Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 10 грудня 2019 року
Тексти > Жанри > Повість

Залізний Кінь :

3. У Колективі

Переглядів: 7226
Додано: 11.12.2005 Додав: ЛЕВ  текстів: 1281
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Сканував: Ярослава Левчук, Максим Тарнавський Джерело: Харків. Плужанин 1929 (172ст)
Стоголосо дзвонять мідяні ранки. Сонце смокче роси і вмиває заспане лице: ночі у липні такі короткі! Вже кілька днів від станиці приросяними шляхами на всі боки гарби, вози, дроги, будки, халабуди, косарки. В ранішньому повітрі зливається скрип, торохтіння, дзвін, гейкання, іржання, рев, хльоскання батогів і дзвінкі бадьорі голоси:

— А куди тягнеш, Андрію?

— Та до глибокої криниці!

— Пшениця?

— Вона.

— Уродила?

— Як молочай на толоці.

— Це не факт...

— Подленько...

— Соб! Соб!..

— Гей! Гей!..

Ідуть кіньми, волами, на возах кучки з курми й качками; за возами корови, собаки навпередки.

— Кудкуда-ак! Кудкуда-ак!..

— Та цить, щоб ти здохла!

— Ня! ня! ня! Сірко!.. От, бісової душі собака, ще порвуть чужі.

— Гав! гр... гр... гр...

— Му-му-му...

Як із розпоротого лантуха сиплеться зерно, так із станиці розповзаються на всі боки підводи, коні, худоба, люди. Виходите усе, мов по зговору. Що не день, то більше безлюдіє станиця. Рідко де зостається стара бабуся з дітьми, а то — на поле, в степ, де вітер, сонце, запашне привілля й роботи по саму зав'язку.

Сьогодні вирушили й зорівці.

На схід від станиці, шляхом, що до красної межі —

валка.

Через три вози від переду Денис на самоскидці, за ним із лобогрійкою Терешко. За Терешком величезні дві гарби його й Корнійова, а далі трюхикає риженьким Юхим; наостанці дядько Бабій із купою дітей і кучкою з курми.

— Денисе Васильовичу! — гукає Троянів сусіда з-під крисатого бриля, — стало буть, колективом? — показує батогом на валку.

— Комуною.

— Ну, ну, докажіть слави!

— Та вже не підкачаємо.

— Чиє коситимете?

— Юхимове.

— Самоскидкою?

— Атож!

— Оце я понімаю!

Троян вирівнює коні, оглядається назад, чи чує Юхим, тоді каже:

— А ви не пристали?

— Куди?

— В артіль.

— Побачимо, як у других буде.

— А землю де дали?

— На Кухарикових.

— Погане діло.

— Погане та своє, собствене, як зроблю, так і буде.

— Та воно так...

Котиться віз за возом, жатка за жаткою, розтікаються в побічних шляхах і вузьких обніжках, ховаючись за похилими стінами хлібів.

А повногрудий океан пашні тихо хлюпотить золотаво-зеленастими хвилями й котиться за обрій. Далеко на межах темнозеленими вітрилами дрижать тополі хуторів. Попеліють широкі шляхи сірими слідами безвісних кораблів. А невгомона-вітер кружляє вихрястий танок і виспівує привітно-радісну мелодію. Ось він притиснув і погнав з гори мусянжові переливи хвиль пшениці й розлив їх під горою; звідти поволі вирвався на гору, забурунив металево-сизим волоттям вівса і знову розплюскав під самим обрієм золотаво-сріблясті брижі ячменю.

...Полем стриманий луск іде. То колос випуска своїх дітей із пелюшок на світ. Згинається стебло під ситою вагою, дрижить і тіль-тіль чути: хрусь-хрусь...

Перший день косовиці. Він такий радісний і важкий, цей день. Людське тіло ще повне робочої снаги. Ще не натруджено руки, ще не болить спина. Ех, розмахнутися й косонути, щоб аж загуло! А думка над налитими вагою колосками.

Зорівці отаборилися над Сухим ставком. Там розбили курінь, зоставили худобу, птицю, малечу з жінками, а з двома жатками попрямували до Юхимової пшениці. Вона на самому бугрі, біля високої могили і поспіла скоро.

—Тпру, стій!..

— Приїхали.

Дві гарби й дві жатки зупинилися на шляху проти Юхимової десятини. З жартами, з вереском, як горобці з гнізд, зіскакують дівчата з гарби. За ними Постолака, Мотря, Панько.

Юхим помантачив косу, підтягнув чересок, протер гречані вуса.

— У розгін? — звернувся до Дениса.

— Як хоч, ти хазяїн.

— Ідьоть... Дівчата, зправа по одному, шагом-арш! —скомандував Юхим і подався через шлях. Став край пашні, подивився з-під долоні, прислухався, як шепотів налитий колос:

— Пос-пів... у-же... ко-си-ти... час...

Вдарив п'ятою коси об землю: все в порядкові.

— Ну, господи благослови, як старі люди казали а ми, дурні, за ними, — і замахнувся косою.

— Чшів-чшів-чшів...

Розлюченою змією зачшівкала коса, зашелестіла ядовито-металевим дзенькотом у росяній пашні й почала плигати з боку на бік.

— Ти таки не можеш, щоб бога не зачепити, — докорив дядько Бабій, лаштуючи косу. — От удався!..

Але Постолака не чує цих слів. Він розмірено, розкарячено переступає по оголеній смузі, а ліворуч від нього лягає жовто-мідяний вал скошеного стебла.

Дівната жваво розбирали з гарб вила й граблі, цокотіли.
 
Наші Друзі: Новини Львова