Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: неділя, 31 травня 2020 року
Тексти > Тематики > Фантастика

Саги терри

Переглядів: 26919
Додано: 16.06.2008 Додав: Mercenary  текстів: 5
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 2
Джерело: Часопис
Принц вивалив Ололові все, що встиг передбачливо, почувши від Оло про слабкість князя до поезій Покля, довідатись у консула Реджа про ядранську поезію.
Редж серед місцевих поетів віддавав перевагу Ондрові, але чудово знав і сильні сторони баронових віршів — саме це і було потрібно Зульфікару. Вражений князь мовчав, а юнак безжально добив його, назвавши ще кілька імен ядранських поетів, і, вичерпавши всі знання теми, перейшов на літературу прангів, бо нещодавно її вивчав.
Брат короля влаштував гучне прийняття на честь гостей — завтра зранку вони мали від’їхати. Княжна Оло, як ніколи, сяяла звабливою красою, а сестра її Олма — навіть не вийшла зі своїх покоїв, назвавшись хворою.
Пранги справили загалом непогане враження на ядранську шляхту; вже кілька днів їх обговорювали по палацах і салонах, і врешті-решт суспільство вирішило: екзотичні, але цілком прийнятні...
П’ять ночей Оло приходила до Зульфікара, прийде і сьогодні, вшосте і востаннє. «Династичні шлюби безглузді», — згадав він Раала. Шкода. Вона чудова. Але ані Доар, ані інші Гадрузи не дозволять йому побратися з ядранкою. Хто тоді успадкує трон? Метис? А після метиса, у якого не буде дітей? А як не прийме Гряда принца-метиса і королеву-ядранку? Що тоді — міжусобна війна? Зульфікар поклав руку на руків’я меча Гадрузів, але не відчув спокою, який передавався йому зазвичай від зброї з першим же дотиком.
...Принц Азиз Мезумський подякував королеві за обід і спитав:
— Коли ваша величність прийде обідати до свого старшого сина?
— Як скажеш, хоч би й післязавтра, — зрадів примиренню Доар. Принц чемно вклонився:
— Я буду чекати на вашу величність, — вийшов з палацу Небесних принців, сів у ноші і наказав. — До Форту!
Він не поїхав до губернаторської резиденції, де мешкав перед сваркою з батьком, а чому — не міг зрозуміти і сам. Обшуки відмінив, пішов на дальній двір під стіною форту, де солдати тренувались у стрільбі, і до темноти шмаляв там з мушкетів та пістолів. На вечерю до майора Джальміро він з’явився блідий та замкнений.
— Післязавтра у нас обідатиме король, — тільки і сказав майорові.
Браво, мов груди королівських ґвардійців, випинаються пружні вітрила. По вантах біжать матроси, свистить боцман, стоять офіцери, урочисті в срібно — чорних мундирах. Тріпоче на ґрот-щоглі вимпел Небесного принца: золоте сонце на срібному тлі. Розвертається і бере курс на захід флаґман Небесної ескадри — неперевершений фреґат «Світанкова зоря».
Усміхається, радіє на містку капітан Кер Гирей — могутній та світлий. Сумний, мало не плаче принц Зульфікар: виблискує на сонці мідними дахами величний Гасхурн, біліють колонами палаци, стирчать круглі бані та вежі.
На причалі — весь цвіт ядранської столиці: хто прийшов проводжати, а хто — просто подивитись, побути у світі, зайвого разу потрапити на очі королеві .
Стоїть Раал, величний та спокійний — збулися (чи — почали збуватись) пророцтва Морських Мольфарів; Оло крутить у пальцях носовичка, не зводячи бурштинових очей з корабля прангів — здається, так і кинулась би у хвилі. А Олма взагалі не прийшла. Збулося пророцтво Мольфарів: з’явився молодий пранг і все почало змінюватися. Барон Покль дивиться услід прангам: там, за океаном, на Західному Континенті, далека Валлуга, а «...через океан не наведеш мости»... Радник Редж біля барона, а далі — знатні та багаті... скільки око йме.
Вчора Оло була ніжною, лагідною та слухняною. Принц пестив її і не вірив, що це — востаннє.
— А що ти робитимеш, якщо в тебе буде дитина? — раптом спитав принц.— Ми ж ніколи не зможемо пробратись...
— То що? У мене ж буде дитина!
— Ти розумієш, що наша дитина буде метисом? Ані прангом, ані ядранцем?
— Яка мені різниця? —здивувалась вона. — Це ж буде твоя дитина!
— Тебе не осудять в Ядрані?
Оло махнула рукою:
— У нас не такі суворі правила, як у вас. А якби хтось і осудив, яке мені діло, якщо у мене був ти і твоя любов — коротка, але щаслива, і якщо Небеса дадуть мені ще й дитя...
«Молю, щоб не дали», — подумав Зульфікар.
Сумний стоїть на містку Небесний принц: віддаляється, меншає, втрачає велич та красу, майже зливається з темною смугою суші Гасхурн, щезає, мов казка, мов марево: не знати — був чи ні.
А корабель летить, стрімкий та прекрасний: чи то вмілий Гирей вправно впіймав вітер, чи, може, підганяє «Світанкову зорю» Гиреєва знуджена, розлукою підсилена любов.


