Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: понеділок, 26 жовтня 2020 року
Тексти > Тематики > Фантастика

Саги терри

Переглядів: 28427
Додано: 16.06.2008 Додав: Mercenary  текстів: 5
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 2
Джерело: Часопис
..Губернатор Малої Черепахи адмірал Устін Блек підморгнув принцу Зульфікару, що розлігся навпроти нього у великих губернаторських ношах:
— Вже вулиця Морських Мольфарів, потім — Бандурів Королеви, а там вже і Соборна площа .
— Нащо було вдень у закритих ношах через усе місто добиратись у порт, сидіти там до глупої ночі у вежі Північного Форту, а потім у темряві — до собору? Не можна було просто — піти у собор?
— Сказано ж, — як маленькому пояснив адмірал, — щоб ніхто не знав, що ти будеш у соборі зустрічатися з єпископом. Ба більше, у твоїх покоях зараз грає лютня, і туди провели одну з наложниць. У палаці всі певні, що ти зайнятий любовними забавами.
«Передбачливо», — подумав принц. — «А якщо вона розпатякає, що мене вночі у покоях не було?»
— Вона дочекається тебе, — ніби прочитав його думки адмірал. — Бо у єпископа будеш не дуже довго. До того ж можна не боятися, що вона комусь щось скаже.
— Така надійна? — не повірив принц.
— Просто з народження німа, — пояснив губернатор. Він знову визирнув назовні. — Вулиця Бандурів Королеви.
— Яка королева була в Квінізорайї? — спитав Зульфікар.
— Жодної не було.
— А хто такі бандури?
— Так, здається, на одному з майже забутих діалектів Західного континенту звуть охоронців… Слухай мене, принце Зульфікаре. За кілька місяців ти зватимешся — ваша Небесна високість. Ми навчимо тебе всього, що має знати Небесний принц, спадкоємець королівства. Єпископ Сардар повідає все, що стосується обряду посвячення. Лише про одне тебе прошу: будь шанобливим до єпископа, бо він чутливий на такі речі…
— Добре, — кволо погодився принц.
Розмова з головним чорноризцем острова і справді тривала недовго. Законник, старенький сухий чоловічок з рідкою борідкою та захованими в тінь каптура очима, скрипів тихим голосом, і, здавалося, зовсім не цікавився, чи слухає його Зульфікар:
— Посвячення складається з двох обрядів: випивання крови священної тварини куґуар та передачі меча. Меч передає родина, все інше робить церква. Ти повинен слухатися священика, отця Зенона, який весь час буде поряд. Все, що покаже тобі кров куґуара, ти повинен запам’ятати та використовувати у подальшому житті, але нікому не розповідати, бо то — велика таїна. Ти щось хочеш спитати, сину мій?
— Будь-хто може спіймати в горах куґуара та і напитися його крови; він хіба знатиме святі секрети?
— По-перше, — посміхнувся єпископ, — то гріх — пити кров священної тварини будь-кому, крім Небесного принца. По-друге, молодого куґуара з дня народження принца вісімнадцять років годують за секретною дієтою. Інакше його кров не має сили. Так що грішник і не побачить нічого. Зрозумів? Йди, — відпустив принца рухом долоні чорноризець.
Зульфікар встав із подушок, на яких сидів перед кріслом єпископа, вклонився і вийшов. Не цілувати рук каптурникам — один з привілеїв спадкоємця трону.
Губернаторські ноші чекали.
— Я б випив чогось, — заявив Зульфікар адміралові.
— То що — у «Західний континент»? — підморгнув Устін Блек. Колись їх водив у той шинок капітан Кер Гирей — куштувати кайванську горілку.
— Та ні, самі не підемо — хай хтось сходить за пляшкою.
— У тебе в палаці які вина, — спробував заперечити адмірал.
— А кайванської горілки — катма! —відрубав Зульфікар і наказав слугам. — Несіть!
Нести було зовсім близько — палац принца виходив на Соборну площу.
Коли сержант Кер Брайт вийшов із «Західного континенту» з двома (про всяк випадок — щоб не ходити удруге) пляшками прозорої рідини у солдатському наплічнику в Жаб’ячий провулок, під підошвою солдатського чобота щось хрупнуло — раз і другий, він не знав, що то були поодинокі перлини, які не знайшли у темряві люди поважного Бона, перлини з чудового дорогого намиста, яке ще годину тому прикрашало шию коханки його брата — капітана Кер Гирея.


