Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: неділя, 05 липня 2020 року
Тексти > Тематики > Фантастика

Саги терри

Переглядів: 27252
Додано: 16.06.2008 Додав: Mercenary  текстів: 5
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 2
Джерело: Часопис
- А Тхір – болотник втирав мені по секрету, що бачив на власні очі, як там опустився небесний Вогняний Птах. Я не повірив: усім відомо, що люди Неба знищили себе, а він рогом уперся: бачив і край! Пішли, каже, сам подивишся. Фіґня яка: нема мені більше чого робити, як оце трясовиною швендяти? «Я принесу тобі докази!»- заявив Тхір. А на другий день повіявся у Драгву і досі не повернувся.
- Давно це було? – поцікавився я.
- Сьогодні понеділок, а він приходив у середу чи четвер… Днів десять тому, - порахував на пальцях Кроссбоу. – А позавчора я і сам пішов на край Драгви. У болото не ліз, а подивитись – подивився. Там дійсно якісь спалахи і заграви.
- Ну і чого ти до мене прийшов? Моя справа дичину берегти. Прибульці – не моя парафія. Хай, - кажу, - цим займається капітан Футе.
- Та і я спочатку так подумав, - чухає потилицю мій гість. –Але справа ця мутна: а раптом там якийсь лох галімий болотний газ запалив? І від того вночі світло. Таке вже бувало. Вигорить – сам згасне. Не можу ж я із самими чутками до коменданта пхатися.
- А від мене чого ти хочеш?
- Пішли перевіримо, - пропонує він.
- Ну, ти і залупив: здрастуй, дупа – новий рік! – заперечив я. Нема мені чого робити – різний смур перевіряти!
- А що робить на болоті десять днів Тхір, перевірити не хочеш? – закинув мій колишній колега.
- Ти допив каву? – питаю.
Здивувався він:
- Допив.
- Тоді погуляй, - наказую, - з годинку, мені подумати треба. Той - за двері, а я став прикидати хрін до носа. Сезон полювання на черепаху відкрито? Ні. Інформація про те, що відомий браконьєр Тхір пішов у Драгву, є? Є! Треба перевірити, чим він там займається? Що я втрачаю? А одночасно, попутно, як каже мій ординарець, можна перевірити, що там за мулька із загравами. А щоб Фукс Кроссбоу не надумав, боронь Небо, здійснити свою недавню погрозу, візьмемо із собою кілька єгерів з тих, хто мух не їсть!
Про всяк випадок записав я покази Кроссбоу до Тхоревої справи, наказ про рейд видав (сподобалася мені ця справа – накази видавати) і почав готуватись. Візьму, думаю, легкий шкіряний нагрудник, коротку рушницю і кайванський кинджал, наберу хліба, сала дикого вепра, прихоплю фляжку справжнього чемергесу.17 Віньяк – це у місті душу радувати, а у лісі потрібний чемергес. Він і міцніший, і рану ним обробити можна, і вогонь розпалити. Тільки я замислився про корисні якості самограю18, влітає знов цей Кроссбоу з воланням:
- Ну? Ну?
- Хер гну! – обірвав я таке хамство. – Збирайся, на світанку вирушаємо.

Розділ 4. Хто ви такі?

Торованих троп у Драгві не буває, тому я пішов першим, за собою поставив Кроссбоу, а трьома ґвардійцями замкнув ланцюжок. Усі вони тогоріч переходили трясовину з військами, отже, цього разу їм мало бути легше. Звісно, за інших обставин я призначив би замикаючим Кроссбоу, досвідченого і сильного. Але він, зі своїм арбалетом, особливої довіри після нашої сварки не викликав, і залишити його у всіх за спиною я не наважився.
Ге! Я, здається, не сказав: він прийшов у такому ж нагруднику, як і я; на чересі – кинджал, сидор за спиною такий само… Тільки замість рушниці – арбалет.
Я видав кожному по легкій бамбуковій латі (Кроссбоу, звісно, був зі своєю) і ми рушили.
