Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: неділя, 31 травня 2020 року
Тексти > Тематики > Фантастика

Саги терри

Переглядів: 26915
Додано: 16.06.2008 Додав: Mercenary  текстів: 5
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 2
Джерело: Часопис
Чаклунка байдужими очима глянула на чоловіка і прошелестіла тихо, як опале листя:
- А, прийшов, душогубе старий…
Алонсо схилився над нею:
- Старий, молодий – не твоє діло! Кажи, заради чого кликала!
- Вже зібрано два мечі у руці і дві крові у жилах! Я відчуваю: прийшов їхній час. Скажи графові, хай буде обережним з Гадрузами!
- Які мечі? Які дві крові? Що ти верзеш? – здивувався Цугцвангер. –Чий час прийшов?
- Усіх тих… що їм на руку … діє сам Ардаліон!
- Це той чаклун? – згадав чувані колись оповідки чолов’яга.
- Він не чаклун. Я тільки тепер здогадалася – він взагалі не людина!
- А хто ж?
- Не відаю… Не дано. Ти передай графові – хай стережеться!
- Та як я йому передам – він же поїхав до Майвани!
- І цей піде за молодим. Попереджала ж.. Не послухав.. Все, стомилася, не можу розмовляти. Йди, старий, - і відвернулася до стіни.
Вже за порогом Алонсо промимрив:
- Щось же ці її балачки та мають означати. Як її зрозуміти – не марила ж точно. – Раптом він розлютився. – Зудить, зудить: «Старий, старий!». Із самої порохно сиплеться! Тю! Пішли вони усі!
І він рішуче направився до шинка – найкращого, що біля резиденції…


Розділ 11.


У тронній залі палацу Гадрузів – Велика державна рада. До біса народу зібралося – на воловій шкурі не списати. Повитикали носи навіть ті, хто роками не з’являвся, виправдовуючись неміччю. Тут і шляхетні, і чиновні, і багаті посполиті. Генерали та адмірали, міністри, знані мореплавці. Окремою купкою – сановне духовенство. Золотим шитвом аристократія сяє. А ще король та королева запросили усіх знаних у столиці вчених та книжників, звіздарів і астрологів, віщунів і провидців, оракулів і пророків.
Їх розсадили на міцних дерев’яних лавах уздовж стін строго за протоколом - кожен стан окремо: праворуч від короля – священики, шляхта , посполиті; ліворуч – аристократи, моряки та військові, торгівці.
З’явився перший міністр адмірал Устін Блек – усі підвелися – і пройшов до свого крісла поряд із троном. Він не сів; незабаром прийде король – зрозуміли присутні.
А от і Зульфікар з Оло: щось бліда вона та квола; не пішла, бач, на користь морська поїздка. Шелест поповз залою: члени династії схилили стани, шляхта – коліно, а посполиті – обидва.
Королівське подружжя пройшло до трону, Зульфікар допоміг сісти дружині, сів сам і кивнув Устінові Блеку.
Адмірал виголосив:
- Прошу сідати, - і першим всівся у різьблений дерев’яний фотель, по праву руку від короля. А правитель уважно оглянув присутніх, - тихо в залі, аж чутно, як ґноти у свічках потріскують, - зупинив погляд на одному панові (весь у шитві золотому – у вічі кидається) і схилився до першого міністра:
- А що тут робить граф Ель-Брадо? Чому він не на засланні?
- Я не встиг повідомити. Після від’їзду вашої величності Боярський конклав скористалася своїм привілеєм раз на рік відмінити указ короля і повернув йому усі права та нагороди.
- Зрозуміло, - засопів Зульфікар. – Скільки років вони не вдавалися до такого, а тут… Їхнього зачепили… Нівроку, з ними – потім. Починай.
Адмірал махнув рукою – дужі гвардійці зачинили величезні важкі двері з кайванського дубу і встали на варті ззовні.
Начальник таємної поліції радник Едвард Фортунато сидів поряд з першим міністром і усе чув. Давно треба було взяти цих зарозумілих аристократів до тісної жмені – стільки уже матеріалів на них назбиралося: і листи їхні, і повідомлення аґентів (в основному, з челяді підозрюваних, але є і члени родин) і доноси їхні одне на одного. А головний – єпископ Сардар. Це він запросив тоді їх усіх до Собору, начебто на вечерю, і, коли вони зібралися, з удаваним подивом зронив:
- О, та весь Боярський конклав тут! Хоч засідання проводь!
