Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: середа, 19 лютого 2020 року
Тексти > Жанри > Роман

Скромний бог

Переглядів: 12127
Додано: 09.09.2009 Додав: 150  текстів: 5
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
Сергій Соловйов

СКРОМНИЙ БОГ

Сатиричний роман

Витоптане блідо-зелене поле районного стадіону «Ударник» із залисинами біля воріт чахло від неприборканих вигуків глядачів. Захекані, спітнілі футболісти місцевої команди «Берег» програвали сусідньому району, йшли на самісіньке дно турнір¬ної таблиці й пускали активні й густі бульки. Бу¬льки з рота пускав і головний тренер «Берега» — горланив на команду, наче дійсно тонув. Він то сідав на лаву, подалі від тренерів, то зіскакував з якимось нудним виглядом, коли м'яч вкотре вривав¬ся на їхню половину поля. На табло кривились не¬дбалі, багато разів перефарбовані штатним халтурником цифри «4» та «1». Одиниця мала буратінний ніс і гордо його виставляла, наче хотіла проштрикнути четвірці печінку. Оцю саме одини¬цю і заробили футболісти команди «Берег» Малосмаківського району.
Завідувач оргвідділу райкому партії Андрій Перелітаєв сумно дивився на «стадо вепрів» у білих футболках та синіх трусах. Серед них бігав інструктор райкому комсомолу Ігор Хороший. Єдиний гол забив він, відвівши від свого першого де¬сять процентів гніву Перелітаєва. «У пивній вони тренуються чи на пляжі з дівчатами? — несамовитився заворг. — Скільки грошей їм перекачали — то на форму, то на інвентар, а толку ніякого. Мов бізони, топчуться, м'яча не бачать. О, ще покалі¬чаться, тоді лікуй!» — німо закричав Андрій Па¬хомович, коли гравець «Берега», зіштовхнувшись із захисником «Механізатора», задрав ноги у короткому польоті.
Уболівальники «Механізатора», які сиділи тіс¬ним гуртом, звеселились ще дужче, нахабно гиги¬каючи.
За спиною Андрія Пахомовича порожніло кі¬лька рядів лав, темніло червонястою цеглою при¬міщення двоповерхового спортзалу, де футболіс¬ти мали роздягальню та відпочивали під час пе¬рерви.
«Так, — міркував заворг. — Це ж завтра перший допитувати буде — поки ми район свій ганьбитимемо? Що, у сусідів ноги краще бігають? Чи тренер там розумніший? Що скажу Петру Дем яновичу? »
Вікно на другому поверсі спортзалу раптом роз¬чинилось, звідти виглянула чиясь несвіжа пика. Рука невідомого з силою метнула якусь грудку з хвостом. Почувся різкий гнівний голос:
— У-у! Кактус!
Ще там щось незрозуміле про якісь недоїдені консерви додав сердитий власник неінтелігентно¬го обличчя, і вікно зойкнуло, зачиняючись.
Кошеня, яке впало метрів за чотири від заворга, навіть не поскаржилось на швидкісний виліт зі спортивного храму. Воно було справді схоже на кактус — наїжачене, з гострими вухами.
На Андрія Пахомовича слово «кактус» подія¬ло ефективно — він зробився блідим, як чай у їдальні навпроти. Райкомівець стиснув кулаки, наче збира¬ючись на барикади. Якби не його посада та нерозношені черевики, він би відразу побіг до свого кабінету. Хвилювання аж засклило очі, коли Андрій Пахомо¬вич обмацав кишені, зайвий раз упевнившись, що ключі на місці, почав пробиратись до виходу.
На тротуарі біля стадіону спіткнувся — плити полопались, осіли, де-не-де стирчала арматура, неначе з-під землі хтось тицяв чорними пальцями. Перелітаєв, падаючи, механічно виставив руки і уперся в тугенькі сідниці жіночки, яка йшла попереду і про таке несподіване щастя не мріяла. Від неочікуваного нальоту жінка аж захиталась і, рвучко обернув¬шись, схопилась за спідницю.
Андрій Пахомович звів на неї почервоніле, сповнене тупого нерозуміння лице.
— Гад, що робиш? — заверещала ображена брюнетка і суворо подивилась на розгубленого чо¬ловіка.
Гад захекано мимрив:
— Це не... той... Я не... це. А...
Свирид Наш пробурмотів собі у вуса:
— Ішов уперед, а наштовхнувся на зад.
Брюнетка понесла свої сідниці далі.
Андрій Пахомович відразу набрав чинного вигляду й поваж¬но рушив до райкому, збентежений пригодою і відчуваючи ще в долонях тіло крикливої громадянки. Думки про кактус вилетіли з голови і тепер Андрій думав про футбольну команду «Берег», про покорчені тротуари в місті, про наочну агітацію... Він зупинився біля високої конструкції із зухвало червоним плакатом: «Рішення XXVI з'їзду КПРС — в життя!» Задер голову, роздивляючись замальовані палички біля «V». їх то зафарбовували, то тулили туди після кожного спрямовуючого, доленосного і дуже важливого для всього народу з'їзду. Плакат з хрес¬тиками та паличками раптом на очах почав тьмяні¬ти. Над містом виростала хмара. Андрій Пахомо¬вич глянув на неї, зіщулився і знову рвонув у райком. Хмара поступово, з артистичними вихилясами фор¬мувалась у величезну, спрямовану на завідувача орг¬відділу райкому, дулю.
У кабінеті він навіщось увімкнув радіо і довго сидів, не виявляючи ніяких ознак ні розумного, ні партійного життя. Потім звів погляд на величез¬ний, пенсійного віку кактус, який в’яло настовбур¬чив запилені голки. Кактус ріс у горщику, горщик стояв на тарілці, тарілка — на сейфі. Між таріл¬кою та сейфом Андрій Пахомович зберігав деякі, мало кому відомі факти з життя другого секретаря товариша Банського. Ні-ні, не компромат, так, фактики, висловлювання... Про всяк випадок.
Андрій Пахомович обережно підняв край тарі¬лки, миттєво вихопив папірець і пошматував. Хто-зна, чи буде той випадок, а якщо буде, то який...

