Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: понеділок, 26 жовтня 2020 року
Тексти > Тематики > Фантастика

Саги терри

Переглядів: 28426
Додано: 16.06.2008 Додав: Mercenary  текстів: 5
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 2
Джерело: Часопис
А тут – слабенький шерех поряд. Повертаюсь – Кроссбоу повзе, арбалет у руці.
- Я змикитив, - шепоче, що вони нашу зброю у головах поклали, подалі від входу. Розрізав задню стінку намету і витяг. А рушниці твоєї не знайшов.
Ну, думаю, корефане, це ти гониш! І сагайдак свій знайшов, і арбалет, і ручку для натягування тятиви… А мого – нічого? Та ти і не шукав, мабуть…. А він уже механіку накручує і стрілу, що болтом зветься, в арбалет заряджає.
- Дай хоч ножа, - кажу. Дає, а сам головою у бік намету киває: пішли, мовляв, бо вже час! Дійсно, пора – он вже і вартовий згорнувся равликом і задрушляв, обійнявши ніжно свою рушницю. Я тихенько до нього – хотів кишені перевірити. У цих зайд повно різних корисних дрібничок: кишенькові ліхтарики, запальнички, малесенькі ножики з десятками лез і різних дрібних інструментів – у Драгві таке не буде зайвим. Та Кроссбоу головою крутить: ні-ні, мерщій до ґенератора! Невеличка машинка, з дорожню валізу, не більше, а скільки сили має!
Я повисмикував з гнізд дроти – скільки разів бачив, як це робить Бартон – ліхтар на стовпі одразу згас , ми з Кроссбоу підняли пристрій і потягли з галявини. Важкий таки виявився! Ми не знали, як його вимкнути, і він продовжував неголосно мірно торохкотіти. Раптом з ліска, де усамітнилися Фінґер і його краля, різонув промінь потужного ліхтаря, потім світло застрибало по землі і почувся важкий тупіт. Сумнівів не було: здоровань біг у табір. Видимо, доза нашого зілля виявилася для нього замалою. Якби знаття, що на цього клятого Фінґера ціле муфлонське цебро того чаю треба! Ми поставили ношу на землю, кинулися у різні боки і заховалися: Фукс за горбком, я – за кущем рокити. Кілька миттєвостей, і коло світла зупинилося на ґенераторі. Ми встигли відтягти його всього кроків на двадцять, він був не на місці, і це насторожило Фінґера. Ватажок землян зупинився, не підходячи до машинки, роздивився її і почав обмацувати променем місцевість навкруги. Зі своєї схованки я бачив, як на долоні, усю картину: Кроссбоу потроху стягнув з плеча арбалета і прицілився у старшого офіцера загиблого Небесного Птаха. У цей момент Фінґер побачив його, перемістився на кілька кроків праворуч і підняв свою рушницю, сліплячи одночасно супротивника потужним жмутом яскравого світла. Досвідчений браконьєр зрозумів, що тепер може промазати, перевів приціл на іншу ціль і вгатив залізну стрілу у блискучий бік дорогоцінного для землян ґенератора. Якби він знав напевне, куди цілити, аби вивести пристрій з ладу, краще у нього все одно не вийшло би! Ґенератор гучно вибухнув, плюнувши у небо великою вогняною кулею! І одразу яскрава молонья вп’ялася Кроссбоу у груди! Якусь мить він корчився, потім спалахнув, як і ті, на болоті.
Я довго не думав: узяв ніж загиблого Кроссбоу за лезо і метнув у Фінґера. Цілив у шию, та клятий землянин звіриним нутром відчув рух і повернувся у мій бік. Клинок прохромив йому око і ввійшов у голову по саме руків’я. Фінґер звів долоні до обличчя, заточився і горілиць гепнувся на теплу ще землю.
У таборі заметушилися кілька ліхтарів, почулися стривожені голоси. Я ліг і ящіркою поповз вглиб рокитових заростів, судомно міркуючи, що мені тепер робити.
