Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: понеділок, 26 жовтня 2020 року
Тексти > Тематики > Фантастика

Саги терри

Переглядів: 28411
Додано: 16.06.2008 Додав: Mercenary  текстів: 5
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 2
Джерело: Часопис

* * *
Леґенда провіщає, що ми прийшли з неба.






Сказання третє
ПОВАЖНА ПРИЧИНА


стронґовському


Ми над драгвою. А там, потойбіч,
Чорний - хто швендя?
Що пророкує з кривавих сторіч
Діва – Леґенда?

Р’Мар1

* * *

Бортові системи «Нострадамуса» верещали алярмами. Космічний крейсер другого класу конав, і жити йому залишалось хвилин десять. Капітан Ґебдовскі наказав екіпажеві залишити корабель, дочекався, коли від судна відвалить рятувальний модуль, що за старовинною традицію звався у вжитку – шлюпка, вичавив з енергетичної установки усе до останньої краплі і вгатив здвоєний – синкопою – імпульс у немічну тушу ворожого лінкору класу «Євфрат». Першого пострілу вистачило лише на те, щоб подолати послаблений плазмовий захист пошкодженого ворога, а от повторний прохромив обшивку і розплескався всередині.
«Кінець йому», - вирішив Ґебдовські й притьма кинувся з містка до другого модуля, гарячково міркуючи, чи встигне до того, як «Нострадамус» вибухне…

