Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: понеділок, 26 жовтня 2020 року
Тексти > Тематики > Фантастика

Саги терри

Переглядів: 28421
Додано: 16.06.2008 Додав: Mercenary  текстів: 5
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 2
Джерело: Часопис
Через бої під Оквіллою навряд чи у нього достатньо війська у Матхоні, аби перекрити усі напрямки! Шкода тільки, - цокнув язиком Покль, - що ми спалили усіх голубів!
- А що було б, якби не спалили? – обережно поцікавився капітан.
- Тоді Борвальд отримав би ще одне заспокійливе повідомлення з Апіри, війська, що я викликав з Покко на підкріплення залоги Анцу, пошуміли б на старому тракті, Борвальд остаточно би пересвідчився, що чекати нас треба саме звідти!
- Ми спалили не усіх голубів, - опустив очі капітан. – Одну клітку з десятьма голубами рідкісної і коштовної породи – тургальський поштар – я залишив собі як трофей. Ну, на плем’я, на розплід, - зовсім знітився Ієту.
- Дати б тобі в диню за невиконання наказу, - весело вишкірився Покль. – Та за те, що сказав правду, а паче – за збереження стратегічно цінних птахів буде тобі прощення. Дев’ять голубів залишиш собі на плем’я, ну, на розплід, - передражнив він офіцера, - а одного негайно відправимо у Матхон.
Капітана найбільше вразило не те, що його вибачено, і не те, що йому залишено майже усіх голубів, а те, що барон, уславлений поет та естет з естетів, застосував просторічний вираз «дати у диню»!
- Ти мене порадував, - вів своє Покль, - і я тебе порадую. Тільки по секрету! Вже завтра нам приженуть тисяч п’ять верхових муфлонів з моїх угідь під Кугуарлем. Це я ще з Анцу наказ відіслав! Правда, не усі вони об’їжджені… Нівроку, це –дрібниця порівняно з тією рухливістю, яку ми отримаємо! Чого ти витріщився? Кажу – веди полоненого руттійського коменданта, хай пише Борвальдові заспокійливого листа! Та скажи там дорогою комусь – хай принесуть мені філіжанку атріанської кави!
Як сніг наголову впало стрімке Поклеве військо на майже не захищений військами Матхон. Міська сторожа розбіглася зі стін, ледь побачивши сталеві кіраси легіонерів та вишкірені пащі на плащах гвардійців. Навіть браму не зачинили.
Імператор Борвальд отямився тільки після того, як двоє кремезних офіцерів привели його під руки до владного чоловіка з манірною борідкою навколо підборіддя і красивими, дещо різкими рисами обличчя.
- Хто ти? – спитав полонений властитель у вельможі.
- Я – вінценосний барон Юкко Покль Гасхурнід, король Покко і князь Змій-города, - представився повним титулом той.
- І чого ж тобі, королеві Покко, від мене треба? – примружився просто в лице переможцеві бранець.
- Мені треба, щоб ти негайно припинив війну, відкликав свої війська з ядранських земель і підписав мир на тих умовах, що тобі будуть продиктовані, - заявив вінценосний барон.
- З ким підписувати? – кисло скривився Борвальд.
- З королем королів Раалом!
- Ти нічого не знаєш? – здивувався імператор. – Поки ти борсався в Ольській трясовині (як ти тільки пройшов – вона ж непрохідна?), під Оквіллою відбулася жахлива битва. Небо світилося від пострілів, а земля стала багряною від крові. Мерці лежали у два, а деінде – у три шари.
Ти можеш вважати цю битву виграною: моя армія частково загинула (мерсенерів, наприклад, ваші легіонери вирізали до ноги), частково – розсіяна. Решта з жорстокими боями відходить за Ипл.
Але перемога далася вам дорогою ціною: вбитий король Раал, загинув і барон Заб, а з ним ще вісім вінценосних баронів, а вже офіцерів і солдатів –ліку нема!
- Як загинув Раал?- коротко кинув Покль.
- На самому початку битви у чесному двобої з моїм небожем, Міккі Ліном.
- Скільки років тому Міккі?
- Двадцять дев’ять, ні, тридцять місяць тому виповнилося.
- І викликав, звісно, твій небіж? – ледь стримував гнів Покль.
- Він, - підтвердив Борвальд.
