Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: п'ятниця, 27 листопада 2020 року
Тексти > Жанри > Стаття  ::  Тексти > Тематики > Історична

Табор - проблеми військового будівництва в укр. військовій літ.

Переглядів: 9111
Додано: 10.12.2005 Додав: ЛЕВ  текстів: 1281
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
«ТАБОР»

(Чергові проблеми військового будівництва в українській військовій літературі)

У слові «Табор» для українських військових письменників міститься не тільки сума тяжких переживань, з життям за дротами чи в умовах еміґрації зв'язаних. Не тільки згадка про стародавню форму тактичної оборони, що нею користувалися прадіди наші в обставинах військової небезпеки:

оточені з усіх боків, витримували натиск і наступ переважаючих сил ворога, а потім, давши добру відсіч, збитими колонами, за керівництвом єдиної керуючої волі проривали лави ворожі, зручно використовуючи здобуту таким напруженням свободу рухів.


Для нас, крім оцих - сьогочасних та історичних - асоціяцій, слово «Табор» і за символ стає. З ним зв'язується початок творчої праці і шукання української військової думки: хочемо ті можливості, що в собі відчуваємо, в певні цінності перетворити, той досвід мілітарної боротьби за власну державність, що його здобули від 1918 року, систематизувати і в певні, радістю перемог і горем невдач позначені, висновки укласти та до загального вжитку нашої військової громади подати. Хай ця праця і розпочинається, і провадитись буде серед несприятливих умов, всю невідповідність яких для творчих змагань, як фізичну, так і моральну, може оцінити тільки той, хто на собі їх зазнав:

наше бажання праці в накресленому напрямку є сильнішим од несприяючих умов і міцнішим від тої виснажуючої атмосфери, що у менш загартованих підрізує крила, гасить дух і кидає їх в обійми прострації. І може, ні з чим іншим порівняти не можна оцього бажання, як з тими стремлін-нями наших військових прадідів, що перед погрозою смертельної небезпеки знаходили в собі не тільки сили заглянути в обличчя її, а й останнім напруженням волі - «таборовою» тактикою - вимкнутися з ланцюга її. Коли за часів давно вже минулих користування такою тактикою могло давати щасливі наслідки лише при умові скупченої єдности, одностайності! чинів і свідомого напруження волі з підпорядкуванням єдиному керівництву, то й за наших часів, серед небезпек, загрожуючих українській нації, шукання - з'ясування цих елементів перемоги буде стояти перед нами, як найбільш актуальне завдання в загальній програмі нашого військового будівництва і як така праця, що від своєчасного перепровадження її залежати буде сама доля цього будівництва в майбутньому.


Приступаючи до неї, «Табор» не може, на нашу думку, не зв'язати її з іншими галузями національно-творчої праці, бо розглядає її як інтеґральну частину останньої, а до того остільки важливу, що без здійснення її справа будівництва української держави буде непевною, неповною і не забезпечуючою самих підстав її.


Встановляючи такий зв'язок, «Табор» не може не поставити собі завданням з'ясувати питому вагу військового чинника в будівництві держави взагалі, а української зокрема, бо тільки тоді до цього чинника громадянство поставиться з належною увагою та сторожкістю.


«Табор», або, ширше беручи, українська військова думка, ставлячи перед собою такі відповідальні завдання - а ставити їх вона повинна,- не може обертатись в колі виключно військово-фахових справ, хоч які вони численні та різноманітні, її інтереси значно ширші, значно глибші, ніж оцінка осягнень в галузі військової науки і критика певних норм військового життя. Цілий ряд проблем, що увіходять в обсяг загальнодержавної політики, пос кільки вони так чи інакше впливають на інтереси оборони або [на] підготовку армії до виконання нею обов'язку війни, і може, і повинен увіходити в круг тих інтересів, де голос-опінія військової думки мусить бути відомим відповідальним чинникам влади і громадянства. Тут військова думка через свої органи виконує ту ролю, що [її] через своє становище в державній структурі армія не може виконувати дорогою і в формах, властивих для громадсько-політичної акції. Армія не провадить політики, не бере безпосередньої участи в політичній боротьбі партій і угруповань; вона, як влучно характеризують її французи, є «la grande Muette». А проте, для неї не можуть бути чужими й байдужими певні риси, напрям і висліди партійної боротьби. Свою ролю в Державі армія виконує доти, доки в цій боротьбі гору беруть державні моменти не захитується самий пріоритет дер-жавности. Там, де цей пріоритет хитається, де партійна боротьба переступає межі державної доцільносте, там захитується і внутрішня сила армії - її єдність та дисциплінованість.