Кажу ж вам: битих шляхів у Драгві не буває. Вона мінлива, нетривка і підступна. Там, де ще вчора ти йшов, ступаючи твердо і впевнено, де купини пружне тримали тебе, сьогодні можеш легко знайти свою погибель. А я з минулого року не був у низині. Нащо, бабки ж баронові були…
Очі звично обирали шлях, руки вміло поралися з латою, тіло впевнено тримало рівновагу, ступні ставали саме туди, куди треба, та якесь паскудне передчуття не полишало мене. Чи то я трохи відвик, чи то Драгва якось змінилася… Навіть промайнула зрадлива думка: треба було Кроссбоу першим поставити. Хай би і шукав дорогу, якщо так кортіло… Я відразу ж завстидався такої легкодухості, навіть озирнувся, гейби хтось міг почути…А той ступає собі з купини на купину, за кроком крок, піт тече по щоках і шиї, сорочка під пахвами потемніла, а йому – тьху! – він тут, як у себе вдома. Ми з ним довго таки були на один копил. Може, варто було його на службу покликати…
На болоті паскудна штука - гнус. Причому не комарі, як чомусь вважають городяни. Комар, якщо ти його не прибив, нап’ється крові і полетить собі. А от клята мошва лізе в очі, вуха, ніс, заповзає – як щільно не застібай – під комір і рукава, і там, під одягом, гризе і гризе! Недарма кажуть: мошва єб…19 Ну, дошкуляє, дістає одним словом. Хоч би вітерець дмухнув – і то якесь полегшення. Гнус цього літа особливо хижий.
Я весь час озирався і стримував ходу: Кроссбоу не відставав, а от хлопці… Якби не лати, мабуть, повтопали б усі. Як ми тоді пройшли, навантажені, як муфлони, зброєю, порохом, кулями, у сталевих обладунках, з однією латою на двох – загадка.20
Коли, нарешті, показався Острів слимаків, я зупинив загін і довго придивлявся і вслухався. Дерева там стояли нерухомо, а тиша була така, що від неї, здавалося, тоненько запищало у вухах. Глянув на Болта: а ти що думаєш?
- Здається, тихо, - сказав той. – Он і птахи на деревами не кружляють. – Отже, їх ніхто не лякає.
Я і сам помітив відсутність птахів і зробив подібний висновок.
- Тоді – вперед! – вирішив я.
- Нумо! – погодився Кроссбоу.
Якби ми знали, що на острові вже кілька днів жодного птаха немає…
Я рушив, а холодок поповз уздовж хребта на поперек і аж, здавалося, на самий куприк. Груди давили неясні мерзенні передчуття, раптом приходили слова старовинної молитви про спасіння: «Збережіть мене, Небеса…», вивчені ще у дитинстві. Я не думав, чи має вона силу, ця молитва (всі ж знають, як поширилася світом за останній час Майванська єресь, яку святоші у храмах звуть мольфаріанством21), а просто хотів скоріше ступити на тверду землю. Мимохіть я прискорив ходу, Кроссбоу – за мною.
Тільки ми двоє вийшли на берег, з кущів показався молодий парубок з якимось чудернацьким мушкетом напоготів. Моя рушниця висіла за спиною, а арбалет Кроссбоу взагалі не був заряджений. Як один, ми з ним гайнули убік і сховалися за великою кам’яною брилою. Я потягнув через голову рушницю, а Кроссбоу судомно закрутив ручку натяжного механізму своєї зброї.
З шипінням і потріскуванням зовсім з іншої точки берега, не від того пацана, до моїх єгерів метнулася яскрава блискавка, за нею – друга, третя, четверта. Люди спалахували на мить і розсипалися на порох, а сліпучий вогняний струмінь плескав знов і знов, туди, де вони щойно були, де пройшли хвилину тому; ці молоньї падали і палили усе, що могло горіти, а вода від них миттєво закипала і випаровувалась. Ми зачаровано дивилися на задимлену Драгву. Нарешті обстріл трясовини припинився: з-за каменю, з іншого від юнака боку, вийшов чоловік, немолодий і кремезний, з таким само мушкетом, і взяв нас на мушку. Що нам було робити? Дію їхньої зброї ми вже побачили і – звели руки вгору. Літній голосно крикнув – ми почули звуки неспішної ходи молодого. Нас роззброїли і повели вглиб острова.