- А що? І проведемо, - моментально погодився князь Валаіс, голова конклаву. Поспіх, з яким усе було зроблено, на думку Едварда, тільки підтверджував змову між біскупом та князем. Бояри (так за традицією називали найродовитішу шляхту) одноголосно підтримали пропозицію Валаіса про виправдання графа Ель-Брадо. Радникові Фортунато у той же вечір таємно повідомили цю новину чотирнадцять членів конклаву (з двадцяти одного, що вечеряли тоді у Сардара). Ну, з біскупом хай Зенон розбереться…
- Я запросив вас, шляхетне панство, щоб повідомити новину, яка вам, думаю, ще невідома, але значним чином може вплинути на подальшу долю королівства, а також, не виключаю, і усієї Терри.
Принишкли усі – король кожного разу повідомляє щось несподіване, що ще він вигадав – і тим краще почулося аспідське сичання князя Валаіса, адресоване, здається, графові Ель-Брадо:
- Для нього світова подія, що баба його зачереватіла!
Адмірал Устін Блек повернувся до Едварда і теж зашепотів, свідомо на усе приміщення:
- Після засідання ради обов’язково спитайте у пана князя, звідки йому відома конфіденційна інформація про королівську родину, для чого він її збирає: чи не для заколоту або, не приведи Небо, в інтересах третьої держави? Хто постачає йому дані з палацу? Чому він королеву такими словами зве?
Тим часом Зульфікар впорався з хвилюванням:
- Новина про вагітність моєї дружини поки що мала залишатися сімейною і не підлягала розголосу. За Кодексом Гадрузів король повинний повідомити про факт вагітності королеви не пізніше, ніж за чотири місяці після того, як відбудеться зачаття. Цей термін ще не минув. Королеву ще не оглянули медики. Тому поки що – це виключно моя сімейна справа. Якщо вже всі тепер знають – що ж? Нічого страшного я у тому не вбачаю: все одно ж повідомлятиму.
А от втручання у мої сімейні справи - а ви усі знаєте, що королівська родина за нашими законами недоторкана, - а от неповаги до моєї дружини я не вибачу ані як король, ані як чоловік!
Сотні поглядів устромилися в князя, і він сидів, як на голках – наче хто камінь на душу навернув.
- Та сьогодні я зібрав вас, панове, не для того! Хочу показати раді щось дуже цікаве… - Зульфікар витримав паузу і наказав. – Адмірале Гирею, вносьте!
За спиною у короля у стінній панелі розчинилися маленькі дверцята (скільки разів бували тут ці люди, бачили цю стіну, а ніхто нічого і не підозрював!) і двоє дужих гвардійці - Брайтові, по шевронах видно – внесли невеличкого дубового стола, вкритого оксамитовою скатертиною. За ними Гирей – обережно несе величезний, з гарматне ядро завбільшки, кристал. Поставив його на стіл, а камінь променями свічок грається, маленькими райдугами по гранях вибухає.
- Хто тобі, блюзніре, дозволив торкатися святині? – мерзенно заскрипів з лави єпископ Сардар.
- Та ти що? – склеїв дурня Гирей. – Коли це я святинь торкався?
- Нащо ти, - підхопився і заревів, як кайванський алігатор під час сезону парування, біскуп, - узяв у Соборі Небесний камін?
- Небо з тобою, - удавано смиренно прорік жовтоволосий молодик у чорному адміральському мундирі. – Я у Соборі після повернення ще і не був! Це – не Небесний камінь!
- Ти що, шмаркачу, хочеш сказати, що я не здатний упізнати святиню, яку бачу кожного дня? – обурено тицьнув патерицею у бік кристалу чорноризець.
- Очевидно, що вже ні, Сардаре, - виніс з маленьких дверцят точно такий же камінь Зенон і поставив поряд із Гиреєвим. – Старієш, не відрізняєш речей, що належать церкві, від тих, що тільки–но з-під землі витягнуті!
