Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 20 жовтня 2020 року
Тексти > Жанри > Роман  ::  Тексти > Тематики > Фантастика

Зона покриття :

Частина 1

Переглядів: 34103
Додано: 19.07.2009 Додав: zatak  текстів: 4
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
Здогадуюся, що ви теж, пане Рідл.
Клай більше не переймався тим, що Рікарді неправильно вимовляє його прізвище, тож просто кивнув.
— У розпалі дня ділки зазвичай займаються тими справами, що привели їх до Бостона. Отже, ви бачите, що ми тут
майже самі.
Наче для того, щоб заперечити ці слова, угорі знову загупали, почулося биття скла і тихе дике гарчання. Вони всі
підвели голови.
— Слухай, Клаю, — сказав Том. — Якщо той, що там, нагорі, знайде сходи... Не знаю, чи ці люди здатні думати,
але...
— Судячи з того, що ми бачили на вулиці, — завважив Клай, — їх навіть людьми називати не можна. Я б сказав, що
той хлопець нагорі більше схожий на жука, який б'ється між шибками у віконних рамах. Якщо такий жук натрапить на
отвір, то вилетить. Так само й псих нагорі може знайти сходи, але якщо це й станеться, то лише випадково.
— А якщо він спуститься і побачить, що двері до холу забарикадовані, то скористається пожежним ходом, який
веде у провулок, — промовив пан Рікарді властивим йому тоном, у якому бриніло завзяття. — Ми почуємо
сигналізацію (вона мусить спрацювати, коли хтось штовхає перекладину) і так дізнаємося, що він пішов. Одним
психом стане менше.
Десь на півдні гучно вибухнуло щось велике, і всі зіщулилися. Клай подумав, що тепер знає, як жилося у Бейруті в
1980-х.
— Я намагаюся вам щось довести, — терпляче уточнив він.
— Я так не думаю, — відрізав йому Том. — Ти однаково підеш, бо нервуєш через дружину та сина. А нас хочеш
переконати, тому що тобі потрібна компанія.
Клай розчаровано видихнув.
— Звичайно, мені потрібна компанія, але я не тому вмовляю вас йти разом. Запах диму міцнішає, але коли ви
востаннє чули сирену?
Ніхто з них не відповів.
— Я теж, — продовжував Клай. — Не думаю, що ситуація у Бостоні зміниться на краще. Навпаки, далі буде тільки
гірше. Якщо це пов'язано з мобільними телефонами...
— Вона хотіла залишити повідомлення для татка, — раптом заговорила Аліса. Вона вимовляла слова швидко,
наче боячись, що вони зітруться з пам'яті. — Вона просто хотіла, щоб він обов'язково забрав речі з хімчистки, тому що
їй треба було вдягти жовту вовняну сукню на зустріч комітету, а мені потрібна була запасна форма для суботньої
виїзної гри. Це було в таксі. А потім ми врізалися! Вона напала на таксиста, душила його й кусала, його тюрбан упав,
на лиці була кров, і ми врізалися!
Аліса поглянула на обличчя трьох чоловіків, що незмигно дивилися на неї, затулила обличчя долонями й заридала.
Том зрушив з місця, щоб заспокоїти її, але не встиг, бо, на великий подив Клая, пан Рікарді вийшов з-за столу і своєю
худою рукою обійняв дівчину.
— Не треба плакати, — сказав він. — Я впевнений, що це було якесь непорозуміння, юна леді.
Аліса подивилася на нього широко розкритими дикими очима.
— Непорозуміння? — Вона показала на висохлу пляму крові, що розтеклася по її сукні спереду. — Це схоже на
непорозуміння? Я захищалася від неї прийомами карате — ходила в школі. Я вдарила рідну матір! По-моєму, я
зламала їй носа... Це точно... — Аліса несамовито затрясла головою, розтріпавши волосся. — А якби я не встигла
відчинити двері машини...
— Вона б тебе вбила, — категорично заявив Клай.
— Вона б мене вбила, — пошепки погодилася Аліса. — Вона не впізнавала мене. Моя рідна мати. — Вона перевела
погляд з Клая на Тома. — Це все через мобільники, — так само пошепки сказала вона. — Авжеж, через мобільники.

