Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: неділя, 05 липня 2020 року
Тексти > Тематики > Фантастика

Саги терри

Переглядів: 27250
Додано: 16.06.2008 Додав: Mercenary  текстів: 5
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 2
Джерело: Часопис



Глава 9.

Король десяти королів — в літах, але дуже міцний та величний, — сидів на величезному базальтовому троні, прикрашеному золотом та перламутром. Неосяжна зала, вирубана у підземному кам’яному моноліті, мабуть, років уже п’ятсот слугувала для найважливіших подій: тут Верховні правителі коронувалися, одружувалися, вирішували долі царів та народів. Звідси Ядран оголошував війну та погоджувався на мир...
Це він, король Раал П’ятий, з державою у вигляді сонця, оповитого змієм, втілює владу та право стародавнього Ядрану. Десять ядранських королів схиляють голову перед ним — десять могутніх властителів. І нема у нього друзів серед них — жодного. Триста сімдесят найзначніших баронів стоять на колінах перед королем Раалом, а простий Ядран — лежить долілиць. І ще невідомо, чи є там у нього друзі. А ворогів — безліч. І в десяти королівствах, і, особливо, за їх межами. А найзапекліший — адмірал прангів Устін Блек. Гіршим за нього був тільки покійний уже їхній король Доар Третій.
Той колись налетів з ескадрою на Бурштинову Обмілину, де споконвіку ядранці ловили рибу, і давай стріляти з гармат по рибалках. Одного корабля таки втопив, інших — прогнав. Цього Раал вибачити не міг, з’явився з усім флотом. Бурштинова Обмілина була порожня, а на сусідніх відмілинах видимо-невидимо прангів — рибалок. Вони, знахабнілі, побачили його і навіть не втікали. Тільки ті, хто встиг після першого залпу обрізати сітки та підняти вітрила, врятувалися, але за ними тінню пішов Раалів флот, — на нову столицю прангів, на Мезуму.
А там, біля Великої Черепахи, доля відвернулася від нього: вітер майже стих, лишивши вітрильники без маневру, берегові гармати у прангів виявилися напрочуд далекобійними, і, до того ж, навалився з армадою бойових ґалер ненависний Устін Блек: таранив броньованими носами нерухомі вітрильники, розстрілював з гармат, брав на абордаж і — топив, топив, топив!
На щастя, дмухнув легкий вітерець, і мужні ядранські адмірали кинули на Блека останні кораблі, даючи Раалу змогу піти геть і рятуючи тим від загибелі чи полону.
А потім, три місяці по тому, коли за посередництва Руттії у Триарсі укладався «вічний мир», Доар нахабно заявив, що ніколи не зазіхав на Бурштинову Обмілину, бо риби пранги і так ловлять вдосталь, а втопив ядранське риболовецьке судно тільки за те, що його капітан не поступився йому, королеві, дорогою, ще й показав непристойний жест правою рукою, поклавши на її середину ліву. А за таке — він зрозуміє, якщо і Раал когось утопить.
Вже третє десятиліття пранги неухильно дотримуються угоди, навіть не підходячи до місць риболовлі ядранців. Але хоробрі ядранські моряки пішли на дно біля Великої Черепахи , і ніхто цього не забув.
І от тепер онук клятого Доара приїхав сам до Гасхурна. І Раал знав, що привело його...
Король підвівся назустріч юнакові, демонструючи: ти — рівний, і сказав ядранською:
— Я радий вітати Небесного принца у столиці Десяти королівств.
— І я вітаю вашу величність, — також ядранською відповів Зульфікар.
Приємно здивований, король щось стиха наказав одному з вельмож, той поворушив указівним пальцем, і тієї ж миті двоє старих ядранців (мабуть, товмачі) швидко залишили приміщення.
Король Раал вдивився у молоде чисте лице: не тінь ворога, не згадка, ні — здавалося, сам Доар ІІІ, молодий, дужий, сміливий та заповзятий, підвівся із труни, дивився прямо у вицвілі блідо-жовті королеві очі та приязно посміхався. «Такого мати за ворога — честь», — вирішив старий воїн, але погляду не відвів.
— Що привело тебе, принце, у мої землі? —спитав.
— Сталась у мене велика неприємність, — почав Зульфікар. —Вкрали у мене одну річ, дуже дорогу та пам’ятну. Я майже наздогнав крадіїв. Але...
— Щось завадило? — підтримав розмову Раал.
— Подія, яку пояснити я не можу... Коли ми таки знайшли їхній корабель в океані, він був покинутий...
Ну й погляд у цього принца, таким тільки олово плавити. Раал на секунду опустив очі і зрозумів: знову програв, і знову прангу на прізвище Гадруз!
Але принц чомусь замовк, хапнув повітря ротом, ковтнув і наважився:
— Розумієш, я думав — то казка, міф, якими повниться Терра...
— Террою ти звеш планету Ядран? —уточнив король.