Єпископ хотів щось заперечити, але тепер вже каптурник розлютився і навіть топнув ногою:
- Ти сказав, дай і мені сказати! Гирей нічого не брав у Соборі. А я взяв, - а ти, Сардаре, знаєш, що я маю таке право, - і приніс сюди. Цей кристал, - палець Зенона торкнувся щойно принесеного ним Небесного каменю, - століттями стояв на вівтарі в Соборі Майвани. Такі точно стоять у соборах Ель-Кайри, Мезуми і Квінізорайі, а ще – у соборах по усіх великих містах в усіх землях, де живуть Небесні народи. А цей, - палець молодого священика пурхнув на другий кристал, - знайшли адмірал Кер Гирей та його дружина під час поїздки з його величністю у Партерен. Придворний ювелір його трішечки помив і почистив. Усі бачать, що зовні вони дуже подібні – його екселенція єпископ Сардар навіть сплутав!
Зенон скептично глянув на опонента, а потім – в зал:
- Ви можете спитати, що це за кристал, так схожий на нашу святиню? Усі читали переказ ядранського літописця Тала Правдивого (хто не читав – список з нього є у Королівській бібліотеці), тому не зупинятимусь на подробицях, скажу лише, що за допомогою таких кристалів у сиву давнину ядранці спілкувалися з Небом. Їхній король Гасхурн замінив усі кристали Терри підробленими, а справжні десь сховав. Його екселенція не може не знати, що саме у наслідок цього вчинку наші предки прийшли з неба на Терру!
Зал принишк і причаївся, навіть Сардар язика проковтнув, вражений, а князь Валаіс забув про майбутні кари і обернувся на слух.
- Так от: пан Гирей і пані Ханна знайшли цю схованку неподалік від розвалин старої , ядранської ще Люнни, у печері, на дні гарячого озера.Їх там – видимо-невидимо: усе дно встелене.
- А чого ж тоді привезли тільки одного? – отямився Сардар.
- Зовсім і не одного, а добрих півсотні! –люб’язно усміхнувся йому Зенон. - Майстре Баграте! Прошу вас!
З приміщення за потаємними дверцятами вийшов Баграт – Великий Магістр Майванської Ученої Гільдії, а за ним лейтенанти Кер Брайт і Анвар винесли скриню – дубову, оковану залізом, важку навіть на вигляд. За ними – ще офіцери, менш відомі у палаці, винесли ще дві. Каптурник Зенон підійшов до найближчої, відкинув віко, витяг кристал, такий само, як ті два, тільки товсто вкритий патиною і накипом, і поклав на стіл – поряд з Гиреєвим:
- Оце і є кристали короля Гасхурна.
- І нащо нам вони? У нас же є наші? – закинув знов Сардар.
- Тобі вони ні до чого? – втрутився у розмову Гирей.
- Мені вони ні до чого, - скривився старий церковник. – Нащо мені сумнівні ядранські святині?
- Чудово, - зрадів Гирей. –У таком випадку тобі і не будемо з ними докучати. Дамо їх Зенонові і майстрові Баграту – хай вивчають. За свідченням Тала Правдивого, король Гасхурн дивився у свої кристали не тільки на день повноліття, а завжди, коли мав до Неба якісь запитання. То, можке, і в наші можна дивитись частіше? От нам і треба знати, чи відрізняються ядранські кристали від наших, і, врешті-решт, чи працюють вони після стількох віків перебування у схованці?
Сардар насупився, бо зрозумів, що його переграли начисто. Але він не був схильний здаватися просто так:
- Як же ви їх перевірите?
- Дуже просто, - втрутився Зульфікар. – Ми поставимо їх на постамент у Соборі – наш і цей, я вип’ю крові і подивлюсь спочатку в один, потім –у другий. Якщо вони показуватимуть щось, хай різне, значить – обидва справні. Якщо наш покаже, а цей – ні, тоді він зіпсований. У нас є підготовлений кугуар?
- Так, - заявив Зенон.
- Ні, - одночасно з нам заперечив Сардар.
- Тобто? – загарчав король. – Як тебе розуміти, єпископе? У нас немає кугуарів, чия кров готова до обряду?
- Я не знаю, - відступив Сардар.
- У нас є такий кугуар, і не один, - запевнив Зенон.
