Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: неділя, 31 травня 2020 року
Тексти > Тематики > Фантастика

Саги терри

Переглядів: 26932
Додано: 16.06.2008 Додав: Mercenary  текстів: 5
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 2
Джерело: Часопис
Як тільки біскуп скінчив, вдарив ґонґ і чотири ґвардійці внесли на величезному старовинному щиті довгий футляр чорного дерева, інкрустований сріблом та перламутром. Ґвардійці завмерли, а король Доар з повільною величчю пройшов до них, витяг із кишені маленький срібний ключик, відкрив замки і відкинув покришку.
В’язка тиша зупинила повітря у просторому Зеленому залі палацу: оздоблений всередині червоним оксамитом футляр був порожнім!
Сполотнів Зульфікар, зімкнув губи у тонку лінію єпископ, важко засопів, наливаючись кров’ю, адмірал Устін Блек. А король, спокійний та врівноважений, відчепив свій меч і простягнув синові, говорячи встановлені обрядом слова:
— Даю для слави.
— Хвала Небу і королю! — відповів Небесний принц.
— Хвала Небу і королю! — підхопила присутня еліта. Виночерпії внесли чаші. А коли гості випили та з поклонами вийшли, король прогарчав:
— Такого ще не бувало! У палаці Небесного принца із замкненої кімнати, з футляра, єдиний ключ від якого у короля, вкрали меч Гадрузів! Це особиста образа! Мене, Доара Гадруза, обікрали і зробили посміховиськом! Блек!
— Так, ваша величносте! — обізвався старий вояк.
— Накажи начальникові порту: жоден корабель не може залишити Малу Черепаху! Перерити всю Квінізорайю, всі кораблі, весь острів, якщо треба, а Меч Гадрузів — знайти!
— Слухаю, — вклонився адмірал і несподівано спритно зник.
Зціпивши зуби, білими від напруги пальцями стиснувши батьків меч, стояв Зульфікар з очима, повними безсилих сліз. Віками передавали його предки той клинок від батька до сина, а вкрали — у нього. Старший брат, принц Азиз, сидів на маленькій канапці, цмулив вино і сумно зітхав. Король стояв біля вікна, нетерпляче барабанив пальцями по склу і неголосно лаявся. Нарешті з’явився адмірал.
— Що? — кинувся до нього Зульфікар.
— Все зроблено, але... — не зміг упоратись із задишкою старий воїн.
— Але? — прошепотів король. Ти — мені кажеш — але?
— ...Але, — іґноруючи погано приховану погрозу, продовжив адмірал. — Дві години тому, єдиний за останню добу, знявся з рейду і пішов курсом на південний схід кліпер «Морська ворона» під ядранським прапором.
— Я наздожену його, — підхопився принц.
— Хай його наздоженуть Гирей та Да Карро, — заперечив король.
— «Лазурову лілею» кренґують у дальніх доках, — повідомив Устін Блек.
— Я дожену його і вб’ю, дозволь мені, батьку! — з порушенням протоколу звернувся до короля Зульфікар. Доар вагався, і принц виклав останній козир:
— Цей меч може носити тільки Гадруз, і тепер — моя черга.
Мить — і король наважився:
— Візьми ґвардійську півроту і пливи, хай береже тебе Небо!
Блискавично гайнув у двері Зульфікар, а за ним — не відстаючи — молодий каптурник. Адмірал вистрілив поглядом у єпископа — той смиренно потупив очі.
Принц піднявся на «Світанкову зорю», й одразу перед ним виріс Гирей:
— Ваша високосте...
Принц перебив його:
— Не треба. Який боєзапас на борту?
— Повний.
— Харчів?
— На чотири місяці. — Гирей поглянув на причал, де вишикувалась братова піврота і додав. — Якщо тих вояків беремо, то — менше...
Небесний принц дав Брайтові сиґнал піднятись на борт і повернувся до капітана:
— І на місяць не треба. Ми мусимо наздогнати кліпер «Морська ворона», який три години тому вирушив у напрямку Ядрану.