Глава 13.

Майже заспокоїлася Квінізорайя, майже повернулося колишнє життя...Третій місяць минає з того дня, коли вийшов із гавані і відтоді сховався за обрієм фреґат Небесного принца «Світанкова зоря».
Змарнів та схуднув король Доар, посивів і, здається, одразу постарів. Щодня виходить він на велику вежу Дальнього форту і годинами стоїть, вдивляючись у небосхил. Люди, що привели сільбертальський кліпер, говорили, що принц вирушив на Ядран... Дивні речі говорили ті люди. Їх допитали — кожного окремо, — неймовірні оповідання збігалися до найменших подробиць, і повністю співпадали з тим, що двадцять п’ять років тому бачив з борту «Морського носорога» адмірал Устін Блек. І король похмуро дивиться годинами у фіалкову морську далечінь.
Свистять боцмани у дудки, біжать по вантах матроси — летить океаном чудовий, квінізорайської будови, фреґат, розкинувши над хвилями крила з білої матхонської парусини. Недешево коштують такі вітрила: руттійські купці вимінюють за лікоть такого полотна лікоть білої хасілойської вовни. Легко йде корабель, нечувано легко, стоїть на містку жовтоволосий (яке диво серед чорнявих прангів!) капітан — пальцями на перилах ритм вибиває. Каптурник Зенон, забувши вже про морську хворобу, прогулюється півбаком. Лейтенанти соту, мабуть, партію грають у камінці: з десять із них виграв Анвар, та стільки ж звів унічию... Бахкає Небесний принц з партеренських пістолів, робить, нетерплячий, більше похибок, ніж зазвичай.
А на горизонті — ядранський порт Оквілла, останній, куди зайде фреґат по дорозі додому.
«Після Гасхурну Оквілла здається жалюгідним селищем», — подумав Гирей. — «Цікаво, якою видасться Квінізорайя?»
Можна було б і не заходити в цей порт, але два дні тому «Світанкову зорю» потріпав сильний шторм, і було необхідно оглянути та підправити такелаж перед останнім — найдовшим — кидком на Гряду, на Квінізорайю. За Оквіллою лежав ще один ядранський порт — Ипл, але це вже не по дорозі, узбережжя відхиляється на схід.
Розвернувся, заходячи на рейд, фреґат, затріпотів на вітру прапор принца. Від берега відшвартувався великий бот під знайомим уже ядранським прапором. Пранги спустили вітрила і кинули якір.
— Владнати всі справи з місцевою владою, — наказав старшому офіцерові Гирей.
Довідавшись, що пранги простоять на рейді не більше доби, а команда на берег не сходитиме — тільки офіцери, — начальник порту забрався геть, а Зульфікар наказав капітану:
— Спускай шлюпку, прогуляємося земною твердю.
Він навмисно вжив це слово, піддражнюючи каптурника Зенона, який явно збирався з вільними від вахти офіцерами на берег.
— Спочатку підемо по борделях, — зрозумів гру Кер Брайт.
— І я пішов би, та, на жаль, вахта, — гучно зітхнув Анвар.
— А ви, батюшко, яким жінкам віддаєте перевагу: худеньким чи повненьким? —підключився до гри Гирей. Зенон почервонів, але наважився:
— Танцівницям!
— Ги! — не втримався принц.
— Го-го-го, — за ним зареготав Гиреїв брат, за Брайтом — сам капітан і всі офіцери.
— Поцілив, — відреготавши, погодився моряк. — Добре їх у монастирі риторикам різним навчають.
