Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: понеділок, 26 жовтня 2020 року
Тексти > Тематики > Фантастика

Саги терри

Переглядів: 28415
Додано: 16.06.2008 Додав: Mercenary  текстів: 5
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 2
Джерело: Часопис
— Ти про що? — остовпів капітан.
— Про любов, — засяяла жінка. — І в нас вона інколи трапляється, щоправда, дуже рідко...
— І в нас рідко! — весело загорлав принц. — Я, наприклад, вперше бачу! Оце вже Ханні повезло!
— Значить, її звуть Ханна, — зняла, нарешті, руку з його ноги діва.
— Саме так її звуть, — підтвердив майбутній король Гряди і повів свою обранку геть із великої зали. Гиреєва сусідка підвелася — невеличка, струнка, ладна, з легким волоссям і прозорою якоюсь, світлою шкірою:
— Добре, капітане!
Вона обійняла його шию і припала вустами до його вуст... Мить, друга — моряк відчув, як лоскотно і пряно вона пахне, яка вона тепла та ніжна і — відірвав від себе:
— Я не залізний, жінко, і не кам’яний. Кажу — не треба!
— Прощавай, Гирею! — ніжно глянула ядранка і пішла, не озираючись.
— Хто вона? — спитав у лакея-метиса схвильований капітан.
— Дочка князя Олола, брата короля, княжна Олма, — поштиво прошепотів лакей.
— А та, що пішла з принцом?
— Її сестра, княжна Оло.
Гирей помовчав, не знаючи, що сказати: урешті-решт, кожен народ має свої уявлення про мораль.
— Де моя кімната? — спитав нарешті.
— Я проведу вашу милість, — лакей узяв свічку і пішов уперед, показуючи шлях... Гирей простував за ним, все ще відчуваючи солодкий, лоскотний, пряний, оманливий, терпкий, прозорий запах княжни Олми. Правду казав старий король: особи протилежної статі небесного та ядранського племені аж надто привабливі одні для одних. «Ханна краща», — переконував себе моряк. Він не бачив, як у закритому візку, запряженому білими муфлонами, ридала молодша дочка брата правителя Ядрану.
Принц Зульфікар не помітив, як чужинка заволоділа ініціативою: він просто йшов, куди вона вела — все далі від великої зали, де грали прангівські сопілки. Він тримав її руку, на дотик геть таку, як у жінок Небесного роду. Крадькома глянув: її долоня ані формою, ані розміром не відрізнялась від долоні фатійки чи сільбертальки. Вона йшла, іноді рухом голови відкидаючи з чола волосся: темно-русяве, летюче.
Вони пройшли коридором, піднялися ґвинтовими сходами і пірнули у невеличкі двері з темного міцного дерева з дрібним невиразним візерунком деревини. Світличка з вузьким вікном, грубими простими меблями та голими кам’яними стінами здалася крихітною та вбогою після розкоші великої зали. Княжна Оло швидким рухом закрила великий засув та повернулася до пранга, з викликом дивлячись на нього великими розкосими бурштиновими очима. Принц уже помітив: у молодих ядранців очі кольору вохри, бурштину чи бронзи, а у літніх — безжально розведеного водою пива. Принц так і тримав її за руку — таку саму, як у звичайних жінок, до яких він вже ходив у Квінізорайї. Рука княжни випромінювала тепло. Суха та м’яка, вона покірно лежала в його долоні — гарячій та жорсткій.
— Ну? — засміявся принц. — Нащо ти мене сюди привела?
— Ну? — ніздрі її затріпотіли. — Нащо ти сюди прийшов?
Зульфікар схопив її за плечі і почав цілувати: в лице, шию, волосся. Княжна заплющила очі і здалася. Все сильніше відчував принц її чарівний аромат: лоскотно-солодкий, пряно-оманливий, прозоро-терпкий. Її волосся пахло молодим листям у весняному гірському лісі, — принц колись був у горах весною, — свіжою водою, якою бавився у тому лісі ручай, маленькими квітами, що росли біля тієї води, — чим тільки пахне волосся жінки чоловікові, який пристрасно хоче цю жінку! Він відчував тілом пружні півкулі її грудей, живіт, теплий та ніжний...
— Як тебе звуть? — прошепотів.
— Оло...
— Так зветься ріка, на якій стоять руттійські фортеці, — пригадав він.
— У нас всі ріки звуться жіночими іменами: Оло, Олма, Матта...
— Олол, — посміхнувся принц.
— Єдина ріка зветься чоловічим іменем — Олол, і це ім’я, яке може носити тільки брат короля.
Її живіт, дотикаючись до Зульфікарового, випромінював гарячий, нечувано могутній поклик.
— Я тебе хочу, — промовив юнак.
— То не стій, як стовп, — майже благаючи, голосно сказала ядранка.
Він заволодів нею, як літня ніч заволодіває Квінізорайєю: впевнено і невідворотно.


