовтня 2020 року
Тексти > Жанри > Роман  ::  Тексти > Тематики > Фантастика

Зона покриття :

Частина 1

Переглядів: 34118
Додано: 19.07.2009 Додав: zatak  текстів: 4
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
— Думаю, це справді так, — утрутився в розмову Том. — Надворі сильний західний вітер, тобто дме він у напрямку
океану, і якщо ми чули вибух з нової автозаправної станції на розі Ніланд і Вашингтон, біля Медичного центру Нової
Англії...
— Так, вона саме там і розташована, — сказав пан Рікарді. На його обличчі застиг вираз похмурого вдоволення. —
А скільки було протестів! Та для великих грошей немає перепон, повірте ме...
— ...Тоді лікарня вже зайнялася... а з нею, звичайно, всі, хто там був... — перебив його Том.
— О, ні, — Аліса затулила рота рукою.
— Думаю, що так. А на черзі Центр Вонґа. Вітерець може вщухнути до темряви, але якщо цього не станеться, то всі
будівлі на схід від Масс-Пайк до десятої вечора, швидше за все, перетворяться на плавлений сир.
— Але ми на заході, — звернув їхню увагу пан Рікарді.
— Тоді ми в безпеці, — відповів на це Клай. — Принаймні це нам не загрожує. — Він підійшов до віконця, яке
виходило з кабінету пана Рікарді на вулицю, став навшпиньки і визирнув на Есекс-стрит.
— Що ви там бачите? — запитала Аліса. — Там є люди?
— Ні... так. Один чоловік. На протилежному боці вулиці.
— Це хтось із психів?
— Не можу сказати. — Але для себе Клай відзначив, що це псих. Це випливало з того, як той біг і як смикався,
озираючись через плече. Один раз, саме перед тим, як повернути за ріг і вибігти на Лінкольн-стрит, хлопець мало не
наскочив на лоток із фруктами, виставлений перед бакалійною крамницею. І хоча Клай не міг чути, що той казав, але
бачив, що його губи ворушаться. — Усе, він зник.
— Більше нікого? — запитав Том.
— Зараз ні, але там дим. — Клай замовк. — А ще сажа і попіл. Не можу сказати скільки. Усе розносить вітер.
— Гаразд, мене переконали, — сказав Том. — Я завжди повільно засвоював те, що вивчав, але ніколи не було так,
щоб я нічого не засвоїв. Місто згорить, і ніхто, крім божевільних, не збирається залишатись у ньому.
— Думаю, це правда, — відказав Клай. А ще він вважав, що це стосується не тільки Бостона, хоча на той час
Бостон був єдиним, про що він у змозі був спокійно думати. Можливо, з часом він розширить свій кругозір, але тільки
тоді, коли знатиме, що з Джонні все гаразд. А може, повна картина завжди буде йому недоступна, адже він усього
лише малює невеличкі картинки, аби заробити на життя. Але попри все, той егоїст, що наче молюск приліпився до
його свідомості знизу й жив там, скористався зі своєї нагоди направити йому нагору чітку думку. Забарвлену в синє та
темно-золоті іскри. / чому все сталося саме сьогодні? Саме тоді, коли я зірвав такий куш?
— Можна я піду з вами, якщо ви не збираєтеся залишатися? — запитала Аліса.
— Звичайно, — відповів Клай і подивився на адміністратора. — Ви теж приєднуйтесь, пане Рікарді.
— Я залишуся на посту, — проголосив той. Його голос звучав гордовито, але у погляді, яким він подивився на
Клая, перш ніж відвести очі, промайнув хворобливий блиск.
— Не думаю, що керівництво сваритиме вас, якщо ви замкнете готель і підете за таких обставин, — спробував
переконати його Том. Його делікатна манера говорити подобалася Клаю дедалі більше і більше.
— Я залишуся на посту, — повторив адміністратор. — Пан Донеллі, менеджер денної зміни, вийшов, щоб покласти
гроші на депозит у банку, і залишив мене за старшого. Коли він повернеться, то я, можливо...
— Будь ласка, пане Рікарді, — сказала Аліса. — Вам не можна тут залишатися.
Але пан Рікарді, знову схрестивши руки на худих грудях, тільки заперечно похитав головою.

