Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 17 вересня 2019 року
Тексти > Жанри > Повість  ::  Тексти > Тематики > Історична

Серед неправди на землі (Наша сім'я)

Переглядів: 25070
Додано: 16.11.2005 Додав: Яшик  текстів: 101
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0

С.РОБІТНИЦЬКИЙ
СЕРЕД НЕПРАВДИ НА ЗЕМЛІ
НАША СІМ’Я

Невеличке село-хутір Адамків, що неподалік Клеваня на Рівненщині – наше рідне село. Нас усіх було у батьків восьмеро: Павло, Іван, Ганна, Панас, Кузьма, Ольга, Володимир і я, Сергій.
Наш батько - Робітницький Микита Андронович (родом із Новоставу) – був дуже працьовитим. Не тільки добре обробляв землю, тримав чимало худоби, але й виростив великий сад, завів пасіку. Був грамотним, знав нотну грамоту, все життя співав у церковному хорі і володів прекрасним тенором, вмів високопрофесійно прочитати в церкві «Апостола». Ходив у простому одязі: спочатку у селянській свиті з доморобного сукна, а потім почав шити із недорогого сукна–бекеші. Дуже любив із молоддю співати українські народні пісні. Любив художню самодіяльність. Свідченням цього є той факт, що батько відпустив свій мурований магазин для самодіяльних митців. У тому магазині громада Адамкова влаштувала постійну сцену та місця для сидіння, яких вистачало для декількох сотень людей. Ось тут і влаштовували ми вистави, концерти, вечори. Люди називали це приміщення «українською церквою» або просто - «магазин». Сходилися завжди масово – не тільки сидячі місця були зайняті, а й стояли в проходах та попід стінами. Тут завжди проводилася якась робота: проходили репетиції драматичного гуртка, розучування хором нових пісень, заняття танцювального гуртка та струнного оркестру. Молоді займалися своїми справами на сцені, а старші приходили посидіти, подивитися, послухати та тихенько погомоніти між собою, обмінятися новинами.
Наш батько хотів, щоб ми всі вчилися. Працював тяжко, але ніколи не нарікав, що увесь прибуток з хазяйства і саду йшов на наше навчання. Навпаки, дуже гордився цим. Адже з нашого села ніхто ніде після сільської школи не вчився.
Батькові подобалося, що кожного літа у нас кишіло від студентів. Любив з ними вечорами поговорити та поспівати пісень.
Батько мав красивий почерк. Тому під час першої світової війни він у царській армії був два роки полковим писарем. Писав не тільки красиво, а й грамотно, хоч після сільської школи закінчив усього так зване «двокласне училище» в Клевані.
Коли сердився і хотів щось своє доказати – переходив на російську мову, хоч взагалі-то розмовляв українською без сільського акценту. Але з приходом перших совєтів перейшов виключно на українську літературну мову. Можливо, він так виявив свій протест проти російської експансії.
От таким був наш батько.
Від нього ми успадкували і жадобу до знань, і любов до мистецтва, до праці, до рідної землі та до рідної мови. І ще одну рису він нам передав: ніхто з нашої родини не захоплювався Бахусом (тобто спиртним). Батько більше однієї чарки ніколи не випивав. І не палив.
Наша мати – Робітницька Феодосія Лук’янівна (родом із Клеваня) – була дуже трудолюбивою, доброю і любила нас усіх без винятку. Хазяйство наше було велике, худоби багато – усе це вимагало праці і праці. Та й стати матір’ю восьми дітей - справа теж не проста. На жаль, мати захворіла, а після тяжкої операції так і не звелася на ноги – відійшла у вічність.
На деякий час в усьому заступила матір наша старша сестра Ганна. Але незабаром вона вийшла заміж, тож батько залишився з нами сам-один. Він не хотів ні з ким сходитися. Всі ми десь вчилися, тож щоліта, зібравши та обмолотивши врожай, із запізненням роз’ї-жджалися на навчання. А батько залишався на все господарство сам.
Найстарший із нас, Павло, закінчивши духовну семі-нарію в Житомирі, був священиком у сусідньому селі Грабові. Панас та Кузьма навчалися в Крем’янецькій духовній семінарії, згодом – на богословському факультеті Варшавського університету. Ольга, Володимир і я, після закінчення шестирічки, навчалися в Рівненській українській гімназії. Володимир пізніше закінчив диригентські курси в Крем’янці, а я – торговельні курси в місті Яворові на Львівщині, згодом кілька років працював на Моквинській паперовій фабриці біля Березного.
