Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: понеділок, 26 жовтня 2020 року
Тексти > Тематики > Фантастика

Саги терри

Переглядів: 28428
Додано: 16.06.2008 Додав: Mercenary  текстів: 5
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 2
Джерело: Часопис
— Усі бачили світанкову зорю, але ще ніхто не зміг від неї втекти чи її наздогнати, — пояснив адмірал. Він знову налив горілки собі та Зульфікару, цокнувся з принцом (сутности цього старовинного звичаю Небесних народів не знав ніхто; ядранці, наприклад, не цокаються), ковтнув, хекнув та прошепотів:
— Гидота!
— Пішов ти до опери... — повернувся до історії принц.
— А, в опері, — пригадав адмірал. — Опера, кажу, не сподобалася: нема там життєвої правди. Мелодії непогані: деякі були б чудовим маршем для війська. Герой ходить, меч, як заступ, тримає, зиркає на всі боки та пісні реве. Невдовзі мені це набридло і я хотів піти, але тут на сцені з’явилася вона. І мені уже не було діла до пісень, оркестру та сюжету. Я дивився на неї, на цю мініатюрну струнку акторку з великими очима та легким волоссям, що падало хвилями по плечах, з дзвінким голосом: в ньому інколи лунали досить низькі ноти, але був він якимось мелодійним та звучним. Коли настала перерва, я дав золотий фатійський коїн старому лакизі, що подавав гостям одяг у роздягальні, і вже знав, хто вона і що слід робити за етикетом Фатії. У мене знайшлись для старого ще монети, і після вистави мене провели до її вбиральні і перед дверима дали кошик, повний дивовижної краси духмяних квітів.
Мундир офіцера військового флоту Королівства Гряди тоді був елеґантним — чорний, зі срібними галунами та нашивками (дарма його потім замінили на синій із золотим), та і я був молодий, стрункий та красномовний, а наша говірка фатійцям абсолютно зрозуміла...
Її звали Лотта. Вона весело та легко погодилася на побачення і я запросив її до таверни «Гряда». Кумедні фатійці: вони були впевнені, що це — справжня прангівська таверна! Вони були впевнені, що там — прангівська кухня! У тій таверні страви мали з дитинства знайомі назви, але інакший, зовсім невідомий смак! Посуд був схожий на наш не більше, ніж бійка в їхній опері на справжню війну. Хіба що напої —ті справді були привезені з Королівства. Їй сподобалося вино «Ночі Ель-Кайри». На величезній тарелі подали тушковану лапу аліґатора. Передню.
— Передню? — аж підвівся принц.
— Саме так! Звідки їм, фатійцям, знати, що тушкується тільки задня! У книзі ж написано: «Візьміть нежирну лапу...». Пранг і так знає — яку... Вона дивувалася, що все у таверні відрізняється від фатійських звичаїв, а я, — адмірал посміхнувся, — жахався, як це все несхоже не звичаї прангів. Хоча я розумів: корчмар торгує екзотикою у тому вигляді, як її хочуть бачити у Фатії. Що ж... Хто торгує гарматами, а хто... Я не став їй нічого говорити: яка різниця — передню лапу їсти чи задню — т?му, хто їх не розрізняє на смак?
У той день я провів її та не зайшов, а назавтра вона була вільна від вистав, і ми їздили на руїни ядранського міста. Ти знаєш, я в цьому щось тямлю — це місто не занепало саме по собі: дуже давно, віки тому, його взяли шаленим штурмом! Трава, кущі і дерева повиростали скрізь: на вулицях, на подвір’ях, на дахах — де ще є дахи, в оселях та навіть у храмах.
Ще й досі видно, яке це було велике місто. Туди ніхто тепер не ходить — хіба що допитливий чужоземець забреде, чи закохані сховаються від людського ока.
Скинуті з постаментів ідоли валяються біля святилищ — в землю повгрузали.
Ми йшли вулицею, якою давно ніхто не ходив і не їздив: вона поросла м’якою луговою травою. Жодної квітки я не бачив у тому місті! Ми зайшли на звичайне подвір’я.
Я побачив колодязь і зазирнув: там була вода, і вона пахла криницею! За віки не зіпсувалася, не зацвіла... Лотта сказала, що у місті в усіх криницях досі нормальна вода: це діють прадавні водогони, прокладені під землею з льодовиків у горах, що видніються далеко на заході.
