Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: понеділок, 26 жовтня 2020 року
Тексти > Тематики > Фантастика

Саги терри

Переглядів: 28419
Додано: 16.06.2008 Додав: Mercenary  текстів: 5
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 2
Джерело: Часопис
Капітан Фазлі-бей підхопив Віка під лікоть і потяг у кают-кампанію – куштувати вино «Хасилойське біле».
Нарешті на містку друзі залишилися удвох. Поряд гойдався на хвилях «Кондор» - на мить на палубі з’явилася бліда Оло у супроводі Ханни (Гиреєві очі засяяли), махнула рукою чоловікам і одразу зникла.
- Не ображайся, вона трішечки занедужала, - пояснив король. – То як тобі вдалося так швидко розшукати малого Горді?
- Спочатку мене розшукав старий Горді, - задоволено усміхнувся Гирей.
- Коли? І що йому ще треба було від нас? Ми ж по все домовились…
- Домовились, - погодився Гирей. – А він передумав.
- Як то – передумав? І нащо тоді ти шукав того хлопака? – здивувався Зульфікар.
- Бо ми пообіцяли це фатійцеві. І те, що він вирішив змінити умови на нашу користь, особисто для мене нічого не міняло! – заявив адмірал.
- Змінив на нашу користь? – здивувався Зульфікар. – Вік Горді – на нашу користь? Що ж таке, вигідне нам, він вигадав?
Гирей з містка дав знак лейтенантові Анвару, той пірнув у трюм і незабаром виніс на руках, мов дитину, знайомий вже старовинний футляр. Гирей зняв з шиї срібний ланцюжок з малесеньким ключиком і віддав другові.
- Цікаво, а мій підійде? – покрутив ключа у пальцях король і почав відкривати замочок.
- А він де? – спитав Гирей.
Вдома, у палаці.
- То в палаці і спробуємо…
Зульфікар нетерпляче причепив піхви з кинджалом собі на пояс, старий клинок простяг Анвару – «дарую» і, щасливий, підморгнув адміралу:
- От і нема розпаровки! А з якого дива старий скнара передумав?
- Сховай футляр на місце, - наказав Гирей лейтенантові, і коли той забрався з містка, повідомив. - Твій караван уже вирушив на Гряду, а «Світанкова зоря» ще вантажила до трюмів питну воду і солонину. Я сидів у капітанській каюті і разом із Фазлі вивчав карти Південних морів. Раптом прибіг гардемарин : «Вас розшукує якійсь Вік Горді». Я вийшов на палубу. Він стояв на пірсі біля сходів, люто лаявся з вартою і верещав, що він – поставщик твоєї величності і йому негайно треба адмірала. Мічман, начальник караулу, тупо повторював, як папуга, що пан адмірал зайнятий… Раптом старий майстер побачив мене і закричав, що його не пропускають. Поряд з ним стояв здоровенний підручний з пакунком з глосійської мішковини.
«Правильно роблять, що без наказу не пускають», - кажу. «Дайте же наказ!» - кричить він так, буцімто я і так з цим забарився. – «Бо у мене до вас – важлива справа!»
Я звелів – їх пропустили. Старий зійшов на палубу, і я привітався з ним за руку. Нічого не вбачаю не гідного у тому, аби подати руку чесній людині, знаній своєю майстерністю, хай там якого вона походження!
- Я теж, - згодився король.
- Від кави поважний зброяр відмовився і одразу ухопив бика за роги: «Я весь час розмірковував. Якщо, - каже , - небіж мертвий, мені цей ніж нічим не зарадить. Якщо ти даси мені слово честі, що зробиш усе, аби його знайти, що привезеш його мені, якщо він живий, або правдиву звістку, що мертвий, я негайно віддаю тобі той кинджал!»
- А ти? – стрепенувся король.
- Дав слово, - знизав плечима Гирей.