Глава 3.

— Як на моряка ти дуже непогано володієш мечем, — сказала Ханна.
— У мене брат — сержант королівської ґвардії, вчитель фехтування. От він і навчив, — Гирей розстебнув пояс і недбало поклав разом з мечем, що висів на ньому, на широке крісло. — Якби не ти, все могло скінчитись інакше, сонце моє, — він притяг до себе жінку, міцно притиснув до грудей і пірнув лицем у її волосся.
Як же дивно пахло воно! Морем, або ні, морськими травами, що їх викидає на берег шторм, а потім висушує на пилюгу нещадне літнє сонце. Чи дощем, що проливається на землю, знесилену спекою. Свіжістю, яку приносить той дощ. Може, сіном, що його сушать по схилах гір навколо Квінізорайї чабани? Що тільки не вигадає про аромат волосся жінки чоловік, якому подобається та жінка!..
Ханна підняла голову і знайшла його рот губами. Гарячими та свіжими. М’якими та слухняними. Спраглими, наче хотіла вона випити його одразу.
Гирей провів кінчиками пальців по її спині — від сідниць до шиї, ніжно і лагідно, ледь торкаючися. Занурив пучки у волосся. І знов лагідно — уздовж хребта. Пружна, ніжна, шовкова — її шкіра відчувається крізь тонке полотно. Він поцілував удруге — і взяв повну владу над жінкою, остаточно втративши самовладання. Як теплий вітер гуляли його долоні її податливим тілом, Ханна поступалася його пестощам, купалася в них, йшла за ними.
На руках — сильні у нього руки, — він доніс жінку до ліжка, вкритого величезною шкурою матхонського лева, обережно поклав у тепле м’яке руде хутро і на мить замилувався.
— Гирею, — самими губами покликала вона. Моряк сів коло неї і потихеньку почав підтягувати догори блузу. Відкрився живіт, відкрилися груди. У непевному світлі свічок вони здавалися круглішими та привабливішими. Темними верхівками дивилися вони просто у небо.
Гирей взяв їх руками — ніжно, як тільки умів, — і злякався, чи не загрубі в нього долоні? Він схилився і став пестити їх губами, цілуючи то один сосок, то другий. Його вуста блукали її тілом, приходячи то на шию, то на живіт.
У неї була ніжна та гладенька шкіра. Наче шовкова. Хоча ні, хіба можна порівняти мертву тканину з її живим тілом. То шовк блякло і віддалено нагадує її шкіру.
Ханна сама через голову стягла блузу; він поцілував її в шию, підборіддя, губи. Жінка закрила очі та закинула руки десь за голову.
— Гирею, — прошепотіла. Темне волосся розсипалося жовтогарячим хутром. Круглилися перса та мерехтіли вогники у великих очах Ханни:
— Гирею…
Він більше нічого не пам’ятав: як вони роздяглися, як пестили одне одного, що говорили. Тільки відчув, як тепло і волого з’єдналися, обоє розпалені жагою та однаково нетерплячі.
Сильніша за розум, швидша за думки, мудріша за попередній досвід була та пристрасть; вона як вир крутила їх і несла, не даючи схаменутися.
Ніколи він не здавався собі таким сильним, ніколи не був таким беззахисним, ніколи так не поступався собі.
Гирей відчував, як б’ється в його обіймах Ханна, і не думав: чи добре їй. Могутня сила штовхала його в крижі: бери її, вона твоя!
Нестерпно солодка блискавка пронизала його раз, другий та третій; змусила звиватись, корчитися, кричати! Ще один — найсильніший — удар, і він прийшов до тями.
Знесилена, стомлена, сяяла усмішкою коло нього жінка:
— Гирею!
Моряк встав, підійшов до столу, налив у срібну чашу темного, майже чорного, вина, хотів випити, зупинився, і, сам дивуючись тому, що робить, простягнув чашу у бік ліжка:
— Хочеш?