Іван у 1920 році одружився і жив у батьковій хаті з окремим ходом. Разом зі своєю дружиною Устиною він брав активну участь у просвітянській роботі: обоє співали в хорі та грали в драматичному гуртку. Устина володіла сольним дискантом, з дитячих років співала в церковному хорі в Клевані. Іван хазяйнував та був хорошим мулярем – із цього і жив.
Панас та Кузьма, як і Павло, стали священиками. Панас – у Локачівському районі біля Луцька, Кузьма – у селі Ружин, що неподалік Ковеля.
Ольга вийшла заміж у Рівному, де працювала завідуючою українським дитячим садком. Правда, її заміжжя виявилося невдалим, тож вона зійшлася зі своїм першим «претендентом» – Павлом Данилюком із Оржева, з яким усе життя ділила щастя й горе...
Я зробив такий вступ для того, щоб було зрозумі-ліше, чому потім усі ми опинилися у вирі національно-визвольної боротьби і чому зазнали від окупантів стільки переслідувань.
Дитячі і юнацькі роки ми прожили в селі серед простого народу, дружили зі своїми ровесниками, працювали, як і вони, в господарстві. Дотримувалися всіх народних звичаїв, релігійних свят і обрядів. Тому, здобувши певну освіту, всі ми, без винятку, активно включилися у просвітянську, а згодом – у політичну діяльність. Ми не могли спокійно влаштовувати своє особисте життя в той час, коли нашим народом та багатствами нашої землі керували для своєї вигоди окупанти.
3 другого ж боку, окупаційна влада за нами і за такими, як ми, встановлювала спочатку потаємний, а потім відкритий нагляд і переслідувала, переслідувала...
Ось, нарешті, я й почну про це розповідати в такій послідовності, як воно відбувалося.
На підставі Ризького договору 1920 року між Польщею та червоною Росією Західна Україна була загарбана поляками. В 1921 році окупаційний уряд провів набір українських хлопців в польську армію на строкову службу. Пішли і хлопці з нашого села, в тому числі і мій брат Іван. Річ в тому, що він і ще два хлопці з нашого села (Колосюк Іван та Ковалець Максим) були в армії УНР (Української Народної Республіки). І в польській армії виник рух непокори. Українські хлопці почали масово втікати з армії. Але де ж дітися? От, побродивши деякий час, приходили додому. Тут їх і ловила польська поліція та передавала військовій владі.
Пригадую, прибув брат Іван додому на самі Різдвяні свята. Сіли всією сім’єю за святковий стіл. І тут – рип двері: поліція тут як тут. Таку бучу вчинили! А ми ж не знали, що Іван приїхав додому нелегально...
Мені тоді було всього неповних шість років. Я дуже перелякався, коли побачив поліцаїв у рогатих шапках з великими блискучими орлами та сріблястими зигзагоподібними срібними нашивками на мундирах. Я на всю хату розревівся, коли поліцаї наклали на братові руки кайдани. А коли його дружина Устина втратила свідомість і впала на долівку серед кімнати, я заверещав на все горло. Мені шкода було брата, шкода його дружини, яка так ласкаво ставилася до мене. Я думав, що вона помирає.
Пройшло довге життя, але я й сьогодні все це добре пам’ятаю.
Так Іван тікав ще два рази. Але, замість двох, пробув у польській армії чотири роки. Із них – один рік за гратами...
Панас та Кузьма поступили вчитися в духовну семі-нарію в Крем’янці (за бажанням нашого батька). Кузьма брав активну участь в діяльності «Пласту». Згодом він очолив пластунську організацію в Крем’янці. Тут функціонували три середні школи: українська гімназія та духовна й вчительська семінарії. На літні канікули Кузьма приїжджав додому у пластунській формі із золотими нашивками, що нам дуже імпонувало. Він проводив влітку в Оржівських лісах військово-спортивні ігри (він завжди брав із собою ще зовсім юного Володимира). З різних сторін прибувало сюди багато студентів з рюкзаками та плащ-палатками.
Але в 1928 році польська окупаційна влада «Пласт» заборонила. Робота продовжувалася підпільно. Колишні молоді хлопці-пластуни стали дорослими і вступили в ряди УВО (Українська Військова Організація). Звичайно, членом цієї організації став і Кузьма, а згодом - і Ольга. В Рівненській українській гімназії також існувала нелегально пластунська організація, членами якої ми були всі троє: Ольга, Володимир і я, Сергій. Ми з Володимиром, коли навчалися в шостому класі гімназії, були прийняті у лави УВО. Слід було пройти певний вишкіл і дати присягу.
