Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: понеділок, 26 жовтня 2020 року
Тексти > Тематики > Фантастика

Саги терри

Переглядів: 28429
Додано: 16.06.2008 Додав: Mercenary  текстів: 5
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 2
Джерело: Часопис
- Так от, взяв я ґвардійців, і до нього: «Веди через трясовину!» А він: «Я дороги не відаю!» «Добре, - кажу, - несіть факели!» Зблід Кроссбоу: «Нащо факели?» «Там Ипл і Оквілла горять, - пояснюю, - а ти дороги у Драгві не знаєш. Запалю твоє кубло – живо згадаєш!» Тут він тебе і здав. Нащо, мовляв, я поведу собі і вам на згубу, якщо он Баррі хвалився, що водив до Руттії контрабандистів через низину. Може, і військо проведе. А мене хоч разом із хатою спаліть – я дійсно далі острова Слимаків дороги не знаю! Кинули ми його та й пішли до тебе.
-А ти, я бачу, жартів не любиш, наміснику Ієту. Наливай!
Усе хороше колись закінчується. Це я про віньяк у моїй фляжці. Ми нашвидкуруч поприбирали недоїдки і вийшли контори.
- Ще б кави випити, і вечір можна вважати вдалим, - розмріявся мій гість.
- Тут поряд «Восьма нитка», - запропонував я. – Місце непонтове, зате кава і віньяк терпимі.
- А чому «восьма»? Є ще сьома і дев’ята? – виявився не в курсі мій новий приятель.
- У принципі бути не може. Хіба що шістнадцята можлива, але такої кнайпи немає.8
«Восьма нитка» давно уже не бар і не кнайпа, а зачухана забігайлівка. Молодь не любить її, вважаючи неприкольною і неґламурною, а скандальний юний журналіст Ульф Янно взагалі оприлюднив статтю, у якій доводив, що у «Нитку» ходять мало не одні придурки, після чого пофарбував волосся у зелений колір і прийшов на книжкову виставку у Боярській Раді, зробивши зачіску «гребінь скальпа»9.
Звідки їм, молодим, знати, що двадцять років тому один з правителів оголосив у баронстві боротьбу з пиятикою і здійснював її шляхом вирубування виноградників і послідовного закриття у містах і селах генделиків і наливайок… У центрі нашого міста утрималась тоді тільки «Восьма нитка», і ми заходили туди випити кави з віньяком, молоді і красиві. Сучасні вишукані «Пупі-дом», «Бубон» і «Бабу-їм» ще не існували, а «восьма нитка» з новеньким ремонтом, вином «Партерен – 777», віньяком і кавою, з напівзабороненими розмовами, з друзями і дівчатами - щотижня кликала нас. Літ? і літ? пройшли з тих пір, змінилися часи і правителі, «Нитка» втратила свій шарм і шик. Виросли нові хлопці і розквітли біля них їхні вже дівчата. І вони, зазираючи інколи до кафе нашої молодості, гидливо кривлять губи на застаріле і пошарпане внутрішнє вбрання, на зрілих дядьків, не грубий посуд: « І оце було їх найкраще кафе?»
У них свої слівця на кшталт «ґламурно» та «аццкій сотона», і вони сміються з нашого жарґону, як і ми колись кепкували, почувши «залізно» і «молоток» від наших попередників. Та помста молодим вже пищить у їхніх яйцях і непереможно піднімає щоранку юну чоловічу плоть…
І ми ще встигнемо побачити, як найновіший доріст з огидою і презирством зазиратиме у який-небудь модний сьогодні «бабу-дом».
Невже у цьому правда життя?
Тю, блін марской10, розчулився. Так от, Ієту сприйняв «нитку» спокійно. У них у Покко є своя «Маріонетка», де тусується просунутий молодняк, і своя «Синя фляжка»…
Він замовив фарбованій шинкарці дві подвійні кави.
- Що ще? – стрільнула очима молодиця.
- Два подвійних віньяка, - вирішив мій новий кореш.
Наливаючи напій у склянки і готуючи каву (філіжанки тут, здається, геть усі щербаті), жінка не зводила очей з його бригадирського мундиру. Та і мій однострій справив враження. За військовими мірками мій чин дорівнює аж капітану!
…А потім ми з Ієту пішли в центр. Колись це місце навколо майдану Волі звалося – Рулетка. Через фонтан, схожий формою на цю іграшку. Тут і був головний тусняк міста. Потім, за короля Раала, фонтан знесли, усе перебудували, а величезне довге підземелля під майданом залишилося, тусовка перебралася туди, і людський поговір перейменував Рулетку. Тепер вона зветься – Труба. У Трубі наливають віньяк за помірними цінами, тому тут збираються гульвіси і службовці, підлітки і дорослі, малярі і поети, музиканти і п’яниці. Сюди прийшли і ми з Ієту – доганятися.
У Трубі дебелий хлопак грав на кітарі і співав приємним голосом. «О, Шапуа Пумськи», - пізнав музику Ієту. – «Дай йому п’ять монет, і він заспіває будь-яку пісню».
Чому б ні? П’ятірка – не такі вже грубі гроші. Я особисто (і не кажіть мені, що це непатріотично) люблю руттійську «Глосс-арію11». Поки у ній співав Вал Бойлофф, це була найкраща у світі група.
- То що, «Глосс-арію» замовимо? – підморгую намісникові.
- «Ханна із тих баронес12», - запропонував він, виявивши несподіване знання чужинської музики.
- Краще: «Я – вільний» з болйлоффського сольника, - поліз за грошима я.
Ієту ікнув і погодився.
Шапуа прийняв платню, бринькнув разів зо три по струнах і раптово спитав:
- Ви не проти, якщо я заспіваю цю пісню ядранською?
- А що, є ядранський переклад? – не повірив Ієту.
- Не переклад, а переспів. На моє прохання зробив місцевий поет Сильверфіш13.
- Не чув щось про такого поета14, - спантеличився намісник.
- Тут він десь. З Мерсьє Нером15 шариться. Покликати?
- Ні, співай, - вирішив бригадир.
Пумськи вправно зіграв вступ і почав:

- Піді мною глибина,
Ані берега, ні дна,
І вода, немов стіна,
Та болю вже нема,
Понад прірвою в житах
Ми пройшли останній шлях,
Ти лишилась лиш у снах,
А я у глибині.
І добре так мені,
І я не хочу жити більше уві сні.

З усієї Труби почали збиратись довговолосі юнаки у коротких куртках з цупкої шкіри морського носорога, що застібалися навскіс, у шкіряних же, як у Морських Мольфарів, штанях, у характерних косинках (поети інколи носять їх на шиї) – банданах.

- Я б з тобою бути міг,
Міг забути про усіх –
Пити мед твоїх утіх,
Але це тільки гра.
І у глибині морській
Я забуду голос твій:
Смерть любові неземній,
Що спопеляла нас!
Бо мій вогонь вже згас,
В моїй душі для тебе місця вже нема.

Виявляється, серед них були і дівчата, вдягнені так само; волохата шкіряна юнь дочекалася приспіву, і підхопила:

- А я вільний,
Наче риба у воді,
Божевільний,
Як ніколи у житті!
А я вільний –
У безодній глибині,
А я вільний
Наяву, а не у сні!

Дехто з них косував у бік двох дорослих дядьків, але осуду чи неприйняття у тих поглядах не було: глосс-арієць – поняття не вікове! І нам вони були ближчими і зрозумілішими, ніж ті, що демонстрували свою огиду біля «Нитки»…

- Піді мною глибина,
Ані берега, ні дна,
І вода, немов стіна,
Але я вільний знов.
Знову вільний від кохань,
Насолоди і страждань,
Пут земних і сподівань,
І від добра і зла
Хай вільним стану я –
В моїй душі для тебе місця вже нема…
А я вільний,
Наче риба у воді,
Божевільний,
Як ніколи у житті!
А я вільний –
У безодній глибині,
А я вільний
Наяву, а не у сні!

- А я більше не вільний, - мало не заплакав я.
- Не переймайся, не треба, - поплескав мене по плечі намісник короля. –Я теж не вільний, жодного дня не був! Така вже доля у шляхти – служити державі!
- Та знаю, знаю, - згадав я батька. – Два мечі не лазуровому полі і таке інше…
- А у мене дві вежі, - описав свій родовий герб, наче я і сам того не знав, бригадир Ієту.
А зранку він поїхав на Покко, наказавши тримати зв’язок із комендантом міста капітаном Футе.

Розділ 3. «Ну?» або візит Кроссбоу і дещо про переваги чемергесу.

