Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 17 вересня 2019 року
Тексти > Жанри > Повість

Залізний Кінь :

2. Штурм Землі

Переглядів: 6687
Додано: 11.12.2005 Додав: ЛЕВ  текстів: 1281
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Сканував: Ярослава Левчук, Максим Тарнавський Джерело: Харків. Плужанин 1929 (172ст)
Весняні дні бігли наввипередки з ночами. Соняшні променисті руки полоскалися в синьому тумані степів і рута ярина плакала срібними сльозами молодої радости.

Станиця гомоніла потужним приглушеним гудом. Люди бігали, перемовлялися, збиралися на вулицях, на майданах, довго змагалися, іноді сварилися, погрожували одне одному. Всі кудись поспішали, шамоталися, декотрі сторожко озиралися й кидали розгублені погляди в якомусь небезпечному острасі.

Так буває в час довгої жагучої спеки, коли пожовкне хліб і запорохнявіють шляхи, а на обрії раптом ударить чорна громовиця й понесеться сильним вітром над спраглою, висушеною землею. Чи по доброму пройде громовиця, напоївши землю, чи знищить урожай? Тоді кожен по-своєму просить долю:

— Коли б ударило!..

— Коли б минуло!..

Станиця готувалася до переділу землі. Хазяї землі, що вік посідали її, мали поділитися зі своїми наймитами, козаки — з городовиками. Ходять похмурі козаки - діди, мурмотять слова молитви: «Господи, одведи нечисту руку, не дай нас на поталу, земля ж наша, дідівська»...

А там, у примурках, під обдертими стріхами, ошарпаний і голодний люд готувався на штурм землі. Хіба ж задурно він кров'ю своєю, потом і сльозами поливав її й розгубив радість на чужих ланах? Ой, не задурно, ні!.. Лютували розлючені багатії:

— Загарбає гамсел, держіться кучі!

Діди гарчали:

— Не поступимося!..

А їм на відповідь, як брязкіт зброї:

— Короткі руки!

На вулицях, у завулках, по хатах, по кутках падала лайка, розсипалася стукотливим череп'яним брязкотом:

— Попанували, годі!..

— Нажерлися!

А іноді лякливе:

— Мовчи, Іване, а то посадять...

Або розсудливе:

— Та й вони ж люди!..

А то байдуже:

— Про мене, Семене...

— На всіх вистачить...

Станиця шумувала, як опара, заправлена хорошими, свіжими дріжджами. Старим і молодим, жінкам і чоловікам, і козакам, і городовикам зранку й до вечора не сходило з уст:

— Землю переділятимуть...

І в цих словах спліталася і неприхована, давно сподівана радість, і тваринна злослива лють.

Рясніли колодки обірваним жіночим людом і не вгавав стриманий на них гомін — то все про землю. Стара-старезна городовичка жебоніла щербатим ротом, і в неї лице ясніло:

— Шпаши, гошподи, нехрищені більшовичькі душі, діждалишя таки й наші дітки швятої жемельки...

Скільки то сердець обливалося прозорою світлою радістю, яких чудових снів не наснилося під обідраними стріхами бідних хат!

Завше байдужий, неквапливий партійний секретар Микола Скорик, і той якось утратив рівновагу своєї партизанської вдачі. Він вайлувато метушився з кутка в куток по станичному «сполкому», і маненькі його очі світилися переможною радістю. Він зупинявся перед головою «сполкома», чорним, як мурин, вусатим козаком і в якомусь піднесенні говорив:

— Шість тисяч душ!.. Та ти ж тільки подумай і уяви собі, що оця вся городовицька капелія дістане землю. Ану, підходь тоді, хто дужчий, кому вони її віддадуть? Та грім мене вбий, коли є така сила, що подужала б тепер нас! Оце тобі: хто робить, той їсть... Путньо сказав товариш Ленін?!