Коли Кузьма вже навчався на останньому курсі духовної семінарії (1930 рік), польська влада арештовує його. Слідство, допити, катування... Але, не зібравши певних доказів, польська дефензива була змушена випустити Кузьму на волю, протримавши в тюрмі майже два роки. 3а повний курс семінарії він складав екзамени екстерном, поступив на богословський факультет у Варшаві. На навчання заробляв своїм голосом: співав у митрополичому хорі, де непогано платили.
Колись нечисельна організація УВО, яка переважно складалася з колишніх учасників бойових дій за Україну в 1918-1920 рр., перетворилася на чисельну і широко розгалужену ОУН. В цю організацію вступала патріотична молодь, що навчалася в середніх та вищих навчальних закладах. Через деякий час вона розповсюдилась на теренах всієї Західної України.
Перед нападом Німеччини на Польщу в 1939 році не тільки в містах, містечках, а й по всіх селах та хуторах діяли підпільні боївки ОУН.
Після закінчення гімназії польська дефензива арештувала і Ольгу. Спочатку її тримали у жіночій тюрмі в Рівному, а потім перевезли в Дубно для катувань. Але Ольга мужньо витримала катування. І, за браком доказів, її випустили на волю. А, проживаючи в Рівному, вона брала активну участь в діяльності Союзу українок. Це бісило польську владу: «Не вдалося залякати...» І Ольгу знову арештували. Без слідства й суду заслали в Березу Картузьку. Там було набагато гірше, ніж у тюрмі. Наглядачі-садисти на кожному кроці знущалися і катували політичних в’язнів, що переважно були з числа освіченої інтелігенції. Але це окрема тема. Всі вийшли на волю, коли польська жандармерія зі страху розбіглася при ударі на Польщу Німеччини.
Весною 1937 року польська влада арештувала й Володимира в Крем’янці, не давши йому повністю закінчити диригентські курси. Тривалий час велося слідство, і весною 1939 року відбувся в Рівному суд. Обвинувачення: приналежність і діяльність в УВО. В цій же справі були арештовані брати Бусли з Клеваня: Олександр та Яків.
Суд був відкритим, на ньому був і я. Зі Львова приїхали три адвокати, один з них був Шухевич (мабуть, батько Романа Шухевича, в пізніші часи головнокомандувача Української Повстанської Армії). Олександра Бусла випустили на волю за браком речових доказів. Якова Бусла засудили на 10, а Робітницького Володимира на 12 років ув’язнення.
Вже під час слідства брат Володимир зрозумів, що тюрми не минути, були певні докази його невтомної діяльності в УВО. Шпиги ходили і їздили непомітно за ним слідом, потаємно фотографували. Отож він, користуючись правом останнього слова перед оголошенням вироку, виступив у суді з обширною патріотичною промовою. Суддя декілька разів намагався зупинити його, а то й заборонити Володимиру говорити. Але кожен раз львівські адвокати вказували на незаконність його намагань, і він був змушений «ретируватися».
Володимир чим далі підвищував свій голос і на кінець закликав український народ до боротьби з польськими окупантами.
Сподобався мені тоді і виступ адвоката Шухевича, який безстрашно засуджував шовіністичну політику польського уряду.
Володимир, наводячи історичні дані, засуджував жорстоке ставлення польської шляхти до українського народу, насильну полонізацію та окатоличення. Він звинуватив польський уряд у зраді у 20-му році, коли Польща погодилася з червоною Росією поділити Україну між собою, забуваючи, що Росія розділяла Польщу з Австрією та Німеччиною. Поляки забули, як у Варшаві сидів царський намісник, як російсько-царська армія жорстоко розправилася з повстанням польського народу під проводом Тадеуша Косцюшка. Історія поляків нічому не навчила. І польський уряд проводить шовіністичну політику щодо українців, проводить насильну полонізацію загальної освіти. В загальноосвітніх школах залишився тільки один предмет, що викладається українською мовою під назвою «єнзик русінські». Отже й українського народу немає, а є “русіні”, які живуть на «кресах всходніх» – так поляки називали українські Волинь і Полісся. Володимир обвинувачував польський уряд в тому, що він, порушуючи свою ж Конституцію, заборонив громадсько-просвітянські організації «Пласт» та «Просвіту», наклав жорстоку цензуру на українські журнали та газети і багато іншого...
Так брат пояснив, чому він став на нелегальну боротьбу проти шовіністичної політики польського уряду.