Мої нові єгері, донедавна баронські гвардійці, виявилися неперевершеними бійцями, героями останньої війни, але нікчемними мисливцями. Який сенс чудово стріляти, якщо ти не можеш нечутно підійти до полохливої дичини? Що мені з того, що вони відмінно фехтують, якщо жоден з них не вміє читати слідів? Не бачить замаскованого капкана чи ловчої ями?
Перше, що я наказав їм, це перевзутися у м’які чоботи, замінивши ті дурні ботфорти, гідні лише для прогулянок бруківкою. Потім показав основні браконьєрські засоби і потяг до лісу – вчитися. Ми десятками знімали капкани, руйнували пастки, полохали «лісових стрільців», ганяли по лісах і дібровах, аж у вухах вітер свистів. Я розумів, що двоє таких, як Кроссбоу, були б значно кориснішими, ніж уся ця братія, тому навіть і не намагався когось впіймати, а хотів розголосу: по лісах ловлять браконьєрів. Нерішучих це призупинить, сміливі стануть обережнішими і усі – менш нахабними. А капканів, самоловів і різних кустарних хапок і лапок ми за перші два тижні назбирали більше, ніж мої попередники за рік. Коли ми здавали їх до казенної кузні, коваль тільки язиком цокав.
Потроху мої гвардійці призвичаювалися до нової служби, освоювали, так би мовити, специфіку, і я почав подумувати про більш серйозну операцію. Звісно, не Кроссбоу взяти, ще вовчака дебелий, хитрий і досвідчений, справжній жиґан. І своєрідний кодекс честі «лісового стрільця» жодного разу не порушив: самицю з малечею не чіпає, підранка ніколи не кине; якщо намітив звіря – буде його. Та останнім часом розвелося жлобкуватої шелупоні: б’ють усе, що ворушиться, не дивлячись: сезон – не сезон… Самострілів понаставляли – перевіряти не встигають. Для них ліс не спосіб життя – місце наживи. Років зо два, як з’явився такий Тхір-болотник, сволота бичкувата, черепаху ольську у низині по безпрєдєлу16 бере. Заради панцира, який мішками контрабандистам здає. Зустрів я його в лісі, ще як на службу не вступив, кажу: «Виб’єш усю черепаху, що далі робитимеш?» «На мій вік вистачить» - шкіриться. Мутне зажерливе мудило! Ні, Кроссбоу таким ніколи не був!
За вовка, як то кажуть, промовка! Сиджу в конторі, карту Драгви – так ми між собою Ольську низину звемо – уважненько роздивляюсь, правки потроху роблю. Коли залітає не постукавши сам Кроссбоу. Весь у багнюці, неголений тиждень – одразу видно, що з лісу. Він навіть додому не заходив. Збуджений, як вепр у сезон парування.
- Ну? – питаю.
А він:
- Дай хоч кави!
Це він видав таким тоном, буцімто його тут з короваєм мали зустріти і бенкет підготувати. А той роззирається:
– Класна хавіра. Це тобі не курінь на болоті.
- Зробіть йому кави, - наказав я ординарцеві, - налив по чарці віньяку, дочекався, поки принесуть ароматну філіжанку, закрив щільно двері до кабінету і випив з ним. Тільки-но він видихнув і поставив чарку, я повторив:
- Ну?
Кроссбоу закурив, не питаючи дозволу, влаштувався на стільцеві зручніше і спитав:
- Острів Слимаків на нашій території?
Цей острів, якщо хто не знає, саме та практично єдина тверда земля у Драгві, де ми з його величністю і військом відпочивали під час минулорічної експедиції у руттійський тил. Його немає ані на їхніх картах, ані на наших, дорогу до нього знали з десяток відчайдухів зі Змій-города. А з нього до Руттії – я один. Ніхто і ніколи не знаходив там ознак присутності руттійців, отже, відомий він лише у Ядрані, а, відтак, якщо ми його відкрили, то він наш. Тому я відповів:
- Звісно, на нашій.
- Так, - пускає він дим у стелю.
- Ну, - починаю дратуватися я. - Ти прийшов сюди для того, щоб з’ясувати деякі питання географії? Чи в тебе є територіальні претензії до Руттії?
- Ти нічого останнім часом не чув про цей острів? – дивно якось поглядає на мене гість.
- Я три тижні був у лісах під Покко і тільки вчора ввечері повернувся. Знаєш, столиця і Драгва – на різних кінцях баронства!
- Угу, - мугикає Кроссбоу. – Зрозуміло. Тут така муйня: дивні речі там відбуваються… Заграви якісь, звуки незрозумілі, навіть, гомоніли, постріли. Люди казали: птахи весь час над островом кружляють, наче їх щось непокоїть або хтось постійно полохає.
- Які ще люди?
- Наші, «лісові стрільці».
Поіменно я не питав – усе одно не скаже.
- А Тхір – болотник втирав мені по секрету, що бачив на власні очі, як там опустився небесний Вогняний Птах. Я не повірив: усім відомо, що люди Неба знищили себе, а він рогом уперся: бачив і край! Пішли, каже, сам подивишся. Фіґня яка: нема мені більше чого робити, як оце трясовиною швендяти? «Я принесу тобі докази!»- заявив Тхір. А на другий день повіявся у Драгву і досі не повернувся.
 
Наші Друзі: Новини Львова