Ми зайшли до будинку: кам’яні стіни ще міцно стояли, і деінде на них ще виднілися навіть кольорові розписи. Стелі та даху не було: скоріш за все, вони були дерев’яні і згоріли ще у день падіння міста.
Ми переходили з кімнати у кімнату, Лотта тримала мене за руку.
— Тут була зала, — чи говорила, чи стверджувала вона, — тут — кухня, тут спальня. Тут господар цього будинку багато разів пестив свою дружину...
Вона взяла мій офіцерський плащ і простелила на густу траву на тому місці, де, на її думку, стояло колись подружнє ложе. Я був тоді з нею, і тільки небо Фатії бачило це. Я чув здалеку, наче якесь відлуння, як десь поряд фиркали коні.
Я був з нею, як ніколи ні з ким не був: вона відповідала не тільки на кожний мій рух, а, здається, на кожний мій подих — полохливо та гаряче! Ніколи мене так не пестила жінка, і ніколи я не відчував у собі такої могутньої чоловічости. Я хотів швидше дійти до кінця і бажав, щоб ця близькість ніколи не скінчилась! Я міг продовжувати безкінечно: падати з нею у безодню і злітати з нею, переплітатись тілами і розплутуватись. Як ніколи, я добре знав, чого хоче жінка, як ніколи, жінка добре знала, чого хочу я!
Ми отямилися, коли сонце стало прямо над нами і безжально смажило наші тіла. Я підвівся і глянув зверху на неї. Я і зараз це виразно бачу: невелика жінка, оголена і щаслива, посміхається, сяючи бездоганним тілом...
Ми повернулися до Люнни і ще два дні були разом. На п’ятий день вітер припинився раптово, як і почався.
Незабаром з’явився вітрильний човен короля. Доар особисто відібрав у мене меча і відправив під домашній арешт до моєї каюти на «Морському носорогу». До дверей він приставив двох сержантів із особистої ґвардії, які не випускали мене три дні, аж дотоді, поки «Носоріг» не знявся з якоря і не вийшов у відкритий океан. Доар приніс мій меч, кинув на ліжко і сказав:
— Знайшлися такі, хто об’їхав затоку і розповів про твої походеньки.
— Я хотів побратися з тією жінкою, — спробував виправдатись я.
— Я не дозволяю тобі одружуватись з Лоттою, — відрубав він.
— Я кохаю її.
— Ти що, не знаєш, — заревів король, — що в метисів не буває потомства? Твоя Лотта — метиска, напівядранка, ти що, хочеш припинити род Блеків?
— У ядранців жовті зіниці...
— А у метисів — ні! Єдине, як можна вирізнити метиса — це за повіками: зворотна сторона повіка у них не рожева, як у нас, а блякло-бузкова. Та я перевірив: вона — метиска! Я забороняю тобі навіть думати про одруження з нею! Бери меч, капітане Блек, та йди на місток!
Він вийшов з каюти і пішов на місток, за ним почовгала моя варта. Я причепив клинок і вийшов на палубу: «Морський носоріг» при попутному вітрі жваво обходив конвой наших вантажних та бойових ґалер; гори Фатії ледь виднілися на обрії...
...Адмірал зітхнув:
— Очі в неї були карі, а я справді нічого не знав про повіки, то і не придивлявся. Пранги ніколи не одружувалися з ядранками, і метисок я ніколи не бачив. Та і яке мені було діло до її походження!
— А ти ж так і не одружився?
— Ні.
— І дітей у тебе так і нема?
— Таких, щоб я знав про них, нема. Може, — припустив адмірал, — і є в якомусь порту...
— Отже, дід просто зробив тебе нещасливим? — підбив підсумок принц.
— Не знаю, — сказав адмірал і відвернувся.
— Коли-небудь я поверну чорний колір морському мундиру, — просто в широку адміралові спину сказав Зульфікар.



Глава 5.

Вже півроку Ханна живе у Гирея. Дивно: вагався, чи вести її до себе, а тепер не уявляє, як жив він без неї.
Після нічної бійки він наступного дня у знайомого капітана з купецького вітрильника купив дві низки перлів: майванські, кращі та дорожчі, ніж ті, що у неї були, та місцеві, теж таки непогані. А ще — контрабандні, сільбертальської роботи, срібні сережки з дивними білими камінчиками, що спалахували всередині всіма кольорами веселки.
Вже півроку минуло від тієї пам’ятної сутички у Жаб’ячому провулку. Хоч як намагався Гирей щось з’ясувати про тих нападників, хоч як допомагав йому кузен — дарма.