- Король Раал був старою людиною, поєдинок чоловіка у розквіті сил з немічним дідом зветься у вас чесним двобоєм? – почав втрачати терпець барон.
- Він мав право виставити замість себе бійця, - холодно заперечив Борвальд. – Хто винний, що ваш король цим правом не скористався?
- Він не був боягузом і не хотів, що про нього так сказали! - вигукнув Покль. – Де тепер той Міккі Лін? Я негайно викличу його на поєдинок і розтельбушу, як браконьєр муфлона!
- Не буде того, - мертвим голосом заперечив барону руттієць. – Міккі пережив Раала хвилин на п’ять: як тільки війська зійшлися, його зарубав барон Заб.
Мить одну Покль ще натужно дихав, потім заспокоївся:
- Тоді підпишеш з князем Ололом!
- Князь Олол загинув ще раніше, - ошелешив Покля полонений. –Удаваним відступом наша ескадра затягла ваш флот у пастку у Руттійському морі. Князь був на флагмані, а той прийняв на себе перший, найпотужніший удар гармат з десятка наших бортів і майже одразу затонув… Інші ваші кораблі вступили у битву, флоти зійшлися, судна відкрили вогонь і топили, топили одне одного! Наші намагалися зачинити пастку, та частина ваших кораблів – більша - прорвала непевне кільце і відійшла до Оквілли, де їх потужно підтримали берегові батареї. Тепер вже наші відступили, на тому війна на морі поки що припинилася.
- Може, Олол врятувався? – без надії спитав барон. – Виплив?
- Не може того бути, - цикнув зубом Борвальд. - У Руттійському морі зимують тисячі кайванських алігаторів. Ті моряки, хто опинився за бортом, не мали жодного шансу: як тільки флоти залишили місце битви, туди кинулася ціла орда цих жорстоких ненажерливих тварюк, а деякі, найнахабніші, і під час бою крутилися між кораблями.
- Якщо все, що ти говориш – правда, якщо король і його брат, які не мали спадкоємців по чоловічій лінії, загинули, якщо мертві усі дев’ять вінценосних баронів, то я, вінценосний барон Юкко Покль Гасхурнід, король Покко і князь Змій-города – єдиний правочинний претендент на трон короля десяти королів, бо мій рід найстарша гілка у династії Гасхурнідів! – жорстко сказав Покль. – І у такому випадку ти підпишеш вічний мир зі мною, на моїх умовах, з усіма репараціями і контрибуціями, що накладаються на нападника!
Борвальд із сумою приреченістю подивився у бурштинові (точнісінько як у кугуара!) баронові очі.




Розділ 9.

Впертий зустрічний вітер страшенно ускладнював Зульфікарові подорож додому. Веслярі працювали на межі своїх сил, а завантажені зброєю ґалери ледь просувалися вперед. Бойові вітрильники, що охороняли караван, постійно маневрували, переходячи з ґалсу на ґалс, виписуючи по хвилях величезні зиґзаґи. Це єдиний можливий спосіб йти проти вітру, але задача капітанів полягала не у тому, щоб перемогти стихію; вони повинні були охороняти тихохідні ґалери, тримаючи їх весь час у прямій видимості, і бути готовими відбити будь-який напад. Тому жевріє на гарматних палубах у мангалах вугілля, розігріваючи загнуті кінці запальних прутків, тому викочені діжки з оцтом – на випадок, якщо прийдеться охолоджувати розжарені пострілами гармати, та й самі гармати вже заряджені бойовими ядрами.
Зульфікар стоїть на містку батькового ще флагмана, ґалеона «Кондор» (свій – «Світанкову зорю» - віддав він Гиреєві для пошуків адмірала Тіко), в лазурову далечінь вдивляється, пісеньку співачки Лани, нової зірки обох континентів, наспівує:
«Заспівай ми, рибаченьку,
Та й на всю Майвану,
Про кохання наше вірне.
Шиґи-риґи-дана!»
Немудрящі співанки горців з Великої Черепахи «шида-ріда» та «шиґи-риґи-дана» завдяки цій дівчині: темноволосій, гарній дикою гірською красою – виспівує тепер уся Терра, та ще й вигукує: «Гей-гей!».