…На галявині стояв чималенький яскравий намет, біля нього – невеличкий штабель якихось ящиків та кілька великих металевих діжок. Кроків за тридцять від намету жевріло багаття, над ним висів казан. Якась дівка з сірими водянистими очима, зиркаючи у наш бік, підкладала у вогонь хмиз. Високий жилавий чолов’яга невміло кремсав тільки-но зрубаний фікус, тюкаючи сокирою по гілках. Ще один, з товстими губами і приплюснутим носом, чорношкірий, як атріанець, сидів біля розкритої валізи, від якої тягнулася жила до чималої перекинутої металевої парасолі, що цілили держаком просто в небо. Віко валізи зсередини являло собою щось на кшталт дзеркала, «атріанець» дивився у нього, тицяв пальцями у клавіші, розташовані на нижній частині валізи, - точнісінько такі, як на руттійській ґармоні, тільки квадратні, - цикав язиком і сумно хитав головою.
Усього їх було з десяток (одна жінка, а те все чоловіки), вдягнених у дивний однаковий одяг: штани і сорочка – одне ціле, зветься, як я потім з’ясував, - комбез.
Здоровань, що полонив нас і замочив моїх хлопців, був, безперечно, головним: він віддав наказ легіню, той повернувся і пішов вихлястою ходою геть. Я встиг його роздивитись: у вусі, брові і носі у нього, як у мешканця Південних Морів, виблискували срібні сережки. Кремезний попитав коротко чорношкірого, той знову цокнув язиком і заперечно покрутив головою.
Головний недбало відкинув у бік намету нашу зброю, я прослідкував поглядом: там вже валялася старенька рушниця Тхора. Отже, він був тут. А у таборі його не видно. Весело, базару нема! Дівка, що поралася біля ватри, роздмухала нарешті вогонь, здоровань гукнув її, вона підвелася, обтрусила коліна і опрямувала до головного. Цей амбал весь час тримав нас під прицілом, і це зовсім не кліматило нам. Він розпорядився, та сходила до намету, принесла невеличку, з табакерку завбільшки, сріблясту коробочку; у верхньому кутку цієї штуки світився маленький червоний вогник. Командир покрутив її в руці, та гадюка, - я так кажу, бо ми невдовзі переконалися, що це за людина, - щось підказала, він налаштував свою цяцьку, сказав у неї кілька слів – вогник поблимав, і з коробочки пролунало небесною мовою:
- Хто ви такі?
- Ти ще і досі сумніваєшся, що Тхір-болотник мав рацію? – уперше, як ми вийшли з Драгви, подав голос Кроссбоу.
- Повторюю своє запитання, - звернувся до нас через табакерку гевал. – Хто ви такі?
Я небесну знаю з дитинства:
- А ви хто такі?
Коробка помигтіла вогником і видала незнайомі слова. Кремезний втупився мені просто в очі, я не мигаючи, як кобра - у його темні зіниці, і раптом допетрав: цяцька не відреаґувала на ядранську!
- Або ви будете відповідати, або… - мій співбесідник провів великим пальцем руки, що тримала дивну машинку, у себе під горлом.
- Це буде дуже розумно, - просто у вічі йому посміхнувся я . – Одного провідника ви вже, судячи з усього, вбили. А ти ще й тропу роздовбав. Ви пришиєте нас і скнітимете на цьому острові віки вічні?
- Ще хтось прийде, - рикнув амбал.
- Оце навряд, - утрутився до розмови Кроссбоу. – Драгву знали, як свою кишеню, тільки троє. Один вже тут був, двоє – перед вами. Якщо ще й ми не повернемось, сюди довіку ніхто не полізе.
- Достатньо, щоб з двох залишився один, - заявив кремезний.
- Клин, падло, між нами вбиває, - сказав Кроссбоу ядранською.
Амбалова табакерка знов промовчала.
- Розмовляйте загальнозрозумілою мовою, - наказав чужинець.
- Я кажу, з Драгви він, - кивнув на мене товариш по нещастю, - виведе вірніше, бо знає її ліпше, ніж я, а от з хащів на материку – навряд чи, бо в лісі я – дока.