2
Наближалася відпустка, день народження ону¬ки і районна партійна конференція. Банський переглядав документи, сміливо витворені керівни¬ками партійних організацій на місцях. «Дурні», — незлобиво подумав Банський. Потім вчитався і подумав: «От, дурні!», але вже зі злістю. Послу¬хати цих парторгів — від гордості репнути можна! Це ж Малосмаківський райком виховав таких від¬даних комуністів — стільки-то прийнято канди¬датами у члени партії, стільки-то — у партію. Ви¬конують рішення з'їзду, розпорядження ЦК і райкому, знаходяться на передовому краї боротьби за... та за все, що треба!
Справжню ціну цим словесам Банський знав, адже колись був парторгом. Якось на заводі один старий робітник ледь не відштовхнув його своєю могутньою долонею, коли Банський на проході лозунгував на тему лінії партії про тверезий спосіб життя:
— Іди ти зі своєю партією! От причепився! Вже й випити людині не можна!
Банськии гортав сторінки виступу, підготов¬леного парторгом колгоспу імені Французької ре¬волюції Совковим і згадав, що треба і м'яса додому, й олії...
Подзвонив голові. Немає, в полях. Наказав, щоб з'єднали із Совковим.
— Читаю твій виступ. Більше критики треба. Хіба немає у нас окремих негативних явищ? Цитати — то гарно, політично ти підкований, — Банський сапнув повітря і видихнув цілий міх, — але не треба відриватися від мас. Народ і партія, сам знаєш... єдині.
— Зрозумів вас, — відрапортував Совков, ледве не висовуючи свого носа зі слухавки.
— А як там у вас з планами? Тваринництво на другому місці, знаю. Непогано, непогано. Соцзобов'язання виконуєте?
— Соціалістичні зобов'язання € можливість перевиконати. Кормів худобі удосталь заготували, надої піднімаються... — заговорив Совков, шеле¬стячи паперами. Та Банський сказав: «Добре!» і поклав трубку.
Значить, можна м’яса взяти. До сина в інститут завезти та й дома на котлети залишити. Знову взявся за папери. Ага, хтось із молодих — «та не треба забувати, що трапляються в нашому колек¬тиві і окремі, нетипові для радянської людини, вчинки. Комуніст Зикало, будучи призначеним начальни¬ком збирального загону на жнивах ранніх зернових, допустив крадіжку однієї тонни зерна водієм Алахатовим...»
Банський пильно подивився на портрет вождя, перевів погляд, набрав номер голови колгоспу «За врожай!», назва якого викликала підозру, що всі інші були проти врожаю. Гарнусенко сердито крикнув:
— Алло!
— Це Банський, — повагом повідомив дру¬гий секретар. Він знав, що з Гарнусенком треба триматися на певній відстані, показувати свою значимість, бо той не дуже мордувався у розмо¬вах — за роботу мав орден і вік уже поважний. І господарством правив передовим, та й сам пер¬ший частенько до нього навідувався за харчами.
Гарнусенко, цабе яке, мовчав.
— Як там у вас Рижих працює? — досить грубо видихнув у трубку Банський.
— Парторг? — здивувався Гарнусенко, — та ви ж ним керуєте, не я! Бігає, вимпели по корівниках розвішує. Молодий, хай бігає!
— Знаю, що молодий! Ви б там на місці пого¬ворили з ним, а то диви, як на конференції збира¬ється виступати, мовляв, недоліки у нас є, партії такі не потрібні...
Гарнусенко вислухав, матюкнувся, але не так, щоб занадто, хоч стримуватись не дуже вмів.
— Хай напише, як керує парторганізацією, як виконуються соцзобов’язання, який він сам при¬клад подає... — навчав Банський.