У станраді творилося десять революцій заразом. Писарчуки метушилися, мов загнані коні. Секретар мав такий вигляд, ніби його щойно випрягли з коногону. На його насідали, вимагали, просили, смикали за поли. Він дивився стуманілим поглядом, переривав розмову на півслові і біг із дверей у двері, щоб зараз повернутися й продовжувати недокінчене діло. Й коли вже аніскільки не здавав собі справи в тому, що він мусить робити, хапався за голову й кричав:

— У штабі був... Львів, забирав... під Перекопом бився... А щоб отаке творилося — господи помилуй... Оглушили!.. оглушили!..

І знову хапався за папери — кидав слова, одбивався ними від юрби.

А юрба насідала:

—Допишіть ще одного… господь послав... Воно лишня пайка не завадить...

— Мене до третьої групи припишіть.

— Мене з п'ятої викиньте.

— Мою жінку до списків не занесено.

— А я свідків привів... Скажи, Андрію, з яких пір я в станиці. А що?

— Справку, справку давайте!... предсідатель требує.

Про клясовий «принцєп» багато говорили. Спершу дехто думав, що то родичам укупі даватимуть. Та розібралися (Скорика засмикали), аж воно виходить навпаки. Родичам пошани не стало. Бідний бідному за родича став, а багатий до багатого горнувся. Так і гуртувалися. Артілі й колективи, як печериці після дощу, росли, а найбільше з городовиків. Не дурно приказка: «роби вкупі — не болітиме в пупі». Бо землю ж дадуть, а обробити її чимось треба? Троянівський колектив організувався одним із перших. «Зорею» назвали себе. Козаки бачили, що Троян не прогадав, і заздрили на його спритність. Про «Зорю» заговорили всі. Поважні діди-козаки почали при зустрічах не помічати Дениса й позаочі взивали його «камуністом» і пройдисвітом. Це зовсім не доймало Трояна. Навпаки, він був дуже задоволений, що про нього заговорили, а що лихого у своєму учинкові нічого не бачив, то всяке наймення його не тривожило, а «камуніст» — навіть було приємне. Зате голова станради був просто захоплений Трояновим учинком і вихваляв його на зборах, ставлячи іншим за приклад. «І заможний, і козак, а з городовиками одна ложка, одна миска» — казав він. А Скорика переконував, що в станиці «іжджівається сословная розніца».

Сам же Скорик ставився якось із підозрінням до Троянівського колективу. Юхимові не потурав. Одного разу накинувся навіть:

— Що, в найми знову захотілося?

Така несподівана прозорливість дуже здивувала Юхима, проте прикинувся, що не розуміє.

— Про ваш колектив кажу... Що, не знайшов кращої пари?

Юхим тільки збирався з мислями, щоб одрізати, а той своєї:

— Обчикриже тебе цей куркуль…

Скорик, які Юхим, був городовик. Але щодо козаків — у його не було ніяких компромісів, від яких не цурався Постолака. А втім Скорик був такий лише до багатих, Юхим образився:

— Тобі цікаво, коли б зібралися ото ми всі голодранці, та й били один на одному воші, — ох, і ко-мунія хльоска була б, еге ж?..

— Ага... — ніяково відповів Скорик і додав: — Шукай молоду по стану, а то спатимеш на лаві, а вона на перині.

— А тебе кортить?

— Кортить, ще й як...

Розійшлися, таки добре докоривши один одному. Юхим роздумував: «Камуністи, вони всі такі. Їм і сіра свита вовком здається».



II


Як усілися всі по місцях, Денис Троян урочисто почав;

— Так от, граждани, діло серйозне...

Тут він зробив невелику павзу й оглянув якимсь випитливим поглядом присутніх. Усі насторожилися. Почувалося, що Троян скаже щось нове, цікаве, а що саме, достотне, крім Троянів, ніхто не знав. Денис нарочито цю справу приховав до сьогоднішнього дня. Раніш були лише натяки, що в повсякденній турботі якось забувалися.

Мотря інстинктивно підсунулася ближче до Юхима, дядько Бабій простяг довгі руки на коліна і аж рота роззявив, наготовившися слухати. Всі втопили очі в Трояна. Лише Панько Сиволоб байдуже позіхнув, розтуливши щербатого рота, й випростав довгі сухорляві ноги, ніби готувався спати.

— Ну, ну, що там? — зробив зацікавлений вигляд

 
Наші Друзі: Новини Львова