Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: неділя, 22 вересня 2019 року
Тексти > Жанри > Повість

Залізний Кінь :

1. На підступах

Переглядів: 7855
Додано: 11.12.2005 Додав: ЛЕВ  текстів: 1281
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Сканував: Ярослава Левчук, Максим Тарнавський Джерело: Харків. Плужанин 1929 (172ст)
1. НА ПІДСТУПАХ


Козак Денис Троян говорить впівголосу, крадькома, ніби боїться, щоб хтось не почув, — така вже вдача.

— Комуною жити хочу... Хі-і-хі-хі!..

І його руде, чотирикутне обличчя, посеребрене миршавою падалицею вус і бороди, кривиться в загадкову посмішку.

За цією посмішкою Юхим Постолака ніяк не може розібрати, чи Троян жартує, чи ніяковіє. Денис звично, як стрілець, примружує ліве око й запитливо зупиняє погляд на Юхимові:

— Не віриш? Хі-і-хі-хі!..

— Та як же це?

— Дуже просто...

— Шуткуєте?

— Які ж тут шутки?..

— Думаю, що такого хазяїна, як ви, в комуну й ціпом не заженеш! Троян заперечливо крутить головою:

— От і помилився ти... Помилився, кажу... Ну, в комуну, не в комуну, а в колектив піду. От на зло всім і піду!

Провесінній, дощами напоєний, вітер рвучко гасав станичними порожніми вулицями; він кошлатив, бавлячись, солом'яні стріхи, гойдав голі віти дерев, мов сварився на когось, закрадався в пазухи, дмухав, жируючи, в уха.

Юхим умостився зручніше на лавці, щільніше обгорнув поли сірої салдатської шинелі й натягнув на вуха витерту плетянку, що лишилася від недавно зниклих, сполоханих пострілами днів. Дивився на калюжу води, як вітер гнав по їй брижі. На його ще не старому обличчі, з високими вилицями й дебелим, ледь горбастим носом, що спереду поринав у гречаний кущ вусів, застигла загадка:

— Хто зна, може й так?..

А Троян говорив уже серйозно й поважно:

— Колектив організуємо... Ти чуєш, як ворушиться станиця, як стугонить земля? Ти бачиш, скільки до неї рук тягнеться? Поглянь, яка шеремеція йде — в артілі, в колективи, в комуни народ горнеться — заради неї все, землі... Шутка сказать — переділ! Ні, брате мій, таке пішло, що без колективу не можна... Що, не правду я кажу?

Постолака похитав головою.

— Отож... А ти сам хіба нікуди не пристаєш? — знову Троян.

— Я? Звісно, думаю. Як же мені ту землю осісти з голими руками? Та от підходящої партії не знайду. Збираються там — один босий, другий голий, хоч нa Йордань веди... Ненадійна капелія, безхудобна...

— Да... Воно і в комуні, як є тягало, то й життя сало, а немає соб-цабе, то сам не запряжешся.

Троян перекинув погляд кудись далеко, через присадкуваті хати, де на обрії клубочилися сизі хмари. Дивився, мов пригадував щось, чи вираховував якусь складну задачу. Нараз повернувся до Юхима незграбно всім тулубом, закутаним у критий вовнястий кожух.

Знаєш що?

Постолака настороживсь.

— Приставай до нашого гурту... В нас і реманент, і худоба, зразу діло поведемо. Чого тобі валандатися з пролетарією?

— Та ви таки насправді?

— Ну й чудило!.. Я тобі кажу!... Я, Денис Троян! Чи ти мене й досі не знаєш?

— Оце так факт!.. Пристати — воно не штука. Та... Ну, одно слово, якось не до пари.

З-під сизих Юхимових вусів зірвалася дражлива посмішка. Троян поспішив на виручку:

— Скісняєшся, що наймитом моїм був? Пусте! Усі скоро в наймах будемо.

— Сами й наймити, сами й хазяї, верно! — згодився Юхим. — Хто ж і хто з вами?

Для більшої очевидности Денис рахував, пригинаючи палець за пальцем:

— Я, брати — Корній і Терешко, Іван Бабій — з вищої перії, ну й з пролітарської публіки Мотря Біловусиха, городовичка[1], Панько Сиволоб — козак, і ти будеш. Підходяща «комуна» вийде.