З одного боку, Фінґера вбито ножем Кроссбоу, ґенератора розбито стрілою з його таки арбалета, отже, проти мене жодного прямого доказу. Проте, на кого прибульці спрямують свою злість – теж жодного сумніву. Але поки ми тут, на острові посеред трясовини, я їм потрібний живим.
З другого боку, піти через Драгву тепер, серед ночі, без міцної лати і досвідченого напарника – вірна загибель.
Розсудивши, я тихенько поліз до свого куреня: я вирішив ще трішечки пожити.

Розділ 7. «…нема чого тут сидіти»

Як же вони мене били! Особливо старався капрал Бартон: якби не шкіряний нагрудник, то, мабуть, поламав би ребра і відбив тельбухи!
Я ледь устиг дістатися своєї халабуди і зробити вигляд, що сплю, як прибульці привалили всією шоблою, витягли мене на середину галявини й почали гамселити. Вони вже знайшли труп свого ватажка, рештки Кроссбоу і розтрощений ґенератор. Я зробив вигляд, буцімто тільки-но прокинувся і не можу второпати, що відбувається, але їхня лють була бездонною, як Драгва, і вимагала негайного виходу, а розбиратися їм було не до шмиги!
Спочатку я закривався від ударів і ухилявся, як тільки міг. Але ззаду хтось, - я досі грішу на Фріца Бауха, - перетягнув мене по горбу чимось таки важкеньким, я не встояв і впав на карачки. Вісім пар ніг негайно почали буцати мене. Добре, що на ногах у них не наші ґвардійські ботфорти, а м’яке взуття на шнурівці, інакше замісили б мене, як морський носоріг одинокого кайванського алігатора28.
Потім я качався землею, знаючи, що у рухому ціль важче влучити, а вони буцали. Я вже лежав на правому боці (щоб печінка не була зверху), підтягнувши коліна до живота і прикривши голову руками – а вони копали. Далі не знаю, що було: втратив свідомість.
Оклигав я вже вдень, годині об одинадцятій, якщо судити по сонцю. «Відмантулили солідно, та не вбили таки!» - була перша думка. У голові гуло, боліло все тіло, особливо – ребра, а ліве око запливло так, що я ним майже нічого не бачив. Вони зв’язали мене тонким мотузом з кевлару. Це така їхня пряжа: й одної нитки дорослому міцному чоловікові не розірвати, а мотуза – годі й думати! Згодом я довідався, що і комбези у них з кевларової тканини. Мені дуже пощастило, що я влучив Фінґерові в око; якби поцілив у груди – нічим не зашкодив би, бо цей кевлар не те що ніж, і найліпший арбалет навряд чи пробив би. Я подумки показав покійному старпомові Бобу Моргану на прізвисько Фінґер середнього пальця: такий мій йому останній салют! Любив він цей жест, тому хай там, у Нижньому світі, не ображається.
- Очуняв? – помітив мої розплющені очі Сильвестр, що сидів неподалік на каністрі.
- Дай пити, - вичавив я з себе.
- А немає, - вивернув руки він. – Бо по воду сьогодні ніхто не ходив. Не було кому!
«А якби я не послухав Кроссбоу і ми сюди не приперлися, ви б тут помирали від спраги?» - зі злістю подумав я.
- Пити тобі, суко? Смоли гарячої! – заверещав Бартон і підбіг до мене. – Відповідай, паскудо, хто вбив старпома Моргана?
- А хто це – Морган? – з тупим лицем спитав я.
- Морган – це Фінґер! – ще голосніше заверещав він.
- А що, Фінґера вбито? – я доклав величезних зусиль, щоб представити їм щире моє здивування.
- Він тобі не Фінґер, дикуне! – пискляво визвірилася на мене Наталі, що виявляється, стояла у мене за головою.
- Я по-вашому ледь балакаю, звідки мені знати, як правильно… Ви самі весь час: Фінґер та Фінґер…
- Що ти робив вчора після вечері? – спитав Сильвестр.
