Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 20 жовтня 2020 року
Тексти > Тематики > Фантастика

Саги терри

Переглядів: 28349
Додано: 16.06.2008 Додав: Mercenary  текстів: 5
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 2
Джерело: Часопис
- Думаєш – я там щезну? – показую на нужник.
- А що, мені сказали…
Я колись у Чорному місті був у балагані. Там один штукар заводив у клітку дівку, накидав накидку, говорив якісь нісенітниці, знімав полотнище – за ґратами замість красуні гарчав матхонський лев. На хвильку уявив: заходжу я до сортиру, Баух встає на караулі, а мене нема та й нема. Він усередину, а там на вічку сидить здоровенний хижак і каже: «Зайнято!»
Тоді б Баухові точно приперло…
Потім я рушив до джерельця – вмиватися, а той блазень – за мною. «Йолопе, - кажу, - я без своєї лати у трясовину не полізу», але він так і ходив за мною, як візок за муфлоном. Приходжу, а ті вже повставали, менжуються.
- Ну, - закидаю, - будемо пити каву та йти, чи як? Тоді чого сидите, байди б’єте? Ватру б розпалили!
- Я тобі маю розпалювати? – визвірився Бартон.
- Ти собі розпали, друзям своїм! І мені, вашому провідникові, за яким підеш через смертельну небезпеку!
Він остовпів – не чекав від мене наїзду, а я повертаюся до Сильвестра і видаю:
- Шефе!
Механікові це – медом по губах, так вони всі раніше зверталися до Фінґера. А я:
- Шефе! Дозвольте мені без зброї на кулаках із капралом Бартоном побитись! Я, хоч і не одужав ще остаточно, маю гаряче бажання його провчити і добряче дати йому в диню! Він тут буде комизитись, а час спливає! Він буде вийожуватись, а потім ніч наздожене нас посеред Драгви і ми усі загинемо…
Ошелешений Бартон вичавив:
- Зачекай, Баррі, вийдемо ми з болота…
- Ти можеш у нього і не зайти, хай тільки шеф дозволить! Відкручу твою порожню макітру і до сортиру кину!
- Дозволь йому, шефе, - підтримала статус механіка як командира небесна Аспергілла. Вона вже вирахувала, що Бартон – найнебезпечніший, якщо підімне Сильвестра, то і її затопче, от і рада опустити його чужими руками. Вони – Аспергілли – такі: із задоволенням безкарно напаскудять людині, особливо – сильній.
- Баррі, відставити, - уперше зве мене справжнім іменем Сильвестр. – Капрале Бартоне, розпорядіться, щоб запалили багаття.
Йдучи до лісу, я завжди беру із собою тижневий запас кави. Я зварив її усю, - із кленовим цукром, що поклала мені моя незрівнянна, - налив собі у кухоль і зробив перший ковток. Потім закурив із задоволенням і знову ковтнув (ото – насолода!) ароматну гарячу рідину. Бачу – не наважуються куштувати каву мої супутники, той чайок усе ще пам’ятають…
- Якщо хтось не хоче, я добавки візьму, - стимулюю їх я.
- Хтось – хай як знає, а я хочу! – раптом заявила Аспергілла і налила кави й собі. – Якщо я довірилася людині у великому…
Овва, як ти заспівала! Я вже людиною став.
Пили каву усі, тільки Бартон відмовився: сьорбав криничну воду, як в’язень Ґраґодамської вежі30…
Допив я, підвівся, ополоснув кухля, прочитав подумки «Збережіть мене, Небеса…» і кажу: «Рушаймо!»
…Сморідне болото видихало ядучий газ, не зеленій поверхні густої непрозорої води пухкали, розганяючи ряску, величезні бульки. Купини, вкриті осокою і курячою сліпотою, вгрузали під ногами у трясовину: один невірний крок – і Драгва поглине тебе, як бусол жабу – миттєво і назавжди. Сизе марево колихалося над драговиною. Усе було точнісінько, як минулого року, і мені часом здавалося, що у мене за спиною не жменька зайд, а непереможне ядранське військо, яке йде на не повержені ще руттійські фортеці. Я чомусь не думав, що буде, коли ми вийдемо на справжню землю, і сам дивувався, які прості думки крутилися у моїй голові: за кроком – крок, з купини – на купину, сонце почало припікати – піт тече під нагрудником уздовж хребта та по грудях, уже і сорочка мокра; за кроком – крок, ось і у чоботи води набрав… І у такт крокам пульсували ті слова: «…два мечі на лазуровому полі».