- І він віддав тобі клинка…
- Поважний Вік Горді лишився собою до останнього. Він обережно розпакував футляр, віддав ряднину підручному, наказав ретельно скласти і сховати: у хазяйстві, мовляв, ще згодиться. Потім зняв з шиї ключ, відімкнув замок, відкинув віко, пред’явив кинджала: «Саме той, не сумнівайся, он і клеймо, і руни на лезі!», віддав усе мені, потис руку – долоня у нього все ще міцна – і каже: «Я на тебе надіюся!». Потім вилаяв супутника: ганчірку той, бач, недостатньо охайно склав – і забрався геть!
На пірсі дорікнув мічманові: «А ти, дурню, не хотів мене пускати!», помахав мені рукою, а коли я махнув у відповідь, повчив підручного: «Бачив, з віком Горді адмірали за руку вітаються!», повернувся і пішов, жодного разу не озирнувшись.
За дві години по тому ми завантажилися і я наказав віддати кінці…
Той вітер, що заважав рухатись вам, нас поніс, як на крилах….

…Потужний вітер, що заважав ескадрі просуватись на північ у бік Гряди, стрімко гнав білокриле диво, що звалося фреґатом «Світанкова зоря», уздовж фатійських та сільбертальських берегів до Південних Морів, до таємничого Арпаду, про який розповідали, що там домівка відомого в усіх морях пірата «адмірала» Тіко...
Гирей цілими днями стояв на містку і спостерігав за діями команди, ні в що не втручаючись. Просто мовчки дивися, схрестивши на грудях руки. Тільки язиком зрідка цокав. Він, як і раніше, не бачив вад у діях матросів, цей Фазлі – волею Неба моряк, справжній капітан. Адмірал не відчував ревнощів – перегоріло вже – хоча мимохіть зауважив, що команда дивиться на нового керманича майже так само, як ще рік тому дивилася на нього. Він просто скучив у просторому своєму кабінеті за вітрами, що наповнюють груди свіжістю з присмаком солі, за величезними хвилями, що гуляють океаном, за безкрайніми просторами, за запахом смоли та прядив’яної линви, за пронизливим голосом боцманської дудки.
Він згадував папери та карти, що чекали його повернення на безкрайньому столі і супив мимоволі брови, а моряки дивилися на суворе його лице, думали: незадоволений ними Гирей і мчали по вантах, як ніколи.
Фазлі-бей підняв усі вітрила по максимуму – фатійські береги проносилися з лівого борту. Вода у цій частині Фатійської затоки зеленкувато-блакитна: це найпотужніша ріка Західного континенту - Донау виносить свої прохолодні хвилі в океан і фарбує його у свій неповторний колір.
Фреґат летів; якби регата, посміхнувся Гирей, будь-кому показали б кінець канату…
Та кораблів у відкритому океані не було – усі поховалися від вітру по бухтах, лише одного разу «Світанкова зоря» обійшла строкату шхуну з Південних Морів. На її примхливо розмальованому корпусі величезними червоними літерами була виведена хвалькувата назва «Чао-какао».
Фатійські береги змінилися сільбертальськими – такими ж безлюдними, порослими диким лісом. Лишень інколи на узбережжі виднілися оселення рибалок: човни, повитягувані на берег, розвішані на просушку сітки, димки над халупами. Люди, з мурах завбільшки, колупаються на подвір’ях, виходити в море не ризикують.
А фреґатові – нівроку, летить, випинаючи білі груди вітрил, тільки буруни сивими вусами обабіч форштевня здіймаються. Гирей подумав: дійсно, найліпший у світі корабель. А скоро у нього таких буде п’ятдесят один: півсотні нових і цей…
У Арпаді адмірала Тіко не виявилось. Тамтешній наглядач маяка Кнут Педерсен, спокусившись на два усього кондори (а що, мені ж дали), на слід навів:
- А він ніколи о цій порі в Арпаді не буває: раз на рік він йде своєю каравелою на Гряду, чи то до Майвани, чи то до Кайвани… і купляє тамтешню горілку на весь свій флот. Він уже давно відбув, має от-от повернутись.
