Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: понеділок, 16 вересня 2019 року
Тексти > Жанри > Оповідання

Крок до Леоніда Тереховича

Переглядів: 5467
Додано: 27.05.2010 Додав: argo  текстів: 8
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Сканував: argo Джерело: Сіверянський літопис ¹2 1995 р. м.Чернігів
СТАНІСЛАВ РЕП'ЯХ

КРОК ДО ЛЕОНІДА ТЕРЕХОВИЧА

Здається, потроху спадає туман ейфорії, поволеньки ми тверезішаємо.
Лавина новітньої руйнації, що смерчем промчалася по майданах,
вулицях і серцях, зрикошетивши на господарство, економіку, культуру,
зрештою, на все життя, — принесла нам поки що на сьогодні зужиту й
засмальцьовану формулу, винайдену Леонідом Кравчуком:
«Маємо те, що маємо».

І все ж маємо ми немало — силует незалежної держави. Лишилося
одне: наповнити той силует таким вмістом, що гарантуватиме спершу
непохитність, а потім — вічність. Для цього необхідно працювати день
і ніч, не шкодуючи себе, натхненно і розумно, в ім'я вже не ілюзорного
«світлого» майбутнього, а зримого, реального.

Ця доба багатьох вознесла, багатьох потопила. Одні — на гребені,
інші — під уламками. А Леонід Терехович, про якого піде мова, займає
осібне місце. Він причетний і до тих, і до тих. Адже тільки зараз з'явилися
(і досить широко) його публікації. Та сумно і болісно, що він їх не
побачив: смерть лютими пазурами затягнула його у свої тенета.
Тоталітарний режим трощив і плюндрував задерикуватого непослуха,
обдарованого поета. За гостру критику влади, за крамольні (так здава
лося дрібним вождикам і органам держбезпеки) вірші його кілька разів
запроторювали за грати. Не дай, Господи, такої уваги нікому! Але ж
кричав колись на весь голос Великий Тарас: «Доле, де ти? Доле, де ти?
Нема ніякої! Коли доброї жаль, боже, то дай злої! злої». І «доля зла»
випромінювала для Тереховича (як і для всіх подібних йому) ореол
мучеництва, страждань, який вів у лоно героїзму і слави. А перебудова?
Оновлення? Вони дали повну волю: роби, що хочеш! живи, як хочеш!
На ділі це означало повне ігнорування особистості аж до її забуття.
Подвійний ковпак: минуле катувало надмірною опікою, сучасне мучило
неувагою.

Та коли покласти життя Тереховича на терези зваженості, дійдеш
висновку (хай і невтішного): все відбувалося під диктат реалій.
Об'єктивність сильніша найкращих мрій, і вона розпорядилася саме так.
Але це тема для інших роздумів. Нині ж я хочу, бодай коротко,
повідати майже про все, що мені відомо про цю небуденну постать...

Вже точно й не пригадую коли, але, мабуть, років з тридцять тому в
одній із збірок натрапив я на вірші червоноармійця (так було написано
в примітках) Якима Тереховича з Чернігівщини. Там же повідомлялося,
що родом він із Великого Щимеля. Вчитель за професією. Вірші
написані гарною українською мовою, емоційні, експресивні. У мене
виникло непереборне бажання дізнатися про нього більше. І лише раз,
до того ж не так давно, пощастило надибати в «Черниговской земской
газете» за 1918 рік вірш Якима Тереховича, який я й переписав і який
подаю на читацький суд:

Ні, в світі кращого нема,
як рiдний край та рідна хата,
як воля, доля свого брата, —
а все чуже — стiна нiма!..
Нi, в свiтi кращого нема
своїх пiсень, своєї мови,
своєї рiдної будови,
чужому ж наше все — дарма!..
Ні, в світі кращого нема
кохання нені свого сина, —
i тяжко, сумно, — як дитина
ганьбує нею, мов тварина,
або звірина без ума!..

Тепер стало зрозумілим, чому Якима Григоровича запеленгували і
знищили на початку 1931 року як близького до Спілки визволення
України. Весь гріх його, як бачимо, полягав у тому, що він любив
рідний край, бажав добра йому. Отже, Яким Терехович...

Ще раз зустрітися з цим прізвищем мені довелося за інших обставин.
Під час розмови з полковником держбезпеки, який мусив цікавитися
роботою письменників, зокрема, нашої обласної організації, і займатися
профілактичним вихованням літературної братії. Намагаючись будь
якими засобами вивудити щось потрібне для нього, він хитрував:

— Среди литераторов много нездорових явлений. Многие
ненавидят власть, Родину. Клевещут на нее. Помните стихотворение
«Задолизы» Леонида Тереховича? Сколько там зла! Да, Вы читали,
знаете!..
— Нічого я не чув ні про «Задолизы», ні про Леоніда Тереховича, —
впевнено відрубав я.

— Так уж и не слыхали! Так уж и не знаете! Но, хорошо! Он своё
получит!..
З тої миті прізвище Терехович ніби ожило в моїй пам'яті, пустило
пагіння. Тим паче, що Леонід жив у Кучинівці. А це ж поруч із Великим
Щимелем. Чи є якийсь зв'язок?

Згодом я перебував у відрядженні в Кучинівці. Хоч справа була дуже
складна й марудна, та про Леоніда Тереховича я спитав. Розповіли, що
працював він у клубі, а зараз дуже далеко. Натяк я зрозумів. Іншого разу
з групою літераторів та композиторів ми виступали в тій же Кучинівці
на тракторному стані. Атмосфера встановилася така тепла і щира, що я
зі сцени запитав про долю Леоніда Тереховича, схвально відгукнувшись
про його твори (десь випадково прочитав опублікований вірш). Знову
така ж відповідь: у селі його нема!

— Коли з'явиться, — попросив я, — передайте, що Спілка
письменників ним цікавиться...
І ось через досить-таки тривалий час, коли б чи не навесні 1990-го
року до приміщення нашої письменницької організації, яка переїхала на
проспект Жовтневої Революції, 62, зайшов невисокого зросту чоловік у
заношеному до блиску одязі, з почорнілим обличчям.

— Здравствуйте! Мне нужен Репьях...
— Я — Реп'ях, а Ви — хто?..
— А я — Терехович...
— Леонід?..
— Он самий...
Я попрохав його сісти, і ми довго розмовляли. Розпитувати про те, де,
коли і як відсиджував, певна річ, було не делікатно. Тим більше, що цієї
теми він уникав. Та «Задолизы» згадали. Головне ж — я запитав про
Якима Григоровича Тереховича.

— Это мой дед, — відповів Леонід. — Родной дед...
І онук повідав, що Яким Григорович народився в селі Безуглівці
Щорського району. Навчався в Городнянській гімназії. За участь у
революційних подіях 1905 року арештовувався. Після в'язниці жив на
хуторі Іржавець поблизу Великого Щимеля, був волосним писарем.
1914 року його мобілізували до війська, де перегодя одержав звання
 
Наші Друзі: Новини Львова