Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: п'ятниця, 18 жовтня 2019 року
Тексти > Жанри > Документ

Вчіться у Шевченка

Переглядів: 6878
Додано: 22.02.2003
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
СИМОН ПЕТЛЮРА
СТАТТІ і ДОКУМЕНТИ



ВЧІТЬСЯ У ШЕВЧЕНКА
(З приводу 47 роковин смерти поета)
В Бреславі на з'їзді Німецької (Германської) Соціял-Демократичної Партії
робітники завзято протестували проти тенденції соціялістичних белетристів
кормити їх, робітників, малюванням утоми, нужди, пригноблення і т. д.
Робітники заявили, що вони більше люблять старого Шіллера. Інтелігент-поет,
навіть і той, що хоче стати на стороні пролетарія і йти поруч з ним у боротьбі,
якось збивається з шляху і, замість ступати в одну ногу з невтомним борцем,
плентається десь позаду, а замість веселої войовничої пісні йому вириваються з
уст хлипання і страшенна нудота; коли ж часом такий поет і намацає дужі,
поривчасті акорди своєї ліри,— сили тієї ненадовго стане йому, і за смілими
закликами поллється тиха уміркована річ про «болі душі», про «втому життя», про
сум і нужду, про потребу й поезію спочинку.
Не диво, що німецький пролетаріят протестує проти такої інтелігентської поезії,
проти закликів: «Назад у тиху пристань, де спочивають натомлені руки, наболілі
душі».
Ніякого спочинку у пролетарія! І вічно вперед! Туди, де усміхається робітникові
нове щастя,— щастя вільної, постійної і радісної праці, звідки чуються звуки
гармонійного бурхливого руху, вічно невгомонної і революційної думки!
Хай затямлять це і наші українські поети і не присипляють народні маси
проповіддю байдужости, хай не кличуть їх туди, в оті затишні пристані, звідкіль
вони випадково визирнули на широкі простори народніх змагань, та зараз же і
всп'ять повернули, коли побачили, якої сили і волі постійної треба, щоб
залишитись там назавше.
Треба справді бути інтелігентом психікою, вдачею, цілою природою своєю, щоб
тішити себе марними надіями і кликати:
Дужі! волю прекрасну віддайте.
Ситі! землю Господню верніть.
Хижі! чулими, добрими станьте
І століттів гріхи іскупіть!
Наче справді це можливо? Наче д. Олесь не знає, що всі подібні заклики і
апеляції «до серця» хижих, дужих і ситих кінчались нічим? Наче український поет,
вірші якого так купує українська інтелігенція і не знає український пролетаріят,
не може пригадати з історії, що всі такі сердечні заклики виявляли лише
слабосилість і власне духовне банкрутство тих, що звертались з подібними
закликами?! Це все одно, як звернутись до моря, щоб воно оддало назад і живим
потопаючого, або до вовка, щоб оддав ягня не зарізаним!.. І це не тільки в
Олеся. Візьміть інших сьогочасних письменників українських, навіть тих, кого
звичайно кличуть «молодими талановитими», або «по-дающими надії», розгорніть
твори Винниченка, Пахарев-ського, Філянського, у всіх у них, за виїмком, може,
Капель-городського, ви з перших же рядків почуєте жалі на болі, на втому;
замість поезії стріл із криці, войовничої, живої, бадьоро'Г— інтелігентські
стогнання, поезію втоми, поезію нудьги, розпачу і песимізму. І цей песимізм
навіть чується і тоді, коли поет-інтелігент хоче співати гімн «живому життю».
Гімни ці «не виходять» у Пахаревського. Суть цього життя-боротьби не може
зрозуміти навіть і Винниченко.
І той, хто оцінює факти літератури, твори естетичні з погляду громадянина, хто
шукає в них пожиточного, здорового і цілющого бальзаму од ран життя, хто хоче
запастись од цих творів новими надіями, новою вірою-силою,— або одкине ці твори,
та довго блукатиме серед хворих або одноманітних і неяскравих, як небо восени,
виявів інтелігентської творчости, поки знайде якесь здорове зерно, з котрого
незабаром виросте рослина з буйним-пишним колосом справді живого і вічно
невтомного життя.
І мимоволі якось в такі хвилини перед очима вирисовуєть-ся похмура, але й
лагідна постать — геніяльного мужика-поета, а в пам'яті воскресають величні
твори Шевченкової поетичної фантазії, наскрізь пройняті духом протесту, духом