Поряд з королем – дружина, задумлива красуня Оло. Побачила і пережила вона в Люнні чимало…
Біля королеви – Гиреєва Ханна. Після того, як її довелося майже силою знімати зі «Світанкової зорі» (затялася: поїду з чоловіком – і край), вона кілька днів не виходила зі своєї каюти. І от нарешті – з’явилася: стоїть, ніжкою притопує, та ще й підспівує королеві: «Гей! Гей!» - очевидно, заспокоїлася.
Капітан Да Карро, переведений з брига «Лазурова Лілея» на «Кондор» після включення ґалеона до Небесної ескадри за особистим наказом морського міністра Кер Гирея, стоїть мовчки, чорного вуса підкручує. Чіпким поглядом за діями команди спостерігає, і від того, що на них дивиться сам капітан, матроси намагаються діяти чіткіше, злагодженіше та швидше.
Повільно йде конвой проти вітру – прямо на північ. А на південь той само вітер несе – десь далеченько вже – прекрасний і могутній фрегат, наречений минулого року старим Блеком «Світанковою зорею»! На заваді став Зульфікарові цей вітер. Важко, надто важко дається йому кожна миля: виснажені веслярі, поступившись місцем новій зміні, валяться просто на палубу і засинають, не у змозі дістатися до своїх кубриків. Пробували верпувати – завозити якір вперед на боті на усю довжину якірного ланцюга і вибирати ланцюг – дзуськи, - зносить галеру майже на те саме місце.
Ледь повзе ескадра, перевтомлені люди, тане провіант; його вже точно не вистачить до Майвани, бо ніхто не розраховував, що подорож так затягнеться.
Порадившись з капітаном, Зульфікар вирішив:
- Як тільки дійдемо по південного краю Західного Континенту і повернемо на схід, зайдемо або у Черрі-Таун або у Хак-Мозар: дамо людям тиждень перепочинку, а то і днів десять, підладнаємо кораблі, поповнимо запаси провіанту і питної води, а тоді, з поміччю Неба, вирушимо на Майвану.
У той день, коли кораблі прангів доповзли, нарешті, до Хак-Мозару і встали на рейді, Оло повідомила Зульфікар:
- Ти знаєш, я, здається , вагітна…
Він мовчки поцілував дружину і пригорнув її до себе.
Усі дні, проведені у Хак-Мозарі, Зульфікара гризли різні думки. Він навмисно завантажував себе роботою, як простий адмірал. Ось де дався взнаки досвід, набутий під час їхньої з Гиреєм торішньої подорожі! Капітани диву давалися, коли він перевіряв на їхніх судах такелаж, прискіпливо обмацував вузли і линви, спускався в трюми – перевірити, чи немає там води, чи правильно завантажили анкери з водою та діжки з солониною. Він робив усе так, як у Гасхурні – Гирей, а той – моряк неперевершений…
Він працював, а думки не відступали; від них боліло серце і спустошувалася душа. Що має думати чоловік, кохана дружина якого чекає первістка? А що – батько, який достеменно знає, що той первісток народиться невідворотно безплідним? А король, який відповідає за долю династії?
Зульфікар давив у собі неясні передчуття і трудився, як навіжений.
А тим часом у Гасхурні, у підземному палаці, велично сидячи на величному базальтовому троні, король десяти королів, верховний правитель Ядрану Покль Гасхурнід сповістив своїх бояр та державну раду:
- Імператор Руттії Борвальд підписав мир, беззастережно погодившись на усі умови, пред’явлені великим Ядраном.
Ще ніколи - жодного разу! – верховний правитель древньої держави не повідомляв про перемогу над Небесним народом! Віками Ядран тільки боронився. Років тридцять тому король Раал спробував наступати і зазнав нищівної поразки. А Покль, уперше сівши на Базальтовий Трон, виголосив новину про гучну перемогу. Новий король десяти королів продовжував тим часом дивувати своїх підданих:
- Рівно за півроку, як тільки скінчиться жалоба за королем Раалом та братом його князем Ололом, я одружуся з дочкою князя та небогою покійного короля, принцесою Олмою. ЇЇ високість вже дала свою згоду. Цим шлюбом буде укріплено династію Гасхурнідів та родинний зв’язок з королем Гряди його величністю Зульфікаром Першим. А ми з принцесою зробимо майже усе можливе, щоб порадувати династію кількома маленькими принцами.
Гасхурніди, що сиділи по праву руку від трону, задоволено зацокали язиками, а Олма (і вона серед них, бо – також гасхурнід) густо зашарілася, намагаючись сховати радісну усмішку, невчасну під час жалоби за батьком. Вона жила новими сподіваннями і майже забула жовтоволосого пранга на ймення Гирей. Майже забула.
