Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: понеділок, 23 вересня 2019 року
Тексти > Жанри > Повість

Залізний Кінь :

4. На барикадах

Переглядів: 8089
Додано: 11.12.2005 Додав: ЛЕВ  текстів: 1281
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Сканував: Ярослава Левчук, Максим Тарнавський Джерело: Харків. Плужанин 1929 (172ст)
У понеділок, здається, сонце сходило раніше, ніж йому належало. Неохоче прокидався табір. Задиміли кабиці, заворушилися люди. Білогрудий ставок соромливо запинався сизим туманом і дихав вогкістю. На зорівському току лагодилися пускати машину. Лишилося добити кілька кіп Бабієвої пашні, а потім Юхимову пшеницю й десятину ячменю. Троянам та Панькові вже помолотили, а в Мотрі не було з зернового нічого, бо хоч вона дістала до переділу дві десятини на фонді, але нічого не спромоглася посіяти, тільки що посадила картоплю та соняхи. За сьогорішню роботу на полі Трояни їй обіщали дати по два мішки пшениці з кожного, а дядько Бабій – один. Думала так, що з ними вона дотягне до весни, а в осени вже засіють якось гуртом.

Андрій щось вицокував біля фордзону, а Денис давно вже вештався, розпоряджаючися, на току.

— Ну, ставайте, ставайте, а гей, дівчата! — підгейкував він.

Зіоравшися купою, гомоніли мужики — Корней, Терешко та Юхим.

—Що це не видко Панька? — якось підморгуючи, кинув Корній крізь навислі вуса. — Запанів, що обмолотився?

— Ага, нащо циганові шатро, як на піч заліз, — пожартував Юхим і захитався на міцних ногах. — Мабуть сердега учора сьорбонув?

— Та вже куди там!.. — погодився Корній.

— Ти б його розбудив, Юхиме, — це Бабій.

— Розбудить? Це факт — можна.

Юхим подався до Денисової гарби, на якій, скрючившися довгим сухорнявим тілом, вилежувався Панько.

— Ей, винтрест, уставай, до монопольки прихали, — струсонув він за клуба Панька. — Машину зараз пускаємо.

Панько спроквола розтулив заспані очі й нерішуча підвів голову. Впізнавши Юхима, він мотнувся як коняка, що потрапила-в борозну і не може сама встати, й плюхнувся знову в солому. Кинув сердито:

— Тобі яке діло? Прийде пора — без вас, гавкунів, устану.

— Та ти не гавкай!.. — підвищив голос Юхим. — Я тобі діло кажу, робота жде.

— Гляди, щоб не перестарався, мабуть, своє пускатимеш? Я як молотив, то не підхльоскував нікого.

— Не підхльоскував, бо не треба було.

— Ну, то й чвалай, ізвідкіль прийшов.

— Ех ти, рептух п'яний, а не колективщйк! — не здержався Юхим.

Панька мов хтось струсонув і витряс із нього всю непротверезену важкість. Він зайорзав довгими ногами і, схопившися рукою за полудрабок, знову підвівся. Очі йому гнівно блукали, а товсті губи задрижали сизими шнурами й оголили щербатий рот.

— Пшов к такій матері! — крикнув.

— Та ти не пішовкай! — посміхнувся Юхим, — бо лежні нам не дуже то потрібні. —І все його-тіло гнівно напружилось, викликаючи на сутичку.

— Руша-а-а-ю!.. — пролунав над током Андріїв голос.

На току заметушилися люди, поспішаючи до своїх місць.

— Та годі бо вже вам!.. — наблизився до них, Бабій. — Диви, найшли годину... Ай, Панько, як тобі не сором! Хіба ж це діло?

Юхим із пересердя плюнув і подався до барабана, на столі коло якого була вже звалена купою пашня.

Зачахкав трактор, заджеркотіла молотарка, вали й триби заджохкотіли в розміреному русі. Панько хвилину подлубався в соломі, і в його руці блиснула пляшка з казенною етикеткою. Шльопнувши вправним рухом долоні по дну пляшки, Сиволоб кинув здалека до Юхкма:

— Жаль, що тепер ваше право, а то я тобі показав би, де раки зимують, гамсельня голопуза...

Денис, що вештався біля молотарки, почувши Панькову погрозу, сварливо звів угору руку й голосно застеріг:

— Панько, осядься, ай-я-яй!.. — і зневажливо покрутив головою. Потім підійшов, до Юхима, вибачливим тоном заговорив:

—Тверезий — людина, як людина, а вип'є, без натації не обійдеться.

— Та він же ще не пив, — сердито струсонув у барабан пашню Юхим.

— Ну, з перепою.

— Ох, мабуть, злодієві одна ціна, що на весіллі, що на похороні.

Троян ніяково замовк.