- Угу, - гмикнув головний зайда. – То ми відхилилися. Хто ви такі?
- Я – єгермейстер баронства Покко Баррі Арчо, а це – пан Фукс, провідник на державній службі, - кажу і помічаю, як кинув на мене швидкого косяка Кроссбоу. – Острів знаходиться на території баронства, тому проникнення на нього є незаконним, а вбивство трьох єгерів – злочином, що карається стратою. Як представник влади я вимагаю відповіді: ви хто, звідки і як тут опинилися?
- Ну, якщо вимагаєш – кепкує, бачу, здоровань. – Ми – люди, опинились тут випадково, а прийшли, - глянув він вгору, - з… тобі важко буде зрозуміти.
- Чому ж важко? З неба?
- Можна сказати і так, - погодився інородець.
- Не ви перші приходите сюди з неба. У вас там, кажуть, була нищівна війна? – закидаю я йому в свою чергу.
Треба було бачити його баньки – з фатійські коїни, коли він почув мої слова.
- Мене цікавить інше, - додаю. – Де Вогняний Птах, на якому ви прилетіли?
- Вогняний птах? А, шлюпка… Наш птах , - тягне, вочевидь розмірковує, чи говорити правду, - впав у болото біля самого острова. Поки його не затягло у трясовину, ми встигли винести зброю і деякі речі. Вам прийдеться терпіти нас, поки за нами не прилетять… З неба.
- Нащадки тих, хто прийшли звідти дві тисячі років тому, вже і чекати давно перестали, коли за ними прилетять, - жорстко кажу я. – До того ж, нам достеменно відомо, що вашої планети не існує: ви самі знищили її своєю зброєю!
Такого знаття він від мене не чекав – мовчав, як пеньок, але підхопився чорношкірий, що чаклував над дивною валізою:
- Ти що, хочеш сказати, що ми лишилися одні, що і у Всесвіті немає більше жодного корабля?
- Ваш був останнім, - кажу навмання.
- Та я тебе… - з кулаками пішов він на мене.
Головний закричав на нього їхньою мовою, а коробка безпристрасно переклала:
- Капрале Бартоне, займіть своє місце!
Капрал схаменувся і слухняно почимчикував до валізи, небесний амбал замислився, а я і собі подумав: здається, прангівські оповідки про небо і Мольфарів22 виявилися правдою…

Розділ 5. Треба запохабити компот.

Шкода, що я не мав у юності можливості по-справжньому вчитись. Мабуть, у мене хороші здібності. За місяць я вже міг говорити з прибульцями їхньою мовою на побутові теми (коробочка – чудовий посібник), а Кроссбоу ледь вивчив з півсотні слів. Мова ця чимось нагадує небесну, а слова «мама», «брат», «сестра», «п’ять» та деякі інші звучать взагалі майже так само. Я потроху в’їжджав у їхній побут, довідувався про призначення багатьох предметів. До речі, взнав, чому не літали над Островом Слимаків птахи. Земляни (так називали себе ті люди), витягаючи з Вогняного Птаха свої пристрої та зброю, не встигли повиносити харчі. Вони перебили і поїли всю живність на острові пострілами зменшеної сили. Тю, як можна їсти дрохву або й ворону? Вже на другий день ми з Кроссбоу під наглядом того Бартона сходили на болото, а ввечері у таборі був чудовий зміїний супчик і печеня з черепахи. Ми знайшли на острові горіхи, дике потато, лісовий часник, їстівні корінці, печериці, гливи і глід. Не доганяю: літають у небі, мають рушниці з блискавками і їдять ворон при такій рясноті!