14

— То скільки цих чортових апаратів тут, у Бостоні? — запитав Клай. — Який ступінь проникнення на ринок?
— Зважаючи на кількість студентів, я би сказав, величезний, — відповів пан Рікарді. Він знову зайняв своє місце за
столом і зараз виглядав трохи жвавішим. Чи то втішання дівчини зробило свою справу, чи то питання, пов'язане з
бізнесом. — Хоча молодь — не єдиний споживач, звичайно. Місяць чи два тому я читав статтю в журналі
«Корпорація», у якій стверджувалося, що в континентальному Китаї стільки ж мобільних телефонів, скільки в Америці
населення. Уявляєте?
Клай нічого такого не хотів собі уявляти.
— Гаразд. — Том неохоче кивнув. — Я розумію, до чого ви ведете. Хтось — якесь терористичне угруповання —
якимось чином надсилає сигнали на стільникові телефони. Якщо ти комусь дзвониш або приймаєш дзвінок, то
отримуєш якесь... що?.. якесь повідомлення, що діє на підсвідомість... я так гадаю... і втрачаєш розум. Схоже на
наукову фантастику, але років п'ятнадцять чи двадцять тому більшість людей сприйняли б мобільні телефони у
їхньому сучасному вигляді за наукову фантастику.
— Так, сталося щось на кшталт того, я впевнений, — сказав Клай. — Навіть більше: досить просто підслухати
телефонну розмову — і тобі каюк. — Він думав про Темну Фею. — А найпідступніше у цьому те, що коли люди
бачать, що коїться довкола...
— То їхній перший імпульс — дістати мобільний і спробувати з'ясувати, що ж відбувається, — закінчив Том.
— Еге ж, — підтвердив Клай. — Я на власні очі бачив, як люди це роблять.
Том безрадісно подивився на нього.
— Я теж.
— Але який стосунок усе це має до ваших планів покинути безпечний готель, особливо коли насувається темрява, я
не розумію, — сказав пан Рікарді.
Ніби у відповідь, пролунав черговий вибух, якому вторували ще півдюжини: поступово затихаючи, наче кроки
велетня, що повільно віддалявся, вони прокотилися на південний схід. Угорі знову гупнуло, і почувся невиразний крик
люті.
— Думаю, що психам не вистачить клепки вибратися з міста, так само, як і тому, що нагорі, — знайти сходи, —
відповів Клай.
На якусь мить йому здалося, що обличчя Тома спотворив вираз жаху, але потім Клай збагнув, що це щось інше.
Можливо, зачудування. І просвіток надії.
— Господи, — сказав він і дав собі справжнісінького ляпаса. — Вони не вибиратимуться. І чому я про це не
подумав?
— Може бути щось інше, — додала Аліса. Кусаючи губи, вона дивилася на свої руки, які то спліталися в
неспокійний клубок, то розпліталися. Зусиллям волі вона змусила себе звести очі на Клая. — Може, й справді
безпечніше піти, коли впаде темрява.
— Чому, Алісо?
— Якщо вони тебе не бачать — якщо ти зможеш десь причаїтися, за щось заховатися, — вони забувають про тебе
майже одразу.
— Чому ти так думаєш, дорогенька? — запитав Том.
— Бо я ховалася від чоловіка, який за мною гнався, — стишеним голосом відповіла вона. — Того у жовтій футболці.
Це було якраз перед тим, як я вас побачила. Я сховалася в провулку. За одним із тих контейнерів для сміття. Я
злякалася, бо думала, що це пастка і я не зможу вибратися, якщо він мене побачить, але не могла придумати нічого
ліпшого. Я бачила, що він стоїть біля виходу з провулка, роздивляється довкола, ходить по колу (намотує тривожні
кола, як сказав би мій дідусь). Спочатку я думала, що він грається зі мною. Розумієте? Тому що він не міг мене не
бачити у провулку, я ж була всього за кілька футів від нього... всього лише кілька футів... він міг простягнути руку і
вхопити мене... — Аліса затремтіла. — Але там я була наче... хто йо' зна...
— Як з очей, так і з думки, — сказав Том. — Але якщо він був так близько, чому ти не побігла?
— Бо не могла, — відповіла Аліса. — Просто не могла. Ноги були як ватяні, мене всю так трусило, що я боялася
втратити самовладання. Але виявилося, що мені нікуди й не треба бігти. Він ще кілька разів занепокоєно покружляв по
тривожному колу, мимрячи свою нісенітницю, а тоді пішов. Я повірити не могла. Подумала, що він точно хоче мене
надурити... але водночас розуміла, що він занадто божевільний, аби таке вигадати. — Вона зиркнула на Клая, а потім
знову опустила очі на свої руки. — Усе тому, що я натрапила на нього вдруге. Треба було просто лишатися з вами,
хлопці. Я буваю такою дурепою.
— Ти була наля... — почав Клай, і тут десь на сході пролунав найбільший за весь цей час вибух, оглушливе БУМ-
БАХ!, що змусив їх усіх пригнутися й затулити вуха. Шибки у вікні холу розбилися.
— О... Боже, — тільки й мовив пан Рікарді. «Широко розкриті очі під голомозим черепом надають йому вигляду
опікуна сирітки Енні, татуся Ворбакса» , — подумав Клай. — Це могла бути нова гіперзаправка «Шелл», яку
нещодавно запустили на Ніланд. Там заправляються всі таксі та амфібії. Це саме в тому напрямку.
Клай не знав, чи мав рацію Рікарді, бо не чув запаху горіння бензину (принаймні поки що), але його внутрішній
погляд, привчений сприймати візуально, уже бачив бетонний трикутник міста, що палав, як пропановий смолоскип
надвечір.
— А хіба сучасне місто може згоріти? — запитав він у Тома. — Якщо воно збудоване переважно з бетону, металу і
скла? Воно може згоріти, як Чикаґо, коли корова місіс О'Лірі перевернула ліхтаря?
— Усі ці історії про перекидання ліхтаря — усього-навсього міська легенда, — озвалася Аліса. Вона терла
потилицю так, наче в неї починався сильний головний біль. — Так казала місіс Майерс на уроках історії Америки.
— Авжеж, може, — відповів йому Том. — Ти ж бачив, що сталося зі Світовим торговим центром, після того як в
нього врізалися ті літаки.
— Реактивні літаки з баками, повними пального, — уточнив пан Рікарді.
Голомозий адміністратор наче в воду дивився: вони почали відчувати запах горіння бензину. Він просяк крізь
розбиті вікна холу і, наче злий дух, прослизнув під дверима до кабінету.
— Здається, ви не помилилися щодо заправки «Шелл», — відзначив Том.
Пан Рікарді наблизився до дверей офісу, що виходили в хол. Відімкнув і прочинив їх. Та частина холу за дверима,
що постала перед очима Клая, вже виглядала занедбаною, похмурою і якоюсь недоречною. Пан Рікарді гучно
потягнув носом, зачинив двері і знову замкнув їх.
— Уже не такий сильний, — повідомив він.
— Просто вам хочеться так думати, — сказав Клай. — Або ваш ніс починає звикати до запаху.
— Думаю, це справді так, — утрутився в розмову Том. — Надворі сильний західний вітер, тобто дме він у напрямку
 
Наші Друзі: Новини Львова