- Добре, - сказав король, а глянув на біскупа не по-доброму. – Готуйте на ранок кугуара і обидва кристали. Побачимо, чи справні вони…
Раптом зала наповнилася туманом («Як тоді, під час погоні», - здригнувся Гирей), а коли він розсіявся, перед Зульфікаром представ високий, з багатьма амулетами на шиї, бородатий сивий чооловік у шкіряних штанях і куртці білого хутра.
- Морський Мольфар! –згадав його Гирей. – Зульфікаре, це той, з ладді!
- Бачу, - пізнав прибульця і король.
- Ну, здрастуй, король прангів Зульфікар Гадруз!
- Здрастуй і ти, Морський Мольфаре! Чи як до тебе звертатись? Я, бач, не встиг того разу спитати, як тебе звуть…
- Та зви, як кайванська чаклунка Зара Пьорпл – Ардаліоном, - усміхнувся Мольфар.
- Ардаліон… Ардаліон… Ардаліон… - покотився залою шепіт.
- Так, це я, - погодився Морський Мольфар і привітав товариство, схиливши голову, а потім – особисто, ще одним кивком – майстра Арслана. – Приємно познайомитись з видатним магом сучасності.
Арслан розгубився, а гість повернувся до короля:
- Я прийшов сказати тобі, Зульфікаре, що кристали справні і твої, і Гасхурнові.
- А чому ти звертаєшся до короля на «ти», як рівний? – втрутився Едвард Фортунато.
- Бо я і є рівний. Зульфікар – король прангів, а я – Морських Мольфарів, як ви нас звете. Так от, мені незрозуміло, що чи кого ти хочеш завтра вранці побачити у кристалах?
- Тих людей – з іншої Терри, на якій шість континентів, тих, що літають на срібних птахах і вміють кидати вогняні кулі, яскравіші за Сонце. Тих, що вигнали нас сюди…
- А нащо вони тобі? – зацікавився Ардаліон.
- Я хочу спитати у них, яке право вони мають вирішувати за нас: якими нам бути, де жити, який розвиток мати? – вигукнув король.
- Навряд чи ти отримаєш відповідь, - похитав головою король Мольфарів. – Вони нікому вже нічого не скажуть. Ті люди вигнали ваших предків лише за те, що вони хотіли бути собою. Усі, хто залишився на Землі – на тій, як ти кажеш, другій Террі, були піддані змінам внутрішньої сутності. Вони хотіли покращити людство, та наслідки виявились не такими, як передбачалося: позбулися агресивності – зникла і пристрасність, знищили ненависть – зникла і любов. Не стало доброти і шляхетності – тільки розсудок, розум, холодний і прагматичний. Вони мріяли викорінити конфлікти, а отримали війни ще більш жорстокі, бо не було ані злості, ані жалості – лише безпристрасний розрахунок. Заради своїх вигод вони стали готові на все; ти ж сам бачив: вони почали кидатись вогняними шарами, що яскравіші за Сонце!
…Їх більше немає, Зульфікаре, за рік, що минув з того часу, як ти це побачив, вони знищили себе! Ніхто тепер не наглядає за вами крізь кристали, ніхто більше не заважає вашим вченим пізнавати світ, ніхто не обмежує ваш розвиток! Небо більше не володарює над вами!
- Звідки тобі це знати, чаклуне? – заверещав, наче ґедзь його вкусив, єпископ Сардар. – Хто ти такий, щоб прилюдно виголошувати хулу Небу?
- Я – король Морських Мольфарів, корінних мешканців цієї планети! Колись і ми жили тілесним життям. Це було так давно, що час і Терра поглинули майже усі наші сліди. Наша цивілізація була значно потужніша за вашу. Наші знання були незрівнянно глибшими за ваші сьогоднішні, а машини – незрівнянно досконалішими. Але прийшов час і ми зрозуміли: якщо ми житимемо далі так, як жили, ми просто фізично вичерпаємо свою планету. Можна, звісно було переселитись на другу, на третю, вичерпати і їх… Та ми не хотіли бути паразитами у Всесвіті. І тоді ми поставили перед собою завдання – навчитись жити без тіла, у вигляді інформаційних структур.
- Що це таке? – не зрозумів Зульфікар.
- Чисте знання. Ми опанували таку форму життя і можемо тепер вільно пересуватися простором і знати усе, що відбувається у будь-якій точці Всесвіту.
- Може, і вулкан П’ять Димів ви роздерли? – уїдливо спитав граф Ель-Брадо.