Цей виступ набрав широкого резонансу в українській пресі, особливо у Галичині. Газети виходили з білими плямами, польська цензура робила свою справу. Повний текст промови був розповсюджений на шапірографах і передавався з рук в руки.
Так чинили поляки не тільки з членами моєї родини, а з усіма українськими патріотами. Я хочу звернути увагу на те, щоб і сьогодні українські політики і державні мужі взяли історичне минуле за урок. І щоб не були наївними і по-дитячому не дуже довіряли своїм сусідам, навіть «братам слов’янам». Треба мати свою національну гордість і свій власний розум.
Настала осінь 1939 року.
Під навальними ударами німецько-фашистських танкових частин та авіації Польща рухнула, як картковий іграшковий будиночок. Польська армія, спробувавши зупинити агресивну навалу німців, розбіглася хто куди. Уряд та вищі чиновники, як руді миші, повтікали за кордон, залишивши свій народ на поталу завойовнику.
На Західну Україну прийшли, як кажуть в народі, перші совєти, назвавши себе визволителями українського народу.
Ми троє – Ольга, Володимир та я – поступили на вчительську роботу. Це була наша давня мрія – вчити та виховувати підростаюче покоління. Крім навчальних предметів, ми невтомно проводили гурткову роботу художньої самодіяльності не тільки з учнями, але й з дорослою молоддю. Ми роками проводили цю роботу і мали певний досвід.
Але влітку 1940 року сестру Ольгу заарештували. Заарештували і її чоловіка Павла Данилюка та його брата Василя. Останній так і пропав у більшовицьких катівнях, про його долю і до сьогодні невідомо.
Брат Володимир був повідомлений своїми людьми, що його також арештують. В руки НКВД попали архіви польської дефензиви, і тому в першу чергу переслідували тих, хто там фігурував. Тому брат аж до приходу німців пішов у підпілля.
Настав 1941 рік.
У січні місяці під тиском НКВД мене судив «найдемократичніший у світі» радянський суд і виніс вирок — один рік умовно із вирахуванням 25% із моєї зарплати. Причина знайшлася. Під час зимових канікул я був від місця роботи за 12 кілометрів і захворів на ангіну, тому мусив тиждень відлежати в ліжку. З цієї причини не міг бути присутнім на учнівській олімпіаді художньої самодіяльності у Клевані. Я написав директору Білівської школи Марковському листа і передав людьми, які їхали в Білів до млина. Тоді в селах медиків не було. Коли я вже зміг покинути ліжко, звернувся у Клевані до знайомого лікаря Худошина. Він порадив мені лікуватися, бо запалення ще не пройшло. Я попросив у нього довідку про мою хворобу, але він заявив: «Вибачте, але я боюся, вони будуть мені мстити». А директора школи НКВД залякало і він на суді нічого не сказав про мого листа. Виходило, що я зірвав на олімпіаді виступ хору Білівської школи...
Із великої Білівської семирічки мене переводять у невеличку початкову школу в селі Грабові, де мене і застала війна.
Рання весна 1941-го.
Щоб уникнути арешту, пішли у підпілля брат Іван та його дружина Устина, залишивши дома двох малолітніх синів: Павлика та Тоню. Невдовзі Іван загинув у сутичці з енкаведистами. Устина була замучена вже після війни спецгрупою НКВД (в 1946-у чи 1947-у році). Місце загибелі обох – невідоме.
А тепер про те, кого і коли вивозили на каторгу...
Першими вивезли за декілька місяців до війни нашого батька (йому було 84 роки), сім’ю брата Кузьми (крім нього, ще маленького сина Ростислава, дружину та стареньку матір дружини). Разом вивезли також малолітніх синів Івана – Павлика та Тоню.
Кузьма ще восени прибув із сім’єю до батька. На Волині почало НКВД хапати священиків, які за Польщі брали участь у просвітянському русі або були переслідувані. А за Кузьмою було і переслідування, і тюрма.
Наш батько на засланні прожив недовго. Помер на руках молодшого Іванового сина Антона.
Перед самою війною вивезли та каторгу сестру Ольгу та її чоловіка Павла Данилюка. Вони деякий час перебували в Дубенській тюрмі.
Брата Павла з сім’єю та швагра Сидора Шевчука (чоловіка сестри Ганни) вивезли в 1944-му році. Павло на засланні помер.
В цей час вивезли і брата Панаса з сім’єю.
Сім’ї Панаса, Кузьми та сини Івана повернулися після реабілітації. Ольга з чоловіком та трьома дітьми – також повернулася.