Гарнусенко вислуховував, бо нікому не хотілося, щоб про його господарство згадувалося на такому рівні в негативному плані.
— Плани, бачу, виконуєте як завжди, — пе¬рейшов на іншу тему Банський. — За зведеннями і техніка відремонтована вчасно, і оранку прове¬ли... та й урожайність... Соняшник, наприклад, у вас найкраще вродив.
— Так, олії у нас досить, — згодився Гарну¬сенко. — Ось буду в районі — покуштуєте, яка смачна.
Банський читав доповіді, аж поки йому набрид¬ли багатоповерхові партійнолизні епітети. Тоді він склав виступи в теку і гахнув нею об стіл. У ту ж мить задзеленчав телефон.
— Семене Йвановичу? — запитав далекий чоловічий голос.
— Ні! — відмовився від чужого наймення Банський, і зібрався покласти трубку, та далекий чоловік устиг запитати:
— Це 6-46-40?
— Ні! Це 6-46-50! — крикнув у телефонні простори Банський, і здогадався, що це дзвонять начальнику сільгоспуправління Чалому.
— Я дзвонив 6-46-40, — не вгавав телефон.
— Ви не туди потрапили! Я не Чалий! — гаркнув Банський.
Наступного дня Банський сидів у першого і злякано слухав:
— Вчора говорив з обкомом. Знаєш, з ким? — перший помовчав, як перед чаркою. — З Султа¬новим! І що він мені сказав?
Перший хвилювався, надимав щоки і розкуйовдив усі папери на столі.
— Султанов дзвонив у наш район, Чалому! Потрапив до тебе випадково. Сказав, що впізнав твій голос та й номер ти йому назвав. А потім обізвав його яничаром!
— Не... не... обзивав, — віддано дивився у вічі Петру Дем'яновичу Банський і сопів, як склодув на соцзмаганні.
— Мене там не було! — підняв палець дого¬ри перший. — А Султанов не видумав же, га? Знаєш, як він злиться, коли почує про татарів, чингісханів та інших турок? І якщо його ще й по телефону дражнити будуть!.. — перший замовк, бо далі його фантазії не вистачало. Потім помов¬чав і додав:
— От!
— Я сказав йому: «Я не Чалий». І все.
— Не Чалий, не Чалий... — перекривив пер¬ший. — А він почув: «Яничар». Що тепер з то¬бою робити? Султанов через кілька днів буде в нашому районі...
Допізна світилися вікна у кабінеті першого се¬кретаря Малосмаківського райкому. Уже й перші хулігани і просто романтичні елементи блукали парком, змітаючи широкими холошами сміття з доріжок, й інформаційна програма «Час» повідомила про значні успіхи узбеків у вирощуванні бавовни, а в головному кабінеті району комуністи чухали голови на страте¬гічній нараді.
— А може, зразу його в «Кристал»? — по¬битим голосом запропонував Банський.
— Тоді тебе зразу в труну! — сердився пер¬ший.
Третій секретар Мудристий з прихованою іро¬нією слухав надтріснутий голос винуватця і відчував у собі тверду впевненість у тому, що пора вже до¬дому вечеряти й спати — він серед них був най¬старший і подібних історій знав немало.
— А до пенсії чотири роки залишилось, чотири роки! — стогнав другий секретар, який у звичайному настрої про пенсію згадував як про найлютішого ворога.
Врешті голодний Мудристий (недарма ж сек¬ретар з ідеології!) накреслив їм стратегічний на¬прямок: аби не показуватись на очі Султанову, Банський терміново іде у відпустку. «Дурість лі¬кувати!» — злостивився перший, і Мудристий мовчки згодився з таким діагнозом.
Після відпустки вороття до свого кабінету в Банського не відбулось: бюро вирішило переве¬сти його на іншу роботу.
Андрію Перелітаєву засвітилась дорога у крісло другого секретаря.

