Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: неділя, 31 травня 2020 року
Тексти > Тематики > Фантастика

Саги терри

Переглядів: 26923
Додано: 16.06.2008 Додав: Mercenary  текстів: 5
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 2
Джерело: Часопис
- Хочете – поїхали, - запропонував запопадливий провідник.
-Я не поїду відмовилася Оло. – десятки віків ніхто з мого народу не міг потрапити сюди, і ще невідомо, чи зможу я хоч колись тут ще раз опинитися. Ви їдьте, як хочете, я ж буду тут.
- Тоді і я не поїду, - вирішив позбавлений дружиною вибору Зульфікар. Він помітив, що збентежена Ханна ладна заплакати, і додав:
- Ти ж, Гирею, проведеш Ханну на льодовик?
Тільки-но трійця екскурсантів зникла за рогом, Оло повернулася і пішла навпростець головною вулицею древньої ядранської столиці, єством відчуваючи, як, немов зачарований, іде за неї чоловік її, король прангів, пристрасний і завжди бажаний Зульфікар.
Вона зайшла до першого ж більш-менш цілого будинку: стелі й даху не було, а от стіни вціліли – деінде ще можна було розгледіти навіть залишки кольорових фресок.
Оло з невгамовною, спраглою цікавістю переходила з кімнати у кімнату: ось тут була вітальня, тут – дитяча, а це, мабуть, спальня. Тут колись господар цієї оселі не раз пестив свою дружину.
Оло простелила Зульфікарів королівський плащ просто на густу запашну траву – на те місце, де, на її думку, стояло колись подружнє ложе. Вона швидко скинула одіж і лягла. Зульфікар замилувався: мініатюрна жінка, оголена і прекрасна, звабно усміхалася, сяючи бездоганним тілом з чорного королівського плаща. Він чув наче здалеку, буцімто якесь відлуння, як десь поряд фиркали та шумно переступали їхні коні.
І він був тоді з нею, і тільки небо Фатії бачило те.
…Коли вже троє вершників віддалилися від старої Люнни десь на десять гарматних пострілів, провідник поцікавився:
- Ваша королева – ядранка?
- А що? – підхопився Гирей.
- Яка гарна, - попри вишкіл не втримав захват фатієць.
Водозабір з водогоном не справили на Ханну відчутного враження. Провідник, аби хоч якось догодити гостям, повідомив:
- А ще тут недалеко є печера Десяти королів з Кип’яч-озером.
- Воно справді – кипить? – зацікавилася Ханна.
- Тепер воно ледь тепленьке, але кажуть, що у давнину, за ядранців ще, було дуже гарячим, справжній вар. Подейкують, буцімто їхні жінки купалися у його водах, і це давало їм довічну вроду.
- Невже це правда? – здивувалася жінка.
- Не знаю… Наші жінки ніколи цього не робили. Туди взагалі ніхто не ходить: місцеві мешканці панічно бояться древнього прокляття ядранського короля Гасхурна, яке він начебто наклав на це місце за рік до приходу з неба наших предків. Тутешні люди намагаються уникати взагалі усього, хоч якось пов’язаного з ядранцями.
- А ти? – підморгнув Гирей.
- І мені моторошно, відверто кажучи. Та що зробиш – я провідник, як і мій батько, який і знайшов цю печеру: до нього вважалося, що Кип’яч-озеро – одна з легенд, якими повниться Терра… Батько давно вже помер, і ніхто, крім мене, не знає дороги до цієї печери, та і я без нього ще ніколи не їздив: на моїй пам’яті ви перші, хто туди хоче…
- То поїхали? – нетерпляче запропонувала Ханна.
- Поїхали, - зітхнув фатієць.
Світло майже не пробивалось до величезної підземної зали, посеред якої тьмяним старовинним дзеркалом лежало озеро.
- Дійсно тепла, - спробувала долонькою воду Ханна і раптом вирішила. – Викупаюся!
Чоловік мовчав (він взагалі забагато дозволяв їй), і жінка вирішила, що це – згода:
- Панове, прошу вас вийти, не буду ж я при вас роздягатись…
Гирей також спробував воду: тепла і лагідна, як літнє вранішнє сонечко:
- Добре, купайся.
Він узяв за лікоть ошелешеного провідника і повів до виходу з печери.
Не пройшло і п’яти хвилин, як перед ними предстала мокра оголена Ханна.