А величезний прангівський караван, на чолі з ґалеоном «Кондор», у супроводі бойових кораблів, важко перевалюючись з хвилі на хвилю, стомлено підповзав до острова Велика Черепаха. Зульфікар жадібно вчепився поглядом у контури знайомих гір - аж так скучив.
Подорож виявилася значно довшою і важчою, чим він очікував. Торішня поїздка до Ядрану – це так, прогулянка, цікава пригода. Теперішній рейс – важка марудна робота. Та ще й зворотній шлях – без Гирея. Усе довелося робити самому, від того король ще більше оцінив другові вміння.
На містку капітан Да Карро безупинно смалить міцний мозарський тютюн, міняючи люльки. «Одну і ту само люльку частіше, ніж раз на вісім годин, курити не можна», - пояснив він Зульфікарові.
«Скільки ж у тебе люльок?» - поцікавився правитель. «Робочих – шістнадцять, - без запинки відповів капітан. – А так – півста чотири».
Зульфікар помовчав, а потім спитав:
- Як ти куриш цей полин?
- А що? – здивувався капітан. – Міцний та гіркий, саме те, що треба.
- У мене там є джиджирський тютюн, як хочеш, я тобі його віддам.
Моряк джиджирського тютюну не любив: то правда, що і смачний він, і духмяний, проте – надто вже слабенький. Але ж королеві не відмовиш:
- А як же ваша величність?
- Я тепер майже і не курю, дружина дорікає: тютюном, каже, від тебе весь час смердить.
Да Карро згадав свою жінку і зробив висновок: хоч капітанша, хоч королева – жінки усі однакові, а їхні претензії до чоловіків подібні…
А королеві Оло дійсно усе смерділо: король – тютюном, корабель – смолою та канатами, офіцери – вином, матроси – потом, боцман – собакою, трюми – мишами, море – оселедцем, капітанів тютюн – підгорілою гарбузовою кашею.
Її вже тиждень нудило, вона практично не виходила із своєї каюти і не хотіла бачити нікого, крім хіба що однієї – однісінької душі – своєї подруги Ханни. Та й тій подекуди перепадало. Королева майже нічого не їла, крім солоних партеренських горішків, пила тільки підкислену воду, скаржилася, що на таку купу людей не взяли жодної діжки чудодійного руттійського напою, що зветься – куас. Той куас (на півночі Руттії говорять – «квас»), за твердженнями Оло, одразу позбавив би її від нудоти. Ханна слухала подругу з недовірою: руттійці і самі здебільшого куасу вже не виготовляють, перейшовши мало не усі на пиво, та і Оло куштувала його лише раз, у дитинстві, коли її батько приймав руттійську малу амбасаду…
«Дався тобі той куас» - думала Ханна. – «Ти і описати його толком не можеш. Краще б ти хліба хотіла…»
Та запаху їжі королева останнім часом не переносила, а вже її вигляд – тим паче, навіть думки про неї викликали в Оло напади нестримної огиди, тож і подруга сиділа голодною.
Проте, Ханна не сердилася: на такому терміні вагітності чи не усі капризують та почувають себе зле. «Скоріш за усе, - поділилася з нею Оло, - це сталося у той день, коли ти купалася і підземному озері» «А Зульфікар би сказав – коли знайшла кристали», - промайнуло у Ханни і раптом вона здогадалася:
- Ви робили це на руїнах древньої Люнни?
- Я робила це у місті, яке є колискою мого народу, - бурштиново примружилася, точнісінько як самиця кугуара, прекрасна Оло.
- І ти знала, що можеш завагітніти?
- Я свідомо зробила це саме там, - впевнено заявила ядранка.
«Ти - справжня королева», - замилувалася подругою Ханна.
Капітан Да Карро набив нову люльку Зульфікаровим тютюном, підкурив, затягся, зробив задоволений вигляд, ще раз подякував королю за подарунок і вирішив сьогодні ж ввечері спробувати змішати два сорти тютюну: мозарський (для міцності) та джиджирський (для аромату). Він почав вже розмірковувати, чи відчує підміну король, а сам за звичкою нишпорив чіпким поглядом по небосхилу, аж раптом вигукнув: «Не може того бути!», рвучко витяг з кишені далекоглядну трубу і навів на віддалене вітрило.