Тимчасом Панько зоставався на гарбі. Розкоркувавши пляшку, перехилив до рота й ковтав отруйну рідину з тою жадобливою поквапливістю, що властива тільки тяжким, непросипущим п'яницям. За свій сороколітний вік Панько Сиволоб перепив стільки горілки, що нею вистачило б напоїти доп'яна добру станицю. Це була дійсно пропаща людина. Ставши одиноким спадкоємцем чималого господарства свого батька, дбайливого козака, який помер ще змолоду, Панько швидко перепустив усе батькове добро. Не помогла й твереза старанна жінка, що шістнадцять років поруч, терпляче несла важкий тягар безправної «господині». Безупинна важка робота в господарстві, п'яні чоловікові лайки й бійки та нестерпучі знущання призвели її врешті до домовини. Давно б козак Сиволоб пішов старцювати, коли б можна було продати свій земельний пай. Та цього козакові зробити було не вільно і це врятовувало його, та й не одного його, від повного розору. По смерті жінки жив один-однісінький, як домовий — його відцуралися далекі й близькі родичі. Тільки й роботи було, ідо тинявся по трактирях. Жадне весілля, чи христини, або й похорон у станиці не відбувалися без його участи. Хоч жив Панько не краще від найбіднішого городовика, проте свою марку видержував, не думай хто зрівняти! Не раз траплялося, що заходив до трактирю, де випивали городовики, наливав собі їхньої горілки й пив. Нехай тільки озветься хто, запротестує, так і стьобне нагаєм. А підуть до отамана, то суд відомо який був: козацьке право скрізь.

Панько не скривився, а скоріше облизнувся, вихиливши півпляшки одним духом, крякнув. Замерехтіло в очах, засвербіли до бійки руки.

— Я йому покажу, хто я... Забув? — Гепнувся з гарби й побрів хисткою ходою до Юхима. По дорозі наступив на граблі, вайлувате згріб у руки.

— Ррразтуди!.. Ти наді мною коверзувати?..

— Юхиме!.. Юхиме!.. — боязко гукнув Андрій, — дядьку Панько, що з вами?!.

А Постолака не звертав уваги, аж поки не побачив занесені над ним граблі.

— Розчавлю, бісову душу!... — розлючено заревів Панько.

— Ай!.. — скрикнула Мотря, заверещали дівчата. Юхим рвучко сіпонув за граблі, так що Панько скрючився довгим сухорлявим тілом і шелеснувся біля гарби з пашнею, глухо застогнав. Юхим із силою пожбурив граблі осторонь і кинувся до барабана. Але Андрій спинив фордзона. Прибіг Денис, Бабій, Мотря, дівчата. Отетерілий стояв на гарбі Терешко. Лише один Корній байдуже споглядав із скирти сутичку, й не рухався з місця.

— Та що це ви? Господь з вами! — заклопотано й лякано забігав Бабій. Метушився Денис, не знаючи на яку ступити. Зніяковілий стояв Андрій.

Панько спробував був підвестися й кинутися до Юхима, але його чоловіки схопили й силоміць потягнули під солому. Юхимові дрижали кулаки.

Не весело йшла молоча. Не чулося ні пісень, ні жартів. Бабій, заступивши Панька, крутив віялку і все розмахував довгими руками та бубонів до Мотрі:

— І не прийнять його було жаль, пропаде ж людина, коли ж і капосний до безчисла. Ох, поганий із його супрягач!..

Мотря поквапливо нагортала зерно, а як підтрушувала мішки, то почувала, що слабнуть руки й дрижать у колінях ноги. Так чомусь неприємно зворушила пригода з Паньком. Відтягнула мішок на сторону й почала досипати відром.

— Та держи ж як слід, — штовхнула хлопця, що держав мішка, й висипала пшеницю мимо: — тьху на тебе!..

До Бабія мовила:

— Хіба не могли найти кращого супрягача? Хіба Денис Васильович не знають?

— Ех, Мотре, жаль же людину!

На обід Панько не прийшов. Після обіду Денис і Корній щось довгенько гомоніли з ним — чи то сперечилися, чи то прохали. Робота йшла жвавіше, Здається, своєю старанністю кожен намагався надолужити неприємну незгоду, що виникла так безглуздо між двома членами їхнього гурту, незгоду, що багатьом зіпсувала настрій. Але, як зупинилися полуднувати, знову трапилася пригода. Батька, як то кажуть, важко бити лише першого разу, а на другий рука сама зніметься. Так і незгода: заманута раз у двір, вона вдруге сама його не мине: протоптана стежка не колеться.

Кинувши барабана, Юхим узяв довгі граблі й почав огрібати в невеличкому своєму ожереді задню кульшу, що дуже випнулася;

— Дуже випнув кульшу, — гукнув він до Корнія, що стояв на соломі, — гляди, ще осунеться.

Корній підійшов на самий край скирти, погицав, погицав, пробуючи, як держиться солома, шморгнув гострим носом, і голосом, що в ньому чулося неприховане кепкування, кинув:

— Не твого поля я переклав ожередів, а, слава богу, ще не валилися. Упрочім, діло хазяйське. Якщо невгодно, я можу й злізти. Клади сам, як тобі наравиться.

Юхима це роздратувало. Він опустив граблі й не знав, що робити далі.. Сьогодні всі ніби змовилися проти нього. Стало прикро й болісно. Невже не можна сказати слова по-товариському? Невже треба тут, у гурті, підлабузнюватися, підсміхуватися дурником і вибачливо запобігати? Хіба для цього гуртувалися в артіль? Йому щось смикнуло всередині. На обличчі засоталися дражливі павутинки.

— Та чого ж «не наравиться». Нащо такий, ні з того ні з сього, гнів? Ти міг не бачить тай годі, а знизу видніше.

— Мені не повилазило.

— Корнію, — промовив твердо Юхим, — не комизися, не викаблучуй коників. Уклонятися не буду...

— Де там уклонятися... Хе-хе-хе! — уїдливо зареготав Корній. — Всі бачать, що ти за командира тут лагодишся стать.
 
Наші Друзі: Новини Львова