Вони одразу припахали нас по-чорному. Ми рубали дрова, готували їжу, прибирали у таборі, ходили по провіант. І усе – під наглядом когось з прибульців, завжди – під дулом їхнього жахливого мушкету. Навіть по воду до єдиного на острові маленького джерельця нас водили під охороною. Конвоїр, зазвичай це був Сильвестр Корнер, той довгий худий мужик, що у перший день рубав фікус, стояв осторонь і терпляче спостерігав, як ми кухлем наповнювали чотири здоровенних блискучих квадратних фляги, що їх прибульці називали каністрами. Потім він ішов ззаду, насвистуючи, а ми перли важкі каністри у табір. Жодного разу він не набрав навіть маленької пляшечки! Ці люди взагалі не любили простої роботи, та і , якщо без бе, у них для неї руки матом стоять! Сильвестр колись спробував з нами потато чистити – шкуринку зрізати тонко не може! Наталі Лайер, єдина серед них тьолка, підійшла і каже: «Ач, як добре у тебе виходить, більше зрізаєш, ніж лишається!» Той сухоребрий огризнувся: «Сама спробуй!» А ця кобила фагос йому: а ти для чого та ці бовдури?
Бовдури – це ми з Кроссбоу, виходить. Кинув Сильвестр ніж на землю, підхопився, бачу – ледь стримується, щоб не задурачити їй по мармизі, а та лярва стоїть і випендрюється: їй що, вона з головним спить!
Сильвестр у безсилій люті: «Пішла ти!», але забрався , звісно, сам. Бо ще хвилина – він би її влупив і мав би заморочку із самим Фінґером. Це поганяло у нього було таке, ну, прізвисько. Звали його так, щоправда, поза очі, в лице – боялися. А справжнє його ім’я – Боб Морган. Вже потім з їхніх балачок я зрозумів, що на Вогняному Птахові він був старшим офіцером; те, що впало і втопилося у Драгві – лише рятувальна шлюпка, а небесне судно загинуло в бою з ворожим Вогняним Птахом, розбабахавши наостанок і його.
Це збагнути неможливо: вже і планета їхня стерта на порох з усіма мешканцями, і небесні ескадри знищені, а два останніх корабля рискають у безкінечному небі, розшукуючи один одного, щоб з усією люттю замочити!
Фінґер казав, що бачив вже з борту шлюпки два величезних вибухи, а на сигнали ніхто не обізвався. Отже, врятувалися лише ті, що гепнулися у Драгву. Попри це капрал Бартон вперто, як останній протухлий дупель, націлював свою парасолю на різні ділянки неба, клацав клавішами і цокав язиком, побиваючись, що ніхто не відповідає.
Я швидко догнав, що серцем табору землян була одна машинка, чи прилад – не знаю, як визначити: ґенератор. Сильвестр наливав у нього якусь рідину з тих залізних діжок, а від генератора через тонкі жили живились і Бартонові парасолька з валізою, і освітлення. А ще від нього від нього заряджалися їхні страшні рушниці. З усім їхнім збіжжям перейти Драгву – годі й думати, а вони, як я зрозумів, усе ще сподівалися, що їх у небі почують і хтось відгукнеться.
Невеличкий острів та болото навколо нього ще могли якийсь час прогодувати таку шоблу: їх дев’ятеро та нас двоє. Та все одно, колись ми мали з нього чухнути - не помирати ж голодною смертю! Тому Бартон не відходив від своєї валізи, а Фінґер відтягував перехід на материк. Якось я обережненько попитав Сильвестра, чому у нього таке прізвисько. Той посміхнувся і сказав:
- Бачив, він середній палець показує? Через те і прозвали!
На той час я вже знав, що по-їхньому «фінґер» - палець23, і що жест цей означає похабну відмову.
Сильвестр виявився серед них єдиним більш-менш нормальним. Якщо не рахувати Фінґера. Усі інші якщо не кінчені, то перепрошую, падли батистові. Сильвестр порався біля свого ґенератора і слухав його тихе мірне торохкотіння, як найкращу музику.
Крім Фінґера, Бартона і Сильвестра всі інші були на їхньому птахові досить невпливовими, а деякі – нікчемними людьми, можна сказати – шістками. Наталі, наприклад, була сту… стью…24 Слово забув, хай йому грець! Вона наїдки офіцерам у кают-кампанії подавала. Ну, і трахалася з половиною з них. Мені здалося, що вона взагалі полюбляла це діло. Якби не Фінґер, вона і на острові багатьох би пригріла. Та при ньому не сміла – боялася.