Правда, Кузьма ще закінчив заочно Ташкентський педінститут. На щастя, у Варшавському університеті знайшлися в архіві документи про те, що він у ньому навчався. Отже, прийняли на третій курс. Дозволили працювати тільки на Поліссі в Любешівському районі, де він і вчителював до виходу на пенсію.
Молодша дочка брата Павла – Ірина – залишилася в Росії. Там вона здобула медичну освіту і вийшла заміж за колишнього каторжанина. А його старша дочка Олена – не була на каторзі. Вона вийшла заміж і жила окремо. Закінчила Рівненській педінститут і працювала в селі Немовичі біля Сарн.
Із Панасом та Кузьмою я часто зустрічався у Ольги, яка побудувалася в Рівному. Ольга в Рівному довго не прожила, залишивши малолітніми троє дітей: Володимира, Галину та Віталія. Зараз вони мають свої сім’ї і живуть у Рівному.
Син Кузьми – Ростислав – закінчив педінститут, одружився і виїхав на батьківщину дружини Тамари у Вінницьку область.
Старший син Івана – Павло – закінчивши дорожний технікум, виїхав за направленням у Полтавську область. Там одружився і залишився на постійне проживання. Молодший син Івана –Антон – жив зі своєю сім’єю в Клевані.
Коротко про дочок сестри Ганни, чоловік якої – Сидір – також був на каторзі. Старша - Ніна – вийшла заміж в село Волошки недалеко Рівного, працює в торгівлі. А молодша – Раїса – з Дубна (де вона побудувалася і працювала у торгівлі) виїхала до дочки в Чехію. Там і живе у курортному містечку.
Моя особиста доля склалася трохи інакше. А це, мабуть, тому, що я наймолодший у сім’ї. За Польщі ще не встиг побувати в тюрмі і на мене не було заведено «справу». А як вивозили нашого батька, я жив і працював вчителем у Більові. Якби жив дома – вивезли б. Адже вивезли сім’ю Кузьми та дітей Івана.
Але горя і переслідувань я зазнав достатньо. Про це можна списати багато паперу. Багато разів заглядала в очі «щербата», підходила впритул. Але така Божа воля, щоб я ще дожив світлої хвилини незалежності України.
Я завжди вірив і вірю у Боже провидіння. У найскрутніші хвилини я завжди звертався до Нього з молитвою. Духовний зв’язок людини з Богом (Космосом) іноді творить диво. Зі мною таке траплялося.
Як бачите, про те, кого і коли з моєї родини переслідували, судили та вивозили на каторгу, я згадую коротко, стверджуючи лише самі факти. Повірте, що і цей короткий перелік фактів коштував мені великих душевних хвилювань і, навіть, здоров’я.
Та хіба тільки моя родина пережила такі жорстокі знущання? Їх були сотні, тисячі! А як ще додати попередні десятиліття червоного терору. В одних сльозах цих нещасних людей можна було б утопити усіх мучителів нашого народу!!!
Нагадую, що всі вони, замість того, щоб понести відповідне покарання за свої злочинні дії, спокійно проживають в незалежній Україні і отримують високі пенсії. А хто ще не на пенсії – займають найвищі посади в нашій, не своїй, Державі. Їх ще й нагороджують! А ті, які винесли переслідування, тюрми та каторгу в боротьбі за незалежність, ще й сьогодні не визнані національними героями України.
До речі, мене ще через багато років згодом і вдруге судив «найдемократичніший у світі» радянський суд. За те, що я зумів добудувати школу в селі Озерці Володимирецького району, не затративши й карбованця з державного бюджету. Все – з бюджету школи і з допомогою громади. От за це і подякували двома роками позбавлення волі.
Але, слава Богу, ця затія КГБ та компартії потерпіла фіаско. Передбачивши, що своєю апеляцією в обласний суд (а там головував володимирчанин, який був у змові з володимирецьким райначальством) я не докажу правди, я поїхав особисто в Київ у Верховний суд. Закінчилося тим, що вирок райсуду було скасовано.
Правда, чотири місяці з моєї зарплати вираховували 20%. Це за те, що я за свої власні кошти їздив до Рівного на базар, щоб купити цвяхи, фарби та інше, чого в магазинах тоді не було.
Але це знов окрема тема. Все ж КГБ добилося свого – мене звільнили з посади директора школи. Хоч по роботі жодних зауважень не було. Навпаки, мій портрет завжди був на дошці пошани в райвно. За те, що на моїй стороні був завідуючий райвно Розуменко В.С. (партійний), то і його звільнили з цієї посади, і він виїхав із Володимирця.