- Чого? – підхопився король. – Чого не може бути?
- Того, що є! – капітанів вказівний палець націлився на далекий корабель. – То – «Світанкова зоря»!
- Впевнений? – обпік моряка поглядом король.
- Абсолютно, - чомусь виструнчився той.
- Вони нас побачили?
- Безсумнівно! – Да Карро знов тицьнув пальцем в обрій. – Адмірал Гирей міняє курс!
- Не показуй пальцем, ти ж офіцер королівського флоту! – зауважив Зульфікар, дістаючи з кишені свою трубу – трохи потужнішу і значно дорожчу.
А «світанкова зоря» вже летіла назустріч «Кондорові»: вже можна розгледіти такелаж, королівський прапор на щоглі, матросів на вантах. На містку – три чоловічі постаті. Отой плечистий, з жовтою гривою, що плеще на вітру, звісно ж – Гирей. Другий, кремезний та чорнявий – капітан Фазлі-бей. А хто ж третій, у морському одязі без нашивок і галунів, рудий та довгий? Невже Гиреєві вдалося? Але як він устиг?




Розділ 10.

- Ваша величносте, наказ виконаний, - відрапортував Гирей. – Перед вами – Вік Горді - молодший.
Король уважно роздивився юнака: точнісінько фатійський ливар, як викапаний, тільки молоденький – так, доріст, у справжню силу ще не ввійшов і голиться скоріше для порядку… Адмірал підштовхнув хлопця у спину і той, хоч і запізно, схилився перед володарем Гряди у незграбному (ремісник, не придворний) низькому поклоні.
- Доброго дня, поважний Горді, - приязно промовив Зульфікар. Той , не знаючи, як треба себе поводити, стояв зігнувшись.
- Здрастуй, Горді, - сховав усмішку у кутках рота король. Гирей знов тицьнув парубка, тепер уже у бік.
Вік – молодший розпрямив спину і витріщився на Зульфікара. Більшого справжнього начальства (пірати – не справжнє), ніж квартальний жандарм, він зблизька ніколи не бачив, а тут – король. З легендарного роду Гадрузів, про яких стільки розповідав дядько, а ще й ходить безліч оповідок і переказів на Західному континенті… Хлопець розхвилювався – аж почервонів.
- Ну викапаний дядько, - оцінив Зульфікар. – Тепер зрозуміло, чому старий зброяр так переймався. Що ж ти робив у піратського адмірала Тіко? Невже корсаром був?
Біла веснянкувата шкіра спадкоємця найкращих партеренських ливарень враз просякла потом:
- Ні, не корсаром, - пробелькотів він.
- Отже – флібустьєром? – зробив великі очі Гадруз.
- Я сидів замкнений у трюмі і ремонтував пістолі та мушкети, а ще – гострив палаші, - розгубився вже остаточно юнак.
- Гостинний чоловік цей адмірал Тіко, - зареготав, не витримавши власної гри, король.
Юнак мляво усміхнувся у відповідь, та на душі полегшало – зрозумів, що король жартує, хоча і не знаходив причин для доброго гумору (посилів би сам – знав би). Йому ж невідома була дядькова умова.
- А от наш адмірал Гирей ніколи не тримає гостей під арештом і не примушує їх працювати. Ви можете , - вже серйозно додав король, - вільно почувати себе не будь-якому з наших кораблів. До речі, запрошую вас, поважний Горді, відвідати «Кондор». Він не такий швидкісний, як «Світанкова зоря», зате – розкішний. А раптом ви захочете провести решту подорожі на ньому?
Фатієць вже звик до фреґата, до його команди, до своєї маленької каютки, встиг зіграти кілька партій у камінці з лейтенантом Анваром, тому довго не міркував і наважився:
- Я обов’язково скористаюся запрошенням вашої величності побувати на ґалеоні «Кондор», проте, залишитись хотів би на «світанковій зорі» - вона мені дуже подобається.
- Мені теж, - погодився король. – Тоді будьте тут, як вдома.
Легкий поштовх у спину – поклон – «дякую» - аудієнцію закінчено.
Капітан Фазлі-бей підхопив Віка під лікоть і потяг у кают-кампанію – куштувати вино «Хасилойське біле».
 
Наші Друзі: Новини Львова