Історія і чужих народів, і нашого власного дає чимало повчаючих прикладів фатального впливу на армію зіґнору-вання політичними партіями цих принципів, що в дальшому своєму розвитку логічно допроваджують до розбиття національної консолідації, а спеціяльно на військовому ґрунті до загублення армією відпорної сили супроти чужинця-ворога.


Коли наявність у суспільно-політичному житті держави зазначених явищ виснажує моральну силу армії і розкладає її, то навмисні, усвідомлені, мовляти б, змагання політичних партій чи окремих осіб зробити армію знаряддям для своїх еґоїстичних цілей тягнуть за собою ще гірші наслідки. Навіть у тих випадках, коли щастить цього досягти, такі «осягнення» здебільшого бувають непевними і недовготривалими, бо витворюють аналогічні прецеденти, викликають наслідування, а часом допроваджують до того, що й самі партії чи амбіціозні особи стають сліпим знаряддям у руках розбурханих військових партій, гуртків і «заговор-щиків». Не кажучи вже про клясичний приклад колишньої великої Римської Імперії, могутність всесвітня якої занепала через боротьбу військових партій та «заговорщиків», і колишня перська держава загубила свою велич через те, що експерименти окремих честолюбців з використанням військової сили для своїх плянів у справі захоплення влади розкладали цю силу і робили її нездатною до оборони держави.


В історії нашій, поминаючи взаємну боротьбу за «столи» та «волості» українських князів, що допроваджували до знесилення великої української держави часів кн[язів] Олега, Володимира, Ярослава, Лева, безладна конкуренція численних претендентів на гетьманську булаву за часів «Руїни», що, послуговуючись демагогічними гаслами і засобами, втягала до неї і регулярне тогочасне військо, і народні маси, дає яскравий приклад фатального впливу подібних експериментів на долю держави.


З цих історичних згадок випливає «наука» і для наших часів, повчаючий сенс якої полягатиме в недопустимості повторення подібних експериментів над армією - все одно, чи ініціятива їх походить від по-літично засліплених угруповань чи від окремих, хворих на честолюбство, осіб.


В зв'язку з цим українська військова думка, через відповідні органи свої, має з'ясувати всю недоцільність і шкідливість, як для армії, так і для держави, зазначених вище нездорових тенденцій, прищеплюючи натомість ромадянству ідею аполітичности армії і непорушности пріоритету державности. Інтенсивну працю в цьому напрямку інтереси справи обов'язують провадити перш за все серед військових елементів. Усвідомлення ними цих принципів зробить з них переконаних прихильників державного начала, досить загартованих проти розкладових впливів і нездорової пропаганди. Така постава військових елементів, а перш за все старшинського та підстаршинського персоналу армії, буде міцною перешкодою для перепровадження навіть організованої деструктивної акції: вона відіб'є оскомину нерозважливо злочинних заходів і дасть державі підставу для віри в свою армію в найбільш небезпечні моменти внутрішніх заворушень і конфліктів. Такого стану речей держава досягає комплексом різноманітних виховавчих заходів, серед яких і роля військової літератури відограє не останню ролю. Остання буде тим більш чинною та виконуючою своє завдання, чим більше вона буде різноманітною своїм змістом. 'В зв'язку з цим широка проблема про взаємовідносини держави і війська і про взаємоч_инність військових і політичних чинників, що розпадається на ряд інших складових, вимагає до себе спеціяльної творчої уваги з боку представників нашої військової науки та літератури і чекає всебічного наукового освітлення в монографіях та розвідках.