3
Коли землю оповили важкі сутінки, директор місцевого краєзнавчого музею Соличка здригнувся і уважно оглянув темне вікно.
«Мабуть, вечір», — після кількох хвилин на¬пружених роздумів вирішив старенький Юхим Іванович.
Тиша в музеї, яка, втім, ніколи й не порушува¬лась навіть удень, засвідчила, що співробітники вже перестали сновигати між стендами з пожовтілими фотографіями, запиленими муляжами та огризками дерев'яного сільгоспінвентаря зразка царських часів.
Юхим Іванович уже не перший місяць усі свої робочі дні не виходив з комори, перейменованої на кабінет директора. Він постарів, але розправив плечі, волосся посивіло, але очі заблищали. Йому вдалось дослідити той шмат документів, які стосувались виникнення назви міста. Малосмаківка — то було неправильно! Справжня назва — Милосмаківка! П'ятнадцять томів архівних паперів ховали в собі один аркушик за 1912 рік, коли легендарний ре¬волюціонер товариш Канатов ще не був легендар¬ним і революціонером, а просто робітником мило¬варні Олексієм Дибовим. Якось Дибов з кількома робітниками спробували забрати в керуючого миловарнею касу. Коли той почав захищатись, його трішки побили, а миловарню, яка безсовісно пила кров робочого люду, пограбували. У документах Милосмаківського відділку поліції за той же 1912 рік значилось, що Дибова з товаришами допитали і посадили в кутузку. Каси тоді так і не зна¬йшли. Дибов через цей конфлікт з поліцією став відо¬мий кільком професійним революціонерам, і коли 1917 року свіжо подуло з Петрограда, з нього зро¬били опору в Милосмаківці та окрузі. Він допо¬магав робити добрі справи на потребу всесвітньої революції. Тих добрих справ було таки немало. У круговерті днів хтось неправильно йменував міс¬то і воно стало Малосмаківкою. Так і почали писати. У документах уже значилось, що това¬риш Канатов обраний головою Малосмаківської ради робітничих, селянських та солдатських депутатів.
«Завтра треба негайно йти в райком, — тру¬сило історичною лихоманкою Юхима Івановича. — Чи в газету? Ні, до другого секретаря. Чому до другого? До першого! Подзвонити і сказати: «Це директор музею. Прошу прийняти у важливій справі, яка відновить історичну справедливість». Яка мила назва — Милосмаківка!
«Милосмаківка, Милосмаківка», — пережовував нове слово Соличка, йдучи додому. Навколо була Малосмаківка, яка ще не знала свого справжнього імені, але все одно була гарним містом.
Біля парку неорганізовано бавилась молодь. Бились, кричали і хекали. Соличка, милуючись таким зріднілим містечком, спробував оминути місце роз¬ваг, але ватага несвідомих хуліганів вирувала, хтось вистрибнув із гурту і чкурнув, штовхнувши Юхима Івановича на тротуар, давно не шкрябаний мітлою замріяного двірника. Соличка аж задихнувся від образи та й головою стукнувся (боляче ж!) Милосмаківський краєвид враз посмутнів і віддалився за обрій. Стало душно й нецікаво.
— От я зараз... Поліцію викличу! — захри¬плим голосом пообіцяв Юхим Іванович.
Хтось із темряви нахабно загиготів:
— Поліцію! Ги-ги!
— Дід якийсь дореволюційний!
— Сходи полікуйся, дурню!
Наступного дня, коли Юхим Іванович відірвав голову від подушки, про революційні миловарні та відновлення історичної справедливості вже не думалось. Він півдня простояв у черзі в поліклініці і з'явився в музей із забинтованою головою. Від¬разу знову засів за документи, але всі історичні від¬криття так були притрушені пилюкою, що його немолодий розум не виявляв ніякого натяку на їхнє існування. Але при слові «Милосмаківка» його починало трусити і посмішка тулилась до світлію¬чого обличчя.
«Завтра йду в райком», — вирішив Юхим Іванович і ще до кінця робочого дня, поки надворі було світло, пішов додому. «Милосмаківка, Мило¬смаківка», — шепотів, наче вперше роздивляю¬чись обідрані магазини з чергами, засмічені автобусні зупинки, кращу в райцентрі школу з дірявим дахом, який ремонтували щороку і свіжопофарбований стенд із суворим комсомольцем, від якого розбігались у різні боки, наче пацюки, чорні незграбні фігурки з напи¬сами на спинах: «Нероба», «П'яниця», «Крадій».