— Бачив я у трубу той кліпер на рейді, — пригадав Гирей. — Судячи з обводів, у нього повинний бути непоганий хід.
— Що ти хочеш цим сказати? — звузив очі у щілинки принц.
— Що у нашого корабля хід кращий, — вклонився принцу Гирей і рішуче пішов на місток.
За годину принц зрозумів, що ніколи не бачив корабля з таким чудовим ходом: вітрила випиналися, мов сорочка на грудях у молодої красуні, вантами снували вимуштрувані матроси, Гирей на містку, схрестивши руки на грудях, владно керував судном. Поряд, спершися на меч, стояв Зульфікар і байдуже дивився, як, уражений морською хворобою, страждав на півбаку каптурник, періодично перехиляючись через фальшборт.
— Не випав би, — сказав про монаха Гирей.
— Його на борт не кликали, сам прибіг, — скривився принц. — Хоча, хай хтось пригляне...
Гирей рукою указав боцманові на Зенона, і того одразу майже силою повели до каюти. Ґвардійці переносили море легше : люди бувалі та загартовані.
Брайт так і не підійшов до брата: той стояв на містку з принцем, до якого без наказу сержант не смів наблизитися, хоча чудово його знав, і навіть колись навчив основ фехтування.
Гирей витяг із-за широкого пояса підзорну трубу і почав оглядати горизонт: порожньо. Він знав, що ще зарано: три години відриву за годину не надолужити, але все одно вдивлявся старанно.
— Дай і мені глянути, — сказав принц.
Гирей простяг юнакові трубу, і той жадібно припав до неї оком: спереду і з боків — лише чистий прозорий небокрай, а позаду, де ще чітко виднілася Мала Черепаха, пливли в небі хмари, білі і пухнасті, мов шматки хасілойської вовни. Принц цокнув язиком, похитав головою та повернув трубу капітанові:
— Куди б ти пішов, якби був капітаном на тому ядранському кліпері?
— То не ядранський кліпер, — спокійно повідомив Гирей.
— Як то — не ядранський? — кинув косий погляд на капітана принц. — Ти що маєш на увазі? Адмірал казав — під ядранським прапором.
— Це правда, — погодився моряк. — І прапор ядранський, і вітрила розфарбовані по-ядранському, і шлюпка відходила від нього — ядранська. Але, все одно, залишилося враження, що все це —несправжнє.
— Чому ? — свердлив Гирея поглядом принц.
— Дивись, — почав капітан. — Обводи у судна, форма вітрил, ранґоут — все не ядранське, і взагалі — ядранці кіперів майже не будують.
Принц стояв ошелешений.
— Радше, це корабель сільбертальської побудови, — продовжував капітан. — А робити йому слід таке: щонайменше добу йти на південний схід, щоб обминути Велику Черепаху за межами прямої видимости, — будьте певні, там тривогу вже оголосили! — потім повертати на південний захід ще на кілька діб, а потім — куди вже йому треба: якщо до Ядрану — знов міняти курс, якщо на Сільберталь, то так і йти, поки не відкриються береги Ізерлону, а тоді вже — обходити Ізерлон.
— І як ми знатимемо, куди він поверне? — Мляво і розчаровано спитав Зульфікар.
— Нам не треба цього знати, — посміхнувся Гирей. — Ми побачимо його вітрила ще сьогодні вдень. У найгіршому разі — завтра на світанку.
— А як ти знаєш, що на Великій Черепасі — тривога?
— Бо, як ми з порту виходили — з башти Дальнього Форту поштових голубів випускали.
— Тобто, маємо ще час пообідати, — зробив висновок принц. — Лейтенанте Брайт, ідіть сюди!
«Він сержант», — зазначив про себе Гирей.
— Призначаю лейтенантом, пане Кер Брайт, — прорік Зульфікар і, вислухавши традиційне : «Служу Небу і королю!», між іншим пояснив: — Брайт у ґвардії на Малій Черепасі — найкращий сержант, але сержанти не мають права обідати в кают-кампанії, а офіцери — можуть. А Брайт давно гідний підвищення. Капітане, на кораблі знайдеться офіцерський галун?