Я обернувся: йдуть. Баух і Баблґамскі каністри тягнуть, за ними – Наталі (звісно, крім мушкету, нічого не несе), далі – Іван Курицин з ґенератором, за ним – Бартон з наметом, - що там нести, тканина тонка, невагома, - Слідом за капралом – Сильвестр. Лайош Надь з Дієго Лопесом, навантажені різними лахами, замикають ланцюг.
Торік, ведучі ціле військо, я поставив людей з латами через одного; між ними – навантажені носильники. Який у цьому сенс, спитаєте ви? Дуже просто: якщо людина без лати провалилася, передній або задній подадуть кінець лати і вона врятується. По-хорошому треба було мати п’ять лат, а не чотири, і людей з ними розмістити так само. Та я уявив своїх єгерів, молодих хлопців, що пройшли усю війну, а вбиті були якимось небесним відморозком, обгорілого Кроссбоу, Тхора, пригадав усі наші приниження, вісім пар ніг, що місили мене, коли я вже впав, тьорки їхні, що я - дурень, варвар і дикун, і вирішив: йдіть, як собі знаєте.
А вони, такі розумні, навантажили останнього, Лайоша Надя, і казаном, і двома мушкетами (своїм і Фінґера), і ще якимись речами, призначення яких мені невідоме. У нього були зайняті обидві руки, він навіть балансувати не міг!
Його величність король десяти королів Покль Перший був торік у Драгві, тому добре знає, яка вона. Хто не був, поясню: не треба уявляти Драгву як безкінечну – від обрію до обрію – трясовину. Такого там – по саме не хочу, але є ділянки, які скоріше – плавні з острівцями, протоками, через які можна перейти убрід, треба тільки знати – де. Через деякі проточки кинуто кладки зі стовбурів дерев, зрубаних на тих таки острівцях. То вже – моя робота. Колись, ще за короля Раала, я водив до Руттії контрабандистів; вони збували там ґраґодамський бурштин, найкращий у світі. Зазвичай пачкарством займаються жадібні відчайдухи, але і вони ніколи не навантажували себе так, як ці понтогони – безвідмовного Лайоша.
Я озирнувся – йдуть. Старанно ступаючи слід у слід, чапають, сволота! Намагаються не розтягуватись, як я і вчив.
Думаю - тут не так вже далеко острівець є, для цілого війська замалий, а ми удев’ятьох легко там помістимось на перепочинок.
Не встиг я це файнесенько обмізкувати, коли чую: позаду характерно плямкнула трясовина. Обернувся – точно: Лопес і Надь уже по груди у болоті. На одну купину удвох стали… А Сильвестр із латою застиг, рота роззявив, дивиться, як його людей Драгва затягує.
Я не витримав, крикнув йому: «Дай лату комусь з них!» А він стоїть, бліда поганка, учепився в неї, - з-під нігтів от-от кров бризне, - наче я сказав: віддай! Лопес почав борсатись, а це тільки гірше! Через хвилину лише голова над поверхнею стирчала.
- Сильвестре, - кричу, - матері твоїй трясця у печінку, дай Надю кінець лати!
Коли Лайош ухопився, я наказав:
- Не смикати! Повільно витягувати!
Це – аби сам механік не злетів у болото. Поки Сильвестр витягував хлопця, від Лопеса вже і бульбашок не лишилося. І що характерно: Бартон стояв неподалік на міцній купині і навіть не поворушився, не спробував когось врятувати. А у Аспергілли мотузка була кевларова. І теж стовбичила, як бабак у степу. Паскудні вони: кожен лише за себе.
Одне втішало мене: з вантажу, якого несли ті хлопці, не врятували нічого. Отже, вони втратили ще одну людину і аж три стволи. Було дев’ять, мінус три – лишилося у землян мушкетів усього шість.