Роздивлявся й шепотів Соличка до тих пір, поки таксист на сірій «Волзі» не загальмував перед самим черевиком директора музею і запитав, чи справді старий шукає найкоротший шлях до цвинтаря. Соличка задумався, а тоді ковтнув слину і невпопад бовкнувши: «Вам треба було повернути ще отам», пішов додому швидше. Милосмаківка вже не уздрівалась навкруги, але в голові засіла міцно.
Наступного дня ця голова протиснулась у двері приймальні першого секретаря. Це було невчас¬но — всі стільці вже були зайняті. Соличка побіжно оглянув відвідувачів: директори, голови колго¬спів, як кури на сідалі, вмостились у рядочок і тихо й благоговійно застигли. Юхим Іванович вирішив почекати в коридорі. Час від часу у нього про¬кльовувалась сміливість, і він, не дихаючи, не бли¬маючи очима, майже доходив до секретарки, щоб вона повідомила першому, але потім з байдужим виглядом відпочиваючого, який бозна-чому опини¬вся в райкомі, відходив і блукав коридорами, пе¬рекладаючи документи з руки в руку. Врешті-решт визріла думка, що зараз до першого йти не вар¬то — людей повно, а тут розмова важлива, треба спокійно посидіти.
Коридором, наче баский кінь, нісся заввідділом пропаганди й агітації Свисток, недавній парторг цегельного заводу. Його кабінет був крайнім, біля вікна, де стояв Юхим Іванович, усіма силами своєї душі милуючись милосмаківським краєвидом.
Баский кінь Свисток захекано відімкнув двері і, зачиняючи їх, ледве не прищемив носа Юхиму Івановичу, який, забачивши енергійного зава, і собі вирівняв спину.
— Що? — трохи злякано глипнув Свисток на старого, який відданими очима втупився в нього і загадково посміхнувся. «Чи я не стукнув його дверима?» — занепокоївся Свисток, дивлячись на безпричинно щасливе лице директора музею.
— Що тут відбувається? — суворо запитав Перелітаєв, відчувши за собою силу всієї партії, з якою вона бореться проти всеньких негативних явищ.
Соличка, уздрівши Андрія Пахомовича, забув і про Свистка, і про графин, і зі щасливою усмішкою кинувся до Перелітаєва. Юхим Іванович такого наплів про поліцію, миловарню 1912 року і райкомівсь¬ких працівників, які всі сидять на своїх історично справедливих місцях, що Перелітаєв, знемагаючи під бажання підстрибнути якнайвище перед ясним поглядом першого, зацвів маковим цвітом.
Але партійне чуття підказувало переконаному райкомівцю — сам він нічого не вирішить, хай вирішує перший.
Свисток сидів геть отетерілий, у нього аж нігті посиніли, наче у тітки, яка торгує насінням на морозі. Перелітаєв суворо на нього глянув, мовляв, як ти насмілився говорити з цим старим, схибленим на очорненні біографії товариша Канатова?
А Соличка, вдячно пожираючи очима обох, але вже віддаючи перевагу Андрію Пахомовичу, види¬хнув:
— Тепер підемо до першого? Я все розкажу!
— Залиште документи, — милим голосом, мовби сидячи десь на лаві під вишнею, безапеляційно порадив Перелітаєв. — Ми їх вичавимо... вичинимо... Тьху, вивчимо. І викличемо вас.
— І наочна агітація щоб була в порядку! — вставив своє доречне пропагандистське слово Свисток, відразу принишкнувши від одного поруху голови Перелітаєва.
— Так у нас і політбюро висить, і рішення партії прибиті, — почав виправдовуватись Юхим Іванович. — А на Ленінський комуністичний суботник ми шість дерев спиляли і двоє посади¬ли. Могли б і більше спиляти, але ж у нас людей мало...
Повільно ступаючи коридором, Перелітаєв зу¬пинився біля дверей кабінету колишнього другого секретаря Банського. Кабінет стояв пусткою. Андрій Пахомович сторонньому спостерігачеві нагадував би голого, якому не терпиться шугнути в баню. Пере¬літаєв зітхнув і пішов далі, хоча йому безтямно хотілося сісти під дверима, підперти їх спиною і нікого не підпускати.