Глава 11.

Гирей увійшов до своєї кімнати — невеличкої, з шерехуватими простими меблями та високим вузьким вікном. «Могли б знайти для капітана флаґмана Небесної ескадри щось пристойніше» — вирішив він, хоча, якщо чесно, йому було байдуже, чи є позолота — був би спокій.
Моряк покрутив у руці отриманий від принца на збереження тубус із манускриптом, подарованим королем Раалом. «Подивитись, чи що...» — вирішив Гирей.
Літери єдиної для всієї планети хробакової абетки легко складались у знайомі ядранські слова:
«Я, придворний хроніст володаря Ядрану, короля королів, повелителя двох континентів, його величности Гасхурна Першого, хай Небо прийме його душу, — я, охоронець бібліотек, товмач манускриптів, радник наук Тал на прізвисько Правдивий, не маю права померти, не залишивши нащадкам розповіді про те, що мав нещастя бачити.
Це сталося рівно за три роки до того, як упали з неба вогняні птахи, коли ще світ здавався непохитним, а народ Ядрану був щасливим, хоча і не розумів цього...
Король королів Гасхурн правив планетою Ядран зі своєї столиці — прекрасної Люнни, що, велична та розкішна, розкинулася на березі Перламутрової Затоки.
Суворий та мудрий, король Гасхурн правив своїм народом , не допускаючи війн, бунтів та усобиць.
Всюди панували мир та лад, тільки десь на островах Південних Морів ховалася жменька невдоволених — божевільні були в усі часи, і король дав їм спокій. Правителі вправно сплачували дані та податки, і барони, якщо і не забули недавні вільності і привілеї, мусили скоритися: ніхто не міг встояти проти сили Залізних Леґіонів, нічого було протиставити і могутнім ескадрам, що охороняли морські торгові шляхи в океанах. Принишкли пірати, причаїлися розбійники: рідко кому вдавалося приховати провину від гострого проникливого ока короля й уникнути караючої правиці.
Розквітли ремесла, стала на ноги торгівля. Багатіли міста та баронства, провінції та королівства. Повнилася скарбниця короля королів, величезною кам’яною трояндою розквітла Люнна.
Могутній чоловічою силою, король Гасхурн дозволив кожному чоловікові мати стільки дружин, скільки він міг утримувати, і стільки дітей, скільки здатний вивести гідно у життя.
Це сталося рівно за три роки до того, як упали з неба вогняні птахи, які привезли небесних варварів з їхньою страшною зброєю та могутніми машинами. Король Гасхурн, напившись священної крови куґуара, майже весь день провів біля Небесного каменя. Що показав йому кристал, не знає ніхто, але зранку він зібрав Королівську Раду й оголосив:
— Я гідний того, щоб мене забрали на Небо!
Приголомшена Рада затвердила ці слова як закон, а король, зібравши найкращих ґранувальників кришталю, наказав зробити вісім дюжин копій Небесного каменя. Довірені ченці розвезли їх по всіх соборах планети і таємно підмінили підробками справжні кристали, які ще півроку звозили до Люнни. Король та Верховний монах заносили їх до якоїсь потаємної схованки.
Я, хроніст Тал Правдивий, на власні очі бачив, як ґвардійці Першого Залізного Леґіону схопили всіх майстрів кришталевих справ, причетних до копій, вивезли на середину Перламутрової Затоки і живцем утопили, прив’язавши до ніг кожному величезне гарматне ядро. Коли повернувся останній гінець і був схований останній кристал, усі ченці, що їздили по соборах, померли від раптової хвороби, яка миттєво вбиває людину, спалюючи нутрощі страшним жаром.
По соборах у провінціях і баронствах ніхто не помітив підміни, ні про що не здогадався. А якщо і здогадався... Не було на Ядрані сили, яка могла б встояти проти Залізних Леґіонів. Король Гасхурн пив чорне вино без міри, а коли напивався, кричав, що скоро піде на Небо.