Розділ 9. «Іншого міста я не відаю»

Земляни вийшли на острівець і повалилися на траву. Я скинув наплічника, зрізав єдине деревце, зробив з нього фіґовеньку лату, кинув її біля Баблґамскі – тобі, мовляв. Потім сів сам неподалік від Аспергілли, і кажу, нібито сам до себе:
- Попереджав же: смертельна небезпека…
Налив з фляжки чемергесу на долоню, розтер шию – накусала таки мошва. Бздо пішло… Зате не свербітиме! Я до того ж ще й закурив: нюхай, чучундро!
А вона:
- Баррі, ще далеко? - і оченятами пострілює.
Ну, думаю, любить дівка перших у колоні!
- Ще тричі по стільки, - лякаю. А вона очі звела та як зітхне!
- Але, - додаю, - драгви ще миль п’ять, години на три ходу, а то – протоки, острівці, заболочені низини… Полегше буде…
…Сонце ще чіплялося верхнім краєчком за небосхил, збираючись остаточно пірнути за обрій, коли я вивів свою команду на тверду землю. Це сталося дещо далі вглиб Руттії, ніж торік вийшло військо його величності. Я вирішив свідомо – до Анцу їх не поведу: там фортеця, військова влада. За кілька днів про гостей знатиме і Матхон.
З того моменту, коли чужинці вирішили йти з Острова Слимаків, я весь час прикидав на всі боки – куди їх вести. Була думка – затягти подалі у болото сказати: не знаю звідси дороги. Та загинути разом з ними духу не вистачало. І я вирішив: найліпше місце – Відомль. Так-так, саме те місто, що колись було осередком руттійських вчених і магів, а тепер настільки занепало, що роками не спілкується із зовнішнім світом. Подумав: скажу – чужа держава, іншого міста не знаю. Поки тамтешня влада, якщо вона взагалі у Відомлі є, розбереться, що до чого, і вирішить, що робити – може, і я якусь капость вигадаю.
Останній раз я був у там ще за минулого правління. Уже тоді це був занедбаний населений пункт: село – не село, місто – не місто… Ні те, ні се… Тільки здоровенне за площею. Стіна навколо була, але ветхі і недоглянута: колись вибілена, а тепер крейда змилася з тиньку дощами.
І тепер мало що змінилося, але треба розповідати, як було – за порядком.
…Я не дав землянам і секунди перепочинку: як тільки під ногами перестало чвакати, оголосив:
- Земля! , - і одразу сказав збирати побільше хмизу.
- Що ти тут розпоряджаєшся! – налетів на мене Бартон. Я знизав плечима:
- У лісі темніє дуже швидко. А у нічному лісі у цих краях розпоряджається одна істота: матхонський лев. До вогню він не сунеться, походить по колу, пореве – погарчить, та й по всьому. А без багаття – біда, ховайся в жито! Бо бачить вночі він краще, ніж ми з тобою вдень. Підкрадається той лев нечутно, зуби у нього, як кинджали, а голова завбільшки така, як ті діжки, що ми залишили на острові. Якщо плануєш із ним зустріч – можеш хмиз не збирати.
Сильвестр усе чув, він недобре глянув на капрала і наказав:
- Усім збирати дрова.
Я підготував місце для ватри, ножем зрізавши дерен по колу, нарвав диких томатів, – їх там видимо-невидимо, - нарізав гілок на підстилку, - не лежати ж на сирій землі!, - подивився, чи вистачить палива на ніч, вирішив, що – так, помив плоди водою з однієї з каністр, роздав кожному по дві штуки, розпалив вогонь і сказав:
- Незабаром стане зовсім темно, до світанку раджу від багаття не відходити…
Котла разом із мушкетами ми втопили у болоті, коли загинув Лопес, отже і чаю, бляха, не могли зігріти. Я вирішив: маю право, дістав з наплічника флягу з чемергесом, розрізав на чверті соковитий томат, налив собі чарочку по вінця і одним ковтком випив. Кинув до рота шмат плоду і відчуваю, як по жилах розливається живий вогонь… Подумав трішечки й хильнув ще одну. Жую томата: кисло-солодкий, саме та кондиція, що треба; коли - чую голосок:
- А що це ти п’єш, Баррі?