II
Зокрема, не може обминути військове письменство і тої галузі державних справ, що увіходять в обсяг міжнародньої ; політики держави. Ця політика добуває максимальних здо-рбутків для держави тільки тоді, коли державно-урядові органи, що провадять її, підтримують постійний контакт з військовими установами та особами, відповідальними за оборону краю.

Взаємочинність обох органів в державах сталих, організованих досягає такого гармонійного завершення, що вони одне одного коригують, доповнюють і дають поруку певної тривалосте в міжнародніх інтересах держави. Візьмімо приклад.

Велика Брітанія з її величезними та багатими колоніями, з її часто рішаючими міжнародніми впливами, ніколи б не досягла своєї могутности, коли б її Міністерство Закордонних Справ не працювало в постійному порозумінні з Брітанським Адміралтейством, опінія якого фактично, хоч, може, й не завжди помітно як для свого ока, так і для чужого, має рішаюче значення в усіх більш-менш відповідальних кроках Міністерства Закордонних Справ. Вікова традиція співпраці обох органів, виправдана досвідом, витворила ідеальний симбіоз взаємочинности їх, гідний наслідування для кожної молодої держави.


Об'єктивні умови існування української держави вимагають особливо такого симбіозу в праці відповідних органів її з огляду на географічну конфігурацію кордонів України та скомпліковані завдання оборони їх.

Кордони України стеляться на тисячі кілометрів суходолу, мало мають так званих «природних перепон», особливо на півночі та сході; зовсім не мають будь-яких фортифікаційних споруджень;

сусідські відносини несталі і непевні, дякуючи імперіяліс-тичним тенденціям на нашій землі, що завжди будуть підживляти і стимулювати колишнього окупанта її до повторення актів підбою та нового загарбання. Комплекс оцих несприяючих обставин зобов'язує нашу державу шукати порятунку не лише в організації своєї мілітарної сили для захисту від зовнішніх небезпек, не лише в утворенні в себе дома технічних засобів оборони, а і в площині певних політичних комбінацій - договорів та союзів, за допомогою котрих оборонні інтереси нашого краю можна зробити більш певними та міцними.

Обрання союзників у таких умовах менше всього може підпадати впливові тимчасових політичних комбінацій чи інтересів окремих національних груп з їх еґоїстично-меркантильними плянами, що намагатись будуть власним вигодам надати характеру загальнодержавної доцільности і заінтересованости. В нашому минулому ми можемо зазначити такі факти, коли політика, підпадаючи впливові окремих національних груп, давала небажані наслідки для інтересів держави: невдача величавих плянів гетьмана Богдана полягала між іншим і в тому, що його політика, якій не можна відмовити в правильності провідної думки, заламувалась під впливом перебільшеної оцінки певних національних чинників і ставила для тодішньої стратегії тяжкі, часто непоборимі нею завдання. Надмірна оцінка, наприклад, інтересів окремих українських областей (Галичина, Волинь, Полісся, з клясовими інтересами місцевої української шляхти), що їх хотів великий гетьман включити зразу ж в межі своєї держави, тягла за собою таке ж саме надмірне розтягнення фронту, розпорошення військових сил і надмірне напруження мобілізаційних можливостей країни, що було не під силу нації, особливо коли взяти на увагу незабезпеченість військової бази в середині краю, в серці метрополії, і несталість стосунків з іншими сусідами. Завдяки цьому основна лінія політики гетьмана заламалась, стратегія не мала сили в цілому виконати вели-чаві завдання та вимоги її, а все це врешті довело до істори-чно-неуникненого явища, як-от Переяславська Умова 1654 року, що її Богдан Хмельницький, ніби декляративно з власної волі, але фактично примушений був збігом обставин підписати.