Через три роки мене призначили директором Полицької середньої школи. Володимирецький район як окрема територіальна одиниця перестав існувати. Його приєднали до Дубровицького району, а там на посаді завідуючого райвно вже був Розуменко В.С. Ситуація змінилася. І ось Розуменко згадав про мене і «вирвав» з Озерець, хоч КГБ мені не дозволяло звідти нікуди виїжджати. Розуменко просто викликав мене в Дубровицю і пояснив, що з’явилась для мене нагода «вирватись» із Озерець (тобто із заслання). Запропонував Полиці. Ми з дружиною з радістю погодилися.
Отож Полиці: село велике, і три прилеглі села з початковими школами - Сошники, Іванчі та Веретено. Прийнявши школу, я почав будівництво нової, стандартної школи (була вже заготовлена цегла та столярка). Але під час навчального року знову утворили Володимирецький район. Повернулося колишнє райначальство. Розуменко ж залишився в Дубровиці, де живе й сьогодні.
Я відчув, що на мене буде знову «гоніння», бо я у партію не поступав. Так воно і сталося. За мене сфабрикували заяву в облвно, що я, нібито, прошу звільнити мене з посади директора Полицької середньої школи. Заяви цієї так мені і не показали, бо там же був підроблений мій підпис.
Нового директора привіз сам другий секретар обкому партії. Партійного, що, як виявилося потім, закінчив піврічні агрономічні курси і на руках мав довідку за три курси педінституту. Як через два роки виявилося, ця довідка була куплена у якихось шахраїв. Тому його було звільнено і він виїхав. Але не судили - бо ж пар-тійний!
Хоча в кінцевому результаті КГБ знову добилося свого: мене було відсторонено від керівництва середньою школою. Щоб знав і пам’ятав: компартія – це “честь і розум епохи”. Ось так!
І останнє: розповім чому я, Сергій Микитович Робітницький, став Сергієм Миколайовичем. Справа ось у чому. Пізніше, уже по війні, документи мої згоріли і я виробляв нові. Виявилося, що в Оржівській церкві батько був чомусь записаний не “Микита”, а “Миколай”. Отак я й став Миколайовичем. Тоді мені це було навіть на руку. Бо ж я був “під ковпаком” у КДБ, а оцей неправильний запис іноді давав мені змогу ніби відсторонитися від себе, від тих «справ», які на мене вішали.

ЯК СОВЄТИ НАС
«ВИЗВОЛЯЛИ»

Вересень 1939 року.
Радянські танки ревіли день і ніч. Частина за частиною на захід їхали і йшли війська. Всі чекали, коли ж то вже зіткнуться дві до зубів озброєні армії (бо існував же між Польщею і Радянським Союзом договір про ненапад і взаємну військову допомогу).
Але проходили дні, ні боїв у повітрі, ні гуркоту гармат – не було...
“Що за чудасія? – говорили люди. - Невже німці злякалися совєтів і тікають назад у Німеччину? Значить, знову буде Польща!”
Пішли різні чутки.…
Та незабаром усе вияснилося. По селах, містечках та містах відбувалися мітинги, на яких агітатори у військовій формі пояснювали людям, що вже скінчилося панування польських панів, що вже не буде панської Польщі. Червона Армія прийшла, щоб взяти народ За-хідної України під свою опіку. Від сьогодні народ заживе вільним життям, не буде експлуатації, не буде “помєщіков”, не буде батраків на селі, які тяжко працювали на куркулів (вони чомусь не знали, що в нас не було безземельних селян).
До речі, при Польщі так оплачувався труд на селі: жнець отримував за день пуд зерна (це 16 кілограмів), косар 1,5 пуда зерна, тобто 24 кілограми. В якій сім’ї було багато робочих рук – допомагали тим, де були ще дрібні діти, або де їх зовсім не було. Крім плати, давали добрий обід, а при завершенні робіт влаштовували дожинки: пишне пригощання з випивкою, обрядовими співами і т.д. Кожен старався не осоромити себе і готувався до цього, а дехто запрошував ще й музик!
А в колгоспах, якщо отримували за трудодень по 2-3 кілограми, то більшовицька пропаганда зчиняла такий крик про заможність колгоспників! Коли виникли колгоспи, то у нас за трудодень отримували по 250 грамів зерна, і то тільки за першу половину року. Начальство обіцяло повністю розрахуватися потім. Але я щось не пам’ятаю, щоб люди отримували за другу половину року.
Порівняйте і подумайте, де і коли була жорстока експлуатація сільського трудівника, а де і коли – пристойний заробіток.