Фріц Баух, Лайош Надь, Дієго Лопес та Іван Курицин – прості матроси, завдяки чому і залишились живими. Коли противник почав стріляти по бойових рубках, вони були на нижніх палубах, де обслуговували якісь машини. Уявляю, на що були здатні їхні гармати, якщо рушниця таке коїть! І коли було віддано наказ залишити судно, в бойових рубках просто не було кому рятуватись!
Розцяцькований сережками Іліас Баблґамскі – окрема розмова. Ким він був на кораблі, я так і не второпав.
І от ця уся кодла тусувалася у таборі, байдикуючи, а ми з Кроссбоу пахали, як навіжені. «Лісовий стрілець» удень нічого не говорив, тільки люто зиркав навколо. Мені і самому не надто подобався такий розклад. Та зброя наша була схована у наметі, наближатись до якого нам було суворо заборонено. Кинджала, одного з двох, нам таки залишили для роботи і там такого різного, але погодьтеся: варіантів немає, якщо з одним пером смикнутися проти дев’яти таких стволів. Якби то зійтися на ножах, ми з Кроссбоу їх усіх порішили би, як поросят, хіба що з Фінґером прийшлось би повозитися… А так? Дістатися до своєї зброї не було жодної можливості: вдень до намету не наблизитись, а вночі у ньому спали земляни, ще й вартового на ніч виставляли.
Ми ж ночували у курені неподалік і хоч вночі могли спокійно поговорити, звісно, ядранською. Їхня машинка нашої мови таки не розуміла. Фукс вигадав дуже цікаве пояснення цього факту:
- Пам’ятаєш писанину Тала Правдивого25, що її проходили ще у школі? – запитав він одного разу. – Ну, про короля Гасхурна, який замінив у соборах справжні кристали підробленими26? А після того з’явилися небесні і завоювали три чверті планети? Так от: завойовники принесли із собою нові робочі кристали, а на ядранських землях лишилися фальшиві. Через них мову не вивчиш, а через справжні – будь ласка, ще й хитру машинку навчити можна!
А наступної ночі він запропонував:
- Нумо тікати! Дуже просто: розберемо тихенько задню стінку цієї халабуди, виліземо і – гей! Хай лишаються на цьому острові до скону! Або виходять з нього на погибель собі Драгвою.
- Приваблива ідея, - погодився я. Лише одне застереження. Вийти звідси після того, як той телепень розбив тропу, можна тільки в бік Руттії. Якщо можемо ми, залишається шанс, хай мізерний, що зможуть і вони. А тепер прикинь: Фінґер і його кодла таки вийдуть з Драгви, причому – саме у Руттії, бо більше ніде, і запропонують тамтешній владі свої послуги за платню та привілеї. Проти кого відразу ж скерує імператор Борвальд вогонь їхніх рушниць? Проти Ядрану.
- Що ж нам робити? – розгубився Кроссбоу.
- Уяви, що у тебе є твій арбалет, але немає до нього жодної стріли. Нема і ніде взяти. І матеріалу, з якого їх можна зробити, не існує… Або: моя рушниця у мене, та пороху і куль – катма. Є користь від зброї, яку неможливо зарядити?
- Ґенератор! – здогадався Кроссбоу.
- Ну, - підтвердив я. – От якби його вивести з ладу, або й у Драгві втопити, тоді можна з чистою душею звідси піти. Бо стріливо у мушкетах врешті-решт закінчиться, а зарядити їх по новій буде неможливо.
Кроссбоу довго мовчав, сопучи у темному череві куреня, але, хай і темно було, - хоч в око стрель, - я відчував: він не спить. Які думки тусувалися у його довбешці, я і припустити не можу. Він завжди був хитрим та винахідливим. Потім мій «співкамерник» з хвилину вовтузився, сів, почав кресати, закурив… Фухнувши кілька разів димом, та так рясно, мов вулкан, що я аж подумав, що легені у нього, як у бігового муфлона, Кроссбоу сказав:
- Єгермейстере, ти правий. За короля Гасхурна небесних було багато, а цих – жменька. У тих, мабуть, усякого спорядження неміряно було, у наших – один ґенератор, вони до нього прив’язані, як собаки до шворки. Отже, вони не зможуть утримувати великої території, тож, нема понту її завойовувати. Тут запропонувати свої послуги за грубе бабло – аж напрошується. І прикинь: жодної конкуренції: крім них, ніхто не має такої зброї, ба й більше – ніколи не матиме! Ніхто, крім них, не знає, як нею користуватися! Треба запохабити компот Сильвестрові з його бісовою тріскачкою та й рвати кігті.