В новітніх умовах, за часів боротьби 1918-1920 років, неналагодженість міжнародніх політичних інтересів України утворила несприяючі обставини і для її мілітарної боротьби. Подібно до того, як Боїдан Хмельницький не міг створити бази для своєї боротьби на Чорному морі, побережжя якого, з порівнюючи далекосягаючими на північ землями, фактично належало тоді туркам або їх васалам татарам, так і ми в 1918-20 роках позбавлені були можливосте опертись на морі, як на своїй базі, і збігом обставин примушені були шукати її на непевному суходолі, шляхом порозуміння з одним із своїх сусідів.

Варшавська умова 22 квітня 1920 року була історично вимушеним фактом, неминучим ланцюгом в ході політично-мілітарних подій нашої новітньої історії, а не штучним утвором політичної нерозважливости чи злої воді, як дехто легковажно і поверхово думає про неї. її уємні моменти були відомі відповідальним діячам, що підписували її, але не могли бути переборені чи невтралізовані через об'єктивні причини міжнароднього характеру.


Розважлива оцінка географічного положення України і стратегічної оборони кордонів її висуває перед українською політикою завдання шукати опертя на системі політичних зв'язків з тими державами, що мають певні інтереси на Чорному морі або в басейні його.


В зв'язку з цим, проблема моря, як політично-стратегічної бази для оборони України, повстає перед українською військовою думкою як тема для всебічного вивчення, висліди якого потрібні будуть для цілей державної політики. В процесі досліджування неминуче виникне ряд окремих військово-політичних завдань, тісно зв'язаних з практичною Програмою військового будівництва і оборони України. Конкретні окремі теми з обсягу зазначених студій вже тепер не можуть не хвилювати і не притягувати до себе уваги військових дослідників своїм цікавим та різноманітним змістом, і треба тільки побажати, щоб величезна вага зазначеного напрямку нашої державної політики в міжнародна справах відчута і усвідомлена була нашим військовим письменством.


Ширше беручи справу, кожна проблема української політики повинна бути з'ясована з погляду військових інтересів оборони нашої держави і знайти авторитетну оцінку військової експертизи. То - не стратегія, що її ставить перед фактами політика. Стратегія свою чинність не тільки на війні виявляє. Своє призначення вона виконує і за мирних часів, опрацьовуючи певні пляни майбутніх операцій; завдання їх вона формулює і усталює після порозуміння з органами політики і в залежності від вимог її. Але ці останні не можуть бути часто мінливими, безмежно несподіваними і імпульсивними.

Мистецтво стратегії має діло з кров'ю людською, йде через трупи і руїну матеріяльних цінностей. Струн і можливостей її не можна натягувати без кінця і краю, як не можна їх і все на новий лад ставити. В кожному відповідальному і заздалегідь передбаченому питанні міжиародньої політики своєї держави стратегія має обов'язок дати ясну відповідь:

чи відповідає воно інтересам оборони краю, може чи не може витримати він своїми мобілізаційними напруженнями певні комплікації, що випливають з політичних плянів та комбінацій держави?

Коли контактна праця військових одповідальних органів з органами зовнішньої політики досягається належною конструкцією державного управління і гармонійною взає-мочинністю його апаратів, забезпечуючими дотримання військової тайни і інтересів оборони, то, з другого боку, ясної відповіді, гласної і умотивованої, громадянство має право сподіватись від своїх військових кругів у питаннях, зв'язаних з обороною краю. А для цього потрібно, щоб згадані круги були в стані її дати в формах і межах, доступних до загального відома, цебто в формі того літературного матеріялу, що над утворенням його працює колективна думка військових письменників і журналістів, спеціяльно студіюючих військову справу і завдання оборони своєї батьківщини. Висліди фахової військової праці в цьому напрямку мають велике значення, незалежно від наукового, і чисто практичне: вони стають до послуги відповідальним державним діячам при вирішенні важливих питань державної політики. Нагромадити цей матеріал і належно опрацювати його для майбутніх потреб є занадто почесною справою, щоб над нею не могли спинити своєї творчої уваги українські військові дослідники і літератори.