Розділ 1. Попадалово

Усе життя я був браконьєром. Бив баронову дичину у хащах навколо Змій-города та у болотах Ольської низини. Найпотаємніші стежки вивчив у нетрях і трясовинах. І певний був: сам Покль і не підозрює не те що про мої промисли, але і про моє існування.
Коли оце торік влітку, у цю саме пору, прилетів капітан Ієту і –хап мене за ковнір: переведи військо до Руттії через трясовину! Відкараскатися хотів – так він аспидом засичав: шкуру твою браконьєрську нагаєм розшматую на клапті, самого за старі гріхи зашлю у Додох, у мідні копальні, на каторгу до скону, а майно – конфіскую. Що робити було – погодився і перевів, ще й заробив на цьому добряче. А воювати разом із бароном проти Руттії не пішов – не моя, сказав, це справа.
Я був упевнений, що, вийшовши з болота, Покль одразу забуде про мене: подій же останнім часом – на муфлоновій шкірі не списати. І воював він, і коронувався, і шлюб брав. Нові ж люди біля нього з’являються, мов гриби після дощу. Що йому до мене? От я і вирішив: хай король сидить собі у Гасхурні на Базальтовому троні, народом володарює, з жінкою молодою милується – передавали, вродлива вона. А мені час до лісу збиратись. Я ж змолоду браконьєр.
Батечко мій, поки живий був, сварив мене, докоряв. І усе бурчав про старовинний наш рід, про шляхетний родовід у двадцять вісім колін, про фамільний незаплямований герб2: два перехрещених навскіс меча на лазуровому щиті… Що рід Арчо завжди чесно служив Гасхурнідам і державі.
- І що ж, - закинув я батькові одного разу, - вислужили двадцять вісім колін знатного роду? Де маєтки, де капітали, відзнаки і привілеї? Родові землі розпродані, замок розвалюється, самі ми перейшли у флігель, де колись жили слуги, та і слуг у нас, крім старої кухарки, не залишилось.
Чим йому було крити? Занепав рід Арчо… Хто ще не здогадався, Арчо – наше прізвище.
Я ще пізнав своєї першої жінки, коли, взявши батькового мушкета, вперше вирушив до лісу. Мені тоді пощастило, я вполював молодого козла, і кухарка мала з чого зварити нам густу ядранську зупу.
Це вже потім я всього навчився і став у своїй справі найкращим на усе баронство. Та я більше нічого по-справжньому і не вмію.
Сто монет, торік одержані мною за перехід війська через Ольску низину, - добрі гроші, як на простого браконьєра, але мізерні, якщо говорити про відродження Арічарлю. Пройшов майже рік – я вирішив збиратись до лісу. Мушкета перевірив, пороху відсипав, добру жменю круглих куль взяв. Харчів понабирав, вина у міх налив, фляжку заповітну прихопив: посиджу, думаю, перед дорогою. Тільки сів на скриню, - віко гербом прикрашене само тим, сімейним, - тільки прилаштував сідниці на славетний лазуровий щит, у дворі затупали чоботи, і хтось владний, по ударах зрозуміло, загупав у двері.
Відчиняю – Ієту, Мольфари б його забрали, у бригадирських вже галунах стоїть, ботфорта новенького виставив, а з ним – два десятки гвардійців: на плащах морди кугуарячі шкіряться.. . Заходь, кажу, а драбів твоїх не запрошую, флігель маленький, на прийняття не розрахований. У батьків фотель умостив його, а сам на скриню таки всівся. Гукнув жінку – вина нам дай!
«Розповідай, - кажу, - яке у тебе до мене діло»
Він як почав розводити: Покль тепер король десяти королів, баронством правити особисто не буде, а пришле намісника, губернатора. А той вже наводитиме порядок і звітуватиметься перед володарем. За податки, за мости і дороги, за ліси і дичину в тих лісах. Браконьєрів, каже, у розвелося, ні проїхати ні пройти, а від них баронству прямий збиток. Дивиться на мене і либу єхидну давить. А мені – хоч на кутні смійся. Мене у лісі ніхто ніколи за руку не хапав, та усі знають, з яких статків я живу. Робота ж така: козла завалити або й муфлона – і одному під силу, а от ольського вепра самому не взяти, напарник потрібний. То одного покличеш, то другого, а язики в людей, як лопати. Хтось комусь похвалився, той передав – і пішли балачки, мов луна лісом. Та і не ловили мене по-справжньому вже років з десять.
У цього Ієту хватка, як у руттійської вівчарки: якщо вчепиться – врешті решт обов’язково задавить. Дістає мій гість з кишені гербову грамоту і повільно так, - я аж подих затамував, думав: ордер, - розгортає.