Гирей порадився з Фазлі і моряки вирішили: найкраще місце для того, щоб дочекатися «Ящірку», безперечно, біля півострову Ізерлон; там з’єднуються усі морські шляхи: з атріанської Лаунди, з портів Руттії, з Гряди… А у відкритому морі шукати невеличку каравелу – все одно, що сірка в базарі. Та і не в Арпаді ж ним зустрічатись, у самому лігві…
Одним кидком стрибнула «Світанкова зоря» до півострова і стала на якір – чекати. А вже на другий день до фреґату, побачивши на щоглі Гиреїв штандарт, підійшла шхуна «Собача голова» з Мезуми, і шкіпер повідомив, що вчора він обійшов каравелу «Ящірка», завантажену до біса - осадка аж по самісіньку ватерлінію.

- «Ящірка» зупинилася на першу ж нашу вимогу. Ми притерлися до її борту, і я з офіцерами зійшов на її палубу, - розповідав далі Гирей. – Тіко, немолодий вже чоловік, вийшов до нас у гаптованому золотом арпадському камзолі, уважно вислухав мене і спитав:
- А скільки ж ви даєте за цього юнака?
- Тисячу кондорів, - не вагаючись запропонував я.
- За зброяра? – криво так посміхнувся він.
- За учня зброяра, - уточнив я .
- Це у Партерені такі умільці до сивини в учнях ходять, а в Арпаді – вже своїх учнів мають, заявив мені пірат. – Він у мене усю зброю лагодить.
- Ну добре, за зброяра, якщо ви кажете, що він вже майстер, дам дві, - погодився я.
- Дві? – знов кривить губи цей нахаба.
- Дві – мало? – питаю.
- Та ні, дві тисячі кондорів – ціна пристойна…
- Так чого ж тобі треба?
- Я, - каже, - його у бою взяв, а ваша ясновельможність відкупити хоче… Воно начебто і не соромно і не ганебно – за бранця викуп взяти… Багато хто бере… Не западло…Та мені воно не до шмиги… От якби пан адмірал його мечем взяв…
Я йому:
- Що ти маєш на увазі?
А він єхидно так:
- Не треба мені ані ваших кондорів, ані партеренських коїнів, ані сільбертальських талерів. Я – людина небідна, але не торгаш. Ви можете забрати шмаркача, якщо переможете у поєдинку на мечах.
Здивувався я:
- Тебе перемогти?
А той курвин син:
- Для мене це була б велика честь. Та я маю більш молодого бійця.
- Ну, даю згоду, - веди свого бійця.
Те падло мружиться:
- За хвильку він буде. Тільки спочатку хай майстер Гирей дасть слово, що, якщо він переможе і отримає свій приз, то я піду на Арпад, а він – на Майвану, і його фреґат не пригостить мою каравелу на прощання бортовим залпом. Це моя неодмінна умова!
Що мені лишалося?
- Обіцяю, - кажу, - що буде , як ти сказав! Веди свого бійця! І одразу – молодого Віка Горді – щоб усе чесно було!
Спочатку вивели нашого хлопця; я глянув – нічого страшного, трохи блідий, але охайний і ситий. «Хай поки що він біля мене постоїть, - шипить той бандит. – Він же ще не твій»,
- Балачки будемо потім балакати, - кажу. – Ти бійця давай.
Скалиться:
- Буде і боєць, і сюрприз…
Бачу – ведуть кремезного чоловіка з руттійським палашем. Як ти думаєш, хто це був?
- Звідки я можу знати? – здивувався король. – Волоцюга якийсь.
- Неабиякий волоцюга, - сказав Гирей. – Ми вже зустрічалися зі зброєю в руках. Цей Тіко виставив проти мене… Алекса Блека!
- Він же мав на Кайвані відбувати заслання? - пригадав Зульфікар.
- Мав би…
- Судячи з того, що молодий фатієць тут, ти вбив його?