- Нічого не робив. Замахався за день: і по воду ходив, і по гриби, і дрова рубав, і посуд два рази мив. А ще у таборі прибирав. Думаю, перепочину трішечки, покурю і – до люлі. Сам не помітив, як закемарив. А прокинувся від того, що ви били мене, - розповів я свою казочку. – Води дайте.
- І що, твій друг нічого не говорив? – вів далі, буцімто і не чув моїх останніх слів, довгий Сильвестр.
Я показово образився:
- Ото друга мені знайшли! Мої друзі – капітани і… – Я на хвилину замовк, бо не знав, як по-їхньому буде бригадир або губернатор. - …Різні великі люди, а Фукс – з простих. Де він, до речі, ви і його побили?
- Ще дізнаєшся, - невесело посміхається Сильвестр. – То ти у нас з непростих…Може, ти бачив ввечері щось підозріле або чув?
Я собі канаю під дурня:
- Яке підозріле?
- Ну, незвичайне.
- Чув, - киваю. – Старпом Фін…е-е-е, перепрошую, Морган, сказав перед вечерею капралові Бартону: «Піти з хуною до лісочка прогулятись, чи що?» А капрал: «Я б з нею теж прогулявся, босе!»
- Тебе що, про це питають? Діло говори, - хотів копнути мене, як уночі, Бартон.
- Капрале! – різко крикнув Сильвестр.
- Що – «капрале»? – огризнувся той, хоча бити не став.
- Як старший за званням розправу забороняю! – гримнув Сильвестр.
- «Старший за званням», - передражнив чорношкірий Бартон. – Сам тільки корабельний механік.
Він ніколи не дозволяв собі такої поведінки при Фінґерові. Скоріше за все, їхня дисципліна цементувалася лише старпомовою залізною волею, а тепер, коли його немає, земляни почнуть встановлювати нову ієрархію у зграї…
- Дуже цікаво, - запищала Наталі. – І що ж відповів Морган?
Вона підійшла і стала переді мною. І тут я вперше подумав: когось вона мені нагадує…
Насправді Фінґер сказав: «Прогуляєшся, але тільки після того, як зв’язок із котримось з наших кораблів встановиш!»29 Ну, я теж не пальцем роблений, розумію: Бартонові не дуже хочеться, щоб я це сказав, та і ця не буде у захваті, от і верзу:
- Звелів зв’язком займатись…
- І що у цьому підозрілого? – гмикнув Сильвестр.
- Слово підозріле – хуна! – рапортую я.
Механік зітхнув, цокнув язиком, - от, мовляв, який дурень, - і знову за своє:
- А чи не збирався твій друг щось у таборі зламати або яку шкоду кому заподіяти?
Тепер вже я подивися на нього, як на дурня:
- Я вже вам сказав: він мені не друг! Хоч у нього самого спитайте!
- Відповідати на запитання! – загарчав Сильвестр. – Так чи ні?
- Ніколи про шкоду він зі мною не говорив, - рішуче заявив я. – А чого ви вирішили, що він хоче зробити щось погане?
- Капрале, що ви думаєте з приводу почутого? – звернувся механік до молодшого за званням Бартона.
- Я думаю так, - почав мудрувати капрал. – Цей (то про мене) – дурніший за того. Той був розумний. Вочевидь він вирішив тікати одноосібно, а цього – кинути напризволяще. Він опоїв нас усіх, у тому числі і цього, якимось зіллям, от лише кількість його недорозрахував, а коли вирішив, що ми поснули, вивів з ладу ґенератор і хотів тікати. Він прорахувався лише в одному: старпом мав залізного шлунка, здатного перетравлювати цвяхи, і зілля на нього не подіяло. Морган почув вибух і кинувся на Фукса, той кинув ножа, а наш встиг вистрілити. Обидва поцілили. Іншого пояснення я не бачу.