— Ні за цапову душу старався, — підбив підсумок пошукам командир портових жандармів. — Де їх знайдеш? Ти ж навіть не знаєш, з якого вони корабля: може, він тієї ж ночі вийшов з порту? І де мрець? Ти його що, не на смерть зарубав?
— Та ні, вбив. Он і Бон дивився, і до стічної канави тіло відтягав...
— Ну, не знаю: тіла нема, то і справи нема, — по-поліційному зняв питання Едвард. — Якщо побачиш когось, схожого на тих хлопців —скажеш.
Півроку минуло, і ніхто не зустрівся. А тиждень тому адмірал з’явився на «Лазуровій лілеї» і наказав Гиреєві відвести її у док для ремонту та кренґування, прийняти новий фреґат і перевести на нього команду.
Хоч як любив Гирей «Лазурову лілею», але коли ступив він на борт нового двопалубного красеня, відчув: то його корабель. Неквапливо обійшов його, прискіпливо оглядаючи та обмацуючи линви, блоки, щогли та вітрила.
Звернув увагу на гармати: на «Лазуровій лілеї» вони були фатійські, а «Світанкову зорю» спорядили своїми, напозір нічим не гіршими.
Команда заходилася обживати корабель, доводячи його до бойового стану. Людей не вистачало: «Лазурова лілея» — бриґ, він значно менше фреґата. «Треба добрати людей», — вирішив Гирей. Він провів випробування у відкритому морі і зрозумів, що ніколи не бачив корабля з таким чудовим ходом.
Цілий тиждень Гирей зранку до ночі був на кораблі, — капітанові турбот вистачає, — і Ханна почала навіть трішечки ревнувати.
Принц Зульфікар вже півроку старанно вивчав мову інґлішів та бойове мистецтво; яке ж було здивування, коли він побачив свого вчителя: старого і, здавалося, неповороткого адмірала.
Нарешті, і мову опанував, і адмірал вирішив: «До діда, звісно, ще далеко, але — цілком задовільно».
Це вже завтра — початок обряду посвячення, і принц не знав, куди себе подіти.
Це вже завтра...



Гудуть барабани, верещать пронизливі флейти, бубонять гелікони. Почет монахів у білих — заради свята — клобуках вишикувався живим коридором через площу — від Собору до Палацу Небесного принца. За ними — королівська ґвардія, і аж тоді — натовп.
Поміж цих живих стін ледь рухається до Собору — процесія. Попереду хорунжі несуть особисті штандарти: короля — золоте сонце на білому тлі; принца Мезумського — золоте не синьому; Небесного принца — золоте на срібному.
За ними — ченці, балахони зірками розшиті, видзвонюють у дрібненькі дзвіночки.
Король Доар, що приїхав учора з Майвани, виступає, поряд з ним — але трішечки все ж позаду, — єпископ та принц Азиз Мезумський, за ними — духовенство вище та знать. Крокує впевнений у собі, немолодий вже губернатор острова Мала Черепаха адмірал Устін Блек; на ньому парадний мундир, піхви меча оздоблені дорогоцінним камінням та написом: «Найхоробрішому від Доара ІІІ». Посміхається адмірал — блищать молоді зуби.
Офіцери ґвардії — окраса нації: чорняві, темноокі, смагляві — як брати; йдуть на шанобливій відстані, обладунком брязкають.
Несуть принца Зульфікара на відкритих ношах у простому одязі, а за ним крокують морські офіцери — надія держави. Мундири сині, золотом шиті. А ці троє — у чорних зі срібними галунами — командири кораблів ескадри Небесного принца: якийсь молодик з нашивками лейтенанта зі щойно приєднаної до ескадри шхуни «Акула», капітан Да Карро (недавно був старшим помічником) з бриґа «Лазурова лілея» та капітан Кер Гирей з флаґманського фреґата «Світанкова зоря». Цей Гирей і на пранга не дуже — то схожий, радше, на фатійця чи сільбертальця: і шкіра в нього біліша, і очі світлі, і волосся не чорне — жовте.
Тільки тиждень тому принц та адмірал сформували цю ескадру та ввели нову форму; всі вирішили, що — непогану, а старі моряки визначили — безперечно, кращу.
За моряками — оркестр королівських музик, привезений зі столиці, причандаллям виблискує.