- Гирею, Гирею, дивись, що я знайшла, - вражено промовила вона. Моряк швидко прикрив її плащем (ніжне її тіло – не для хтивих провідникових очей) і взяв з її рук величезний, з гарматне ядро завбільшки, вкритий товстим шаром накипу, кристал. Точнісінько такі стоять на постаментах у Соборах Майвани і Квінізорайї, подібний бачив він у Соборі в Гасхурні:
- Так от, - здогадався Гирей, що це за знахідка, - так от куди він їх сховав: у підземний окріп! Тал Правдивий описав усе, як воно і було насправді! Вдягайся, Ханно, твою знахідку необхідно негайно показати Зульфікарові, а ще більше – королеві Оло! Ти навіть і не уявляєш собі, що ти знайшла!
- Кажеш, Гирею, вибігла гола-голісінька? – з цікавістю подивився на Ханну Зульфікар, тримаючи знахідку на міцній долоні. – Шкода, що я цього не бачив.
Ханна зашарілася.
- Ти хоч викупатись у підземному озері встигла? Це добре, будеш тепер красунею до скону!
- Ваша величність поводиться, як хтивий самець! – зашипіла, звузивши очі у щілинки, красуня Оло. Ніздрі її тріпотіли, а рот стиснувся у тонку нитку.
- І багато їх там? – пропустив повз вуха жінчину репліку король.
- Усе дно встелене , - аж підвелася Ханна.
- Цікаво, чи втратив кристал магічну силу? – почухав перенісся Зульфікар.
- Напевне втратив, - подав голос Гирей. – Ти ж сам говорив: у Небесному Манускрипті написано: сигнали від кристалів на Небо повністю припинилися. Мабуть, окріп підземного озера їх і пошкодив…
Зульфікар покрутив в руках зіпсовану святиню:
- За міжнародними законами ми мали б повідомити про знахідку уряд Фатії.
- Негайно усе кинемо і побіжимо повідомляти, - скептично скривився Гирей. – Віками під носом у них лежав ключ до головної загадки планети, та не один - сотні ключів, а вони і не почухалися; виходить, воно їм не дуже-то й треба.
І ще: уряд Фатії не має жодного права на ці кристали: вони належали кролеві Гасхурну ще до появі на Террі небесних народів! Таким чином, єдиними законними правонаступниками, які мають право на володіння цим спадком, є нащадки короля Ядрану Гасхурна, тобто – ядранські династія Гасхурнідів.
Королева Оло – гасхурнід, причому, на Західному континенті – єдиний, тож – вона і є беззаперечний законний власник усіх кристалів.
Присутні: король, королева та Ханна – витріщилися на адмірала, а той поставив жирну крапку у помові:
- От і усе вам міжнародне право! Я негайно відряджу до печери офіцера з парою матросів – прихопити ще з десяток – другий кристалів! А ти, Зульфікаре, повернувшись до Майвани, передаси кристали на спільне вивчення майстрові Баграту та каптурникові Зенону. Саме – на спільне, аби ані святоші, ані мудрагелі не могли сказати, що комусь віддано перевагу! І для того, щоб ніхто з них не міг одноосібно скористатися такою перевагою!
- Державно мислиш, - тільки і сказав Зульфікар.
- Це ще не все! – заявив моряк. – Уряд Фатії необхідно повідомити нотою вже з Майвани як про знахідку, так і про виключне право на неї Королівства Гряди. Навіть якщо вони почнуть сперечатись, судова тяганина точитиметься десятиліттями, а ми тим часом вивчатимемо вже наявні кристали… Хоча, вони так побоюються усього, що пов’язане із попередніми володарями їхніх земель, що, можливо, віддадуть, та ще й зрадіють: здихалися!
- Можливо, - із сумнівом сказав король.




Розділ 7


Граф Ель-Брадо, пенсіонер Алонсо та молодий Блек, із задоволенням пихкаючи закордонним джиджирським димом, спостерігали за метушнею у порту міста Мун. З велетенської вантажної галери та кількох товарних галеонів на берег вивантажувались якісь діжки, ящики, невідоме обладнання. Дудніли у дудки боцмани, голосно і брутально лаялися суперкарго, сновигали вантажники, серед яких виділялися (а раніше їх ніколи тут не було) ладовачі з сільбертальської провінції Венглінек. Їх легко пізнати: високі, русяві, задиркуваті, і вимова у них дивна – «пшекають». Їхня поява – вірна ознака пожвавлення економіки: венглинці легко наймаються на новобудови у найдальші землі – аби добре платили.
