Тексти
>
Жанри
>
Повість
3. У Колективі
Сканував: Ярослава Левчук, Максим Тарнавський
Джерело: Харків. Плужанин 1929 (172ст)
— О, бачиш! А в батька скільки було?
— Три з половиною... на вісім душ.
— Щастя людям, — зашепелявив уже підпилий Панько.
Юхим обгриз риб'ячі кісточки й якось докірливо глянув на Панька.
— Да, щастя... Піввіку на чужому полі в три вузлики скрученим. Важкенько це щастя дісталося.
Денис і Корній мовчки переглянулися. Сонце ген підбилося. Роса опала. Дівчата розгойдистою ходою із піснею подалися в ті гони, а Мотря, Панько, Бабій і Терешко зайняли постаті від шляху. Денис із Терешковим хлопцем самоскидкою під'їхав до пашні.
— Ну, я вперед, — сказав він до Юхима, — а ти скидай так, щоб виходило валком — рівняйся на мої снопи. Рушай! — гукнув він на хлопця.
Жатка смикнулася й загарчала. Крила вимуштрованими салдатами струнко підскакували вгору, йшли колом і падали в пашню, мов кликали когось: «Сюди! Сюди!». Як опинився Денис серед гін, тоді рушив Корній лобогрійкою. Скидав Юхим. Мов невгомонні сварливі свекрухи, заторохтіли жатки. Скошена пашня билася налитим колосом об плятформи й устеляла землю з гін у гони невеличкими купами. А слідом за жатками заметушилися люди, — зносили в копиці, згрібали розкидане стебло. Мотря жваво орудувала залізними трійчаками і, коли проїжджав мимо Юхим, скоса стежила, як упевненим рухом він скидав із плятформи розв'язь, що падала віялом і шепотіла вусатим колоссям.
Швидко ширилася щетиниста смуга стерні, підростали копиці. А стіни пашні розсувалися, розбігалися до складу. У дружній роботі людей, у переможному-стукоті машин розливалася Мотрина радість, і хотілося жагуче, щоб узавтрашні дні вітром бігли назустріч. Не зійшло кількох годин, як на Юхимовій ниві'вже були оголені склади.
— Оце ушкварили!.. — захоплено говорив Денисові дядько Бабій, наливаючи з барила воду, і Терешко бородою посміхнувся.
— Це, значить, діло колесом... І не хочеш робить, само діло робиться.
— Жаль, що тебе скидать не посадили, — стомлена сказав Бабій. — Може б ти тоді не те заспівав. Чи так, Юхиме?
Юхим протер запітнілі, в поросі вуса, заяснів:
— Ні, сьогодні мене не питайтеся, бо те, що скажу, однак не повірите, дарма що долоні спухли.
І він показав широкі долоні, що взялися прозорим білим горохом.
У тих гонах дівчата вершили копиці. Мотря жваво зносила до копиці скошену пашню, ловко, по-чоловічому орудуют вильми. Здається, за ввесь свій вік вона вперше не почувала втоми, її не гнітила заздрість на чуже. Вона-от знала, що давно жадане ось-ось прийде — вона теж матиме нецвілий кусень хліба.
……………………………………………………………
Вставали бадьорі ранки, падали стомлені вечори. Море пашні розступалося, а натомість виростали кашлаті копиці нев'язаної пашні. Вони то тягнулися качиним рядком із гін у гони, то купчилися отарами, то розбігалися на всі боки, як череда на голій толоці.
Зорівці день при дні від ниви до ниви. «Та й обридли ж переїзди» — гомонять колективщики. «Хоч би вже скоріше на нове поле — тоді од краю до краю»...
……………………………………………………………
II
Тої неділі станиця в перший раз за ціле літо ожила. На полі гарячкова робота поволі спадала, і кожному вільніше було одірватися по справах, яких так багато набралося за літо. Станичний базар — місце, відкіля ще довго живитиметься станичанин усякими новинами. А новини було чимало: переділ землі, що багатьом не давав спокою, новий закон про податок і сила всяких неймовірних чуток, що родяться в глухих закутках, полонили думки станичан.
Широкий базарний майдан оточувало півдесятка кооперативних і приватних лавок. З одного боку у два ряди ятки з усяким жіночим манаттям, з другого молочний ряд, а посередині тічок. Тут зрання гомінка юрба гудом не вгаває. Літні чоловіки тримаються одного гурту, сперечаються, гомонять, дехто вже встиг і чарчину перехилити. У челяді своє товариство. Дженджуристими півнями походжають станичанські франти в цвітних сорочках і каплавухих галіфе. Дівчата в рясних, із таліями аж попід пахви, спідницях, нашмаровані принадною «жировкою», хіба не приваблять парубочих очей? І в кожного, куди не глянь — насіння. І дівчата й парубки лускають його так завзято, мов виконують якусь дуже важливу кампанію. Лускають, не спиняючись ні на хвилину, меланхолійно спльовуючи лушпіння.