«Він вважає мене дурнем. От і чудово, хай собі», - вирішив я і знов попросив:
- Дайте мені, будь ласка, попити…
Сильвестр підвівся з каністри, дав рухом голови знак Бартону відійти з ним, і вони почвалали до намету. Одразу ж до них приєдналася Наталі. Когось вона мені таки нагадує, ця Лайер, знов подумав тоді я.
Вони неголосно там про щось сперечались, причому губатий капрал влаштував цілий мімічний театр (приїздив до нас колись такий з Ґраґодама): він вилуплював баньки і корчив страшні мармизи, підкріплюючи виставу енергійними жестами, а механік заперечно крутив головою і стояв на своєму, твердий, як залога Оквілли у минулорічній війні. Я бачив, як намагалася втрутитись до розмови жінка, а ті двоє – бурмило і мухомор – всіляко перешкоджали їй, не пускаючи до своєї терки. «Ці троє найближчим часом визначатимуть усе у таборі», - зметикував тоді я.
Нарешті Сильвестр гукнув Курицина, веснянкуватого кирпаня, який вошкався біля багаття, вірніше, дров, що не хотіли розгорятись, і наказав принести мені води. Сам же механік звів свого мушкета – я побачив, як засвітився на ложі вогник – і попрямував до мене. Бартон постояв, сказав щось роздратовано тьолці, плюнув під ноги і поперся слідом за Сильвестром.
Прийшов Курицин з кухлем води: моїм кухлем, отже, він ходив до куреня. Поставивши посудину на траву, матрос почав розв’язувати мотузку, якою від великого розуму вони мене закрутили, як павук нічного метелика. Сильвестр Корнер і капрал Бартон стали неподалік з рушницями напоготів. Невже вони думали, що я, побитий, із закляклими кінцівками, кинуся на них, як кугуар, ледь мене розплутають? Та я не зміг навіть кухля взяти власноруч, так-сяк сів, і матрос поїв мене з рук, як малюка.
Тільки мені трохи полегшало, Сильвестр сказав:
- Пішли, подивишся, що лишилося від твого друга Фукса!
- Він мені не друг, - гнув своє я.
…Те, що я побачив, не насниться у нічних жахах: на краю галявини лежав обвуглений мрець і стискав арбалет. Навколо відчутно смерділо горілим м’ясом. Фу, і тепер начебто відчуваю його: гіркий задушливий сморід. Тіла Фінґера не було: мабуть, вже зарили самі.
- Краще буде його поховати, - запропонував я Сильвестрові, вказавши пальцем на мерця. – Погода тепла стоїть.
- Ховай, - довгою цівкою цвікнув крізь зуби землянин.
- Дайте мені заступа або хоч ножа; я ж не вепр – носом землю рити, - кажу я йому. Якусь мить він вагався, а потім кинув мені просто під ноги кинджала. Я його одразу пізнав – це був запоясник Кроссбоу. Колись на моїх очах цим клинком Фукс-Кроссбоу вразив дикого вепра просто у серце… Здається, я про це вже згадував. А на лезі, біля самого ефесу, темніла погано витерта кров старпома Фінґера.
Ножем і руками я вирив могилу під віковим каштаном, поховав свого нещасного товариша разом із арбалетом (як же він буде без нього у Нижньому світі?) і на стовбурі дерева вирізьбив: «Тут похований Фукс на прізвисько Кроссбоу, єгер баронства Покко». Думаю, він це заслужив.
Іван Курицин длубався у носі, тупо слідкуючи за моєю роботою, а Сильвестр підійшов до дерева, з цікавістю глянув на літери і спитав:
- Що ти там нашкрябав?
- Написав, хто похований.
Механік знизав плечима:
- Для кого? Хто тут читатиме?
- Може, ніхто і не прочитає, - погодився я. – Порядок такий…
А сам подумки додав: «Тобі, недоумку, і не зрозуміти! Для Кроссбоу я написав, для пам’яті про нього» Сховав я запоясника, вклонився могилі і повернувся до своїх вертухаїв, що тримали мене весь цей час під трьома стволами. Безперечно, найнебезпечнішим для мене був чорношкірий Бартон; від самого початку він ставився до нас злостиво, я б сказав – паскудно.