Звісно, хто б ще міг бути – Аспергілла поряд моститься. Звідки мені знати, як по-їхньому – самограй?
- Не знаю, як назвати, коробку дай, може вона знає…
Тією штукою ми вже практично не користувалися, кажу ж, скоріше за все, у мене – здібності. Штукенція ця при ній виявилася, сує мені.
- Самогон, - кажу руттійською. Коробка – анітелень. Поправляюся. – Домашню горілку.
Тепер таки щось пролунало.
Витріщилася вона на мене оченятами водянистими, а тоді:
- А мене пригостиш?
Даю їй повну чарку; понюхала, здригнулася, заплющила очі і тільки – ковть! Підсунув я шматок томату: воно ж пече без звички.
Просікаю – Бартон на нас косяки давить. Ще приб’є уві сні…
- Шефе, - кажу. – Треба налаштувати чергування, бажано по двоє. Бо як один вартуватиме, може заснути і проґавить вогонь. А удвох веселіше. Нас восьмеро, от і діли ніч на чотири зміни.
Він подивився на ручного годинника, - я вже казав, у них такі були, - щось поміркував і каже:
- На три зміни по три години: перша – я з Іліласом, друга – Бартон з Курициним, третя – Надь з Баухом.
- А ми? – дивується Аспергілла.
- А ви не будете, - вирішує корабельний механік. – Ти – жінка, Баррі – не з нашого екіпажу, до того ж він потрібний нам зранку свіжим.
- Якщо службу п’ялити не прийдеться, то можна ще одну бахнути, - зібрався було побалувати себе я.
- По одній? – натякає землянка.
Бартон тільки зиркав. А нам що? Накотили – час в люлю.
- Дрова раджу розраховувати, аби до ранку вистачило, - кажу всім.
Дістав коцика, наплічника поклав під голову, тільки хотів влягтися, аж бачу – Аспергілла кішкою скрутилася, бо було вже прохолодно. Накрив її – нащо їй мерзнути? Тільки ліг – вона до мене сунеться, кінцем ковдри накриває. Тулиться сідницями, а сама жінкою пахне, солодко, як небесна… У мене колись були небесні жінки. Отже, я за базар відпов31… знаю, що говорю.
Тю-тю-тю, - думаю. Це вже ні! Повернувся до неї спиною і почав думати про полювання на муфлонів. Бо мені це – ні до чого; не те, щоб я зав’язав з цим, та я, як побуду з жінкою, то неодмінно хоч трохи на неї западаю, а з цими зайдами мені усі ці ніжності і на фіґ не треба.
Тільки задрімав – десь поряд заревів матхонський лев. Знаєте, як кричить ця тварюка? Наш бушарський поступається йому розмірами, і те його рику новачки не витримують, а цей… Спочатку низько-низько, як басова труба у військовому оркестрі, а потім – голосно і потужно, здається, небо дрижить від його голосу! Ті підхопилися та за свої мушкети!
- Не треба, - кидаю їм. – Він сердиться, що ми зайшли на його землі, але, поки горить вогонь, до нас не підійде.
Аби супутнички мої не закіпешували, я сів біля вогнища і закурив: типу все ніштяк, чікі-пікі, пафос і роко-бароко32, хоча, бля буду, разів зо три спиною відчув погляд тварюки. Досить довго лев виписував кола у темряві і басовито сварив нас, аж раптом десь далеко зарепетував кугуар. Цей звір менший за лева і не такий могутній, але він дуже спритний мисливець, і я вже точно знав, що лев нас покине, бо ми – не здобич, і вирушить на пошуки чужака, аби вигнати нахабу зі своїх угідь.
Навіть звірі відстоюють свою територію від чужинців!
Зранку ми зібралися, не відпочивши як слід, і, голодні, попрямували на північ. На другий день нам відкрився Відомль.