Посеред юрби коло. Там із мисочкою в руці стоїть дівчина,, висока, сухорлява, вся в чорйому, як черниця й у синіх окулярах (вона сліпа). Дівчина співає. За шумливим гудом її майже не чути. Жалібно, монотонно лунають слова співачки поневолі:
От спихнуло вутро
І вистріл роздався...
Хто ближче, насторожується, роззявляє трохи рота. Вразливі натури навіть насіння забувають на деякий час лускати; зідхають дівчата й ніяково виходять наперед, щоб кинути співачці копійку. Довго, нудно тягнеться бідна підстрелена «Чайка». Скінчивши пісню, дівчина забирає з мисочки гроші й кладе до кишені, піднявши верхню спідницю. Деякий час мовчить, відпочиваючи, тоді заводить нової:
Скажи мені правду.
Мій добрий козаче,
ІЦо діяти серце,
Коли заболить?
Тужливий голос і чернеча сумна постать дівчини навівають тиху скорботу на гомінку базарну юрбу.
Як серце застогне... —
голосніше в відчаю знімається тужний голос, але зараз же змішується з незвичайним тріскучим трах-канням.
— Трр-бот-бот!.. Трр-бот-бот!.. — лунає з сусідньої широкої вулиці, що виходить на майдан. Настирливі тріскучі звуки спершу поволі, а далі сильніше насідають, заливають базар, луною лопотять по садках. Натовп здригує.
— Трактор!.. Трактор!.. — котиться майданом. Отарою, коли до неї забрався вовк, заворушився базар. Всі насторожуються.
— Чий це? Чий це?
— Та артільний, Троянівський, хіба не бачиш? До юрби, що розступається, даючи дорогу, наближається, човпигаючи лапатими колесами, фордзон. Андрій сидить за кермом, а позад трактора Денис гарбою — з бочками й плугом. Із натовпу вийшов Терешко з Корнієм і ще кілька чоловіка, наближаючися до Андрія.
— Ну як? Ну що?
— Зостановися... Зараз пресідатель прийде. Зустрічатимуть...
Челядь і літні мужики мигом оточують машину, обмацують, заглядають, розпитують, кидають дотепи.
— Конячка для цигана підходяща: годувать не треба…
— Ага!.. Да, да!..
— Якиме, що, зміняєш свого буланого на цього яйшоногого?
— Ой, мабуть ні!
— Таке! Чого ж ти?
— Того легше здвинуть, як заноровиться, а до нього не знаю звідкіля й підходить.
Троян Денис, як бог-саваоф, сидить на гарбі й не може приховати погордливої посмішки. Біля його, похнюпившись, щось муготить Терешко. Андрій трохи зблід і ніби схуд. На обличчі залягала зосереджена думка. Дівчата цокотухи не витерплять:
Андрію, ти як буярин на свайбі, хоч букета чіпляй!..
Хіба?
А хлопцям заздрісно:
— Сидить, неначе макітру вареників іззів.
— Хі-хі!..
— Трахторист!..
Поки юрба гомоніла, прибуло усяке станичне начальство. Перший говорив голова станичної ради. Забравшися на гарбу й спершися на крижівницю, він голосно сказав:
— Граждани! У нашій станиці сьогодні невеличкий празник: один із наших колективів, як бачите, придбав собі трактора...
Голова станради після цих слів раптом перекинув увагу слухачів туди, за червоний кордон, де Чемберлени, Муссоліні й інша погань готується повсякчас нам напакостити. Вилаяв усіх капіталістів і буржуїв і закликав присутніх до нового будівництва. Голова не забув підкреслити, що до колективу «Зоря» входять козаки й городовики, і вбачав у цьому, що «іжджівається сословна розніца». Наостанці він прокричав многа літа III Інтернаціоналові, Союзові Республік і союзові бідняка з середняком. Закінчивши промову, він утер спітніле обличчя рукавом, а очі йому ясніли, мов весняний ранок.
Потім на гарбу виліз голова КОВ'у. Він скинув піджака, повісив його на драбині, погладив русу бороду й сказав так:
— Товариші! Ми маємо насьогодні велике достіженіє. І коли подивимося з цієї точки, то ми побачимо, що в нашій станиці стає більше й більше тракторів. А потому нашим біднякам і середнякам стає краще. Як кожний колектив матиме трактора, тоді й КОВ'ові стане легше, бо як наш трактор іспортився, то він пошти нікуди не годиться... Да здраствуїть трактаризація на всі сто процентів!..