- Зараз підеш по воду, - вирішив мою долю механік, - а потім готуватимеш з Наталі обід.
- Мені самому чотири каністри не дотягти – зауважив я. – Тим більше, у такому стані.
- Ходитимеш двічі, - холодно кинув чужинець. – Хоч чотири рази ходи, мені що? І от що ще: відтепер жодних трав і корінців у їжу не кидати!
- Як скажеш, - погодився я. Все одно: вдруге їх на цю вудку не впіймати. – А самому мені можна їх їсти?
- Їж, - байдуже зронив Сильвестр.
До джерельця мене конвоював Курицин. Я притяг усі чотири каністри, але наповнювати їх не поспішав: спочатку вимив як слід руки, вмився і напився досхочу. Ще з юності знаю, з баталій вулиця на вулицю: якщо тобі якісно натовкли довбешку, краще поменше ворушитись і якомога більше пити. Потім неквапливо став заповнювати каністри і раптом почув:
- Жвавіше ворушимось!
Озираюся, а це кирпань вирішив мене підігнати.
- Жвавіше – аби воду скаламутити у криниці? А ти її питимеш – каламутну?
Ач, припарок довбонутий, і воно туди ж, припудрене! Шугати мене надумало. Чекай, буде тобі, як Фінґеру!
- От скажу Бартону, що ти його хотів водичкою з мулом пригостити, - лякаю веснянкуватого. А у нього з капралом – давні контри, видно, з Вогняного Птаха ще.
А сам черпаю потроху студену вологу, у каністри заливаю. Якщо по казанкові настукали, різких рухів краще не робити…
Два рази ходити не прийшлося: Сильвестр скерував до нас Фріца Бауха саме тоді, коли я закінчував наливати четверту каністру. Опецькуватий Фріц, не сказавши і слова, підхопив дві повні ємності і, перевалюючись з ноги на ногу, задріботів у бік табору.
Мені аж цікаво зробилося: це Сильвестр мене пожалів чи надав допомогу з міркувань доцільного використання робочої сили? Щось я не бачив, як вони когось, крім себе, жаліють… А сам беру дві каністри, піднімаю, та як зойкну! Поставив їх на землю і хапаюся обома руками за лівій бік:
- Усі ребра відбили! Несила мені підняти дві каністри! Стріляй мене краще тут! За що тільки таки муки приймаю?
Мій конвоїр почухав потилицю:
- Одну донесеш?
- Одну спробую, - стогну у відповідь.
- Бери, яку хочеш, і пішли, - вирішив Іван.
Взяв я найближчу і пошкутильгав у бік табору. Озирнувся – він другу несе. Мені і справді було боляче, але не так, щоб я вже дві каністри не підняв. Я, звісно, бовдур, небесами не літав, але три чверті моєї роботи виконали небесні розумники!
Приніс я воду у табір і сів біля вогнища з Наталі дике потато чистити. Неподалік Сильвестр та Бартон з рештками ґенератора розбираються.
Сиджу, шкуринку тоненько зрізаю, на Наталі зиркаю: кого ж вона мені нагадує? Тут і вона на мене глянула – я і оторопів: та вона – викапана Аспергілла Моулді. Я її, Аспергіллу, як оце вас, з п’яти кроків бачив. Понесло мене торік у кнайпу «Пупі-дом». Я ж таки шляхтич, можу хоч інколи відвідувати модні трактири? Я вже, здається, казав, що «Пупі-дом» - місце понтове, богемне. Заходжу, а там двоє молодих письменників – Суплікатор і Аспергілла – нові твори читачам представляють. Так до Суплікатора – черга: книжки купляють, автографи просять, дівки молоді у вічі волого зазирають, доторкнутись до нього їм – щастя. А вже поговорити – злет на хмари. А Аспергілла одну чи дві книжки продала. Може, тому вона така зла? Чи хлопця в неї постійного немає?
