Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: понеділок, 21 жовтня 2019 року
Тексти > Жанри > Повість

Залізний Кінь :

3. У Колективі

Переглядів: 7154
Додано: 11.12.2005 Додав: ЛЕВ  текстів: 1281
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Сканував: Ярослава Левчук, Максим Тарнавський Джерело: Харків. Плужанин 1929 (172ст)
Мотря, обнявши коліна, сиділа в задумі біля свого куреника й дослухалася пісень і гомінких безтурботних жартів, що неслися оддаля, від ставка.

Хіба вона отак; не проспівала на панських цукроварнях своє дівування. Вдень спина не розгиналася на бурякових загонах, а ввечері троїсті музики. Танцювала Мотря до упаду, бо молодість поборювала все, а старість молодістю живе. Танцювала, щоб згадати було що. І як шепітливий вечір брав її в обійми і посилав чорнявого Степана, хіба не мріяла вона літати під зорями? Нуда. А коли б хто навіщував те, що довелося перетерпіти, —зарання б наклала на себе руки.

Поволі з нічних сутінок висунулася важка Постолачина постать. Юхим став перед Мотрею похилий, стомлений, пропахлий потом, як випряжений із ярма віл.

— Сидиш?

— Так трохи.

Важко спустився навкарачки. Загорнув цигарку, пихкнув і мовчав.

До них долітав молодий реготливий гомін, уривки пісні, перегук; перелив гармонії. Все зливалося в якусь чудернацьку музику далекої оркестри, дириґент якої був чи надто закоханий, чи п'яний.

— Слухаєш?.. — пихкнув Юхим. — А правда воно якось чудернацько оддаля?

— Чудно, правда.

Звуки пливли, тікали, наздогоняли один одного, бігли попліч, спліталися в химерну мельодію. Мотря глянула на Юхимове засмагле обличчя, що забарвилося рожевою стиглістю від цигарки, потім мов про себе:

— Прислухаюся оце до вечора, й самій хочеться в своєму житті знайти щось таке, як оцей вечір. Воно ніби й було... І пісні, і радість, та якось так... у тумані, що й на думку не йдеться.

— Достоту отак я. Прожив ніби й чимало, а жизні самої не бачив.

І перегодя:

— Може от тепер...

Мерехтіли м'яко зорі. Нерухомо срібним більмом дивився місяць. Із-за гори налітав свіжий подих поля. Юхим кинув недокурок і присів на коліна.

Місячний світ падав просто згори. На Юхимовому обличчі чітко виступили риси: прямий, трошки з горбатинкою ніс, випнута нижня губа і мов обтесані вилиці; сіро-молошний світ місяця позбавляв їх м'якої живости, зафарбувавши твердою металевою суворістю.

Мотря дивилась кудись удаль і раптом скрикнула:

— Дивись, дивись, парубки на зводі вогнище хитають, — і її рука м'яко лягла на Юхимове плече. Він обернувся всім тулубом, а Мотрина рука тихо сповзла йому на коліно і така була тепла-тепла. Юхим спроквола м'яко обняв Мотрину руку своїми товстими долонями.

Мотря тихо сказала:

— Пусти... — і відчула, як лице їй наливається чимсь гарячим.

Юхимові долоні зціпилися сильніше. Він подивився їй у вічі, та вони були в тіні, і здалися двома глибокими криницями.

— В тебе чудні очі... Глибокі-глибокі... — нахилився Юхим, не випускаючи її руки, — їм дна не видко.

— Очі? Які ж вони?.. — Мотря злегка посміхнулася, підвівши голову вгору. Блідий світ розлився молоком на сухому чолі, а очі блиснули жагуче, маняче, таємним глибоким блиском.

Постолака раптом обдав її важким диханням і здавив у міцних обіймах.

— Мотре... — шепотів його благаючий голос. Вона затріпотала, забилася всім тілом, як піймана рибина.

— Мотре!..

Але вона вже рвучко випорснула з обіймів і, відскочивши осторонь, часто дихала.

— От ти... який...

— Який же я?

— Ффа... щось холодить... — прошепотіла вона, здригнувши.