Він вставав з лісу, як примара, як тінь мерця над кладовищем. З величезної стіни, колись оштукатуреної і побіленої, дощі змили вапно, ворітниці на брамі – напіврозчинені, вежі височать, вкриті мідними ковпаками дахів, зеленими від віку…
Між величезними брилами, якими вимощена дорога – відгалуження Матхонського тракту – повиростала трава, і ніхто не витоптував її. Шляхом не їздили. У старій караульній буді – порожньо. Колись її розфарбували смугами у два кольори, і ще можна розібрати відтінки, але фарба давно вигоріла на сонці і розтріскалася, а сама буда по пояс утопала у кропиві.
Розміри Відомля і понині вражають, але сліди розрухи помітні усюди. Та я вмить просік, що місто населене: там з комину тягнеться у небо легкий дим, там у вікнах башти – живі квіти, там – свіжі фіранки.
- Що це за цвинтар? – забурчав Бартон чи то невдоволено, чи то підозріло.
- Це місто Відомль. Колись було велелюдним і квітучим. Тут жили…
Я не знав потрібних слів їхньою мовою і попросив Аспергіллу:
- Дай коробочку.
А коробочка завжди при ній.
І я почав, звісно, небесною:
- Тут жили великі вчені і маги, були школи та академії. Тут жили найрозумніші вчені. Вони вигадували фарби і ліки, конструювали різні хитрі прилади, спостерігали за зірками і вивчали надра. Вони знали сплави майже такі, як їхні предки, що прийшли з неба. А тутешні медики лікували холеру, успішно протистояли пошестям і вміли зашивати рани. Кажуть, що вони практикувалися у цьому на собаках. Математики робили якісь божевільні обчислення, а маги були такими могутніми, що легко викликали зливу та припиняли буревії. Усі мешканці міста були письменними і , навіть, освіченими.
- Та ну? - не повірив Курицин. - Просто Кембридж якийсь.
Він так і сказав – Кембридж. Що воно таке – тепер не довідатись, але слово врізалося у мозок. Кажу ж, треба було мені вчитись свого часу. ..
А Сильвестр поцікавився :
- І що ж сталося з містом, що воно тепер аж так занепало?
- Тут, бачиш, яка справа. У Відомлі було дві академії, кілька шкіл, ремісницьке училище, але жодного собору. Вони, вчені, стверджували, що поблизу соборів не могли робити свої винаходи та відкриття, що собори пригнічують їхню творчість… І тікали сюди з усієї Руттії пачками. І в решті решт накопичили море знань, про які церковникам нічого не відомо. А тутешня церква має величезний вплив не державу. Столичні каптурники почали нашіптувати імператорові Нуру, батьку теперішнього Борвальда: крамола, мовляв, чорнокнижництво, знання від лукавого. Той зібрав своїх вчених, здебільшого – тупих блюдолизів, і прибув у Відомль з ними, прихопивши тисяч з десять війська. Дізнання робити… Катували тих мудреців і тиранили: «Зізнайтеся, що ваші досліди на шкоду імператорові». Усі хіміки були звинувачені у виготовленні отрути, медики – у вівісекції, механіки – у змові з Нижнім Світом. Одиниці врятувалися, а школи та академії розгромили і згодом позакривали.
- Чи не простіше було у місті собор побудувати? – зацікавився Сильвестр.
- Собор звести – не штука, де для нього Небесний камінь33 взяти? – настала моя черга питати.
- Що за камінь? – підсунулася Аспергілла.
- Кристал такий, - з’їхав я по-рихлому без жодних тлумачень. - Отже, Відомль тепер – глухомань, занедбане і нікому не потрібне місто.
