Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: понеділок, 26 жовтня 2020 року
Тексти > Тематики > Фантастика

Саги терри

Переглядів: 28420
Додано: 16.06.2008 Додав: Mercenary  текстів: 5
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 2
Джерело: Часопис
— Ми з королем хотіли б на обід битки по-хасілойському.
— Ваша високість марно струджувала себе, — схилився на знак згоди майор. — Можна було б прислати лакея.
— Хотілося розім’ятися самому, — подарував комендантові білозубу посмішку Азиз. Він піднявся на вежу, спитав , чи не бажає король вина, власноруч наповнив келих і підніс батькові. Король на мить відірвався від спостереження, випив, подякував і знову вп’явся поглядом у горизонт...

* * *
...Гордо тріпоче на щоглі прапор Небесного принца, велично розвертається, заходячи до Синьої бухти, на березі якої лежить Квінізорайя, новітній фреґат з чудовим, довершеним силуетом...
Впевнено підійшла «Світанкова зоря» до свого причалу, зійшов на берег здивований німотною тишею принц Зульфікар. Назустріч йому, у повній парадній формі, виступив адмірал Устін Блек:
— Вітаю вашу Небесну високість! — і схилився у офіційному напівпоклоні.
— Що сталося в Квінізорайї? — відчув напругу принц. Супровід адмірала повідводив очі. Блек чітко, по-військовому, доповів:
— Позавчора по обіді його величности королеві Доару стало зле: він скаржився на нестачу повітря і млявість, а вчора помер.
Зульфікар приголомшено мовчав, а губернатор продовжував:
— Відповідно до Кодексу Гадрузів померлого короля наступного ж дня ховає коронований правонаступник. Вашої високости не було, тому коронацію принца Азиза призначено сьогодні на одинадцяту годину, а одразу по тому — похорон.
Зульфікар швидко повернувся до портової вежі, на якій відміряв час великий годинник: половина десятої.
— І що тепер? — спитав він у губернатора.
— А тепер доведеться йому, мабуть, віддати корону вашій високості, — цокнув язиком адмірал. — Якщо ваша високість встигне до того, як на Азизову голову покладуть ту корону...
— А як він не схоче віддавати? Я ж здогадувався, що він завжди заздрив мені. У нього і найулюбленіша книга про те, як найстарший брат посідає сільбертальський престол.
— Я, коли побачив «Світанкову зорю», що заходила до бухти, підняв про всяк випадок по тривозі Небесну ескадру, ґвардію та портову жандармерію. Всі командири незабаром будуть тут!
— І що, може статися, я воюватиму з братом?
— Побачимо, — спокійно сказав губернатор. — Поки що зачекаємо на вірні частини...
— Добре, трохи зачекаємо, — погодився принц і відійшов до Кера Брайта, який вишикував своїх людей на причалі і був готовий діяти.
— Чого стоїш, біжи вже до жінки, — наче невдоволено сказав адмірал Гиреєві, який давно вже не зводив очей зі стрункої темноволосої красуні. — Вона тебе кожного дня тут виглядала.
Ханна кинулася назустріч коханому, підбігши, сховала лице у нього на грудях. Він обійняв жінку і з задоволенням понюхав її волосся. Високе небо! Чим тільки пахне волосся жінки чоловікові, який кохає ту жінку!
У мідних кірасах, з прямими палашами та великими пістолями, першими прибули загони портової жандармерії. Вів їх красень капітан Едвард Фортунато. Одного погляду на них вистачило Зульфікарові, аби зрозуміти: цим людям чорт не брат, і не бояться вони ані адмірала Блека, ані навіть його, принца; тільки свого капітана, за одним словом якого підуть без роздумів хоч на край світу, хоч самому чортові в зуби!
Одразу за жандармами з’явилися чорно-срібні моряки Небесної ескадри з абордажними шаблями та короткими мушкетами. Прийшли та стали — краса та гордість флоту королівства — поряд із командою свого флаґманського корабля. Під гуркіт барабанів, під знаменами, що були свідками багатьох перемог, до порту, гупаючи чоботами об бруківку, увійшла ґвардія.
— Діти мої! — незвично звернувся до військ адмірал. — Король Доар помер. І щойно повернувся до Квінізорайї законний спадкоємець престолу, Небесний принц Зульфікар Гадруз. Приплив, повернувши собі і народу прангів одвічну реліквію королівства — меч Гадрузів. За Кодексом Гадрузів він і тільки він має право стати королем. І зараз ми підемо, і коронуємо нашого законного правителя! Слухай мою команду...