Сільбертальський кліпер, точнісінько такий, як захоплена два місяці тому «Морська ворона», під сільбертальським же прапором, пройшов поряд зі «Світанковою зорею» і взяв курс на північ.
— Цікаво, на Гряду йде чи на Руттію, — глянув йому услід Зенон. На кліпері було чітко видно надпис із двох слів: назва та порт приписки.
— «Лебідь. Шванентайх», — прочитав уголос монах.
— Шванентайх — найбільший сільбертальський порт, — не знати для чого повідомив Гирей.
Нарешті спустили шлюпку. На берег зібралися всього четверо: принц, Гирей, Брайт та Зенон. На вигляд незграбний у довгому балахоні, каптурник добре впорався зі сходами, зробленими з міцної линви, і шлюпка полетіла до берега.
У Гасхурні були музики, почет, протокол... В Оквіллі ці пранги не цікавили нікого: руттійські, атріанські кораблі бували тут досить часто; вулицями сновигала безліч метисів, і на них ніхто не звертав уваги. Квінізорайці оглянули місцевий ринок, купивши деякий дріб’язок на подарунки, і вирішили: такий собі базарчик. А Брайт додав:
— Як у Квінізорайї, не більше.
Всі засміялися: враження від Гасхурну були ще свіжими, а Гасхурн — надзвичайно велике місто.
Довга вулиця вела від порту до ринку і закінчувалася площею, де, власне, і були торгові ряди. Білого каменю будинки, переважно двоповерхові, оточили площу. «Матхонський лев» — прочитав Гирей надпис на вивісці одного з будинків і здивовано роздивися малюнок: чудернацький звір стояв на задніх лапах і тримав величезний келих.
— Якщо це — матхонський лев, то що за шкура вкриває моє ліжко?
— У тебе є шкура матхонського лева? — перепитав принц. — Ти його вполював?
— У Порт-Рутті на ринку, — чесно зізнався Гирей, хоча збрехати кортіло неймовірно.
— Здається, це шинок, — вказав на «Матхонського лева» Брайт.
— Зайдемо для порівняння, — вирішив принц і першим увійшов до трактиру.
Такий набрід ніколи не збирався ані у Вергеровому «Домашньому затишку», ані в Боновому «Західному континенті». Навіть ті, з Жаб’ячого провулку, з ядранськими кинджалами, виглядали пристойніше, — вирішив Гирей. Пранги пройшли до вільного столу і посідали. Підбіг шинкар. Поки Зульфікар щось говорив йому, Гирей оглядав приміщення: чаділи сальні свічки, за столами пили, їли, говорили, лаялися, сварилися колишні солдати, здавалося, всіх армій та моряки всіх флотів світу. Яскраво розмальовані дівки всіх народів Терри сиділи з цими різношерстими чоловіками, сміялися, жартували так само брутально. Обидві мови, всі діалекти та говірки Терри звучали тут.
— Не подобається мені це місце, — визначився Гирей.
— І мені, — погодився отець Зенон.
Брайт просто скривився.
— Ну, добре, вип’ємо вина та підемо, — погодився принц. —Повернемось на корабель, накажемо кокові насмажити ковбасок по-сільбертальському, і, поки ладнатимуть такелаж, питимемо вино з ковбасками і гратимемо у камінці... — Зульфікар підморгнув Брайтові, на фреґаті той був безумовно найкращим гравцем.
Ніхто з прангів не помітив, що вони привернули увагу кремезного чоловіка, що сидів за сусіднім столиком.


