Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: п'ятниця, 25 вересня 2020 року
Тексти > Жанри > Повість

Олив'яний перстень

Переглядів: 36240
Додано: 22.02.2003
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
ОЛИВ'ЯНИЙ ПЕРСТЕНЬ

Повість

1

Вимандрувало на село їх троє.
Перший - Валер'ян Ліщина, син учителя. Із себе такий, невеличкий на зріст, хоч
має вже чотирнадцять років, худорлявий, гостроносенький, русявий, чуб довгий,
підстрижений іззаду, як у професора. Блузка на ньому - з латками, пояс нижче
живота; черевики на ногах батькові, великі; він їх носить, як сам каже, "до
останньої каплі крові". Всі його знали в школі: завжди в нього як не ячмінь на
оці, то чиряк на шиї. Проте ходить він із такою пихою, що люди мимохіть
спиняються і дивляться на нього. Особливо коли він іде з редакторським портфелем
під рукою. Як же: відповідальний редактор шкільної стінгазети. Правда, бачили
його і в іншому вигляді - коли він сидів, в три погибелі зігнувшись, на брудній
підлозі коло шахматної дошки, завожений, розхристаний, з блискучими од азарту
очима, часом із булькою під носом, завжди готовий дряпатися нігтями за нечисту
гру. Проте, вставши, зразу набирав свого звичайного вигляду всіма поважаного,
енергійного й працьовитого редактора популярної в школі стінгазети.
Другий - Вітя Барановський - син трамвайного робітника; в кишені в нього завсіди
буває повно лампочок, патронів, кусків проводу, часами обценьки, гвіздки. Де він
усе теє добуває - із делікатності ніхто про те не допитується. До навчання
хлопець явно ледачий, приходить у клас на другу, часом на третю лекцію; очі
затуманені, вигляд загадковий, сидить у класі - нічого не чує й не бачить, думає
про щось своє. На перемінках кашляє баском і дуже боляче штовхається. Дівчата
стиха кидають йому сердито: "Вітька - босяк", - не сердиться. Коли ж у школі
відбуваються святкові вечірки, Вітя зразу виходить на перше місце: без нього
ніщо не зробиться - він і столяр, і слюсар, і головний монтер, і декоратор.
Працює захоплено з ранку до ночі не ївши, не пивши. Із себе хлопець рослявий,
років п'ятнадцяти-шістнадцяти.
Третій - Кость Ясінський - біженець із Холмщини; документів у нього - ніяких, і
скільки йому років - ніхто не знає. Може, п'ятнадцять, а може, й сімнадцять -
хлопець високий, стрункий, на губі уже ніби щось темніти починає. Чепурний коло
себе, хоч ходить убеханий у якісь наросвітянські мішки. Дзеркальце в нього,
гребінчик, чуб носить з проділом. Тихий, лагідний, усякому догідливий, до науки
здатний. Одно тільки смішне було в ньому: дуже вже чемний до дівчат. На лекціях
пише їм "летучки". Має грубенький у палітурці зшиток своїх віршів, читає їх
дівчатам. "Дівчур" - дражнили його в школі.

Дівчур, волочур,
дівки штани подеруть,
із вулиці проженуть...