— Срібний, — сказав Гирей.
— Хай буде поки що срібний.
У кают-кампанію Брайт з’явився з нашитим галуном встановленого золотого кольору, який вже давно у Брайтовому ранці чекав свого часу.
Принц чудово, як справжній пранг, переносив морську хитавицю.
Він посміхався у бік каптурника, який нічого не їв і , з гримасою страждання, пив лише підкислену воду. Сам же Зульфікар пив вино, їв тушковане м’ясо морських молюсків, морську капусту, мастив перепічки маслом і весь час голосно жалкував, що у капітана нема кайванської горілки. Згадка про цей пекельний напій наповнювала монаха жахом.
— А звідки ти знаєш, отче Зеноне, що кайванська горілка — сувора річ? — поцікавився принц. — Каптурникам же нічого, крім вина, та й то під час обряду, пити не можна?
Зморений морською хворобою монах не знайшовся, що відповісти.
— Він же не все життя був чорноризцем, — прийшов йому на допомогу Брайт. Зенон вдячно подивився на гвардійця. Принц згадав сповідь адмірала і вдав із себе поціновувача:
— А чи є у тебе, капітане, вино «Ночі Ель-Кайри»?
— Є, — кивнув стюардові Гирей. Той за мить з’явився з пляшкою.
— Вашій високості подобається це вино? — спитав капітан і згадав Ханну.
— Чесно кажучи, я його ще не куштував, — зізнався Зульфікар. —Чув від одного знавця...
Він узяв зі столу наповнений кубок, понюхав вино, покуштував, почекав, поки з’являться залишкові смакові відчуття, і вирішив:
— Подобається.
Новоспечений лейтенант Брайт тримався непогано, але все ж трішечки ніяковів у новій ролі, та коли офіцери за звичаєм за чаєм витягли дерев’яну поліровану дошку і почали грати у камінці, він ущент розгромив Гирея, потім — двічі — принца, делікатно програвши Зульфікарові третю партію, потім — обіграв ще кількох гравців...
— Панове офіцери, даю десять золотих тому, хто переможе лейтенанта, — об’явив спадкоємець престолу.
— Давайте я спробую, — запропонував свої послуги сивий командир бортової артилерії лейтенант Анвар.
Брайт одразу відчув досвідченого гравця і почав грати обережніше. Гра носила позиційний характер з незначною перевагою чорних. Мовчали глядачі, блищали складені у стовпчик монети.
— Я перепрошую, ваше високосте, — спитав раптом Брайт, — якщо я виграю, то можу взяти монети собі?
Принц кивнув — Брайт зробив нестандартний, але дуже сильний хід. Суперник зрозумів загрозу і задумався.
До кают-кампанії зайшов вістовий і чітким голосом повідомив:
— Пана капітана просять піднятись на місток!
— Що там? — спитав захоплений грою капітан.
— Прямо по курсу на обрії — вітрило!
— Прошу на місток, — сказав принцу Гирей.
Зульфікар вихопив у першого помічника далекоглядну трубу і навів на вітрило. Він не знався на кораблях і не міг визначити, чи той це корабель, який їм потрібний. Гирей витяг свою трубу ( до речі, значно сильнішу) і знайшов на обрії вітрило.
— Той корабель? — нетерпляче вигукнув юнак.
— Дуже схожий, — відповів капітан. — Треба підійти трохи ближче.
Він глянув на щогли, — принц також, — додати вітрил неможливо.
Гирей знов навів трубу на корабель :
— Здається, кліпер.
За годину можна було роздивитись в трубу дві щогли з косими вітрилами, розфарбованими смугами традиційних ядранських кольорів: бузковими та помаранчевими.
— Тепер сумнівів нема — він, — запевнив спадкоємця престолу капітан.
— До ночі наздоженемо? — непокоївся принц.