15

Вони відсунули один зі стільців, зроблених у стилі доби королеви Анни, і пан Рікарді відімкнув для них двері
парадного входу. Клай визирнув на вулицю. Він не бачив, щоб хтось прямував у той чи інший бік, але не зміг би
сказати напевно, тому що в повітрі було повно дрібної темної пилюки від золи, що танцювала на легенькому вітерці,
як чорні сніжинки.
— Ходімо, — сказав він. Для початку їм треба було всього лише зробити вилазку до сусіднього «Метрополітан-
кафе».
— Я знову замкнуся і поставлю стілець на місце, — сказав пан Рікарді, — але вслухатимуся. Якщо ви вскочите у
халепу, наприклад, якщо в «Метрополітані» ховається хтось із цих... людей... і вам доведеться відступати, просто
гукніть «Пане Рікарді, пане Рікарді, ви нам потрібні!» Так я знатиму, що можна відчинити двері. Зрозуміло?
— Так, — відповів Клай і стиснув худе плече пана Рікарді. Адміністратор здригнувся, але потім випростався, хоча й
не виказав жодного знаку задоволення від такого прояву поваги. — Ви молодчина. Раніше я так не вважав, але тепер
знаю, що помилявся.
— Я докладаю всіх зусиль, — сухо відказав лисий чоловік. — Просто пам'ятайте...
— Ми не забудемо, — запевнив його Том. — У кав'ярні ми пробудемо хвилин десять, тож, якщо у вас тут щось
трапиться, ви теж кричіть.
— Добре.
Але Клай подумав, що він цього не зробить. Хоч і не знав чому. Вважати, що людина не закричить, аби врятуватися
з біди, було безглуздям, але Клай справді так подумав.
— Будь ласка, змініть свою думку, пане Рікарді, — благала Аліса. — У Бостоні небезпечно, ви самі вже
переконалися.
Але пан Рікарді тільки відвів погляд. І Клай не без здивування подумав: «Ось як дивиться людина, коли вирішує, що
краще ризикувати життям, ніж щось у ньому змінити».
— Ходімо, — покликав Клай. — Зробимо кілька бутербродів, поки не вимкнулась електрика.
— Вода в пляшках теж не завадила б, — додав Том.