ІІ

Над Києвом спадав курний вечір. Цілий день пекло, як огнем, сонце, і в місті
стояла неймовірна задуха. До того скрізь робили на вулицях ремонт: чистили
каналізаційні труби, лагодили трамвайні лінії, штукатурили й фарбували будинки.
Кипіли по вулицях казани з смолою, і сморід не давав дихати, а курява, що увесь
день хмарою стояла над улицями, густа й їдка, різала очі, налазила в ніс,
хрускотіла на зубах. Широкі вулиці великого міста, що по них раніш плавом плив
усякий люд, тепер спорожніли: снували по них тільки тоненькі людські течії, як
ті, що попересихали од спеки, багатоводі колись ріки.
Коли над містом упали вечірні тіні, з будинку української трудової школи поважно
вийшов на улицю Валя й, заклавши руки за спину, помалу пішов улицею в напрямі до
кіно. Коло кіно світився синій ліхтар і визирали страхітні на стіні пики.
Мов десь за синім склом в акваріумі рибки, мляво товпилася до дверей невелика
купка людей. Ліщина спинився коло кіно і став розглядати сьогоднішню програму.
Щось ляснуло його по плечу.
--Здоров, Валю!
Ліщина зирнув на нього сердито, далі, впізнавши Вітю, зрадів надзвичайно:
товариші не бачились з того часу, як у школі закінчилось навчання.
- А я думав, що тебе давно вже і в Києві немає, - сказав Вітя. - Ти ж збирав
екскурсію на село?
Обличчя в Ліщини охмурніло, стало скучне, невеселе.
- Збирав, - сумовито промовив він, - та з нашими учнями хіба організуєш що
путнє. Комісії, маршрути, плани, а до діла прийшлось - так один - "мені зараз не
можна", другий - "мене не пускають удома", а інші тільки пустили з школи,
порозбігались, що й з свічкою їх не знайдеш. Та так і розвалилась справа. Ех...
Я вже не раз думав собі: піду я сам. Що мені таке?
У Валі блиснули очі:
- Вітька! - ляснув він несподівано товариша по плечу. - Скільки ще зосталось
канікул?
Вітька подумав:
- Та ще більше місяця, - а що хіба?
- Знаєш що, Вітю, махнімо удвох.
- Куди? - засміявся Вітя.
- В мандрівку, на села, слово честі - давай! Ну, чого ми тут будемо паритися в
цьому Києві? Що ми тут побачимо? Літо зійде швидко, а чим його згадаєш? А там,
ліс, поле...
Гаряче, заповзято, як раніш агітував школярів, Валя почав умовляти товариша.
Вітька щось думав своє. В його уважніше щурились очі, живішала усмішка, в очах
блиснув лінивий огник.
- Хіба от що, - перебив він Валю, - чи не махнути у гості до Бондарів на
Полтавщину... У них, казали, пасіка є, - хоч меду наїмося.
Валя, швидко глянувши на нього, хвилинку подумав і ляснув у долоні:
- А справді! Вони ж колись кликали до себе... Як я забув!
Відразу, як живі, встали перед очима Бондарі - Василь і Настя: він у доморобній
свиті, у великих чоботях, на голові у його селянська патлата шапка, через плече
полотняна шанька для книжок. Привітне його обличчя в ластовиннях осміхається
миролюбною усмішкою: "Та й за віщо ви завелися? От люди!" А поруч Настя: сірі
очі під чорними дугами все ніби щось хочуть сказати, все ніби з тебе сміються.
Перед нею вертиться дзигою оте шалапутне Мазурченя, взялось у боки, копилить
губу - дражниться:

Одчепись, препоганий,
ти ж мені не рівня:
що ти швець, вражий мнець,
а я Бондарівна.

Так усі й звуть її у школі - Бондарівна. Почали пригадувати, як Василь завжди не
втерпить, щоб не підняти, коли побачить долі, "святий хлібець"; обдує на йому
порох, у кишеню ховає: "оддам чиїйсь корові, щоб з'їла". Пригадували, як він
завіряв, що в Києві день коротший, ніж у селі: "Гур-гур - і немає дня".
- Ідем, Вітько! Єй-бо, ідем! Ну, руку?
Ліщина простягнув руку.
- Лясь! Лясь! -
Погодились.
- Підем.
- Ну от, - зітхнув з полегшенням Валя і далі вже переходить до діла:
- Де живуть Бондарі - ти знаєш?
- Десь у Лубенському повіті... В Лубенському чи в Лохвицькому.
- От тобі й маєш! Треба знати докладно - в якому селі, в якій окрузі.
- Стій, - зразу пригадав Вітя, - Кость, здається, Ясінський листується з ними. В
нього можна довідатись про адресу. Ходімо зараз до нього.
У Валі блиснула ще одна нова думка:
- Може, і його умовимо з нами. Правда?
- А цей піде! - певно чогось промовив Вітя. - Неодмінно піде!
- І як воно гарно все виходить! - говорив весело Ліщина.
Швидко вхопив за рукав товариша.
 
Наші Друзі: Новини Львова