... Майже заспокоїлася Квінізорайя: пошуки тривали дедалі кволіше, поступово життя входило у звичний ритм.
Адмірал Устін Блек майже щодня навідувався до порту — подивитись, як ремонтується призовий кліпер, і майже кожного дня біля причалу , де так недовго простояла «Світанкова зоря», бачив молоду гарну темноволосу жінку, дивовижно струнку. Вона сумно дивилася у фіалкову далечінь моря. Одного разу губернатор доручив вірній людині довідатися, хто вона, а назавтра підійшов і спитав:
— Ти Гиреєва дружина?
Вона здригнулася, обернулася до адмірала.
— Ти — Ханна Шелда, питаю? — майже сварливо уточнив старий.
— Я, — закліпала очима.
— То чого мовчиш, як питають?
— Я Гиреєві не дружина, — прошепотіла.
— Як повернеться — одружиться, це я тобі обіцяю, а я рідко роздаю обіцянки, — сказав, як величезного корабельного цвяха забив, літній моряк.
— А ви — хто? — несміливо спитала.
— Я — губернатор, — сказав і почовгав у бік доків Устін Блек. Ханна нічого не зрозуміла і заплакала.


Пранги вийшли на мол Оквільського порту години на дві раніше, ніж було домовлено. Гирей помахав рукою — з фреґата не відповіли. Капітан дістав з кишені носовичок — той самий результат. Прив’язав носовичка до Зенонової патериці і махав довше — знов без відповіді. Почали гукати — і не помітили , як на мол вийшла досить велика група людей у звичному для морського люду одязі: у широких штанях, темних сорочках з широкими ж рукавами, у шкіряних морських чоботах до колін. Абордажні шаблі та руттійські палаші висіли на їхніх широких чересах.
Зульфікар втратив терпець, вийняв пістоль і вистрілив у повітря.
— Чого це ти тут розшумівся, чорномазий? — зневажливо кинув принцові кремезний чолов’яга, що стежив за прангами ще у трактирі. Гирей віддав посох каптурникові і відповів кремезному:
— Тобі доведеться вибачитись перед його високістю.
— Високість він — у Квінізорайї, а тут — чорнопикий дикун, що заважає нам прогулюватися та дихати морським повітрям! — нахабно заявив чоловік, даючи зрозуміти, що знає, з ким має справу. «Десь я його бачив», — подумав Гирей, вихопив меч і сказав:
— Виходь, подивимось, чи справді ти такий хоробрий!
Чолов’яга виступив з натовпу і досить вправно закрутив абордажною шаблею, виписуючи перед собою вісімки та зиґзаґи.
— Жаб’ячий провулок, — згадав Гирей. — Тебе одного я тоді не дістав...
Як тільки їхня зброя брязнула, зустрівшись, десятеро супутників кремезного кинулися на прангів.
Зульфікар миттєво зреаґував і бахнув з пістоля у найближчого. Голова у того розлетілася, як скляна пляшка, і шмаття кісток, мозку, волосся та крови бризнуло ліктів на десять позаду. Ворог зробив ще кілька кроків (дивно: голови нема, а тіло продовжує виконувати її команди) і завалився вперед та вбік. Каптурник вправно перечепив супротивника патерицею і, коли той падав, п’ятою у скроню — добив, а патериця уже вразила наступного у борлак. «Добрим риторикам навчають їх у Монастирі», — подумав Гирей мимохідь, відбив лезо шаблі, ухилився, пішов з лінії нападу, вдарив у відкриту спину супротивника, який падав на карачки, другим рухом — заколов. Озирнувся в бік моря — від фреґата відчалили дві шлюпки, повні Брайтових ґвардійців.
Атака явно не вдалася і за кілька хвилин могла перетворитися на поразку: наче за сиґналом, дружно відступили з молу та щезли між будівлями порту кривдники-невдахи. З першої шлюпки вистрибнув лейтенант Анвар з пістолем у руці.
— Що з такелажем, пане лейтенанте? — ошелешив його Гирей.
— Такелаж відремонтовано, — доповів Анвар.
— За те, що примусили його високість очікувати на молу, будете покарані, — холодно сказав Гирей і, нарешті, поглянув на брата. З мечем в одній руці і кинджалом у другій, неушкоджений Брайт стояв над двома забитими ворогами. Капітан придивився до «свого» мерця: «Це точно той, з Жаб’ячого провулку, що сховав у темряві губатого».
— Прошу всіх повертатися на корабель, — сказав супутникам.
Коли оквільська поліція прибула на мол, там не було жодної живої душі, тільки декілька мерців без документів.
— Зашийте їх у лантухи з камінням та вивезіть у море, — прийняв рішення поліцейський капрал.
На обрії ще можна було побачити вітрила фреґата, що взяв курс на північ.