III
Не маючи права відмовлятись від ставлення перед громадянською опінією засадничих питань з обсягу загальнодержавної та міжнародньої політики, поскільки вони вимагають спеціяльного освітлення з погляду інтересів оборони краю, військові письменники уже не право, а обов'язок мають ставити перед іромадянською опінією ті питання, що безпосередньо зв'язані з інтересами цієї оборони і найбільш бажано можуть бути вирішені тільки за активною допомогою самого громадянства.


Серед них визначаються двоє, особливо важливих:

а) будівля шляхів на Україні; і б) організація певних галузів пр о мисловости в цілях приспособлення її до військових потреб.


Щодо першої з названих справ, то невідповідний стан її, і з погляду кількости кілометрів, і загальної конфігурації, досить уже з'ясований у післявійськовій літературі нашими експертами - А.

Лукашевичем, Є. Сокови-чем (залізничні шляхи) і проф. Шовгеневим (водяні та почасти шосейні шляхи). Але, з'ясовуючи потреби нашого шляхового будівництва, всі три дослідники підходили до справи головним чином з погляду державно-господарчих інтересів України і в умовах нормальних, мирних. Моменти військові, оборонні, майже не брались ними на увагу. Тим часом ці моменти набирають великої ваги в системі оборонних плянів нашої батьківщини і повинні знайти своє авторитетне освітлення з погляду широко стратегічних вимог.


Навіть побіжно спиняючись над дислокацією наших комунікаційних шляхів, військова опінія не може не зазначити: 1) незначної кількости переправ через головні водяні артерії - річки Дніпро, Буг, Десну, Прип'ять, Дінець тощо, не кажучи вже про ряд інших менших річок, які так само мають невистачаючу кількість мостових споруджень через себе, а між ними занадто довгі територіяльні інтервали;

2) невідповідного напрямку залізничних ліній, особливо магістральних, що позбавляє можливости військове командування з найбільшою продуктивністю зужитковувати їх для спішної перетранспортовки військ з одного кордону до другого; 3) брак поясних залізничних ліній, паралельно кордонів, на певній віддалі від них, що утруднює командуванню спішно пересовувати війська вздовж фронту, в найбільш потрібні або загрожені відтинки його; 4) невиста-чаючої кількости залізничних ліній, зв'язуючих центри краю з морськими портами його; деякі порти, наприклад, залишаються зовсім незв'язаними; 5) надзвичайно мало розвиненої сітки під'їзних залізничних ліній; б) невеликої кількости пароплавів на судноходних артеріях; і цілий ряд інших недостач комунікаційної справи, що можуть і будуть гальмувати стратегічні розрахунки та програми.


Ще гірше стоїть справа з шосейними та ґрунтовими шляхами, будівництво котрих вимагає широкого пляну і зарані опрацьованих проектів, в основу яких класти треба не тільки господарчі інтереси даної місцевости, а й загальностратегічні міркування та потреби майбутньої оборони.


Полагодження комунікаційних недостач, як і взагалі справа шляхового будівництва, з огляду на коштовність його, не може бути зреалізована швидко, та військова думка виконає свій обов'язок перед батьківщиною і громадянством, коли з'ясує напрям, в якому повинно відбуватись певними послідовними етапами шляхове будівництво, і коли чуйно стоятиме на варті інтересів його. Наша військова журналістика зокрема школи не може при цьому іґнорувати тих заходів, що реалізуються в галузі комунікаційного будівництва молодими державами, повсталими після останньої війни, і ширшими інформаціями про них, [повинна] кликати громадянську оішгію до наслідування, будити дух приватної ініціятиви до будівничої шляхової справи, ніколи не забуваючи про її місце в іцлокупності оборонних плянів краю.