Тому тоді люди працювали продуктивно, хоч їх ніхто і не підганяв. А в колгоспах з кожним роком продуктивність праці падала й падала. Люди були знеохочені, і відбували трудодень абияк, хоч були наглядачі (як колись у панів).
Але агітатори цього не знали і знати не хотіли. Вони торочили своє: діти всіх трудящих будуть навчатися в школах рідною мовою, в інститутах, університетах. Буде ліквідована неграмотність старших людей. Отже всі “гражданє” будуть грамотними, то значить “просвєщонними і умнимі”. Самі будуть “управлять государством без всяких там учоних і попов. Так завєщал нам вєлікій вождь і учітєль Лєнін. А справу його продовжує наймудріша людина в світі – товаріщь Сталін. Сталіну – ура-а-а!!!”
Такі нездалі промови доводилося мені часто чути на численних мітингах. Я ж з виховних годин у гімназії добре запам’ятав, що ніколи не треба себе перед людьми вихваляти, а поводитися скромно. А люди самі розберуться – розумний ти чи ні. Хвалить себе – тільки дурень.
Людей вражало те, що агітатори говорили про визволення українського народу, про радянську Україну, але все це говорили російською мовою (часто ламаною). Річ в тому, що чомусь більшістю виступали люди в офіцерській формі – не українці, нерідко навіть не слов’яни.
Нам було це дивно. До якої ж це української держави нас приєднують? Якщо до України (нехай радянської) – це добре! Але чому про це пояснюють не наші люди, не по-нашому?!
Люди – насторожилися, принишкли. Навіть місцеві члени КПЗУ – почали висловлювати своє невдоволення. Їх, правда, запрошували до трибун, пропонували виступати перед народом. Але кривилися, як вони говорили українською мовою і часто вживали слова “Україна”, “український народ”, нічого не згадуючи про “старшого брата”. А один (пам’ятаю його ім’я – Антон) так захопився промовою, так лаяв польських панів та куркулів (хоч його батько був також добрим господарем), висловлював радість, що український народ Західної України з’єднується з матір’ю – Україною, що накінець вигукнув: “Хай живе Україна!” Схаменувшись, додав: “Радянська Україна!” Через декілька днів його не стало – по сьогоднішній день.
Місцеві комуністи стали виступати на мітингах з опаскою, не знали, що і як говорити (і їм дійшло до голови, що Україною керують чужі люди). Тоді давали їм готові (написані чи надруковані) агітпромови і вони, збиваючись, їх читали (там було багато такого, що вони не розуміли).
Оці-то агітатори у військовій формі почали організовувати місцеву владу. Звичайно, питали і людей, кого б вони хотіли бачити при владі (бо ж радянська влада – найдемократичніша в світі!).
На голову райвиконкому люди запропонували шанованого всіма інженера (його дружина працювала вчителькою). Всі були задоволені. От тепер буде “начальником” своя, всіма шанована людина. І ми, тобто молодь, були задоволені таким ходом подій. А може, й насправді радянська – це наша рідна держава? Це ж скрізь при владі будуть наші люди!
Але ж не так-то воно було. В Клевань прибула група енкаведистів на чолі з Каткіним. Хто він був за національністю – то й сьогодні не збагну. Як говорить з тобою, то права брова падає вниз, а ліва стрілою піднімається вгору. Одне око приплющене, а друге, як у барана, вирячене. Одні говорили, що він грузин, інші – що грузинський єврей. Одним словом – не слов’янин.
Коли я бував у нього на “прийомі”, то, дивлячись на нього, мені ввижалося бліде обличчя жорстокого й хитрого кардинала Рішельє...
НКВД працювало вдень і вночі. Йшла перевірка “надьожності” всіх, хто мав якусь освіту, в кого були родичі за кордоном, хто керував культурно-масовою роботою, хто виписував газети, читав книжки і тому подібне. З перших днів Каткін підбирав собі донощиків (“сексотів”). Завербованих сексотів він вдень не викликав.
Особливо довго й витончено-делікатно він перевіряв представників інтелігенції, яка користувалася в людей пошаною, та молодь, яка мала освіту.
Річ ясна, що місцевий інженер не побув головою райвиконкому і місяця...
