Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: п'ятниця, 07 серпня 2020 року

Свекор

Переглядів: 11317
Додано: 22.02.2003
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
<
1
>
СВЕКОР

Тими сірими великими очима, що суворо оглядали всякого з-під великого чола, тією
поважною ходою Василько завжди викликав усмішку в дорослих. Коли б хто почув, як
було гукне він улітку, одвертаючи од гречки корову, то, не бачивши його, подумав
би, що то гримає старий, бородатий Микита-чабан, а не малий Василько, якому
тільки цієї весни пошили штани.
Дома Василько часом як почне "старувати", то всі тільки дивуються!
За обідом нехай тільки хто накришить хлібом на столі або розіллє борщ з ложки, -
Василько так і гукне, чи то буде свій, чи чужий: "А нащо так накришувати та
наляпувати!" Або забуде хто шапку в хаті зняти, - він зразу видереться на лаву
або на ослін, підбереться, скине шапку й пучкою на образи покаже, мовлячи
суворо: "Он бач, що там таке!"
Не вподобається йому що-небудь - зараз на піч, укриється рядном і почне звідтіль
вичитувати та всі непорядки в хазяйстві перебирати: і те в нас недобре, і те не
так, як у людей ведеться!
Батько було слухає, а потім скаже:
- Десь ти, Василю, старшиною будеш колись, що такий сердитий!..
Отакий Василько. Недурно всі в сім'ї взивали його "свекром".
Свекор, свекор, а проте кожного ранку любив лазити під піч, де в його було
сховане в куточку з деяких цяцьок ціле хазяйство. Часом з ранку до самого обіду
сидить там, цяцьками бавиться, щось до їх бубонить собі.
- Ти б, Васильку, взяв краще букваря та азбуки вчився, - каже йому одного разу
мати, - тебе он женити пора, а ти раз у раз шмаруєшся попід піччю.
- Ну, так і женіть, коли пора! - озвався з-під печі Василько.
- От такої!.. - сміється, дивуючись, мати, - а до школи ходити вже й не хочеш?
- Що мені та школа - хліба дасть? - старує десь у куточку Василько, перекладаючи
бляшки та стекольця.
Увечері до хати посходилась уся сім'я: батько, мати, два старших брати,
сестра-дівка. Після вечері батько сів край столу, схилився на руку, глянув на
матір, на діти та й промовляє:
- Хай його батько стеряється!.. Не хочу вже робити: ось і ноги подерев'яніли,
спину ломить, руки болять, - старий роблюся вже!.. Треба, мабуть, женити
котрого-небудь з хлопців та й хазяйство з рук передати. Нехай хазяйнують молоді,
а нам вже з старою й одпочити можна!
Василько сидить на полу коло вікна, немов дивиться на місяць, як він срібні свої
ріжки вистромив над вербами; а сам все ж ухо наставляє, щоб почути батькову
мову.
- Тільки котрого б нам з трьох женити? - міркує батько далі. - Миколі он на
осінь у москалі треба йти, Петро не скінчив ще науки своєї... хіба Василь? Він
вже й до хазяйства більше має охоти, ніж до вчення.
Василько спідлоба поглянув на батька й знову дивиться у вікно, немовби не про
його й річ...
- То як ти скажеш, Василю? - вдався вже до його батько. - Тебе будемо женити чи,
може, пождемо, поки Петро школу скінчить?
- Ги!.. - засміявся Василько, соромливо закриваючись рукавом. Батькова розмова
йому до вподоби, проте він стережеться, чи не жартує батько.
- Ну, то чого ж там сміятися! - промовляє поважно батько. - Кажи: коли женити -
будемо женити, коли ні - підождемо.
- Кажи, Васильку, - то, може, сьогодні де-небудь і засватаємо дівчину, -
обізвалася й мати. Василько оглянув усіх - ніхто не сміється. "Чому б і справді
мені не женитись?" - подумав він собі. Було б добре, коли б у його була жінка:
обід варила б йому, сорочки прала, а він лежав би собі на печі та погукував би
до неї: "Стара, а принеси огню, я люльку запалю!.."
- Ну, то як же? - казала мати. - Хочеш одружитися?
Василько витер рукавом носа, почервонів трохи й промовив, закриваючи рот рукою:
- Хо-чу!..
- Ну, от і гаразд! - каже батько. - Тепер тільки молоду треба йому вибрати. Чи,
може, в тебе вже є на приміті яка?
А в Василька й справді є вже одна дівчина на думці. Давно вже сподобалась йому
чорнобрива Ганна - ще тоді, як вирятувала його з багнюки, як він був загруз
колись, вертаючись з церкви; тоді Ганна вирятувала спершу його самого, потім
його чоботи, що тільки халявки визирали з калюжі; втерла йому носа, заплакане
обличчя та на додачу й поцілувала ще.
- Ганну хочу, - промовив Василько сміливіше.
- Ганну то й Ганну, - згоджується батько, - тобі видніше. Та коли казати правду,
то й дівка вона хороша: доброго роду, й на вроду гарна, й здорова... та, може,
ще й приданого сот п'ять дадуть!.. Поможи тобі боже, Василю!
Василько знає, що тут йому слід було б подякувати батькові, та чогось соромився
й тільки чмихнув носом.
- Ну, то не будемо ж і гаятися, - каже далі батько, - будемо зараз одягатися та
й по рушники підемо!.. Подай-но йому Петрову свитку! - гукнув до матері.
Мати стягла з жердки свитинку, червоного пояса - кличе Василька одягатись.
Василько зліз з полу, взяв палець у рот, боком виходить на середину хати. Трохи
немов соромно йому, ну та в новину це, - то й не дивно. Одягла його мати в
свитину, поясом підперезала, в кишеню поклала батькову люльку, папушу тютюну за
пояс застромила. Батько взяв з столу хліб, дає йому під пахву. Взяв Василько той
хліб, обома руками вчепився в його, насилу вдержить.
- Ну, сину, помолимося богу й підемо, поки зовсім не спізніло, - каже до його
батько. - Тільки треба тобі ще дещо сказати, попереду як іти. Чи будеш же ти за
мене в громаду ходити, податки платити?
В громаду ходити - Василько залюбки ходив би, а от податки платити - то вже й не
до душі йому...
- А де ж я грошей візьму? - спитав він.
- Як де грошей візьмеш? - дивується батько. -
А ти ж будеш заробляти! Будеш орати, сіяти, косити... Ти ж тоді хазяїном будеш у
нас. Ми тебе всі будемо слухати.
- Е-е!.. - протяг Василько з непевністю.
- Будеш уже сам усе робити - себе й жінку годувати й зодягати, сестру заміж
оддаси, а мене з матір'ю до смерті доглядати мусиш. Будеш доглядати? - перепитав
батько.
Василька в жар кинуло, а уші зашарілись. Він уже й не радий був, що розпочав
таку справу!
- Я не хо... - промовив він і схлипнув. Очі зразу налилися слізьми.
- Ну, а як же, сину? - ласкаво й тихо казав батько. - Хто ж нас з матір'ю стане
годувати та доглядати? Поки ми здужали - робили, вас усіх годували, до розуму
доводили, а як постарілися, то невже ж ти доженеш із хати, щоб ми з торбинками
пішли попідвіконню?
Василькові зробилось і боязно чогось, і, боже, як шкода тата з мамою...
Хліб випав у його з рук, і він на всю хату так і заголосив:
- Я ма-а-лий ще!..
Всі, що були в хаті, далі не могли вже втерпіти й весело зареготали.
Василько глянув кругом і зрозумів, що то все були жарти. Він з радощів аж сам
засміявся. Потім засоромився, закрився руками та, скинувши Петрову свитку,
вистрибом так і метнувсь на піч!
Часто після того питали його:
- А що, Василю, швидко будеш женитися? Василько було помовчить трохи, а потім
поважно одмовить:
- Так-то й женитись!.. Там тобі така морока, що нехай його й кат візьме!..

[1911]

 
Наші Друзі: Новини Львова