Уміли будувати пращури: посередині темного собору — стовп світла, на підлозі яскраве коло від того світла, а у колі — Небесний камінь на постаменті: величезний, з гарматне ядро завбільшки, кристал променями грається. Поряд з постаментом принц Азиз стоїть, коліно преклонивши, старенький сухий чоловік, тримаючи над його головою корону Гадрузів, читає молитву голосно та виразно:
— ...здоровим чи калікою,
славним чи осоромленим —
дай мені лишитись собою!
Високе небо, що породило людей, слава тобі!
Уже вдихнули повітря сотні грудей, щоб відповісти: «слава», вже придивляється єпископ Сардар, як йому краще надіти на Азиза корону, але міцніше, ніж грім, ніж виверження вулкану (хай береже Небо Гряду від цього!), звучить дзвінкий голос каптурника Зенона:
— Стій, єпископе, бо звершиш блюзнірство!
Здригнувся і завмер Сардар: через весь Собор ішов до нього, з мечем Гадрузів на боці, Небесний принц Зульфікар, а за ним — адмірал Устін Блек, каптурник Зенон, капітани Кер Гирей, Едвард Фортунато, і ще, і ще, і ще...
Зенон узяв із рук розгубленого Сардара корону, сказав:
— Згідно з Кодексом Гадрузів, — одягнув корону на голову Зульфікарові і виголосив:
— Слава!
— Слава! — дружно підхопили адмірал, Гирей, Фортунато та сотні моряків, жандармів та ґвардійців, що прийшли з ними.
— Слава, — відгукнулися вельможі, що були у Соборі.
— Ти пропав, як дим з комина, а батька треба ховати, от я і... — сказав принц Азиз.
— То ж нумо, — відповів король Зульфікар.
У прангів мало земель, а океану — досхочу. Біля океану народжуються вони, ростуть , мужніють. Океаном більшість прангів живуть. Хто — риболовлею, хто — морською справою, а дехто, кажуть, морським розбоєм. Під мірний шум прибою одружується пранг, колисає дітей. Дивлячись на безмежні води океану, думає про швидкоплинність життя. Біля океану помирає. Багато океану у прангів, і обмаль землі, а тому — нема у них кладовищ.
Тоненькою смужкою ледь помітна на небокраї Мала Черепаха. Тільки хмари, неначе купи білої хасілойської вовни , досвідченому погляду одразу видають присутність суші. Небесна ескадра лягла на курс, а поряд — бойові ґалери, фреґати, ґалеони... Вітрильники багатих городян, шаланди бідняків. Всюди — судна.
Співають погребальні гімни ченці, у небесні дзвіночки видзвонюють. Щось змінилося в їхній ієрархії після сьогоднішньої коронації: відступив на другий план єпископ Сардар, опустив очі — дошки палуби розглядає. Начебто і він старший за обрядом, але ні, зрозуміли вже всі присутні, — забрав у нього частину влади каптурник Зенон.
Стоять каноніри біля гармат, завмерла почесна варта. На містку принц Азиз сльози по щоках розмазує. Король Зульфікар оперся на меч Гадрузів — на мертвого Доара дивиться. Лице його постаріле — суворе і скорботне; кістляві пальці переплетені. Грається сивим волоссям вітер.
Співають погребальні гімни монахи, повільно йде найшвидший корабель у світі — фреґат «Світанкова зоря», тримаючи курс на острів з дивною назвою —Каракудук. Острів, де нема жодного міста —кілька сіл на березі. Острів — усипальниця. Всі знатні пранги закінчили свій шлях тут — на горі П’ять Димів. Пранги зазвичай просто спалюють своїх мерців, висіваючи попіл у смугу прибою. І тільки Гадрузи та найвищі бояри везуть своїх мертвих на Каракудук, щоб підняти на П’ять Димів. Величезний вулкан з п’ятьма жерлами ніколи не спить: зітхає, булькає, димить у його кратерах червона, тьмяно-гаряча лава. Тонка стежка в’ється горою все вище та вище. Дивні люди: і тут вигадали титули та чини. Цей кратер для бояр, а цей — для військових. Той — найбільший — для Гадрузів. А всього тих кратерів — п’ять, звідти і назва гори.
Підняв очі Зульфікар — все ближче сумний невелелюдний острів, все чорнішим здається дим, з яким піде у небо його батько, Доар IV Гадруз. Проревуть гармати на всіх кораблях, заведуть ченці тужливу заупокійну пісню. Кине знать у кратер по монетці, ланцюжком зійде процесія з гори до бухти, і понесуться кораблі до Квінізорайї — три дні пиячитимуть пранги, згадуючи великі діяння свого короля.
А головним його діянням були десятиліття миру.


Глава 15.