Вранці, коли ми під наглядом товстуна Фріца Бауха ( більшого придурка у житті не бачив) ми пішли по гриби, зелень та їстівні корінці, я зауважив, що знаю не усі трави, наскубані Кроссбоу.
А потім, біля джерельця, я побачив його гейби уперше: немолодого, сивого, з промінцями зморшок біля очей; помітив короткі сильні пальці, стримані точні рухи… І знов подумав: «Хай я не завжди здогадуюсь, що за думки гуляють у його казанкові, якщо вдасться вистрибнути з цієї халепи, запрошу його до себе на службу».

Розділ 6. Я вирішив ще трошки пожити.

Протягом дня Кроссбоу висушив свої трави, а ввечері у таборі був запашний духмяний чай. Їсти разом із прибульцями нам не дозволялося: думали, мабуть, що ми рилом не вийшли. Але куштувати усі страви перед своєю трапезою примушували завжди, і Фінґер слідкував за цим особисто. Їли ми біля своєї халабуди; того дня на вечерю – грибну зупу. І, звісно, чай. Кроссбоу показово вицмулив цілого кухля прилюдно, а коли і я зібрався почаювати, витяг з кишені здоровенну жменю дикого глоду і простяг мені:
- Оце тобі підсолодити.
- Нащо, - відмовився я. – Не хочу.
- Наравиця – не наравиця, їж, моя красавиця!27 – заявив Фукс – Кроссбоу. Я ще здивувався: з якого дива він суржиком базарить? А той підморгує. Згадав я його травки і втоптав усі ягоди: матінка його знахаркою була, чогось, думаю, навчила… Залізли ми у свій курінь, земляни у наметі полягали, вартового виставивши, а Фінґер потяг ту шмару до ліска: «Треба порадитися».
Зазвичай вони «радилися» принаймні годину, а у таборі злостиво-заздрісно говорили: «Пішли радуватись».
- За годину почне діяти відвар, - зашепотів мій земляк. – У наметі і не помітять, як позасинають, і з півгодинки спатимуть дуже солодко, ті двоє «порадуються», якщо встигнуть, і теж відрубляться. Й охоронник зомліє. Ми витягнемо з намету свою зброю, втопимо ґенератора і гайнемо звідси.
- Уночі – через Драгву? – здивувався я.
-А що? Наші лати он біля намету валяються. Нам тільки з прямої видимості вийти. А там – світанку дочекаємось і по світлому похиляємо. Навіть якщо вони зранку влаштують погоню – ні за що не доженуть!
Красиво у нього виходило!
- Так і ми ж поснемо, - засумнівався я.
- Це ще з якого дива? – давить либу мій новий кореш.
- Ну, і ми ж чай пили…
- А для чого я тобі глід давав? До речі, ти його з’їв?
- Ну.
- От нічого тобі і не буде… А ми поки подивимось, що там у світі, - потихеньку поліз він на карачках з нашої хижі. Я не встиг його спитати: чого це він такий добрий: сонне зілля назбирав. Потруїти б їх, та і край! Вони з моїми хлопцями не церемонилися! Я теж обережненько визирнув: вартовий одиноко стовбичив під єдиним на весь стан ліхтарем і щодуху тер очі. Кроссбоу я не помітив: прослизнув вужем кудись і зачаївся. Бачу – мені висуватися сенсу нема, поки наша мастирка не почалась, тим більше, що Кроссбоу прихопив єдиного нашого ножа… Ліг – одна голова назовні і слідкую за розкл?дом. Драб тим часом, - того вечора вартував вайлуватий Фріц Баух, - сперся на ліхтарний стовп, потім сів на землю. Бачу – куняє.
А тут – слабенький шерех поряд. Повертаюсь – Кроссбоу повзе, арбалет у руці.
 
Наші Друзі: Новини Львова