Вона і не пила зовсім — трішечки пригубила; Гирей допив вино, поставив чашу на стіл, загасив свічки і ліг біля своєї милої, — вона одразу пригорнулася до нього, — і не знати чому сказав:
— Знаєш, як зветься це вино?
— Як? — поцікавилася Ханна.
— «Ночі Ель-Кайри».
— А ти був у Ель-Кайрі?
— Був, — мляво згадав він.
— І які ж там ночі?
— Звичайні, такі точно, як у Квінізорайї.
Теплі влітку ночі у Квінізорайї. Чорне повітря пахне морем. Хвилі мірно б’ють у скелясті береги. Влітку рано лягає спати Квінізорайя і бачить солодкі спокійні сни; що з неї візьмеш — провінція...
Поважний Бон перекинувся кількома словами з поважним же Вергером і, оточений челяддю, повернувся на поле битви біля своєї корчми. Наказав світити і неквапливо обшукав мерця. Витяг гаманця з кишені, золоту сережку з вуха, забрав пояс. Срібний перстень уріс морякові у палець; корчмар смикнув — не зняв, возитися з мерцем на людях йому було ніяково, а прикраса — досить дешева; Бон махнув рукою. Потім прицінився до чобіт і раптом побачив коло ноги вбитого моряка перлину, поряд — другу, а там — ще…
— Дайте світла! — наказав і заходився збирати; люди — за ним. Потім Бон узяв мерця за комір, витяг з Жаб’ячого провулку і спихнув у стічну канаву, що тяглася уздовж вулиці Морських Мольфарів.
— Хай там полежить до ранку, — вирішив шинкар. — На світанні здамо це падло поліції.
— Ти — староста кварталу, тобі видніше, — за всіх погодився кухар.
Хазяїн таверни скривився і, нічого не говорячи, пішов до себе у «Західний континент». Челядь — за ним.
Бон закрив двері на засув, підійшов до лампи і почав роздивлятися здобич: сережка явно з Південних Морів — золото погане та і робота примітивна; грошей у гаманці як на простого моряка чимало, монети — з усіх усюд: ізерлонські, сільбертальські, ядранські, ще якісь, що їх і поважний Бон ніколи не бачив. Він висипав на тацю цілу жменю перлів, що назбирав у провулку, розкотив пальцями, помітив отвори для нитки. Зрозумів, чиї вони, і вирішив: хай полежать. Якщо вона прийде за ними — віддам. А як ні… Він зсипав морякові гроші у шухлядку, перлини — до гаманця, старанно зав’язав його і опустив до тієї ж таки шухлядки.
Тільки-но Бон закінчив ці поважні справи і хотів вицмулити келишок улюбленої своєї бражки, як у двері владно загупали:
— Відкривай, Боне, це я, сержант Брайт.
— Вітаю, майстре Кер, — пустив гостя шинкар, вклонився і почав. — Я саме хотів переповісти тобі про одну пригоду, що тільки-но сталася з…
— Потім, я дуже поспішаю, — Брайт тицьнув шинкареві монету. — Давай дві пляшки кайванської.
Поспіхом сховав сержант горілку до наплічника й вийшов. До світанку лишилося не більше години. Бон вирішив не лягати — з ранку треба було йти замельдуватись і доповісти про нічну пригоду у кварталі. Зрозуміло, що нападників поліціянти не впіймають, то хай хоч труп заберуть!
Він покликав кухаря, і вони почали удвох діловито пити знану Бонову брагу, заїдаючи смаженими ковбасками по-сільбертальському. За годину Бон та кухар вирішили піти до поліції удвох. Вже майже розвиднілося — шинкар, закриваючи двері, легко вставив ключ до хитромудрого замка.
Чоловіки вийшли з Жаб’ячого провулку — на широкій вулиці світла було ще більше.
Бон кинув погляд у кювет і смикнув кухаря за рукав:
— Луко, дивися!
— Не може бути, — глянувши, прохрипів Лука.
У стічній канаві весело дзюрчала вода, крутилися якісь папірці, тріски, дрібне сміття.
Мерця там не було.


Глава 4.

Адмірал Устін Блек одним ковтком випив чималеньку чарку міцної кайванської горілки, пучками взяв в’яленого метелика, тільце відкусив, а крильця кинув під стіл:
— Ой, добра горілка, га?