- Це, - підморгує, - указ про призначення єгермейстера Покко і Змій-города. Бачиш: печатка, підпис «Юкко Покль» - усе як годиться. Тільки імені не вписано. Проте, король королів його назвав. Каже, впишеш за згодою. І жалує він єгермейстерові платню у двісті золотих.
- На рік? – питаю.
- На місяць, - скалить клики бригадир.
Я прикинув: на такі гроші можна за кілька років відновити маєток і повернути деякі землі.
- Кого ж назвав король?
- Тебе, - засміявся Ієту. – Якщо ти погодишся.
- Погоджуйся, Баррі, - каже десь ззаду моя люба дружинонька.
Вона, виявляється, давно вже прийшла з вином і стояла у мене за спиною, слухала, тепер вирішила пораду дати.
Ну чому мало не кожна ядранська жінка, хай хоч дупа з ручкою, хай хоч ступа без товкача, вважає, що вона – Ґраґодамська Незайманка3 і може вирішувати державні питання? І чим недолугіше її судження, тим амбітніше вона їх висловлює. Виписав я оце «Покківську газету», – у відхідку цілий стос лежить, - так там якась Аспергілла Моулді дописує. Такі дурниці розумна людина тільки на очку і читатиме, аби час не гаяти. Почитаєш, бува, розімнеш добряче, та і використаєш Аспергіллу разом із портретом за призначенням…
- Жінко, - кажу, - налий нам вина і йди, я сам розберуся.
- Тут, - це я вже бригадирові, - справа серйозна. Єгерів усіх міняти треба. Ті, що є, або старі, або скурвлені. На перший випадок хоч би дюжину нових, а то й дві – де їх брати?
- Он стоять, - показує на гвардійців за вікном Ієту. – То я тебе записую?
Здогадувався я, що про мене подумають (та й скажуть) мої колеги, було від того трохи ніяково, але і злидні вже забембали, й невизначеність мого положення… Ковтнув вина та і погодився:
- Записуй, тільки, дивись, без помилок!
А під вечір напнув на себе новий мундир, накинув плащ з кугуаровою пащею, причепив меч і пістолі та і пішов до своєї нової контори. А там уже гвардійці хазяйнують, принишклі старі господарі за ними з-під лоба спостерігають.
Роздивляюся – звичайна канцелярія. Скільки років я робив усе можливе, аби не потрапити сюди. Повезло, та й сам я не пальцем роблений, вдалося уникнути, бо дорога звідси для таких, як я – у кайданах на копальні. А тепер я тут – хто б міг подумати – патрон! Старий шеф метушиться, не знає, як ся тримати. Каже, треба справи передати.
- Акти, картотеку, печатки, - белькоче. – Досьє…
- Печатку давай, - одразу погоджуюсь я. – Покажи, де папери лежать і вимітайся разом із своєю свитою.
Треба мені його картотека: моя голова – найкраща картотека і найповніше досьє за останні тридцять років! Забрав печатку, ключі від сейфу, дав десять хвилин на збори і так шугонув усіх – пофіґачили, аж кушпела закрутилася!
А я – до шафи з паперами подивитись одне досьє; ясний – красний – на себе. І сотої долі вони про мене не знали, але вкотре довелося пересвідчитися: народ наш – сволота. Один доніс, другий показав, цей натякнув, той плітки переповів… І усі з моєї долоні клювали! Хіба це люди? Так, полова! Ну, хай не розраховують на потачку від мене! Як гукнеться, так відпукнеться!
А Ієту сидить у кутку на стільці, посміхається, носком нового ботфорту погойдує, кільця тютюнового диму у стелю пускає.
Я сейфа відчинив – нічого там путнього: карти тутешніх лісів і боліт, такі ж точні, як їхні досьє. У шухлядах мого столу – теж різний мотлох, викинув усе геть у кошик для сміття, тільки кілька олівців лишив. Карти – до шухляди, поправимо і доповнимо найближчими днями, печатку – до сейфа. Зі столу усе, крім чорнильниці та глобусу – під три чорти. Портрет покійного короля Раала – до приймальні, тут, у моєму кабінеті, Покль висітиме!
- Освоїв приміщення? – коментує мою діяльність Ієту. – Освоюй тепер угіддя! І пам’ятай: твоя служба підпорядкована особисто намісникові, сиріч – губернаторові.
Це він – мені: «освоюй угіддя»? Жартівник, одначе…
- Коли ж король призначить того губернатора? – цікавлюся. А той аж вирла вилупив:
- Так уже ж призначив!
«Нехило», - думаю, а сам мовчу.
- Я що, не сказав? – дивується сам собі Ієту. – Мене ж і призначено!
Капець – думаю. Цей розвозити шмарклі не буде. Перша ж похибка, і він задавить тебе, Баррі Арчо, як руттійська вівчарка бушарського вовка… Конкретне попадалово, бляха-муха!