Не рейді погойдувалися на легких хвилях кілька ядранський «купців» - з тих, що везли на Гряду останнім часом одяг, міцне недороге взуття, різний інший мануфактурний крам.
- І ці тут, - невдоволено вигукнув Алекс Блек.
- Чим тобі не догодили ядранці? – здивувався Алонсо.
- Всі вони однакові, - як їхній король Раал: ти до нього по-людському, а воно…
- Ви знайомі з королем Раалом? – не повірив граф.
- На жаль, знайомий, - махнув рукою син адмірала.
- Цікаво, що це вони привезли і нащо? – вголос розмірковував Ель-Брадо.
- А ви не знаєте? – радісно втрутився у розмову старий жебрак, що ловив недалеко на тонку волосінь дрібну рибку. – Уся Кайвана вже знає!
Приятелі і не зважали на нього, а він, виявляється, уважно прислухався до їхніх розмов.
- На Кайвані, - із захватом повідомив обірванець, знайшли величезні поклади срібла! Не менші, ніж у Сільберталі! Тепер тут збудують копальні, ливарні, монетний двір для карбування грошей і фортецю для охорони усього цього. Видобуток срібла не буде підпорядкований губернаторові, а знаходитиметься під прямим управлінням першого міністра королівства адмірала Устіна Блека.
«Він і тут мене дістав!» - у розпачі ляснув долонями по колінах Алекс.
Рік вже він жив на острові Кайвана у засланні, на перший погляд , зовсім необтяжливому. Здавалося, всього у нього достатньо: і житло пристойне, і смачної їжі не бракує, і грошики по кишенях дзвенять… І жінки тутешні прихильні до молодого шляхтича! Та і режим його заслання анітрішечки не суворий: у п’ятницю замельдувався у пристава – гуляй цілий тиждень. Та що таке для нього, який виріс у відкритому морі на палубі вітрильника, чути мірний прибій , бачити щоранку, як рожевий шеляг сонця виринає з океану, спостерігати за вітрилами на обрії, дихати океанським вітром – свіжим, солоним, з присмаком водоростей і, здається, риби, - і бути прикутим до цього клятого міста на остогидлому острові хай дуже довгим, хай золотим, але таким міцним ланцюгом!
Він спересердя плюнув, - звісно, на мол, не у воду: моряки в океан не плюють, - стиха вилаявся (голосно – вже і відвик: весь час поряд ті двоє столичних прищів) і раптом закляк, побачивши на рейді те, чого там бути не могло, не повинно бути, права не мало: під арпадським прапором, ліниво погойдувалась на брижах каравела «Ящірка». Можливо, тут, у північних водах, і не знають того, що у Південних Морях відомо кожній малечі: цей корабель – флагман флоту піратського адмірала Тіко.
- Якщо ви такий обізнаний, добродію, то, може, скажете, що робить у порту он той корабель? – показав на каравелу син першого міністра.
- Це уся Кайвана знає! – заблищав несподівано білими зубами жебрак – рибалка і вміло витяг з води невеличку, з дитячу долоньку, рибку. – Щороку о цій порі він завантажує усі трюми під зав’язку кайванською горілкою і відходить, аби повернутись рівно за рік. Він оце вже закінчує вантажитись, завтра, ймовірно, піде!
«У Південних Морях, - промайнула у Алекса шалена думка , - влади в адмірала Блека – жодної. Там би йому мене вже не дістати!»
За кавою граф Ель-Брадо повідомив приятелів:
- Щойно прилетів голуб із столиці. Дуже цікава новина: король Зульфікар разом із своєю ядранською хвойдою і тим вискочнем Гиреєм відплив з Майвани у невідомому напрямку.
Це були далеко не усі звістки, отримані графом з Майвани. Решту новин, що стосувалися особисто його і Боярського конклаву королівства, Ель-Брадо від співрозмовників приховав.
- А нам що з того? – фиркнув старий кат.
- А те, що саме час відбувати на Велику Черепаху - піднімати шляхту та гвардію проти інородки! Невдоволених вистачає і серед військових, і серед церковників. А як обурені аристократи, які мають дочок – наречених! Всі вони сподівалися , що король обиратиме дружину за традицією – з майванських та мезумських князів та бояр, і кожен з них, що це буде його незрівнянна донечка…
Саме тепер, коли Зульфікара нема, наспів час піднімати шляхту, військо та церкву і поставити королеві ультиматум: або він розлучається з Оло, від якої не буде онуків, або хай залишає трон на користь іншого Гадруза!