Король усе рідше відвідував своїх дружин, занурений у думки про своє вознесіння.
Одного дня вісім вогняних птахів впали на Західний Ядран неподалік від Люнни, їхні черева розкрилися, породивши небесних варварів, зовні так схожих на жителів Ядрану.
Велике посольство направив до них король Гасхурн, сподіваючися, що це прилетіли за ним.
Посли повернулися і розповіли про ганьбу: їх ніхто не став слухати, а нагнали, пустивши кілька блискавок і вбивши барона Заба. Посли з жахом розповідали про страшну зброю та могутні машини прибульців. Того ж дня король стратив Верховного монаха, зарядивши ним величезну мортиру і особисто піднісши гніт зі словами:
— Ти — справді вознесешся на небо! Я тобі покажу, як тлумачити видіння!
Після того Король королів, правитель двох континентів король Гасхурн І особисто очолив Залізні Леґіони і вийшов зустрічати непроханих гостей. Він загинув у перші ж миті страшної битви під Люнною, так і не довідавшись про свою єдину поразку та облогу столиці.
А на другий день небесні варвари шаленим штурмом взяли Люнну, блискавками та вогняними кулями долаючи опір стійкої та мужньої залоги. Я бачив це зі східного берега Перламутрової Затоки, куди встиг переправитися на невеличкому вітрильнику, довідавшись про смерть короля. А вночі, коли полум’я пожежі встало над Люнною аж до небес, я наважився і, прихопивши деякий запас харчів та прісної води, вирушив на маленькому своєму судні подалі звідси — на Східну Землю.
Що бачив король Гасхурн у своїх видіннях — не дізнатись уже нікому, бо ніхто не мав права пити священну кров, крім королів, а підроблені кристали не показують нічого, хоч скільки священної крови пий...
Я довго думав: куди він сховав святині цілої планети, і навіщо він це зробив?
Я вже старий і не мав права померти, не залишивши нащадкам розповіді про те, що мав нещастя знати».
Вражений, відклав Гирей рукопис. Спати йому не хотілося.
...Зульфікар прокинувся, відчув поряд тепле жіноче тіло і все згадав. Це тривало цілу ніч, незбагненно, виснажливо, неповторно. Не було сил ворушитися, навіть відкрити очі.
— Я знаю, що ти не спиш, любий! — прошелестіла на вухо принцеві Оло. — Піднімайся, бо вже час!
— Я не в змозі, — простогнав принц.
— Твої сили може відновити тільки мат?, — потягла його за руку княжна.
— А що це — мате?
— Це листя гірського дерева, заварене за особливим рецептом.
— Давай своє мате, — погодився принц.
— В усьому Гасхурні мате дають лише в одному місці — таверні «Жовта троянда».
— Це ще кудись іти? — жахнувся принц.
— У сусідній будинок, — заспокоїла Оло.
Вони вислизнули з палацу через чорний хід, помічені лише вчорашнім метисом-лакизою, що мовчки схилився в поклоні.
З першим же ковтком Зульфікар відчув, як злетіла з нього втома. «Мабуть, ще і враження від авдієнції втомили, та й перепив трішечки...», — подумав він, глянув на ядранку і вирішив: «Ні, таки вона збуджувала та виснажувала».
Вони лежали на великому ложі, по черзі сьорбаючи мате з колебаси — глечика, зробленого з висушеного невеликого дикого гарбуза.
До зали увійшов чоловік з красивими, але дещо різкими рисами обличчя, вусиками та манірною тонкою борідкою навколо виголеного підборіддя. На шиї була пов’язана різнобарвна хустинка з тонкого місцевого шовку. Він чемно та гідно вклонився княжні, кивнув принцові («Який вихований», — подумав Зульфікар) та пройшов до вільного ложа. До нього прожогом кинувся служник.
— Хто це? — спитав зацікавлений принц.
— Це — Покль, наш знаменитий поет. Його вірші вивчають навіть у школі...
— Добрі вірші?
— Послухай, — і вона заговорила, як заспівала.