— Нашу планету, — пояснив Зульфікар, хоча, ядранець не міг не знати, як зветься ця планета Небесною мовою...
— Наша планета сповнена міфів, — погодився Раал. — І який же міф ти зустрів?
— Ми майже наздогнали кліпер крадіїв. Він був розфарбований у ваші кольори, але я здогадався, що це не ядранський корабель, точніше, мій капітан здогадався, — Зульфікар кивнув у Гиреїв бік. — І коли вже наша гармата збила одну щоглу на кліпері, коли готові були абордажні гаки, коли я бачив у трубу метушню на їхній палубі, впав туман з ясного неба, закрив увесь світ, і прямо на нас на величезних човнах нізвідки , бо їх не було на небокраї, вийшли, оповиті імлою...
— Морські Мольфари! — закричав король.
— Ти також бачив їх? — здивувався принц.
— Так, — оволодів собою король. — Двадцять п’ять років тому...
— Тоді ж їх бачили з нашого фреґата «Морський носоріг».
— Вони з’явилися, — сумно посміхнувся король, — між ютом мого корабля і носом вашого... Як ти сказав — фреґата «Морський носоріг»?
Принц мовчав: здається, він припустився невиправної помилки: саме тоді була та знаменита війна, яку гучно виграли пранги...
— Так, якби не вони, — король кивнув головою, — Доар, мабуть би, вбив і мене, і мою команду.
— Прошу у вашої величности пробачення, — схилив голову пранг.
— І що тобі сказали Мольфари? — змінив тему Раал.
— «Йди на Ядран».
— А мені тоді: «Чекай на молодого пранга!». От і дочекався! Дайте нам сільбертальського рому! — наказав.
Майже оголена, дивної вроди, ядранка принесла тацю з двома кубками. Жестом король запропонував гостеві кубок, той взяв, чомусь — дальній від себе. Король помітив це, взяв другий, підніс до Зульфікарового:
— Перелий частину з твого кубку! Так колись робили твої предки, коли тільки з’явилися на Ядрані.
Зульфікар зробив те, що вимагав від нього старий ядранець, і той одразу добряче ковтнув — принц згадав адмірала... Король так само, як і Блек, хукнув, Зульфікару на мить здалося — зараз скаже, як адмірал: «Гидота».
Принц для годиться зробив маленький ковток.
— А яку саме річ шукає ваша Небесна високість? — поцікавився Раал.
Принц задумався: як пояснити?
— Чи не цю? — не давав продихнути король.
Зульфікар повернувся за рукою старого ядранця, ворога його діда...Брат короля, князь Олол, який зустрічав принца ще в океані, і привіз сюди, на двох долонях, обережно, мов дитину, тримав меч Гадрузів. Зульфікар зробив зусилля і — зміг, не здригнувся. Незворушно підійшов, глянув — достеменно, і сталь таку робити давно вже розучилися, і надпис мовою інглішів: «Born for glory».
— Що хоче ваша величність за цю річ? —утримав у голосі спокійні інтонації молодий Гадруз.
— Нічого... Зовсім нічого, — стиха відповів король. — Я знаю, що це за річ. Я бачив цей меч у твого діда на поясі тоді, у Триарсі... Це — той меч, який король прангів віддає у день повноліття спадкоємцеві престолу?
Про всі ці подробиці Раал довідався тільки вчора, коли отримав клинка, але вразив цим знанням юнака...
— Той, той, я бачу, — подовжував замилювати очі ядранець. — Я віддам його тобі з одним проханням: якщо коли-небудь зберешся воювати з Ядраном, згадай цей день, і, якщо буде можливість зберегти мир, — не воюй.
— Я обіцяю тобі це, — сказав принц, до смерти взявши на себе важку ношу, яка під силу тільки порядній людині: необережну обіцянку.
Меч Гадрузів виявився довшим і важчим, ніж батьків, що висів у Зульфікара на поясі. Принц відчепив Доарового меча, віддав Гирею, а натомість прилаштував — меч Гадрузів.
— Вчора якісь моряки принесли його і продали за досить незначну суму, — сказав король Раал.
— Які моряки? — загорівся юнак.
— Звичайні. Не ядранці, з ваших, Небесних... У одного — досить свіжий шрам на лиці.
— Вони хотіли посварити Гряду та Ядран, — припустив принц. — І кліпер розфарбували під ядранський, і меч завезли у Гасхурн, наче і вкрали його ядранці...
Раал дивися на нього — юнака, майже підлітка, і не розумів себе: ще вчора він знав , що Зульфікар прийде і хотів — ні, не вбити, — війна зі зміцнілим Королівством Гряди йому ні до чого, але хотів принизити, примусити просити...
Хотів, але чомусь одразу віддав меч і сповнився поваги, навіть, що там брехати собі, почуття теплої прихильности.
— Ти вмієш читати руни, що викарбовані на мечі? — поцікавився король.
— Там написано: «Народжений для слави», — пояснив юний Гадруз.
— Меч — народжений? — здивувався старий ядранець. — Чи його володар? Хоча, чому б — ні? Справжній меч не виготовляється, він справді — народжується. Скільки йому років?
— Не знаю... Можливо, його принесли ще з неба...