- Я вже ворогував із Гадрузами і опинився на засланні, - зауважив Алекс. – Може, ви у чомусь і маєте рацію… Але… Ви кажете: аристократи невдоволені королем, та за нього горою встануть посполиті: ремісники, вівчарі, ґуралі, рибалки… Він дав їм неосяжний ринок збуту у Ядрані і доступні тамтешні товари тут. За нього рибалки та моряки – це завдяки йому у них є тепер недорога ядранська парусина та ядранські фрахти. Ви кажете: церковники? Сардар та Алішер – можливо! Та церквою вже рік фактично править (а не очолює за саном, як ті старі дурні, поведені на власних почестях та привілеях) каптурник Зенон. А йому Зульфікар дав владу і старовинні ядранські манускрипти. Військо та флот обожнюють адмірала Блека, першого міністра королівства, і ніколи не підуть проти нього, останнього живого героя переможної війни! Мої з ним родинні рахунки на короля не поширюються!
А що ви робитимете із дрібною шляхтою, яку надихає на вірність Зульфікарові стрімке вивищення Гирея та Фортунато? Його правління для них – єдина надія отримати титули та чини! Вони за вами не підуть, бо при вас лишаться дрібнотою назавжди!
До речі, про Едварда Фортунато. Невже ви думаєте, що він сидітиме, склавши руки? Та я не здивуюся, якщо він вже завтра знатиме, які балачки ми тут ведемо!
- Нас тут усього троє, навіть Теодора я відрядив до Зари Пьорпл по новини. Кого ж з нас ви підозрюєте? – примружився, як матхонський лев перед кидком, Ель-Брадо.
- Та нікого не підозрюю! – роздратовано відповів молодий Блек. – У вашого будинку є вікна, двері, комин врешті решт! У Едварда всюди очі та вуха! Так що, перепрошую, ваша ясновельможносте, я звідси не поїду, принаймні – до Майвани.
Граф не звернув уваги на прикінцеве застереження Алекса і перевів очі на ката. Той згадав свого приятеля, коменданта майванської в‘язниці капітана Маріо, тюремні грати та кайдани, гаки та кліщі для тортур, які залишив своєму наступникові, свій тутешній затишний будиночок, нову, ще не прочитану книжку молодого обдарування з Покко Ференца Вареша (на обкладинці написано – Франьо Вареш) з дивною назвою «Палео», тільки-но перекладену на небесну мову з ядранської (кажуть, перекладач намучився, бо покко-кугуарльський діалект суттєво відрізняється від літературної ядранської, а стиль у юного письменника ще той). Але вже перші книжки Вареша «Плазування перед плазуном» та «Сліпа віра» мали гучний успіх на обох континентах, як колись – першві книжки Ондра…
Зваживши сумнівні «за» та вагомі «проти» кат заявив:
- Хочу нагадати панові графу, що у мене з новою владою – жодних протиріч! Я сюди приїхав добровільно у зв’язку із відставкою, так би мовити, не заслужений відпочинок…
- Як знаєте, - холодно погодився граф (що з них візьмеш – плебей та бастард – презирливо подумав). - Я поїду. На кону – майбутнє династії та держави. Загроза виходить із неспроможності королеви привести повноцінне потомство, - патетично заявив він.
Ледве Ель-Брадо закінчив, на порозі виріс захеканий Теодор і випалив скоромовкою:
- Зара оклигала, сказала: «Не вона! Дві крові у жилах – два мечі у руці!» - і знов втратила свідомість.
- Що вона мала на увазі, говорячи про дві крові та два меча? – замислився Блек.
- Не знаю. Яка різниця? Головне ми довідалися: не вона! Якщо вона – ви розумієте, про кого я - не має такої сили, це тільки на краще, - підсумував граф.
До вечора Алекс Блек розмірковував, а вечірній зорі зважився: він зібрав усі гроші, які мав, найнеобхідніші речі та книжки з морської справи, поскладав до валізи, вийшов на набережну, відв’язав першого-ліпшого яла, у якому знайшлися весла, і майстерно направив свого човна до каравели «Ящірка». З борту одразу – наче чекали – викинули драбину з міцної линви, а вилізти нею на борт досвідченому морякові не клопіт. Двоє кремезних матросів запросили його до кают-кампанії. Алекс зайшов і оглядівся: у гаптованому золотом камзолі на чолі столу сидів, із золотим кубком у руці, вранішній жебрак – рибалка!