— За годину вони будуть досяжні для наших гармат, а за півтори, ну, щонайбільше, дві, — прикинув Гирей, — ми візьмемо їх на абордаж.
Задоволений, що гра припинилася до того, як його позицію почали невідворотно знищувати ( а до того вже йшло), лейтенант Анвар став біля вертлюжної гармати на носу судна і заходився командувати.
Вже й вогонь у манґалах горить, і жерла гармат з портів хижо виглядають. Абордажна команда гачки та линви підготувала.
Вичікує Анвар: ще далеко, ще не дострелить! А тепер можна спробувати.
Лейтенант сам налаштовує приціл і встромляє розпечений прут у запал гармати.
Г-у-у-у-! — виплюнула ядро з пломенем та димом гармата. Гирей простежив за ядром :
— Недоліт! — і перехилився подивитися, що робиться на палубі: там лейтенант Анвар , впевнений та зібраний, щось наказував канонірам.
—Телепень, стріляти не вміє! — вилаявся нетерплячий Зульфікар.
— Зазвичай добрий канонір накриває ціль з третього пострілу, — начебто ні для кого промовив Гирей. Зульфікар це знав, та дуже йому кортіло — дістати втікача!
Г-у-у-у-у —х! — ще гучніше вистрілив лейтенант, і одразу — дим та вогонь на кормі кліпера: звідти спробували відповісти з дрібнішого калібру. Пук — донеслося за мить по тому. Куди впало вороже ядро — Зульфікар не звернув уваги, бо їхнє пройшло над самими щоглами!
Лейтенант підправив приціл, і третє ядро завалило щоглу на кліпері. Було дуже добре видно у трубу, як швидко кинулися рубати канати і ванти моряки з ворожого судна.
— Вправні хлопці, — похвалив Гирей супротивників. Раптом він придивився, налаштував трубу, протер носовичком скло, глянув, протер око: ні, не може того бути! Не може небо того допустити: кліпер, що втратив щоглу, швидко затягував туман.
— Де взявся той сучий туман! — у розпачі вигукнув принц. — Атакуймо їх, швидше!
Та ні, підбитого втікача вже майже не видно! Ще мить — і він зовсім зник.
— Прокляття! — схопився за голову принц, вдарив по перилах містка кулаком, затупотів ногами.
— Ні, не може того бути, — видихнув Гирей.
— Чого не може бути? — роздратований, перепитав принц.
— Туман серед ясного неба у старовинних оповідях, що передають від покоління до покоління моряки, передує появі Морських Мольфарів.
— Що це за маячня? Що ти мелеш? —остаточно втратив рівновагу спадкоємець престолу. — Хто бачив Морських Мольфарів наочно?
Капітан тихо відповів:
— Відповідно до бортових журналів фреґата «Морський носоріг», двадцять п’ять років тому їх бачили король Доар ІІІ та капітан Устін Блек.


Глава 7.

... Туман, що падає сонячним днем, у старовинних оповідях, які передають споконвіку моряки, передує появі Морських Мольфарів.
Зменшився, заслаб, стих вітер, і вітрила, безсилі, повислі на реях. Імла густа, мов кисіль, пасмами напливала на «Світанкову зорю». Лейтенант Анвар підкурив люльку від розпеченого до червоного кольору запального прутка, поклав його знов до жаровні, поглянув у той бік, куди щойно стріляв, і ... махнув рукою. Біла каламуть, здавалося, жила та дихала.
Раптом із туману з’явилася одна ладдя, друга, третя. У кожній стояв високий бородатий чоловік у шкіряних штанях та куртці білого хутра. Ладді рухалися без весел та вітрил, здавалося, над водою, бо пасажирів їхніх аж ніяк не хитало на могутніх океанських хвилях. Ладді перетинали курс Гиреєвого фреґата, туман перемішувався з сутінками, даючи можливість понівеченому кліперу сховатися від погоні.
Принцова рука потяглася до пістоля — один з Мольфарів, сивий, з багатьма амулетами, зупинився, його човен підплив до фреґата:
 
Наші Друзі: Новини Львова