— З неба? — загадково посміхнувся король. — Тобто, на Ядрані він дві тисячі років...
Зульфікар вп’явся поглядом в уста старого: ніколи навіть приблизної дати появи на Террі Небесних народів він не чув від мудреців Королівства Гряди і не читав у найдавніших книгах.
Король десяти королів, верховний правитель Ядрану ще раз поглянув у вічі юному прангу: переконався, що не витримає погляд, хитнув головою і почав:
— Не питаєш? А ви, Небесні, не зберегли пам’ять про ті часи... Лише «Сільбертальські хроніки» дещо згадують, і те — у вигляді леґенд...
— Звідки ти знаєш, про що пишеться у «Сільбертальських хроніках?»
— Бо у моїй бібліотеці є примірник тієї книги...Якщо хочеш, — запропонував король, — мої вчені перепишуть її для тебе, і я відішлю її тобі на Малу Черепаху...
— Дякую, у мене в бібліотеці також є примірник, — свідомо назвав свою єдину поличку з книгами гучним словом принц.
— Ядранські ж літописи починаються за багато віків до вашої появи. — Король Раал допив кубка, знайомо хекнув і продовжив. — Вісім вогняних птахів впало на Західний Ядран («Західний континент» — здогадався принц), їхні черева розкрилися, і вийшли звідти Небесні люди, так схожі на жителів Ядрану...
Спочатку вони і справді були могутнім народом: володіли блискавками, підкоряли небо і море, могли за одну мить спалити землю на десять тисяч кроків уперед... Наші мечі та метальні машини не могли протистояти зброї, яку вони привезли з неба....
Наші предки опиралися, як могли, але за десять років Західний Ядран упав під ноги прибульцям.
— Чого ж так довго, якщо зброя була непереможна? — кинув на короля короткий погляд Зульфікар.
— Занадто мало було завойовників, що спустилися з неба, а простори величезні... Вогняні птахи повернулися до зірок і ніколи не з’являлися знову...
На Ядрані не бачили такої жорстокости: ми воювали і вбивали, але ніколи не знищували цілі народи...
Потім небесні прибульці збудували кораблі і перепливли океан, штормом кілька кораблів закинуло на... — король замовк, забувши прийнятний для пранга топонім.
— На острів Кайвана, — підказав Зульфікар.
— Так, на Кайвану, — кивнув головою жовтоокий король. — Всі інші висадилися на Східній Землі (континент Ядран — переклав принц). Випалили її північну третину і зупинилися на лівому березі ріки Оло. Цей кордон між нашими світами існує і дотепер.
— Чому ж вони зупинилися? — замислився принц.
— Могутня зброя, яку привезли вони з неба, почала псуватися, боєприпаси танули, — пояснив Раал. — А налаштувати виробництво вони так і не зуміли. Поступово втрачалися чарівні машини і знання, псувалися гармати, що метали блискавки, спливала могутність, танула перевага. Але Небесна раса швидко розмножувалася, поглинала, заселяючи, простір Ядрану. Наші предки дивилися на прибульців і не могли зрозуміти їх: ядранці теж рубали дерева, але ніколи не вирубували лісів, не забруднювали річок, не вибивали дичину...
Дивна особливість виявилася згодом: особи протилежної статі вашого і нашого роду аж надто привабливі одні для одних.
— Але ж метиси завжди бездітні, — зауважив принц.
— І коли це з’ясувалося, померла остання надія на мир, — зітхнув король. — Династичні шлюби безглузді, а відтак... Минуло кілька віків, поки Небесні народи не схаменулися і не припинили грабувати Ядран, тобто, як ти кажеш, Терру...
— Вони прийшли з неба і сподівалися незабаром туди повернутися, — здогадався принц.
— А чому ти вирішив, що ядранці не сподівались?
— Ну, вони ж не приходили з неба, а жили тут завжди, — почав юнак.
— Ти впевнений? — спитав Раал. — А що ти бачив там, у соборі, на постаменті? — правитель вказав рукою вгору, туди, де стояв на поверхні кафедральний собор Гасхурна.
— Там був кристал, схожий на Небесний камінь із собору у Квінізорайї, тільки якийсь матовий, — прошепотів вражений принц.
— Може, він матовий тому, що старий, чи з якихось інших причин? — примружив праве око старий ядранець. — Коли вчора ті пройдисвіти принесли мені меч і сказали, що ти женешся за ними, я наказав своїм мудрецям переписати один дуже цікавий рукопис. Я дам тобі копію цього манускрипта, може, зацікавить...
Король Раал підвівся, даючи знати, що авдієнція закінчилася.
При виході з кафедрального собору один із ченців простяг Зульфікарові великий тубус. «Манускрипт», — здогадався Небесний принц.
Брат короля Раала князь Олол вийшов із собору разом із прангами і запросив їх до сусіднього чепурного будинку. «Палац гостей короля», — пояснив консул Редж.