Я мало не сказав, що саме сюди я приводив ядранських контрабандистів, та вчасно відфільтрував базар: я ж представився державним службовцем! Тому просто додав:
- З цього боку Драгви іншого міста я не знаю…


Розділ 10. Іванів «земляк»

У Відомлі розмовляють руттійським діалектом небесної мови: вони не розрізняють «і» ти «е» у деяких ненаголошених складах, оглушують приголосні на кінці слова. Ковтають голосні «о» та «а» у складах після наголошеного. Звідки я це знаю? А наша кухарка колись закінчила університет у Гасхурні, кафедру небесної мови та літератури. Родом вона була з наших країв. Приїхала, а єдине вільне місце – гувернанткою у нашій родині. Вчила мене, а, коли я підріс, статки наші стали такими скромними, що батько викликав її і сказав: «Куло, я не більше утримувати домашнього вчителя». А у неї – ні шеляга за душею. Татусь пожалів: «Як хочеш, лишайся кухаркою» Куди їй було подітись? Та і ми до неї звикли: років з десять жила вона у родині. Тоді мені, шмаркачеві, здавалося, що вона підстаркувата: їй було за тридцять. Тепер мені самому більше. Хай там як, а завдяки її трудам руттійський, сильбертальський та партеренський діалекти небесної я більш-менш знаю. Не говорячи вже про високу небесну. От тільки прангівського – ні рила, ні вуха: Гряда у ті часи ще сили не набрала і вважалася державою … м’яко кажучи, некозирною. Це тепер вони півсвіту нахиляють, а тоді їхній король Доар Третій ще не звався Переможцем. Багато води з тих пір спливло. Тепер вже онук його, Зульфікар, на троні, а ядранська принцеса стала тамтешньої королевою. Власне, що ж я вам-то це розповідаю, ви і самі усе знаєте.
Так от, виявилося, що хитра коробочка, що її весь час при собі тримала Аспергілла, не дуже-то руттійський діалект розбирає, а особливо – місцеву приольську говірку, і видає часто-густо таке гониво, на макове зерня сенсу немає! Отут і знадобилася моя недобита наука.
Лише ми увійшли, у мене з’явилося стійке враження: за нами слідкують. Я рідко помиляюся у таких речах, а покійний Кроссбоу схибив раз лише за усе життя – з тим клятим островом.
Отже, зайшли ми до міста крізь браму, якої ніхто не охороняв. Широка пряма вулиця веде до центрального майдану. З попередніх відвідин я знав, що місто являє собою ідеальне коло, поділене на рівні чверті головними вулицями, які збігаються до центру. Квартали забудовані кожен за своєю системою, бо селилися у них за професіями: в одному – хіміки та медики, далі – ті, що вивчали надра і математики. А там – астрономи і маги. На головному майдані у них не собор і палац правителя, як усюди, а дві академії: природнича і точних наук. У природничій досліджували і вивчали хімію, медицину, гірничу справу, а у точній – математику, астрономію і – от вже не врубаюся, чому – магію.
Кажуть, що тутешні маги могли на відстані спілкуватися і з відступниками з Арпаду, і з Зарою Пьорпл, і навіть із Арсланом з Майвани. А якщо діяли у купі, то, подейкують, разів зо два зуміли докликатись самого Ардаліона!
У Відомлі не було мистецтв – тутешні мешканці вважали красивим те, що практично і надійно.
Ну, йшли ми до майдану Двох Академій ланцюжком, брудні та стомлені. І я весь час відчував на собі уважний погляд. Будинки уздовж вулиці Кращих Спудеїв (прикололися мудрагелі з назвою, га?) красиві, та недоглянуті й пошарпані, у багатьох вікна забиті дошками. Хотілося пити: вода у нас закінчилася ще вранці. Похмуре небо Відомля висіло просто на верхівках башт, і, хоча сонця не було, - хмарило, - через тепле і вологе повітря дихалося, як у руттійській лазні. Перед академіями – фонтан. Кажуть, тут колись студенти вийожувались один перед одним у змаганнях на найрозумнішого – диспутах. Уявляю собі цю картину: натовп блідих неповнолітніх ботанів; той, чия черга базлати, лізе не край фонтану – он яке заглиблення витоптали!
Фонтан, слава Небесам, виявився справним, і вода лилася з нього свіжа. Тільки ми напилися, дивимось: до нас ціла процесія. Попереду – старпер у кліфту на кшталт балахону, сивий, грива по плечах, лінзи на носі. На шиї – медальйон на ланцюжку. У руці – якась пофіґень: чи то ціпок, чи то патериця. За ним – два таких само дідугани і кілька чоловіків мого віку.
- Я розмовлятиму з ними сам! – вирішив Сильвестр і наказав Аспергіллі. – Дай-но транслейтера!
 
Наші Друзі: Новини Львова