Розділ 2. Як приймають у пор’ядні.

Наступного ж дня я обійшов усіх браконьєрів Змій-города, кого знав особисто, і попередив: я тепер – он хто, краще в лісі не попадайтеся! Усі мовчали, ховали очі, переминалися з ноги на ногу, тільки Фукс на прізвисько Кроссбоу4 (хто не знає, так фатійці називають арбалет, а Фукс завжди віддавав перевагу саме їхньому різновиду цієї зброї5) ледь чутно промимрив: «І ти не попадайся, зраднику!»
Тут я психанув:
- Це ти мене називаєш зрадником, суко! Хіба не твої показання у моїй справі підшито?
Це я перебільшив, як то кажуть, заради переконливості, прямо він проти мене не свідчив, хоча прізвище моє згадував. Але бачу – влучив я: оченята Фуксові забігали!
- Ну? – напосідаю.
- Мене в лісі з капканами взяли, на гарячому, до стінки приперли, - виправдовувався Фукс – Кроссбоу. – Виходу не було…
- А у мене, виходить, був, як Ієту гербового патента привіз, королем підписаного, а там – моє ім’я? – знову прибріхую я.
- Невже самим королем?
- Отож! А Покль мене запам’ятав, коли за мною через трясовину слід у слід йшов. Я ще спитаю у губернатора, чи не ти Поклеві доніс, що я дорогу до Руттії знаю!
- Оце вже брехня, Баррі! – підхопився Кроссбоу. – Я їм цього не говорив!
- Зате усе інше говорив, - розвернувся я і вийшов, грюкнувши дверима.
Сказати, що мене зовсім не турбували погрози Кроссбоу, було б брехнею: він з арбалета зі ста кроків лісову козу в голову б’є. І постріл безшумний. На такій відстані арбалетний болт дошку у три пальці завтовшки пробиває – тут і шолом мідний не врятує. Раніше за ним людобойства не водилося, але і сумирний собака, якщо його у глухий кут загнати, вкусити може. А Фукс з полювання живе. Отже, думаю, одному мені краще до лісу не ходити.
А ввечері того ж дня ми напилися, як чіпки, з губернатором Ієту. Так добре усе починалося…
Я папери розбирав, він заходить і виставляє на стіл велику «фляжку Мітчелла»6. Це така пласка, у кишені зручно носити. З доводом «призначення треба обмити» важко не погодитись.
Папери зі столу – геть, дістаю похідні срібні чарки (про них окрема розмова: одна красуня з Покко колись подарувала, буде нагода – розповім), викладаю копчені вепрячі ребра, пундики з сушеної сарани – моя краля їх готує неперевершено.
Не встиг я ребра порізати – намісник уже налив. «Слава Ядрану! – Навіки слава!» - під ці слова п’ють першу справжні ядранці. Я зібрався закусити, а він по другій розливає: «Втрата темпу загрожує погіршенням позиції», - усміхається. От, не знав, що він у камінці грає! У цій грі перше правило – не втрачати темпу. Треба буде з ним якось згуляти…
- Ну, за ядранську літературу, - підняв чарку Ієту.
- За неї, рідну, - кажу навмання.
Подивився він на мене уважно, хильнув, а тоді:
- Ти звідки знаєш, як треба відповідати?
- Я ж ядранець, - викручуюсь.
- Але ж не письменник…
- Так і ти ж не письменник!
- Я з ними дружу, - каже Ієту. – Он Матту знаю, Р’Мара, того ж Покля!
Віддаючи належне слабкості свого ходу, таки крию:
- І я деяких знаю. От і Аспергіллу бачив у кафе «Пупі-дом!»
Не скажу ж йому, що деяким «пейсателям»7 м’ясце за помірними цінами збував.
- Тю, порівняв , - посміхається той і знов чарки наповнює. – Ти що, не запиваєш?
Отакої! Я забув про сік гірської сливи і томати…
- О, це інша справа, - зрадів друг ядранських поетів, коли я приніс великий глечик, склянки і тарелю з плодами. Наші томати кращі за славнозвісні руттійські – хоч і менші, та значно духмяніші. Я прикинув об’єм його фляжки – чарок 10 – і зрозумів: цим сьогодні не закінчиться.
Намісник короля королів звів догори великий палець лівої руки, правою взяв свій віньяк і виголосив:
- І з ними важко, і без них неможливо! За них, клятих і прекрасних!
- За кого? – протупив чомусь я.
- Ти що, не знаєш? – явно здивувався Ієту. – Третій тост – за жінок.
Йой! Давно я не пив з пор’ядними. Серед нашого брата – браконьєра (самі себе ми звемо лісовим стрільцями) третій тост виголошують за «тих, хто залишився у лісі назавжди». А кобіти у хащах ні до чого. Але, здається, мене сьогодні приймають у пор’ядні. Відклячив пальця точнісінько, як намісник:
- За них!
Я здогадався, що пальця піднімають, коли жінок немає поряд – аби не вставати. Під сочок і томати справа пішла веселіше. Незабаром і я витяг свою фляжку – не таку модну, традиційну, з сушеного гарбуза. Теж на десять чарок. І віньячок у мене не гірший – марка «Драконове сузір’я», ви, мабуть, куштували такий?
Після сьомої чи восьмої чарки, коли ми вже симпатизували одне одному, я наважився:
- Слухай, а як ти тоді довідався, що я тропу через трясовину знаю?
- Кроссбоу сказав.
- Кроссбоу? – не повірив я. – Йому при мені вепр роздер стегно до кістки, так він і не пискнув, а встромив запоясника тварюці у серце. І лише після того впав. Що треба було зробити такій людині, аби вона заложила кореша?
- Пальцем не чіпав, - глумливо скалиться Ієту. – Ми одразу зрозуміли, що в лоб Анц не взяти, бо перед стінами – ріка, почнеш форсувати – поб’ють військо з гармат та мушкетів. Треба обійти, а як? Хто може знати стежку, як не лісовий стрілець? Взяв я ґвардійців, і до Кроссбоу – він же серед них – найперший!
- Він не найперший, - образився я.
- Був не він, тепер він, ти ж більше не браконьєр! Не шукай ти кісток у молоці, краще давай чарку – хильнемо!
Хильнути – секундне діло!
- Так от, взяв я ґвардійців, і до нього: «Веди через трясовину!» А він: «Я дороги не відаю!» «Добре, - кажу, - несіть факели!» Зблід Кроссбоу: «Нащо факели?» «Там Ипл і Оквілла горять, - пояснюю, - а ти дороги у Драгві не знаєш. Запалю твоє кубло – живо згадаєш!» Тут він тебе і здав. Нащо, мовляв, я поведу собі і вам на згубу, якщо он Баррі хвалився, що водив до Руттії контрабандистів через низину. Може, і військо проведе. А мене хоч разом із хатою спаліть – я дійсно далі острова Слимаків дороги не знаю! Кинули ми його та й пішли до тебе.
 
Наші Друзі: Новини Львова