- Звісно, ми – відповів Ардаліон. – Тобі ж говорила Зара Пьорпл, що вам, людям, таке не під силу!
- А навіщо ж вам знадобилося викликати таку катастрофу? – на заспокоювався граф.
- Хіба ж то катастрофа, якщо не згоріло жодної хати, не загинуло жодної людини, жодної тваринки, навіть – курки?
- А дим і газ, що більше тижня йшли на Майвану? – вивалив останній аргумент граф.
- Без цього не можна було. Дим і газ, що йшли на Гряду (заувжте, виключно на Гряду!) породили у організмах прангів мутації, тобто, зміни, - пояснив Мольфар. – Ви, пранги, можете тепер одружуватись з ядранками і виходити заміж за ядранців – і від тих шлюбів будуть і онуки, і правнуки. Це був єдиний спосіб об’єднати через ваш народ дві раси. Королево Оло, дитина, яку ти носиш, не буде безплідною
- Все ти брешеш, химороднику! – закричав граф. – Ти казав, що ви живете без тіла, а усі бачать тебе!
- Дуже просто: бачать голограму, тобто, зображення. Такими ми були у тілесній оболонці сотні тисяч років тому. Так ми робимо наше спілкування прийнятним для вас, адже спілкуватись з нами в інший спосіб ви ще дуже погано вмієте. Он Зара спробувала – мало не померла!
- Не померла, так здуріла, - буркнув граф. – Весь час повторює: «Два мечі у руці, дві крові в жилах!»
- Так це ж вона про Зульфікара, - усміхнувся Ардаліон. – Бачиш, у нього два мечі на поясі – це він зібрав два фамільних клинки, а дві крові – небесна і ядранська - в жилах його дитини.
- Це усе підлі вигадки, брехуняко! Ти кажеш, що тебе тут немає, - вихопив пістоля Ель–Брадо. – От зараз ми і перевіримо!
У замкненій залі постріл пролунав, як грім. Мольфар Ардаліон не звернув на нього жодної уваги:
- Прощавай, Зульфікаре. Мені вже час. Головне ти знаєш, а з дрібнотою і сам розберешся.
Сказав – і раптом зник разом із залишками туману.
- Ніхто не сміє стріляти у моїх гостей у моєму домі, - вихопив партеренського пістоля Зульфікар і бахкнув графові просто в груди. Величезні двері розчинилися і вбігли стурбовані пострілами гвардійці.
Едвард Фортунато повернувся до Устіна Блека спитати, чи не варто прямо тут заарештувати князя Валаіса, Сардара та інших баламутів-заколотників і раптом побачив, що адмірал тримається за груди, куди випадково влучила куля графа Ель-Брадо, і між його пальцями тонкою цівкою витікає кров.
Разом із Гиреєм крізь маленькі дверцята занесли вони старого до потаємної кімнати, поклали на канапу, а незабаром з’явилися Оло і Зульфікар. Прибіг лікар і почав поратись з раною, намагаючись на видати адміралові безнадійність ситуації.
Адмірал Устін Блек, важко дихаючи, раптом нагадав:
- Не забудьте відправити додому малого Віка Горді. А ще, Гирею, я хочу, щоб ти знав: я не повернув Тімоті Коула на військовий флот через його надмірне марнославство. Я збільшив тоді заряд на одну десяту, це безпечно, ти знаєш, а він – удвічі. Заради своєї першості він готовий був невиправдано ризикувати і кораблем, і командою. А це ж не війна – стрільби лише… А, ще одне… Ти правильно зробив, що відпустив його – ти ж обіцяв. А от він би на твоєму місці обов’язково вистрілив.
- Так ви усе вже знаєте? – здогадався Гирей.
- Знаю. І про Алекса також. Він сам обрав свою долю, і це мені важко пережити. А тому – добре, що я скоро помру.
Устін Блек заплющив очі, захрипів – почалася агонія. Королева Оло взяла чоловіка за руку, відвела у куток і тихо сказала:
- Якщо у нас народиться хлопчик, давай назвемо його Устіном.
«А раніше хотіла – Раалом», - вдячно подивився Зульфікар у її бурштинові, точнісінько - як в самиці кугуара, прекрасні очі.

 
Наші Друзі: Новини Львова