борні, ідеєю радісного страждання за щастя всіх поневолених страдальців землі.,
Коли читаєш Шевченка, серце обливається кров'ю і стискається од болю за горе
людське,— але разом з тим чується, як в те серце наливається горюча маса
активного бажання знищити те горе, вирвати з ґрунту і з корінням ті терна, які
ранять нам душі і не дають можливости втішатися щастям життя. Коли читаєш
Шевченка, почуваєш бадьорість, прилив якогось романтизму, як після читання
Шіллера, почуваєш, як виростають крила, а думка стає сміливішою, і в мозкові
плодяться «дерзкі» наміри!
До життя — тисячу разів падать і знову підніматися! — кличе Шевченко. «Сонце йде
і за собою день веде!» — каже він в одному із своїх віршів і цілою своєю
творчістю поетичною наближує ранок «народнього дня». Він певен, що день цей
настане і тільки тоді «спочинуть невольничі руки», а правда оживе.
Надхне, накличе, нажене
Не ветхеє, не древле слово
Розтленнеє, а слово нове
Меж людьми криком пронесе
І люд окрадений спасе...
Поки ж настане цей ранок, всіма силами своєї геніяльної душі і великого свого
страдальчеського серця він звертається до долі, аби вона призначила
Роботящим умам,
Роботящим рукам
Перелоги орать,
Думать, сіять, не ждать
І посіяне жать...
Тарас Шевченко був ворогом байдужости, розпачу, нудного стогнання і нервового
хлипання, т. є. -[себто] ворогом всього того, що тепер виспівують і апотеозують
сучасні «тарасики» — поети розбитих ілюзій, хвилевих нервових настроїв і тих
вогнів, що лише раз піднялися полум'ям, та й погасли в ту ж мить.
Яка користь нам од попелу їхньої поезії?
Порівняйте поезію їхню з поезією «геніяльного гореми-ки», і вивід з цього
порівняння проситься сам собою: у «геніяльного мужика» — незломна енергія,
бурхливий протест проти застарілих форм життя, боротьба за волю думки, життя; у
сучасних нервових поетів-«нитиків» — зневір'я, підупад. Вивід з порівняння: у
першого звуки живого життя, у других похоронні дзвони з симфонії смерти; там —
весна, вічноюна і в квітках, а з другого боку — засохле листя плаксивої осени!
Хай прочитає «Кобзаря» Шевченкового перший-лшший робітник український, хай
візьме потім у руки який-небудь твір Винниченка, ну, приміром, хоч «Дисгармонію»
або «Великого Молоха», де для змалювання революціонерів у автора тільки
знайшлись одні фарби, що чорні та сірі, і мало яскравих та світло-радісних;
дайте, кажу, йому книжки в руки, і ви почуєте од нього те, що почули німецькі
соціялістичні письменники од німецьких робітників: нудно од нових творів. Краще
«Кобзаря» читати...
І так буде через те, що робітник — не прихильник па- сивного настрою, не любить
він гнути шиї своєї, а думка його колективна звичайно не знає втоми: вічно ширяє
в царстві широких просторів вільної праці. Робітник шукає і в штуці, все одно,
чи буде це пластика, малярство, музика, чи красне письменство, чи театр,— руху,
світлих фарб, смілих ліній, невпинної дії, романтизму. Все це він знайде в
поезії Шевченка і даремне шукатиме у сучасних українських хлипунів-тарасиків. От
через що Шевченко дорогий, любий серцю українського робітника, от через що і
українські письменники новітні, коли хотять, щоб твори їхні приносили певну
користь (естетичну) для громадянства взагалі і для передового класу його
пролетаріяту, зокрема і особливо, повинні частіше заглядати до «Кобзаря» і не
забувати того, що сказав Кавтський про Шіллера: «В той час, коли творив Шіллер,
з жагою шукали боротьби і бистрого розвитку дії, а не пасивного настрою. Ні один
поетичний геній не йшов у такій мірі назустріч цій потребі, як Шіллер. От в
цьому-то й джерело могутнього впливу й популяр-ности поета»... Минуло вже сто
років, як помер Шіллер, а він усе ще залишається для пролетаріяту «вічно юним»
навіть тоді, коли він -[пролетаріят] здійснить свої соціяльно-політичні ідеали,
а не' тільки до цього моменту, як думають філістери, бо життя — постійний рух
наперед, динамічний, невпинний і бурхливий. І цього не повинні забувати
 
Наші Друзі: Новини Львова