4
Задимленим поглядом Андрій Пахомович фоку¬сувався на блискучій дверній ручці. Неподалік сто¬яла склянка із залишками води. У воді несамовито бовталась муха. Час від часу вона переставала боро¬тись за своє нікчемне й безпринципне комашине існування і красиво розслабляла тонесенькі лапки.
Андрій Пахомович нічого не помічав. Сонце так нестерпно сріблило ручку, що нормальна людина не витримала б і відвернулась, але Перелітаєв був досвідченим райкомівцем і не відводив погляду. Він думав. Вже й сонце пішло далі і залишило ручку у спокої, і муха, врешті, вибралась із води і, вмости¬вшись на склянці, сушила свої прилиплі до тіла крильця. Перелітаєв монументально думав. Він знав, що щось придумає.
Муха зробила пробний політ. Чистенька і скупана, сіла на золотаву раму портрета вождя. Іншим разом Андрій Пахомович негайно припинив би це нахабне сусідство, але зараз він не бачив нічого.
Врешті він рішуче схопив склянку, аж злякана комаха ледве знову не впала у воду. Андрій Па¬хомович вилив воду у горщик з кактусом і вийшов. Муха встигла вилетіти за ним у коридор. Метка, бестія! Що значить — райкомівська!

Випроставши руки, розкарячивши пальці, ви¬тріщивши очі, Перелітаев увійшов до під'їзду свого будинку. Темінь у ньому стояла первісна. Не було на світі ні сонця, ні місяця, ні іскринки якоїсь — лите щільна, міцна, як палітурка вибраних тво¬рів партійних класиків, темрява. А в ній щось ворушилось. «Головне — не перечепитись», — думав Андрій Пахомович, дрібно переступаючи і обмацуючи темряву. «Хто ж це лампочки б'є? Чи краде? Немає совісті у людей, немає», — слабо ворушились думки у райкомівця, який уперто до¬лав темряву і водночас вишукував прорахунки в комуністичному вихованні мас. Прорахунки не знаходились, та й хіба у цій темряві щось знайдеш?
Ось тут повинні бути східці. Так, є. Але щось там попереду ворушиться. «Дурниці!» — заявив собі рішуче, наче за звітних зборах, Перелітаєв. «Нікого там немає, вже пізно і хто в таку темряву йтиме...»
Руки, випростані вперед, раптом наштовхнулись на щось округле, тепле. Механічно обмацавши перепону, Перелітаєв з жахом подумав...
— А—а! — завила сирена прямісінько перед обличчям, і Андрій Пахомович враз побачив у очах світлі вогники. То жінка, яку він тримав за груди, стусонула його сумкою по голові, але ще кілька секунд руки його не реагували і тримались за схвильовані перса, які заходились від крику:
— Гади! Гади! О-о-и-и!
Нагорлавшись, жінка понесла свої груди і залишки крику далі, повз нього, а Андрій Пахо¬мович забарабанив східцями угору, забувши про темряву.

5
 
Наші Друзі: Новини Львова