- Ну, здрастуй, майстре Алексе! – широко і трішки хижо усміхнувся він.
- Доброго дня і вам, шановний…- Алекс замовк, не знаючи, як звертатись до людини у камзолі.
- Та зви мене, - посміхнувся той, - як увесь світ: адміралом Тіко!



Розділ 8

Дозволивши військам годину перепочинку, барон Покль написав і відправив з голубами два листи – до Покко і до замку Кугуарль – об’явив похід і, залишивши в Анцові невеличку залогу, разом з усіма захопленими у ворога і перевезеними через Матту гарматами погнав військо (стіною та уздовж неї) на Апіру.
Попереджена втікачами фортеця опиралася стійкіше, бастіони та брами виявилися більш доглянутими, та ситі роки лінивої безпеки давалися взнаки – гармаші працювали невміло та повільно, каноніри наводили гармати аби як, мушкетери поспішали та мазали, пускаючи здебільшого на вітер дорогоцінні кулі.
Покль напосідав з двох боків: від стіни та з боку Матхонського грейдера. Залізний легіон гатив з довгих додохських гармат по бастіонах і вежах важкими чавунними ядрами, вибиваючи з них фонтани кам’яних сколків, а гвардія кидала з трофейних мортир гранати під браму, намагаючись розбити стулки, та просто за стіни, викликаючи у фортеці чисельні пожежі.
Раптом мортири перенесли вогонь у глиб оборони, і гвардія кинулася і атаку, розганяючи перед у бік Північної брами величезний, щойно збудований з кількох мажар та масивного стовбура томатового дерева, таран.
«Вже час!» - ревіли вояки бойовий девіз роду Поклів, а сам барон , спостерігаючи за битвою з командного пункту, нервово закручував пальцями кінчики своєї шийної хустки і хрипко неголосно примовляв: «Кома-тире!».
Гігантський кіл на колесах, скерований могутніми бійцями, протаранив браму, і гвардія, як повінь крізь розірвану греблю, стрімким потоком невідпорно увірвалась у середину фортеці, а за нею посунуло ополчення.
Залізний легіон потроїв натиск з іншого боку. Покль покликав до себе посильного:
- Негайно знайди капітана Ієту і передай мій наказ: спалити у першу чергу усі голубники, щоб жоден голуб не злетів!
За п’ять хвилин по тому один за одним свічками спалахнули кілька голубників, а на донжоні замайорів білий прапор – Апіра капітулювала!
«Крапка!» - прохрипів барон.
Після битви, коли перев’язали поранених, поховали вбитих, порахували і замкнули у підвалах головної вежі військовополонених, він пояснив капітанові Ієту свій задум:
- Ти був у вирі подій і не бачив, як я розставляв найкращих стрільців війська півколом з північного боку Апіри. Вони не брали участі у битві, бо мали іншу задачу: відстрілювати усіх голубів, що летітимуть у бік Руттії. Ти спалив усі голубники, отже, і надалі жоден голуб вже не вилетить.
Також нам відомо: у Майвані знають, що ми захопили Анц, але, сподіваюся, і гадки не мають, що ми вже в Апірі. Ми з’явилися зі старого Матхонського тракту. Отже, якщо у Матхоні і чекатимуть нас, то – зі старої дороги від Анцу. А звідти на Матхон лише один шлях: старий, майже закинутий тракт, що звивається між незайманими лісами та непрохідними болотами. Якби ти був руттійським імператором Борвальдом, звідки б ти нас очікував, де б зустрічав, куди б вивів війська, де лаштував би оборону та готував пастки і засідки?
- Якби я був Борвальдом, - ледь стримався Ієту, - я б вдавився!
- Та я ж кажу – якби!
- Тоді я б очікував супротивника на найбільш ймовірному напрямку його просування! – як по писаному відрапортував капітан. -
- Зважаючи на те, що за годину до нашої появи комендант Апіри направив голуба на Матхон із донесенням, що ворог, тобто, ми, біля тверджі не з’являвся, будемо сподіватись, що найбільш ймовірним напрямком Борвальд обере старий Матхонський тракт.
Через бої під Оквіллою навряд чи у нього достатньо війська у Матхоні, аби перекрити усі напрямки! Шкода тільки, - цокнув язиком Покль, - що ми спалили усіх голубів!
 
Наші Друзі: Новини Львова