Принц не міг враз здолати і третину такого ковтка. Він подивився з повагою на Блека, сьорбнув зі своєї чарки, срібної, з вигадливою монограмою, взяв щіпку равликів з величезної тарелі, — метеликів не любив, — подивися на них і одразу відчув: у роті повно слини. Зульфікар закинув голову, опустив на язик їжу, старанно прожував і раптом спитав:
— Може, покликати дівчат?
— Якщо тобі треба — клич, — погодився адмірал.
— А тобі? — здивувався хлопець.
— А я вже в літах. Мені за молоду цицьку потриматись — і те подія. А для іншого я старий.
— Горілку пити — не старий? — підморгнув принц.
— Це не вимагає фізичних зусиль, — адмірал знову вилив у себе повну чарку, скривився, занюхав метеликом, хотів покласти його назад на таріль, передумав, відкусив тулуб, а крильця знов кинув, і вони , крутячись, полетіли на підлогу.
— А у Партерені для недоїдків дають спеціальні миски, а по кутках стоять такі…м-м-м-м… відра для сміття, а просто на підлогу ніхто нічого не кидає.
— У них нема прибиральників? — кволо поцікавився принц.
— Та ні, є. Кажуть, їхні правила поведінки не дозволяють. А я думаю, все простіше: у Фатії підлоги у будинках не кам’яні, як у нас, а дерев’яні, намащені воском. Навмисно псувати їх — нерозумно.
— А що ти робив у Фатії?
— Гармати з твоїм дідом купляв, — аж засвітився від спогадів адмірал.
— А що, у фатійців кращі гармати, ніж у прангів?
— Тоді були кращі…
— Тоді? — уважно глянув хлопець на сивого ветерана. — А тепер?
— Ну, разом з гарматами ми привезли кілька майстрів, а вони і наших навчили…
— А жінки у них які? — підморгнув принц. — Ти ж тоді не був старий?
— Не був, — погодився адмірал. — Жінки у них…люблять військових моряків.
— А що, дід сам їздив по гармати?
— А ти думав! Це був справжній чоловік, воїн! І на гарматах знався! А бачив би ти, як він бився на мечах! Це був великий майстер! І якщо я дещо вмію, то лише тому, що він навчив…
— Та ти про жінок, — не вгамовувався принц, — Про Фатію.
Адмірал подивився на вогонь свічки — очі стали сумними та вологими. Він зітхнув, хитнув головою, помовчав. У Зульфікара вистачило тями не сказати нічого.
— Про жінок... — адмірал похитав головою. — Про Фатію. Ну, ти знаєш, де Фатія. Вона на Західному континенті. Це досить велика країна з багатющими надрами та родючим ґрунтом. Фатійці, — Устін Блек глянув на горбоносого кароокого та смаглявого принца, — відрізняються від прангів на вигляд: у них біліша шкіра і світле волосся. Серед них чимало рудих. Їхня столиця Партерен у п’ять разів більша за Майвану, принаймні за ту Майвану, яку я останнього разу бачив, та разів у десять більша за Квінізорайю. Партерен стоїть над гирлом величезної Перламутрової Затоки і побудований, як і Квінізорайя: досить невелике кам’яне місто, обнесений муром, — у Партерені він ліктів на десять вищий від нашого, — а за муром — майстерні, кузні, ливарні, комори, ну, і житло тих, хто там працює. Далеко на обрії тоненькою смужкою видніє далекий протилежний берег затоки, де (за сонячної погоди його трішки видно) стоїть місто Люнна. Там нема жодної майстерні, а стоять палаци їхніх бояр; навіть ті, що служать, щоранку пливуть з Люнна у Партерен човнами, а ввечері — назад. У негоду — просто сидять вдома, бо тоді піднімається такий вітер, що ставити вітрила — самогубство, тягти на веслах проти вітру — годі й думати, а їхати навколо затоки — триватиме це два дні.
Ми жили у Люнні, у резиденції для почесних гостей, а до Партерену ходили вітрильником. Доар, — адмірал помітив, як одразу витончились принцові губи, і виправився, — король Доар сам їздив по ливарнях, відбирав зразки, провадив випробування, торгувався.