Нічого не сказала Ханна нікому, але нічого і не забула рудій Маррі. Мстилася по-своєму, як уміла: то дохлого щура підкине і слухає, як верещить Марра, аж поки не прибіжить рудий Раух і не винесе його на заступі з таверни; то вилає Марру за погане, нібито, прибирання. Потім тихенько запустила живого таргана у глечик з вином, і слухала, що говорив Маррі чоловік, не соромлячись простих матроських слів.
А вчора Ханна, наївно дивлячись на Рауха, спитала: «Ви з жінкою обидва руденькі, в кого ж ваш синок чорнявим удався?»
Раух нічого не сказав — тільки засопів, і Ханна зрозуміла, що влучила в больову точку: це питання корчмар собі задавав уже десять років.
Марра не була в чомусь винна: її прадід був чорним, наче крук, але що тільки не вигадає чоловік, коли його жеруть ревнощі...
Три дні тому Гиреїв фреґат з’явився у порту, Гирей обійняв її, поцілував та пішов з військом до Собору, потім — ходив з королем Зульфікаром на Каракудук ховати королевого батька. А тепер він у короля в палаці. Добре хоч, що Ханна знає — де.
Жінка підійшла до вікна: біля «Західного континенту» поважний Бон і знайомий уже продавець овочів розігрували свою щоденну виставу. Це здалося їй нецікавим, вона відійшла від вікна, сіла в улюблене Гиреєве крісло і не бачила, як з вулиці Морських Мольфарів до Жаб’ячого провулку завернула ціла процесія: великі губернаторські ноші, за ними — ще одні, менші, поряд — пішки — кілька офіцерів у чорних мундирах із срібними галунами. Хоча є серед них ґвардійський мундир та поліцейський.
З Блекових нош вистрибнув молодий король, обернувся до адмірала, що виходив неквапливо:
— Я вирішив завести собі муфлонів і їздити на них верхи та запрягати у візки.
— А що робитимуть носильники його величности? — поцікавився старий.
— Доглядатимуть муфлонів і керуватимуть візками, — знав, що відповісти, Зульфікар.
З меншого візка спритно виліз Зенон зі своєю патерицею:
— Сюди? — показав він на «Західний континент».
— Сюди — потім, — посміхнувся король, впізнавши заклад. Із Зенонових нош з’явився розгублений Гирей.
— Веди вже, капітане, — наказав Устін Блек. Гирей повернув до Вергерового «Домашнього затишку».
Рудий корчмар хапав ротом повітря, вилупивши сірі водянисті баньки на Гирея, який зайшов до таверни з самим королем! А за ним — губернатор, командир королівської ґвардії, начальник портової жандармерії, капітани Небесної ескадри, і —віднедавна відомий на всю Квінізорайю каптурник Зенон. Затісно та шумно стало одразу в просторій залі . Який там затишок: зброя брязкає, король з адміралом розмовляють голосно, а офіцери регочуть — посуд у шафі бренькотить.
— А дай нам, господарю, сільбертальської горілки для сміливости, — наказав король. Наливає Раух у чаші — руки тремтять, серце аж у вуха стука!
— Ну, — підняв чашу король, — п’ємо за успіх!
Він раптом наблизив свою чашу до Гиреєвої, перелив трішечки рідини капітанові, хукнув, випив, видихнув — «гидота» і повчально сказав здивованому почту:
— Що, не знаєте? То давній звичай Небесних народів!
— Пий уже, та пішли, — сказав Гиреєві адмірал.
— А ну, проведи нас до цього моряка, — наказав Раухові Зульфікар, і той кинувся вперед по сходах — показати дорогу.
Гирей поставив повного келиха на шинквас і разом з Зеноном пішов слідом за королем та адміралом сходами угору, куди біг попереду всіх спритний корчмар.
Не встигла Ханна сісти в Гиреєве крісло і розслабитись, як у двері грубо постукали.
— Хто? — незадоволено спитала жінка: єдиний, кого вона хотіла б бачити, мав ключ і не стукав би.
— До вас гості, пані Ханно, — несміливим голосом повідомив зі сходів зазвичай жвавий та меткий на язик шинкар.
Вона підвелася, відчинила двері та здригнулася: у дверному прорізі стояв губернатор, якого вона зустрічала вже на причалі, та молодий красень у розкішному одязі — чи не сам король. А за ними — Гирей та ще цілий натовп...
Ханна запросила гостей і вони увійшли, заповнивши всю передню кімнату.
— Його превосходительство адмірал Блек повідомив мене, що дещо тобі обіцяв, — почав, свердлячи очима Ханну, король.
Ханна пригадала їхню зустріч у порту.
— Так от що: веселитися тепер не час, а через рік ви з Гиреєм маєте запросити всіх, хто тут є, на весілля. До речі, через тиждень я переїду до Майвани, Небесна ескадра — теж, отже, збирайся, жінко!