Спливають сірі дні — холодні та байдужі,
І через океан не наведеш мости...
А туга — чорний кат, що розтинає душу,
Бо в серці тільки ти, бо в серці — тільки ти.

Кохання небеса лиш обраним дарують,
Любов’ю небеса карають без жалю...
А серце і душа і вірують й вирують,
Бо я одну тебе, як небеса, люблю.

Покль почув, підвівся на лікті, глянув і продовжив:

— Між нами і літа, і океанські хвилі:
Безжальні і гірки — убрід не перейти.
Спливають сірі дні — бездарні та безкрилі.
А в серці — тільки ти. І — тільки в серці ти.

Коли вщухли оплески, зітхнув і гірко сказав:
— І ти, Оло, пізнала любов Небесних. Знай же, що це —назавжди, і тепер тобі не звільнитися.
Поет взяв у офіціанта велику колебасу, ковтнув і впав на ложе.
— Батько каже, що в ядранській літературі Покль — найяскравіша постать сучасности, — зашепотіла на вухо Зульфікарові княжна.
— Очевидно, твій батько знає, що каже. А у прангів інша поезія: про океани, вітрила, хвилі, течії... Пранги майже всі моряки. Нас не шукатимуть там, у палаці?
— Мабуть, уже шукають, — засміялася княжна.
Коли Зульфікар та Оло, взявшись за руки, підійшли до Палацу гостей короля, на порозі, схрестивши на грудях руки, важко сопучи, стояв капітан Кер Гирей:
— Тут уже здійнявся справжній рейвах! — І додав: — Ваша небесна високосте!
— Ми ж на ти, Гирею! — здивувався принц.
Гирей глянув на принца, зазирнувши у його сяючі очі, потім — на княжну і пом’якшав:
— Звісно, на ти...
Закохані пішли до палацу, а моряк засмучено подивився їм услід:
— Звісно, на ти. Ти ще не читав свідчення Тала Правдивого...


Глава 12.

— А це — барон Покль, радник Короля десяти королів його величности Раала П’ятого з питань мистецтва і культури, — представив принцові вельможного пана князь Олол.
— А ми вже трішки знайомі, — подарував братові короля усмішку Зульфікар. — Доброго дня, пане бароне!
Увійшовши до зали, барон одразу зрозумів, хто був вранішнім супутником княжни Оло... Як міг знати тоді стомлений Покль, що цей юнак з гордим лицем — Небесний принц? Зульфікар усміхнувся поетові приязно та тепло і стиха спитав у князя Олола:
— Ви не знаходите, що Покль — одна з найяскравіших постатей у ядранській літературі?
Олол витріщився на принца, а той продовжував:
— У нього епітети яскравіші, ніж в Ондра, і метафори виразніші та точніші, ніж, скажімо, в Акси Зе...
Принц вивалив Ололові все, що встиг передбачливо, почувши від Оло про слабкість князя до поезій Покля, довідатись у консула Реджа про ядранську поезію.
 
Наші Друзі: Новини Львова