— Король? Сам торгувався? — перебив Зульфікар.
— Це був не просто король, це був — Доар Третій! — наголосив адмірал. — Звісно, був фінансовий радник, але Доар...хм...Третій сказав: «Я замовляю товар, я плачу, я й торгуватимусь!». Партеренські майстри плакали, як він збивав ціну! І, головне, знав, що сказати, бо на гарматах знався. А один, той, що лив берегові гармати, ті, що й у Майвані, і в нас на фортах стоять, затявся: товар у мене пристойний, то і ціну пристойну давай! Тоді Доар... та не зиркай ти, Мольфари б тебе побрали! — ми з ним були як брати!
Адмірал спустошив ще чарку, грюкнув нею об стіл, глянув на принца — Зульфікар незворушно мовчав, дивлячись на полум’я свічки.
— Я був за консультанта з корабельних гармат, — трохи охолонувши після вибуху емоцій, продовжив оповідь Устін Блек.
— То що сталося з майстром, що робив гармати для фортів? — нагадав спокійно Зульфікар.
— Той майстер, рудий такий, довгий фатієць, став на своє: гармати у мене добрі, ціну не зменшу! Доар узяв залізного прута. Пішов, обстукав їх — півтори сотні! — з усіх боків і каже: заряджай їх усі і сам стріляй! Якщо жодну не розірве — отримаєш свою ціну, коли ж яка не витримає пострілу — одержиш те, що мали б мої гармаші! Рудий погодився, але Доар йому заряджати і стріляти не дав, наказав казначеєві платити сповна і перевозити гармати на вантажну ґалеру.
Корабельні гармати відбирали у першу чергу. Кожну вантажну ґалеру супроводжували три бойові, а уздовж всього маршруту патрулювали вісім ескадр військових вітрильників. Король навмисне наказав возити гармати ґалерами : щоб не залежати від вітру.
Так от, я був зайнятий роботою десь днів з десять, а потім часто — густо обходились і без мене.
У Партерені нічого цікавого: дванадцять бірж — жодного театру. У Люнні — навпаки: театри, вертепи, якісь балагани, бібліотека. Навіть опера... Я родом з Мезуми — там нема опери, як і в інших містах прангів. Тому я ніколи не бачив вистав в опері. А на Західному континенті мистецтво опери поширене і театр для опери є у кожному місті.
— Та що то за опера? — не стримався Зульфікар.
— Це такий театр, де замість розмов — пісні. Балачок герої не ведуть — співають. От і сталася одного разу негода: налетів вітер і здійняв таку хвилю... Король з почтом саме був у Партерені, а я лишився у Люнні: мортири та ґаубиці не мій фах. Увечері через сильний вітер та хвилю вони не повернулися, от я собі і вигадав: піду, мовляв, подивлюся, що то воно за опера. Пішов. Театр як театр, хіба що стеля — склепінням. Людей в тій опері — аж темно. Шляхта у мундирах військових та партикулярних, жінки сяють камінням та тілом майже оголеним. Сама опера мені не сподобалася; уяви: здоровенний легінь з дворучним мечем під музику реве, мов бугай, до свого ворога: «Й-а те-е-е-е-б-е вбй-у-у-у-!». Потім він стоїть, витріщився на ворога, поки грає оркестр, тоді витягає меча й атакує. Та за цей час його б уже розтельбушили та порубали, як кок на твоєму флаґмані тропічну акулу. До речі, недовго лишилося «Лазуровій лілеї» бути флаґманом — я заклав новий фреґат, швидкий та потужний. Він буде готовий за півроку — саме до дня посвячення. Переведемо на фреґат Гирея та більшу частину команди «Лазурової лілеї», а «Лілею» поставимо на кренґування та ремонт. Назвати думаю новий фреґат — «Світанкова зоря».
— Чому так? — спитав принц.
— Усі бачили світанкову зорю, але ще ніхто не зміг від неї втекти чи її наздогнати, — пояснив адмірал. Він знову налив горілки собі та Зульфікару, цокнувся з принцом (сутности цього старовинного звичаю Небесних народів не знав ніхто; ядранці, наприклад, не цокаються), ковтнув, хекнув та прошепотів:
 
Наші Друзі: Новини Львова