От тоді-то нам почало розвиднюватися!.. Але треба було жити й вижити, приймати відповідну тактику в поведінці і “тримати язик за зубами”. Отримую від директора школи в селі Більові запрошення на вчительську роботу. Слід було з його відношенням та документом про освіту їхати в Рівне до завідуючого облвно. Я, звичайно, зрадів. Про таку роботу я мріяв з дитинства. На третій тиждень “возз’єднання” (тобто 2-го жовтня 1939 року) я вже стояв перед завідуючим облвно – високим смаглявим чоловіком – із заявою. Розмова була коротка. Перевіривши документ про освіту, він вручає мені призначення на посаду вчителя в Білівську школу. Розмовляв українською мовою, ввічливо. Сказав, що потрібні вчительські кадри і щоб я розповсюдив серед молоді від його імені запрошення на вчительську роботу, що я і зробив.
На вчительську роботу поступили також мої старші брат і сестра. Всім нам трьом вчительська робота дуже сподобалася. Крім педагогічної роботи, всі ми захоплювалися художньою самодіяльністю, як в школі з учнями та вчителями, так і з сільською молоддю. В нас був уже певний стаж: вистави, концерти, вечори та інші культзаходи ми вже проводили роками.
Отож ми поринули “з головою” у цю роботу. Втоми не відчували. З учнями – швидко знайшли контакт, а із молоддю – він уже був давно. Багато молоді пішло тоді на вчительську роботу. Але вчителів все одно не вистачало. Радянська влада це питання вирішила швидко. Організувала піврічні (6-місячні) педагогічні курси для бажаючої молоді, хто закінчив 5-6-7 класів загальної школи. І от вже до кінця першого навчального року (39-40-го) школи були майже повністю укомплектовані вчителями. Скороспечені вчителі були напівграмотними, але читати, писати та рахувати дітей якось навчали.
Як бачите, справа була вирішена по-революційному. Основним і першочерговим завданням в галузі народної освіти було те, щоб учні вміли співати “Інтернаціонал”, “Із-за гір та з-за високих” та “Суліко”. За цим критерієм переважно й оцінювали роботу школи. На вивчення цих вокальних шедеврів пішов жовтень місяць. До нового року не було ніяких програм. Як хто вмів, так і учив за підручником.
Але працювали з ентузіазмом, хоч, правда, перебивали часті мітинги та профзбори (політнакачки). Зар-плату отримували щомісячно по 125 крб., а старші вчителі – більше. Тобто стільки, скільки отримували за Польщі. Але з нового року почали платити наполовину менше, так як це платили в Союзі.
Агітатори й надалі ганьбили колишню “пансько-польську” владу, “панські” порядки. А тут зразу зарплата – наполовину… Та й за ці гроші нічого було купувати. Раз на місяць привозили на село ситець та байку. Утворювалася нескінченна черга, почалися між людьми сварки. Продавали по декілька метрів. Вистачало небагатьом, а черга – величезна. Поважні люди ставати в чергу соромилися, а здалеку дивилися на цю штовханину та гризню. Взуванки першої зими зовсім ніякої не привозили.
Люди дивувалися: “Така велика держава, і війни не було, а нічого немає!”. Ходили в тому, що було.
Нова “совєцька” влада встановилася повністю і остаточно. В райцентрі діяв і райком, і райвиконком, і військкомат, і фінвідділ, і райвно, і пошта та інші держрайорганізації. Але найголовніші – це райком партії та райНКВД. Начальником всіх райвідділів стали люди чужі, прислані зі Сходу, звичайно, “партєйні”.
Завідувач райвно, на прізвище Потій, походив із містечка Носівка, що за Києвом. Завметодкабінетом – колишній кооператор на прізвище Сопа. Виступаючи перед вчителями з методичними вказівками, він таке “городив”, що всі пирхали від сміху. Він завжди говорив, що всі уроки в першу чергу повинні бути ідейними, тобто повинні нести комуністичну ідеологію. І то буквально всі уроки. Вивчаємо з учнями табличку множення – давай ідейність! Пам’ятаю, на одній з нарад він намагався пояснити, як ідейно проводити урок з біології на тему “Жаба”. Сміх та й годі! А говорив сміливо, самовпевнено. І доводилося слухати таку методичну науку, таку маячню – посмій заперечити, то...…
Нам агітатори говорили про щасливе й заможне життя в Совєтах (а агітаторами були всі приїжджі начальники), але всі вони були в кортових пом’ятих (або з дуже поганенького сукна) костюмах. Всі в чоботах (а воєнком ходив у чоботах з брезенту – такого чуда ми ніколи не бачили). Одяг дуже погано пошитий, сорочки – сатинові. Нам було дуже дивно, адже з такого матеріалу в нас шили робочий одяг на селі.
 
Наші Друзі: Новини Львова