16

Електричний струм зник саме у той момент, коли в охайній маленькій кухні «Метрополітан-кафе», обкладеній
білими кахлями, вони загортали останній бутерброд. На той час Клай вже тричі спробував додзвонитися до штату
Мен: один раз до свого колишнього будинку, другий — до початкової школи Кент-Понда, де вчителювала Шарон, і
востаннє — до середньої школи Джошуа Чемберлена, яку нині відвідував Джонні. І щоразу дзвінок зривався, коли він
набирав 207 — код штату Мен.
Коли в «Метрополітан-кафе» згасло світло, Аліса закричала, і Клаєві спочатку здалося, що цей крик звучить у
повній темряві. Потім увімкнулося аварійне освітлення, але Алісу це не дуже заспокоїло. Однією рукою вона міцно
трималася за Тома, а другою погрозливо розмахувала ножем для нарізання хліба, за допомогою якого перед тим
робила бутерброди. Її широко розкриті очі були якісь неживі.
— Алісо, поклади ножа, — дещо різкіше, ніж йому б цього хотілося, сказав Клай. — А то поріжеш когось із нас.
— Або сама поріжешся, — як завжди м'яко і заспокійливо сказав Том. Скельця його окулярів тьмяно виблискували
під світлом аварійних ламп.
Аліса послухалася, але одразу ж знову вхопила ножа.
— Він мені потрібний, — повідомила вона. — Я хочу взяти його з собою. У тебе є ніж, Клаю. І я теж хочу мати.
— Гаразд, — погодився він, — але у тебе немає паска. Ми зробимо тобі пасок із скатертини. Але поки що будь
обережна.
Половина бутербродів була з ростбіфом і сиром, друга — з шинкою і сиром. Аліса позагортала їх у харчову плівку.
Під касовим апаратом Клай знайшов гору пакетів із написами ДЛЯ СОБАК з одного боку і ДЛЯ ЛЮДЕЙ з іншого. У
два пакети вони з Томом вкинули бутерброди, а в третій поклали три пляшки з водою.
Столи були накриті до обіду, який уже ніколи не відбудеться. Два чи три з них були перевернуті, але більшість
стояли ідеально впорядковані, виблискуючи келихами та сріблом у скупому аварійному освітленні. У цій спокійній
упорядкованості було щось таке, від чого Клаєві стало не по собі. Чистота складених серветок і маленькі лампи на
кожному столі. Зараз вони не горіли, і Клай подумав, що мине багато часу, перш ніж лампочки всередині знову
засяють.
Він побачив, що Аліса і Том роздивляються довкола з такими самими нещасними обличчями, яке (він відчував це)
було і в нього, і його охопило непереборне, майже маніакальне за своєю невідкладністю, бажання розважити їх.
Згадався фокус, який він показував своєму синові. Мобільний телефон Джонні знову сплив у пам'яті, випустивши
щура-паніку, і той не забарився скористатися з нагоди вкусити. Клай усім серцем сподівався на те, що проклятущий
телефон валяється зараз під ліжком Крихітки Джонні у клубках пилюки, з дохлою-дохлою-дохлою батарейкою.
— Уважно дивіться сюди, — промовив він, відкладаючи вбік свій пакет із бутербродами, — і зауважте, будь ласка,
що мої руки весь час залишатимуться на видноті. — Він ухопив край скатертини, що звисав донизу.
— Зараз не час для салонних фокусів, — зауважив Том.
— Я хочу побачити, — сказала Аліса. На її обличчі вперше за весь час, відколи вони її зустріли, з'явилася
посмішка. Слабенька, але все-таки посмішка.
— Ця скатертина нам потрібна, — пояснив Клай. — Багато часу це не забере, а крім того, дама хоче подивитися. —
Він повернувся до Аліси. — Але ти мусиш сказати чарівне слово. Шазам підійде.
— Шазам! — промовила вона, і Клай обома руками спритно смикнув на себе скатертину.
Він не виконував цей фокус років зо два, а може, навіть зо три, тому він майже не вдався. Але водночас його помилка
(поза сумнівом, це був дещо невпевнений рух руками) додала всій витівці шарму. Предмети на столі мали лишитися на
своїх місцях після того, як скатертина якимось дивом з-під них зникне, та вони усі зсунулися приблизно на чотири
дюйми праворуч. Найближчий до Клая келих перекрутився на круглій ніжці і тепер стояв на столі тільки наполовину,
а наполовину виступав за край.
Аліса розсміялася й заплескала у долоні. Виставивши руки вперед, Клай уклонився публіці.
— Чи ми можемо вже йти, о великий Вермішеллі? — запитав Том, але на його губах теж грала посмішка. У світлі
аварійних ламп Клай бачив його дрібні зуби.
— Підемо, як споряджу вас усім необхідним, — відповів Клай. — Вона нестиме ніж з одного боку і пакет із
бутербродами — з другого. Ти можеш нести воду. — Він склав скатертину трикутником і швидко згорнув,
перетворивши на пасок. Тримаючи пакет з бутербродами за ручки, притулив його до паска, а тоді обкрутив його
навколо тонкої талії дівчини. Щоб пасок тримався міцно, довелося обкрутити його півтора рази і зав'язати на вузол.
Справу довершив ніж-пилка, вставлений з правого боку.
— Це ж треба, який ти вправний, — сказав Том.
— Вправний, та нестравний, — відповів Клай, і тут на вулиці прогримів ще один вибух, цього разу так близько, що
 
Наші Друзі: Новини Львова