Далі — знать. Чиновна — з Майвани; старовинна, родовита — з Мезуми, з погано прихованою зневажливою заздрістю дивиться на майванську. А місцеву шляхту ( що поробиш, вона теж тут) — ані ті, ані ці не помічають. Та ні, все ж так, мабуть, тільки роблять вигляд: презирливо кривляться на костюми — провінційні та надто строкаті, стороняться, носи вернуть.
Гербами відблищала біла кість, а тут — третій стан. Ці — чітко за цехами. Прапори несуть, хоругви якісь... Дари Небесному принцеві. І не надмухують щічки один перед одним. Поки ремісники на площу вийшли — голова процесії уже заховалася в соборі. Принц Зульфікар ледве дочекався, поки ноші опустять — аж кортіло скочити вниз, — але ні, пам’ятає настанови ченців: зійшов повільно та церемонно.
Гудуть барабани, верещать пронизливо флейти, заливаються сопілки.
Поважно — крок за кроком — виступає принц нескінченною білою килимовою доріжкою з хасілойської вовни. Тільки для однієї людини робиться такий килим: для того, хто сьогодні стане Небесним принцом. Це для нього старалися найкращі ткачі Королівства. І тільки він пройде цією доріжкою, бо її сьогодні ж поріжуть на килими, які подарують почесним гостям, і ті зберігатимуть їх як дорогоцінну реліквію, принаймні, до коронації наступного Небесного принца.
Довгими сходами дійшов Зульфікар до дверей, зупинився, вклонився і — до Собору.
Вміли будувати пращури: гігантське приміщення майже все ховається у сутінках, там горять сотні свічок, а посередині — стовп світла, яскраве коло від того світла, а в ньому — Небесний камінь на постаменті: величезний, завбільшки з гарматне ядро кристал променями грається — малесенькими райдугами на гранях вибухає.
Зульфікар пройшов Собором, ступив у світле коло, і одразу музика стихла. Він не бачив гостей в темряві попід стінами
Старенький сухий чоловічок з рідкою борідкою вийшов назустріч принцеві і підняв руки — широкі рукави поповзли донизу. Німа тиша одразу лягла у Соборі.
Єпископ Сардар — а це був саме він — заговорив, і принц здригнувся: чекав, як тоді, відразливого скрипу, а почув — грім.
— Браття мої, вознесемо молитву!
Шелест пройшов Собором: шляхтичі схилили коліно; посполиті — обидва. Єпископ чекав хвилину і загримів:
— Високе Небо, що породило людей! Вклоняюся безкінечному мудрому лону твоєму. Вклоняюся зіркам, що запліднили тебе, і молю:
дай сили мені нести цю честь і прокляття, привілей і обов’язок; дай волю мені!
Дай наснагу, віру дай , укріпи мене!
Високе Небо, молю тебе: забери все, залиши тільки одне право, дароване тобою:
переможцем чи переможеним,
багатим чи бідним,
гордим чи приниженим,
хоробрим чи боягузом,
здоровим чи калікою,
славним чи осоромленим —
дай мені силу лишитись собою.
Високе Небо, що породило людей, слава тобі!
— Слава, — відгукнулося з пітьми сотнями голосів.
Загули мірно барабани, двоє чоловіків у червоних балахонах принесли на ношах прив’язаного міцною линвою куґуара — великого звіра, схожого на дикого кота. Третій балахонник чиркнув ножем — закричав куґуар, та кров цівкою вже полилася у підставлену кришталеву чашу.
Кричить куґуар, напружується, хоче видертись, та — наповнюється посудина, вже приблизно третина. Єпископ взяв чашу, люди в балахонах відступили зі світлого та і зникли. А чаша вже у Зульфікара. Гримлять барабани, тріпоче жива гаряча кров. Принц неспішно п’є, роблячи ковтки одночасно з ударами барабанів. Спустошена чаша опиняється у єпископа, а принц — у чудовому кріслі.
Навчений напередодні, Зульфікар дивиться у середину кристалу, і поступово все зникає: і Сардар, і собор, і Квінізорайя. Зникають острів і Королівство. Бачить принц велику планету, схожу на Терру, тільки більшу, не два континенти на ній, а шість. Виринає вона з пітьми, блакитно-зелена, нежива срібляста куля біля неї крутиться.
Вдивляється Зульфікар — міста стоять величезні: будинки, палаци, споруди, призначення яких принцові незрозуміле. І всюди — люди, такі точно, як Небесні народи: світлі, смагляві. чорношкірі...