Глава 10.

Гості короля піднялися ошатними мармуровими сходами, прикрашеними статуями оголених дівчат, які тримали в руках світильники, на другий поверх.
Величезна зала, освітлена десятками свічок, вставлених у мідні канделябри, відлиті у вигляді різних тварин, дивувала багатством. Підлога з різнобарвного паркету, майстерно підібраного за відтінками. Зульфікар згадав розповідь адмірала про Фатію: той говорив, що і там підлоги — дерев’яні.
Принц придивився: темне дерево утворювало напис ядранською: «Позаду — життя, попереду — вічність». Дивна фраза, — подумав принц. Мармурові стіни зали горіли примхливими візерунками. Як тільки пранги увійшли, тиха музика попливла з-під стелі. Зульфікар озирнувся: на малесенькому балкончику сиділи троє ядранців і грали на дивних сопілках. Це зовсім інша музика, значно краща, ніж та, що лунала вранці — помітив принц.
Під стінкою, на якій яскравими фарбами був намальований молодий красень-ядранець у панцирі, дуже схожий на короля Раала, стояв великий стіл: безліч напоїв та наїдків, і молоді гарні ядранки коло нього кланялися, запрошуючи.
— Ти їстимеш? — з жахом спитав Зенон-каптурник.
— А що? — здивувався принц. — Все, що братимуть ті дівки, — кивнув на ядранок, — буду їсти і я.
— А якщо вони заздалегідь напилися протиотрути, чи, що гірше, якась їжа для тебе смерть, а для них — ні? — переймався монах.
— Не хочеш — не їж, — вирішив для себе принц. — Небо не дасть мене скривдити. — Він повернувся в той бік, де стояв капітан Гирей:
— Не боїшся, що отруять?
— Якби хотіли вбити, то вже вбили б, коли зустріли наш фреґат цілою армадою, чи у підземному палаці... Хіба що вони знають отруту, яка проявляє себе за кілька років по тому...
Дві прегарні, з ледь розкосими очима, ядранки у гаптованих золотом коротеньких шовкових туніках підійшли до молодих прангів і ніжно повели до столу. Вони сіли поруч, і Гирей, торкнувшись ногою стегна своєї сусідки, раптом відчув, що йому це сподобалося. Зрозуміло: давно вже капітан не був із жінкою.
Птиця, риба, овочі... Гостей ядранська кухня не здивувала: господарі готували просто, без витребеньок. Кухар намагався підкреслити саме натуральний смак продукту. Сільбертальський ром та місцеве біле вино — от і всі хмільні напої. Ядранки пили вино та притискалися до привабливих прангів. Принц огледівся: так, навіть до Зенона одна підсіла; упрів чернець, сидить, очей підняти не сміє.
— Не встоїть, — почув і повернув голову до капітана. Той також побачив іспит на цноту, що випав на долю Зенонові, і зробив свій прогноз.
— Не встоїть, — погодився Зульфікар і міцно взяв за талію чужинку, що звабно, згубно та солодко посміхалася йому. — Бо це неможливо.
Гирей відчув, як гаряча долонька сусідки лягла йому на коліно і тихенько поповзла стегном.
— Можливо, — засопів. — Цього не треба, красуне.
Вона здивовано подивилась туди, де непереможно піднялась під одягом чоловіча плоть:
— Ти ж хочеш мене?
— Хочу. Бо я чоловік. Але...
— Ти відмовляєшся, бо я — ядранка, — намагалася здогадатися вона.
— Ні. Тому, що там, — Гирей пальцем указав кудись собі за спину. — Там, у Квінізорайї, лишилася та, якій би дуже не хотілося, аби я зараз погодився!
— Ви також не позбавилися цього пережитку? — зацікавилася жінка.
— Ти про що? — остовпів капітан.
 
Наші Друзі: Новини Львова