Так і чистив я з Аспергіллою, чи то, пак, з Наталі, дике потато, нарите ще вчора з Кроссбоу, і розмірковував: з різних планет жінки, з різних рас, а які схожі і зовні, і характером. Може, зовнішність визначає характер, чи характер відбивається на зовнішності? А коренеплоди – бульк та бульк у казанок: на три моїх почищених – один її. Тепер і вона на мене оченятами пострілює; може, і я їй когось нагадую, чи мої погляди якось по-своєму витлумачила? Жінок, хоч наших, хоч прибульських, зрозуміти важко…
Аж чую: Сильвестр – Бартону:
- Електрична частина піддається ремонту. Можна зробити на ручній тязі. Години дві покрутиш – рушницю на пару пострілів зарядиш, а твою тарілку – не потягне, хоч ми його усі по черзі цілодобово крутитимемо.
Бляха-муха, та це ж він ґенератор оживляє! Видно, недарма Сильвестр на небесному кораблі хліб свій жував! А Бартон:
- Тоді нема чого тут сидіти, треба виходити на тверду землю і…
Що «і», він і сам, здається, не знав. А я подумав: «Невже Кроссбоу загинув ні за цапову душу? Оце вже дзуськи! Я буду не я, якщо не довершу того, що ми з ним розпочали!»
Сильвестр повільно так:
- Дійсно, нема чого тут сидіти…

Розділ 8. Дев’ять мінус три.

Наплічника мені повернули, а от рушницю клятий Бартон закинув у трясовину. Тільки хлюпнуло… У наплічнику, звісно, усе перерили, але нічого не взяли. І сало, і навіть чемергес залишили. І пундики розгортали, але їсти не наважилися. Шкарпетки запасні, коцик – усе збереглося. Рушнички шкода. Нівроку, у мене вдома – ще дві, не рахуючи старої батькової. Головне – ніж у мене є, від Кроссбоу залишився. А мій у землян так і звик, сподобався, чи що? Вони зібралися швидко, та ноші виявилося чимало: намет, чотири каністри з водою, пошкоджений ґенератор, ящик з інструментом, ще якісь лахи. І у кожного з них ще й рушниця на додачу. Два казани – теж тягар.
Вони хотіли навантажити й мене своїм крамом, але я сказав, що слабий ще, що у Драгві битих шляхів не буває: я йтиму першим, отже, повинний мати вільні руки. Я взяв свою лату, з якою і прийшов, Фуксову віддав Сильвестрові, вирізав з фікуса ще дві – важкі і незграбні. Гіршу всучив Аспергіллі – подумки я так називав тепер Наталі, другу – Бартону.
Я навмисно не попередив їх, що ставати удвох на одну купину небезпечно, якою б надійною вона не здавалася. Вирушати сказав завтра на світанку – ночувати у Драгві ніде, треба вийти у більш прийнятні місця протягом світлового дня.
Я чудово відпочив у своєму курені: наплічника під голову підклав (мені що, звикати?) і виспався, як удома. Халабуду ж мою із собою не брати. А вони, уклавши вже намет до яскравого лантуха з якимись рунами, мали ночувати просто неба. Чи спали і як – мене і тоді не обходило, а тепер і поготів не хвилює.
А зранку, тільки засіріло, я виліз із своєї повітки, глянув, як солодко сплять інородці, крім чергового чорнявого Надя, і попрямував до вбиральні, - вибачаюся на слові, - попісяти. Не пам’ятаю, чи розповідав уже: поки ми з Кроссбоу не з’явилися на острові, ці небесні розумники паскудили по усіх кущах. Ми вирили вигрібну яму, перекинули через неї дві грубі дошки і загородили її з усіх боків тином. Ще й хвіртку таку-сяку прифіґачили.
Виходжу з відхідку – Баух стоїть.
- Що, приперло? – підморгую.
- Ні, тебе караулю, - тупо рапортує він.
- Думаєш – я там щезну? – показую на нужник.
 
Наші Друзі: Новини Львова