Ханна трішечки заспокоїлася і придивилася до короля: лице бліде, очі підпухлі та червоні — чи то мало спав, чи то плакав. Найкраща танцівниця у Квінізорайї, вона схилилася з невимушеною ґрацією:
— Слухаюсь, ваша величносте!
— Пішли, панове, — звернувся король до офіцерів. — Капітанові з нареченою необхідно пакувати речі для переїзду.
Король ще не навчився і не звик приймати почесті, він вийшов, не подавши руки для поцілунку. За ним, підморгнувши Ханні, адмірал, потім — офіцери. Останнім — Зенон. Він зупинився на порозі:
— А я б вас і зараз одружив, — і вийшов, причинивши двері.
Ханна стояла і раптом — злетіла, підхоплена та закручена у повітрі Гиреєм.
А у провулку, сідаючи до нош, адмірал спитав у короля:
— Чи сподобалась вам Гиреєва Ханна?
— Що тут скажеш — дуже гарна.
— І я так думаю, — погодився Устін Блек. Він навмисне розповів повелителеві про свою обіцянку Ханні та затіяв ці оглядини, щоб розвіяти хоч трохи безмежну Зульфікарову тугу.
Раненько прокинулася щаслива Ханна, тихенько піднялася —аби не розбудити коханого — чи, пак, нареченого, — вдяглася та вийшла з квартири, тихенько причинивши двері та закривши замок на два оберти ключа.
Вона вбралася в нову сукню, яка коштувала чимало, та не впадала одразу у вічі, пов’язала нову хустку яранського шовку, подаровану вчора Гиреєм, і прихопила чималого кошика — викапана багата городянка.
Поважна Ханна — це тобі не танцівниця у портовому балагані, де кожний тільки і мріє затягти тебе у постіль. Тьху — жінка аж розсердилася на ці спогади.
Скільки там іти до ринку — хвилин п’ятнадцять, — а там уже вона візьме качку, коріння, приправи, зелень і все інше... Вона згадала, як колись, ще у дитинстві, коли ще жива була мама, вони ходили на той портовий ринок, і продавці чемно віталися з ними, а батько, Арт Шелда, був найвідомішим шкіпером у Квінізорайї.
— Доброго ранку, поважна Ханно, — привітався Бон, коли жінка проходила повз «Західний континент»
— Доброго ранку, — схилила вона голову точно так, як колись робила мати. Ханна вже повернула на вулицю Морських Мольфарів і щезла за рогом, коли корчмар захоплено вигукнув їй услід:
— Хай їй грець, цій дівці, порода своє бере, а порода у неї добра!
— Це вже точно, — з-за Бонової спини підтвердив кухар.
— А ну, швиденько до соусів! — нагримав на нього хазяїн. — Бач, користується добрим ставленням, Мольфари б його побрали!
Ханна і раніше нерідко бувала на ринку, але саме сьогодні помітила: майже всі торговці — ті самі, що і вісім років тому, коли вона була тут востаннє з матір’ю. Он товстий м’ясник із волохатими руками посміхається, наче бачив її тільки вчора:
— Доброго ранку, Ханно!
— Бувайте і ви здорові, поважний Халіде, — ім’я товстуна пригадалося саме собою. Вона йшла торговими рядами, щаслива й горда собою, і чула , як люди говорили услід: «Ви впізнали її? Це Ханна, шкіпера Арта донька».
Гирей прокинувся від того, що клацнув замок і, здивований, побачив Ханну з кошиком, повним покупок. Збуджена, вона залетіла у помешкання:
— Гирею, я бачила його!
— Кого? — здивувався капітан.
— Того, з провулку, що ти поранив у лице та вдарив ногою!
— Губатого? — здогадався Гирей.
— Його!
— Де? — підхопився Гирей.
— На портовому ринку.


Глава 16.

Ганяють портом жандарми, гасають моряки зі «Світанкової зорі» та «Лазурової лілеї», шастають шпигуни: нема людини зі шрамом на підборідді.
Вчора увесь ринок перевернули — нема. Доповіли губернаторові, а той — королю. Зульфікар, як почув, аж схопився, кричачи:
— Як — зі шрамом ? Та ти знаєш, що меч Гадрузів привіз до Ядрану саме моряк зі шрамом? Знайти негідника та допитати!
А сьогодні не пошук — облава: по шинках, тавернах, орандах; трясе поліція постоялі двори, гостинні доми та готелі. Місцеві жителі, надивившись на таке під час пошуків Зульфікарового меча, тільки сміялися, а от старостів кварталів зобов’язали щоранку ходити на доповідь до поліційної дільниці: що сталося, кого бачили, про що говорили люди.
Азиз Мезумський, не ставши королем, вештався по тавернах та борделях і напивався до нестями. Майже щовечора у палац його приносила охорона: принц плакав п’яними сльозами, нерозбірливо щось говорив, зрозуміти можна лише слово «мить».
 
Наші Друзі: Новини Львова