Глава 14.

Лишилося днів десять ходу до Квінізорайї, коли Гиреїв фреґат наздогнав і обійшов сільбертальський кліпер «Лебідь», приписаний до порту Шванентайх.
— Це його ми бачили і Оквіллі? — здивувався принц. — І лише зараз наздогнали? У нього ж був запас годин сім-вісім, не більше.
— Нагадую вашій високості, що у Небесній ескадрі є точно такий кліпер, просто близнюк якийсь...
— Але той ми наздогнали за добу, а цей — майже за два тижні, — заперечив Зульфікар.
— Той був оброслим, як голова Морського Мольфара, а цей — щойно кренґований, та й команда на ньому, здається, краща, — відповів Гирей.
— Виходить, ти мав рацію, коли не дав його потопити...
...У місті Квінізорайї, на Великій вежі Дальнього форту, король народу прангів Доар нишпорить по обрію поглядом, підсиленим чудовою десятикратною фатійською підзорною трубою. Трохи осторонь принц Азиз Мезумський — така ж труба в руці, та він не дивиться на небокрай, а придивляється до батька. За кілька місяців змарнів, подався Доар — був до посвячення Небесного принца міцний, нестарий на вигляд чоловік, а тепер... Він підійшов до столика, де серед тарілок різнокольоровими баштами стирчали пляшки, налив собі у срібний келишок кайванської горілки, одним рухом вкинув рідину в горлянку, запив терпким соком гірської сливи, став на своє місце і приклав трубу до ока, обернувшись у бік океану.
Вже понад тиждень, як король переселився до нього у Дальній форт.
З тих пір, як Зульфікар залишив Квінізорайю, кожного дня черговий офіцер опитує капітанів прибулих суден — чи не бачили вони «Світанкову зорю», чи не чули про неї, кожного дня опівдні доповідають капітанові про результати опиту. Лише у перші дні кілька капітанів бачили фреґат, що на всіх парусах йшов на південь. Тепер відповідь одна: не бачили. Щодня приходить адмірал Устін Блек, але і в нього мало втішного...
Азиз сів на стілець, поклав праву ногу на ліву і ліниво продовжував дивитись у трубу, розглядаючи частіше кораблі, що стояли на рейді, вежі Східного форту , портові причали, катери, боти і шлюпки, що снували затокою.
За чверть години до полудня до принца підійшов слуга і щось шепнув на вухо.
— Добре, йди, — зробив жест долонею від себе принц. За п’ять хвилин до дванадцятої він сказав королю:
— Піду дам вказівку щодо обіду: хочу битків по-хасілойському.
Принц спустився до брами форту, де його чекав чолов’яга у м’ятій темній сорочці, широких штанях та морських чоботах. Його щоки вкривала густа п’ятиденна щетина. Неголений побачив принца, поліз рукою з чорними нігтями за пазуху, дістав складений учетверо аркуш, віддав Азизові, незграбно вклонився і швидко пішов у бік міста. Азиз розгорнув аркуша: «Прошу внести платню протягом чотирьох днів. Месроп». Принц сховав папірець до кишені, озирнувся і пройшов до майора Джальміро:
— Ми з королем хотіли б на обід битки по-хасілойському.
 
Наші Друзі: Новини Львова