Бачить принц — кораблі пливуть океанами; придивився до одного — руни на бортах; спробував розібрати — не вийшло; схожі на інглішські, та не вони...
А там — війна: білі, як фатійці, та чорні, як атріанці, із срібних птахів кидають вогняні кулі на міста та фортеці смаглявих, схожих на прангів. Ті відбиваються, але результати — мізерні, бо зброя у них гірша. Горять їхні будинки, фортеці, школи, лікарні і крамниці, розписані не рунами, а літерами, що схожі на хробаків... Раптом над одним з їхніх міст виросла вогняна куля, аж очі заплющив принц — така сліпуча, та ні, це Небесний кристал променями грається, на гранях райдугами вибухає.
Підняв голову Зульфікар, і одразу виголосив єпископ Сардар:
— Слава Небесному принцові!
Заревів натовп, і одразу до принца підійшов король, поцілував і жестом дозволив підносити дари спадкоємцеві престолу. На мить Зульфікар заплющив очі: величезна вогняна куля росла у небі і палила місто людей, таких схожих на прангів. Зусиллям волі він відкинув цю маячню і повернувся до зали: вже підходив до нього, перший за правом, принц Азиз Мезумський і ніс дарунок — старовинну, у палітурці з чорної шкіри, перлами та камінням оздоблену, з золотими замочками, книгу. У дитинстві Зульфікар бачив її у майже дорослого брата, але не те що читати — торкатися її йому не дозволялося, бо був то чи не єдиний відомий у світі примірник «Сільбертальських хронік».
Єпископ Сардар кивнув головою —двоє у балахонах затягли здоровенну срібну вазу, на одному боці якої була зображена карта Королівства — всіх дванадцяти островів, а на другому — він сам. Золотом горів надпис: «Зульфікар Гадруз, Небесний принц Королівства Гряди».
Принц дякував, як і вчив сам же Сардар, належним чином — ввічливо та гідно.
Адмірал Устін Блек подарував пару чудових пістолів. «З Партерену», — пояснив, і принц здогадався: ще з тих, незабутніх для старого воїна часів, і — оцінив подарунок.
Несли дари і знать, і ремісники. Чого там тільки не було: зброя, посуд, килими...
А староста цеху кравців підніс чоботи дивного сап’яну на ядранський кшталт — за новою модою.
Зульфікар (молоде і є — молоде, хай хоч і принц) одразу взувся: як по мірці шито! Поцікавився у ремісника: як вгадали?
— Серцем, — відповів той. Насправді ж місяць тому цех сплатив величезний хабар маршалкові принцового двору за старі стоптані Зульфікарові чоботи...
— Прошу шановне панство до столу, — запросив, нарешті, Зульфікар і повів батька до сусідньої зали, де уже було все накрито. Лише один раз за правління короля прангів представники всіх трьох станів опиняються за одним столом: у день посвячення Небесного принца. Це начебто майбутньому королеві показували: дивись, ось твій народ, а народові — ось твій король. Назагал одне одному вони сьогодні подобалися.
За годину спадкоємець престолу скористався своїм правом після восьмої чарки покинути трапезу.
Він пройшов до своїх покоїв, взяв таку бажану у дитинстві книгу і зручно вмостився на канапі. Помітно застарілою мовою перша хроніка розповідала про боротьбу п’ятьох синів сільбертальського короля за трон по смерті батька. Підступних та підлих братів перемагав чесний та шляхетний законний правонаступник — старший син короля.
«Це у них — не так , як у нас», — подумав Зульфікар і заснув.


Глава 6.

Передача меча — обряд майже сімейний. Запрошуються члени правлячої династії, найвищі урядовці, військові, священики.
Хіба що каптурник Зенон допущений — не Гадруз, не вельможа, не губернатор чи адмірал. Особистий духівник принца. Стоїть у кутку, чотки тонкими перстами перебирає, лице у клобук заховав.
Єпископ Сардар молитву сотворив; не так, як учора — громоподібно, — проникливо та душевно. Втретє бачив його Зульфікар — наче третя людина поставала перед ним. «Який він насправді?» — подумав.
Як тільки біскуп скінчив, вдарив ґонґ і чотири ґвардійці внесли на величезному старовинному щиті довгий футляр чорного дерева, інкрустований сріблом та перламутром. Ґвардійці завмерли, а король Доар з повільною величчю пройшов до них, витяг із кишені маленький срібний ключик, відкрив замки і відкинув покришку.
 
Наші Друзі: Новини Львова