* **
…У широких штанях, у темній сорочці з просторими рукавами, у шкіряних морських чоботах до колін, з прямим руттійським палашем вийшов Алекс Блек на поєдинок. Широкий черес міцно обіймав його перехват…
Він брав уроки фехтування у графа Ель-Брадо, той нахвалював Алекса, і байстрюк першого міністра почувався досить впевнено. Те, що робив з мечем рік тому у Жаб’ячому провулку жовтоволосий пранг, тепер видавалося Алексові дитячими забавками порівняно з різними хитрими штучками, яким навчив його граф.
Гирей скинув плащ, зняв капелюха і лишився у чорному морському мундирі зі срібними галунами і м’яких ядранських чоботах. Він оголив меча і відкинув піхви далеко вбік. Одразу хтось крикнув: «починайте!», і Блек затанцював навколо Гирея. За рухами противника, його пластикою, манерою тримати зброю Гирей впізнав стиль – «кайванська класика», згадав брата, лейтенанта Кер Брайта, який дуже добре володів цією школою, і провів академічну атаку. Алекс успішно відбився і перейшов у контрнаступ.
Якби сьогоднішній Алекс опинився рік тому у Жаб’ячому провулку, ще невідомо, за ким була б перемога… Та і Гирей був вже далеко не той. Попри усі справи він щодня вдосконалював навички, прищеплені Зульфікаром ще під час пам’ятного рейсу у Гасхурн, на тренуваннях з великими майстрами і сам став уже неабияким майстром…
Він змінював прийоми, стійки, зв’язки елементів, захисти і комбінації ударів, чудово рухався, був розслабленим і імпровізував. Спочатку Алексові здалося, що він ось-ось вразить клятого Гирея: раз лезо пройшло на два пальці над головою, другий – на два пальці не дістало. Та скільки він не атакував, йому весь час не вистачало такої дрібниці. Він почав сердитись і трохи стомлюватись - кілька разів помилився в атаці і провалився; спочатку вирішив – пронесло, Гирей не встиг, але вже за другим разом чітко побачив: противник може вдарити у незахищений бік, але чомусь не б’є.
Кричали, підбадьорювали його пірати з бригантини, команда «Світанкової зорі» скупчилася біля борту фреґата і вболівала за адмірала. Усім, навіть Тіко, навіть Фазлі здавалося, що бій - рівний, що ворогам поки що не вдається нічого заподіяти одне одному, і тільки ці двоє вже точно знали: один з них у будь-який момент може вбити другого, а тому нічого протиставити у відповідь.
Алекс відчайдушно кинувся в атаку – блискавичним рухом Гирей вибив у нього зброю, опустив меча і повернувся до Тіко:
- Я виграв поєдинок?
Поки піратський «адмірал» роздумував, Алекс Блек вихопив широкий ядранський запоясник і з криком «Ні!» кинувся на Гирея. Той встиг зреагувати, пішов з лінії атаки, менш досвідчений Алекс знов провалився і одразу відчув удар, а трохи згодом – гострий біль у боку. Він повалився на палубу, намагаючись долонею затулити жахливу рану у тулубі, з якої якось неймовірно густо потекла рясна кров.
«Пророцтво! Пророцтво клятої Зари!» - встиг подумати він. –«Як же я міг помилитись? Як не здогадався? Можновладець у морському одязі – не батько. Це – жовтоволосий Гирей».
- Пан адмірал може забирати свій приз, - подав голос Тіко. – І прошу не забути про другу частину нашої угоди!
- Я дав слово, - роздратовано нагадав Гирей. – Чому ти не взяв гроші? Для чого тобі це треба було? – показав він мечем на мерця.
- Хто б сьогодні не загинув, Устінові Блеку від того однаково паскудно! – заявив корсар.
- За що ти його так ненавидиш? – спитав Переможець.
- От у нього і спитай, - кинув Тіко і демонстративно відвернувся.
Гирей, за ним – Горді, потім - офіцери по одному, - усі повернулися на фреґат; матроси почали відшвартовувати судна.
Раптом Гирей гукнув Тіко:
- Ми розмовляли про тебе з адміралом – він не знає тебе!