При слові «Мотря Біловусиха» Юхимові кров гарячою цівкою бризнула в грудях і потекла дражливими колючими струмками по всіх жилах. «Невже це та сама Мотря?» — подумав. Ім'я пам'ятав добре, а от прізвище?.. Хотілося розпитати Трояна, та почував якусь неупевненість і зніченість, — самому соромно стало.

Троян замовк, чекаючи на відповідь.

По небу отарою кудлатих овець бігли хмари; бавилися, підштовхували одна одну, то змішувалися, то знову кидалися врозтіч. Порскала дрібненька мжичка. З-під тину збігали пустотливі струмки й серед вулиці зливалися в один, що говіркою змійкою пробивав собі дорогу на низ, за станицю, де починала бутніти весняними водами невеличка степова річка.

З Юхимових уст сповзла нерішуча посмішка, й лишила по собі насторожену серйозність.

— Все ж таки даруйте мені, Васильовичу... На віщо здався вам отой колектив? І вам, і Корнієві, і навіть Терешкові. Ну, нам, голякам, одне діло, а ви — хазяї. Невже ви без його гірше житимете?

Юхимові хотілося більше випитати в Трояна, а той усе говорив якось натяками й не хотів розкривати душу до дна. Троян аж об поли вдарив — скажи, вчепився!

– Ну, от слухай же... Одкувала зозуля на вербі, тепер на коноплі пошилася. Не ті порядки, Юхиме, пішли. Скажи на милість: власть — вона для чогось є?

— Та власть же вас не гонить у колективи? Вона не забороняє вам хазяйнувати й так?

Троян поклав руку на Юхимове коліно й лагідно примружив око.

— Слухай, чи не вважаєш ти мене за якогось чудака? Як мені кажуть «ходи в двері», так невже я попруся в вікно? Колектив... Що я теряю? Ну, що я теряю? Землі в мене не однімуть, реманентові я хазяїн. Що не гнутиму спину за трьох нелуплених дурнів та дітвору не мучитиму? Та хай його мама мордує! А потім, правду тобі кажучи, беруть таки нашого брата-куркуля добре за зябра. Багатіти — забудь, та й нащо воно здалося, хіба я так не проживу?

— Нуда... нуда... — погоджувався Юхим, а думка копирсалася в Троянових словах: чи такі вони й навиворіт, як на лице? А по тому заговорив:

— Колектив... Тепер воно й дурному по розуму прийшлося. Хіба ми не бачимо? Он Стоянівці, що зайняли Бурсаківську якономію, хіба не живуть? Пшениця —очерет. Худоба — табунами. За межі не б'ються. Два трактори ходить. Та що там!..

Махнув рукою і замовк.

Троянові заблищали очі:

— А головне, — трактор. Сів, полоснув... Ріллі тієї — море розілляти, і без худоби, і без людей. Якби то одному можна трактора, давно б я свічку за совітську власть... Ге, ти понімаєш, що то за штука — трактор?

Денисові якось аж не терпілося; йому так жваво бігали очі, що здавалося, ніби він уже сидить на тому тракторі та без звички не знає, куди його повернути, щоб чогось не накоїти.

Ех, матері його кочерга!.. Хі-і-хі-хі!..

Сонце причаїлося десь за швидкими хмарами й далеко на півдні, над обрієм, спустило пасма дзвінко натягнутих струн. Вітер вдарив по них хмарою, і вони задзвеніли далеким акордом рясного дощу. Повіяло вогкою таллю.

Юхим загорнув жолобком цупкий папір і насипав самосаду.

— Це ви просто, Васильовичу, мене теє... їй-пра!..

То як же? Пристаєш? Для тебе, наче, ваканція підходяща.

Постолака нерішуче зрушив плечима.

— Е, бачу, ти ще й покарьожитися любиш. Ти, брате мій, забудь за старе, що «куркулями» та «гамселами»[2] раніше дражнилися. Тепер рівноправія, і усіх підрізали, підстригли...

Троян устав із лавки і, обережно беручи під пахву Юхима, добряче заглянув йому в вічі:

— Якщо ти не цураєшся мого хліба-соли, підемо до хати... Помаракуємо, може воно в нас щось і витанцюється.

Юхим нічого не сказав. Він тільки гмукнув і, чалапкаючи важкими рудими чобітьми, пішов, підтримуваний Денисом, до козакової хати.



 
Наші Друзі: Новини Львова