IV
Справа організації національної про-мисловости з пристосуванням її до військових потреб є одною з тих, що повинна ніколи не щезати з поля уваги не тільки кругів, одповідальних за оборону краю, а й кожного свідомого патріота. Досвід останньої великої війни 1914-1918 рр. виявив, яке колосальне значення відограє розвинена, добре організована промисловість в умовах сучасних війн, являючись першорядним знаряддям і господарчо-технічною базою для самого провадження їх. Зокрема цей досвід виявив питому вагу поодиноких галузів промисловости (наприклад, хеміч-ної) і потребу організації промисловости вже за мирних часів на таких підставах, щоб реконструкція - перехід її на військову стопу - відбувалась із найбільшою економією часу.

Знайомство з післявоєнною літературою даного питання приводить до висновку, що сьогодні кожна держава намагається організувати свою промисловість так, щоб вона була ніби самовистачальною для інтересів оборони, а в разі війни могла з власних сирівців живитися і власними засобами обслуговувати потреби військових заводів, працюючих на оборону. Це - той ідеал, до здйснення якого йдуть далекозорі уряди і громадянство, научені сумним досвідом минулої війни і небажаючі опинитися в заскоченому становищі на випадок нової. Працюючи в зазначеному напрямку, вони в значній мірі відчувають на собі пресію громадської опінії, що своєю чергою підпадає впливові військових кругів і відповідних органів військової думки.


Зусилля наших військових письменників у цій справі мали б полягати не тільки в широкій інформаційній праці, переповідаючій та освітлюючій підготовчі заходи інших народів та держав, що варті наслідування в наших умовах, але ж їх завданням було б охопити справу національної промисловости в цілокупності, в державному маштабі і в площині максимальних вимог, що ставить до неї оборонна програма, здійснення якої вже за мирних часів повинно виконуватись. Пропагандою, неустанним нагадуванням та попередженням військові письменники повинні створити біля цієї справи атмосферу напруженої сторожкосте і чинної акції, притягаючи до переведення її впливові круги громадянства, фахові технічні сили і індустріяльно-промис-лові елементи. Ця пропаганда поставить необхідні завдання і перед урядовими чинниками, над розв'язанням яких повинно працювати за мирних часів, щоб вислідамк праці можна було покористуватись під час війни. Візьмімо кілька прикладів. Коли держава буде думати про організацію військово-промислових комітетів тільки під час війни, а не задовго перед нею, то ці комітети, чи рівнозначні їм установи, своє завдання виконають наполовину, навіть при максимальному напруженні праці. Про них заздалегідь слід Думати; уже за мирних часів повинні вони повстати, і до праці приступити, і відповідно, за участю фахових промис-лово-технічних сил, сконструйовані, стежити за програмовим переведенням оборонних планів, поскільки останні зв'язані з промисловістю. Так само наперед треба думати про відповідну кількість технічних кадрів - інженерів, хеміків, будівничих, з розрахунку на максимальні потреби оборони, а це тісно зв'язано з попередньою організацією відповідної кількости спеціяльних шкіл, курсів для підготовки технічних кадрів.

Згадка з російської практики за останньої війни буде не зайвою для усвідомлення ваги технічного знання під час війни. Росія створила величезну армію з добрих бійців, але технічні частини її, порівнюючи, обслужені були фаховими силами незадовольняюче: брак старшин-техніків давав себе відчути; певні посади командні, що вимагали спеціальної підготовки, часто обсаджувались некомпетентними кандидатами. Інакше справа стояла у французів, італійців, німців, особливо американців та бельгійців, де були величезні кадри технічних сил.


В українських умовах справа попередніх програмових планів у справі нагромаджування технічних сил для оборони краю набуває особливої ваги, з огляду на невистачаючий стан нашої промисловости для інтересів оборони і невідповідну кількість технічних шкіл в порівнянні з потребами краю. Коли ж на увагу взяти зростаюче значення техніки взагалі у майбутніх війнах, то цикл її теоретичних і практичних інтересів, як об'єктів науково-літературних студій, що їх повинні перепровадити військові письменники в площині технічного знання і його пристосування для цілей оборони, вражає своєю різноманітністю. З тим більшим напруженням творчої уваги повинні вони взятись за цю працю.




 
Наші Друзі: Новини Львова