- Це Тіко він не знає, - загарчав морський розбійник. – Хай згадає Тімоті Коула!
Вітрильники розчепилися і повільно відходили один від одного.
- Тімоті Коул! Як же він змінився, - тихо сказав лейтенант Анвар. – Так, це він… У нього і підпис був : «Ті», крапка, «Ко» і кривуля. Разом – Тіко. А я ніколи і не подумав… Вперіщити б йому у бік з усіх гармат!
- Ні, - жорстко відмовив Гирей. – Я пообіцяв.
- А він – якби його перевага – обов’язково б вперіщив.
- Так ти знав його? Чого ж він не упізнав тебе?
- Ми були з різного тіста книші… Тридцять років тому Тімоті Коул був капітаном королівського флоту і близьким другом капітана Устіна Блека. Їхні кораблі - Коулів «Яструб» і Блеків «Морський носоріг»- були найкращими і суперничали між собою. Інших конкурентів на флоті у них просто не було. А я був тоді молодим каноніром у Блека. Коул на мене і уваги не звертав, а я дивився на них великими очима.
Одного разу король Доар Третій, дід нашого Зульфікара, вигадав провести морські стрільби. За мішені мали слугувати старі баржі, а дистанція – майже гранична: і влучити важко, і сила у ядра вже не та. От я і запропонував Блекові збільшити на одну десяту заряди у гармат головного калібру. Хтось передав Коулу чи він сам здогадався – не знаю, але і він збільшив, та не просто, а у два рази!
Йому не повезло – одну гармату розірвало, обслугу повбивало, ще й пожежа почалася! Вогонь, щоправда, швидко загасили… Я сам дивися потім: там у гарматі була каверна, ну, порожнина…Ливарний брак… Але у короля Доара був крутий норов, він кричав, що через таких капітанів він залишиться без флоту, що нічим буде воювати, і викинув Тімоті зі служби.
Ми з Блеком потопили усі баржі, а незабаром він став адміралом. Він знав причину катастрофи на «Яструбі» і обстукав залізним прутом усі гармати на флоті, забракувавши мало не третину! Тоді вони з королем і вирішили закупити у Партерені нові. Доар з Блеком їздили по гармати, будували укріплення, воювали з Ядраном, а один з найкращих капітанів Гряди скнів шкіпером у каботажному флоті!
- Це схоже на Зульфікарового діда, - погодився Гирей. – Він потім і самого Устіна Блека не пожалів – на Малу Черепаху відіслав…
- Подейкували, що коли король Доар Переможець помер, Тімоті Коул звертався до Блека, який був у Квінізорайї губернатором, з проханням взяти його капітаном хоча б на корабель берегової охорони. Блек відповів, що відмінити наказ короля, хай мертвого, може тільки живий король і порадив звернутися до Майвани.
Не знаю, чи звертався Тімоті, але незабаром він назавжди зник з Гряди зі своїм маленьким суденцем.
- А Блек хіба міг призначити його капітаном бойового корабля самостійно, без відома короля? – здивувався Гирей.
-Ну, тебе ж призначив, - нагадав йому Анвар.

* * *

- Так ти його вбив? – нетерпляче перепитав Зульфікар.
- Я мусив, бо він надто прагнув зробити це зі мною.
- От що, Гирею, старому Блекові про це – жодного слова, – наказав король. –Хай він про це поки що не знає.
- Як же він не взнає, якщо уся команда бачила…- зітхнув Гирей. Він вирішив про подробиці стосунків Тіко і старого Блека, поки перший міністр живий, нікому не розповідати.
У той день у місті Мун також сталася одна подія: до старого Алонсо прибігли з повідомленням, що Зара Пьорпл прийшла до тями і зве його, але хай він поспішить, бо вона слабка і, схоже, довго не протягне. Він тюпки (спробуйте у такому віці!) прибіг до її хати.
Чаклунка байдужими очима глянула на чоловіка і прошелестіла тихо, як опале листя:
 
Наші Друзі: Новини Львова