Постолака хвилину мовчав, не підводячися з землі. Потім устав, обтрусив коліна, поправив картуза й промовив:

— Слухай, Мотре...

— Ну, ну... Слухаю...

Постолака трохи виждав:

— Чого ти схопилась, мов опечена?

— Я так... так...

— Слухай, Мотре, давай ми тобою той... поберемося...

— Поберемося?!.

Мотря жваво й боязко озирнулася: навкруги і замотала полою бурнуса.

— Та чого ти така чудакувата? — сказав просто Юхим: — ти ж не дівка!..

Він ізробив кілька кроків до Мотрі, але вона ще раз озирнулася й відступила назад.

— Тривай... тривай... Як же це? Ти насправді?

—Та вже ж не жартую?

— Не знаю... їй-бо, не знаю...

— Чого ж не знать?.. Ти вдова, я вдівець... У тебе діти, в мене діти. Землю от получили.... В колективі не пропадемо... — Юхим заговорив швидко, й замахав руками, від яких падали й зникали на землі химерні тіні.

— Колектив... колектив... — повторювала в задумі Мотря. — Хто зна ще, як він буде... — Потім рішуче кинула:

— Ні, ні... Що ти, Юхиме?!:.. Та в мене ж дочка, дивись, уже дівка!..

В курені сонно забелькотав дитячий голос, а потім почувся виразно боязкий крик:

— Мамо, де ви? Я боюся-а!.. Мамо-о!..

— Я тут, сину!.. Зараз!.. зараз... — заспокійливо мовила Мотря й стишеним голосом до Юхима:

— Бога ради!.. не стій тут!.. Якось поговоримо!.. Йду, сину, йду!..

І, не глянувши на Юхима, швидко зникла в темній пащі куреня. Юхим окинув поглядом курінь, хвилину подумав, провів по спітнілому чолі шкарубкою долонею й пішов до себе. По дорозі кілька разів оглядався, чи не вигляне з куреня Мотря, але вона не показувалася.



V


Другого дня, як і завжди в неділю, табор прокидався пізно. Після шістьох день важкої роботи так хочеться відпочити, проспати зайву часинку. Лише малеча, вставши з першим променем сонця, вже борюкалася на вигоні та копалася в поросі збитого шляху. Та ще ставок гомонів плеском молодої птиці (вона зростає тут, на привіллі, швидко, — і днює й ночує на воді).

Вже сонце геть підбилося, а Юхимові ніяк не хотілося вставати. Соняшне проміння настирливо закрадалося в його курінь, ставало парко. А він повертався з боку на бік думав про вчорашню зустріч із Мотрею. Було так тепло й ясно на душі. Уява сплітала рожеві мережива мрій, привабливих, принадних, чарівних. Не хотілося вірити в те, що Мотря не буде його. Він уже не мислив життя без неї. Його не переставало вабити в Мотрі те, як суворість її обличчя переходила в теплу ласкавість і строгий зліт брів м'якшав над пестливим поглядом блакитних очей. Тоді так несподівано й солодко щось розливалося в грудях і недосяжне, далеке ставало таким близьким і рідним.

Юхим пригадував її слова й намагався розібратися в них. Ні, в них не було відмови. Вона хоче пережити своє почуття й примушує його до цього. Що ж, він почекає. Це так надає сили, це так бунтує кров і робить життя урочистим, переможним походом, для якого не може бути незламних перешкод. Чому в неї сумніви? Чи, може, це лиш один вигаданий привід? Юхимові стає чудно згадувати своє вагання, як гуртувалися в артіль, бо тепер він бачить, що-дружним гуртом вони дійшли більшого, ніж те, на що він сподівався сам.

— Дядьку Юхиме, ви не спите? — раптом почув він голос. Над дверима куреня стояла Ксенька. Вона швидко присіла збоку куреня й тихим голосом заговорила.

— А ви знаєте, дядьку?..

По її голосу Юхим зрозумів, що вона хоче розповідати щось цікаве і насторожився слухати, підвівши голову. А самому стало якось досадно на дівчину, що та одірвала його від улюблених мрій.

 
Наші Друзі: Новини Львова