Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: понеділок, 21 жовтня 2019 року
Тексти > Жанри > Повість

Залізний Кінь :

3. У Колективі

Переглядів: 7155
Додано: 11.12.2005 Додав: ЛЕВ  текстів: 1281
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Сканував: Ярослава Левчук, Максим Тарнавський Джерело: Харків. Плужанин 1929 (172ст)
Дівната жваво розбирали з гарб вила й граблі, цокотіли.

— Хто за ким? — поцікавилася старша Бабієва дочка Любина і напнула хустку на лице, зберігаючи його білизну від загару.

— А закуталась, як черкеска. Ой, господи, — зареготала Ксенька. — А я не боюся. — І шпурнула хустку на драбину гарби.

— Я за дядьком Іваном, — сказала Мотря.

— І я.

— А я за Юхимом, — заверещала Любина…

Бабій обійшов Юхима, щоб зайняти постать попереду, за ним лаштувався Терешко з Паньком; Корній і Денис вовтузилися біля жаток.

— Нащо ото ще його прокосювать? — невдовольничав Корній, закладаючи косу до лобогрійки.

— Та, — махнув Денис, — нехай не думає, що рук шкодуємо коло його хліба, — менше витруситься.

— «Комуна?..»

— «Комуна!..»

Обидва переглянулися й зареготали.

Ритмічно коливалася висока Юхимова постать на напружених, широко розставлених ногах, як обминала його Мотря. «Який він дужий» — подумала.

І так їй раптом захотілося захисту і прихильности цього дебелого крижистого чолов'яги.

— Разойдісь рука, размахнісь плечо! Чи так, Мотре? — блиснув очима Юхим.

— Ти косиш, мов для тебе це гулянка.

— Буває, що й гулянка важча за всяку роботу.

— Буває, правда, коли на гулянці нема що їсти.

— А робота в гурті, знаєш, як у танку... ступи не так, усім діло спортиш, — ото воно й жару піддає.

Юхим вихватив косу з пашні, дзвінко задзеленьчав мантачкою.

— Ух-ха! Дядьку Іване! Підтягайте очкура, а то дожену.

І коса знову засичала. Далеко в пашні коливався Бабіїв бриль.

— Ти таки без теревенів не можеш... — оглянулася Мотря.

— Без теревенів — ні...

А самому було так легко й серце бісеням жирувало.

Тиха Кубань, тиха Кубань —

тоненьким голоском затягнула Любина, набираючи на вила валок.

Бережечки зносить —

підтягувала сестра.

Бережечки зносить

— зіллялися обидва голоси далеким відгомоном.

Молодий козак, молодий козак

свого пана просить

Свого пана просить —

журно спускалися голоси. Юхим оглянувся.

— Е, та ви з піснями. Людям жнива, а вам іграшки! —Йому й самому хотілося співати, але важка коса вимагала ритмічної роботи легенів, і він тільки стиха підмугикував:

Свого пана просить

Свого пана просить...

Налагодивши самоскидку, Денис закурив, і в задумі дивився на косарів та громадільниць, що моторно рухалися разком через усі гони.

— От вона, «комуна», — заворушилася якась заздрісна думка.

Прокосивши середину, снідали. Умовилися так: за Юхима, Мотрю й Панька харчуватимуть на жнивах і молотьбі Трояни, бо посіву перших було по десятині-дві, не більше. Баштани й городину вбиратиме кожен сам. А вже на той рік, тоді в кожного буде. У холодку під гарбами розташувалися й почали снідати Денисовими в'яленими чабаками й огірками. Юхим хрумкав зелений твердий огірок, та до Панька:

— Ну, як тобі комуна?

Той обдирав шкуру на рибині, випроставши далеко вбік ноги.

— Я понімаю так, що хоч би й перекомуна, а як нема випить, то це вже не робота.

— Кому що...

— Що значить людина укус має, — обізвався з-за гарби Денис і витягнув із кошика пляшку з каламутною рідиною, як буває свята вода по десятьох роках збереження в якоїсь бабусі.

— Ану, хватони! — подав він Панькові невеликий полив'яний кухлик і почав частувати чоловічий гурт. Корній випив і не скривився, за ним Терешко. Дядько Бабій відмовлявся, але зараз же випив. Дійшла черга й до Юхима.

— Боюся, що розварить, і снопа не скину, — сказав він.

— Ну, ну, не карьожся, — підганяв Денис.

Юхим протер вуса, оглянув усіх, кивнув головою:

— Ну, будьмо ж! За нашу комуну й все проче.

— Добре було б оце, — почав Бабій, обсмоктуючи риб'ячу голову, — в снопи в'язати, як на Україні роблять, а то зерна губиться багато — каже аґроном.

— Чого ж... воно людей вистачить, — згодився Терешко.

Дівчата запротестували:

— Пхі, в'язать! Зроду не в'язали, а тепер гнися... Краще в копиці.

— А на Київщині, — вставила Мотря, — так тобі ні стебелини нев'язаної не побачиш. Не то що в снопи зв'яжуть, — колоски всі попідбирають.

— Ну, тож на Київщині. Там поля в кожного — собака заляже, — а в нас... — вставився Корній, і очі йому заблищали роздратовано. — На Київщині наші городовики три чвертки без аршина мали, а тут ось одхватять як дворяни.

— Скільки в тебе виходить землі тепер? — звернувся Денис до Мотрі.

— Питайтесь. Неначе чотирнадцять...

Корній:

— О, бачиш! А в батька скільки було?
 
Наші Друзі: Новини Львова