Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: понеділок, 26 жовтня 2020 року
Тексти > Тематики > Фантастика

Саги терри

Переглядів: 28423
Додано: 16.06.2008 Додав: Mercenary  текстів: 5
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 2
Джерело: Часопис
- З якого дива ти це вирішив?
- Бо вже зустрічався з одним Гадрузом років тридцять тому. Так той гармати – мої гармати! - залізякою обстукував! Для всіх, - посміхнувся фатієць – моє ім’я –Вік Горді – є найкращою гарантією якості. Шукаєте невідомо які вади у моїй зброї.
- А, то ти – той рудий ливар, що відмовився торгуватись! – згадав Блекову розповідь король.
- Був тоді рудим, - погодився Вік Горді.
- Ти заправив добру ціну. а мені гроші з неба не падають! – відрізав Зульфікар. - Хоч як ти там звешся – перевірятиму!
- Перевіряй, - позіхнув зброяр. - Ти – напевне Гадруз, бо і сердишся так, як той сердився. Та і схожий ти на нього: таки одне лице! Він тобі – батько?
- Дід, - буркнув король.
- Час іде, - зітхнув Вік.
- Час летить, і його обмаль, - почав і насправді сердитися покупець.
- От і той був такий стрімкий, а мені довелося тридцять років чекати... Тобі я ще можу сказати те, що хотів - ще твоєму дідові, а от дід твій, Доар Переможець, уже ніколи не довідається – що саме. Бо – поспішав тоді, як ти тепер...
- Кажи, я вислухаю, - вів на гармату король.
- Усі мої предки, - почав Вік Горді, - були майстрами по металах: кували, лили, різали...
І усі родичі... От і брат мій – Джордж Горді – кузню тримає...
Майстер уважно подивився на короля – той терпляче чекав.
- Рід Горді з давніх давен має своє клеймо –подивись он на гарматі, що на неї ти сів...
Зульфікар недбало глянув не вдавлений поряд із запальним отвором кругляк, вдивився, похолодів - похапцем вихопив з піхв Меч Гадрузів і приклав до гармати: на лезі, поряд із інґлішським написом, круглилося значно менше, але точнісінько таке – клеймо!
- От тепер, - задоволено зітхнув фатієць, - і я переконався, що мав таки щ? сказати твоєму дідові... Дивно, що ви обидва помітили усе, крім клейма!
Зульфікар забрав меча у піхви і мовчки сів на місце. –
- Такий булат, - вів далі Вік Горді, - робити давно вже розучилися. Брат мій років десять експериментував зі сплавами – і що ж? Булат він таки зробив, але не такий - до цього йому – як арпадській довбанці до твоєї «Світанкової зорі»!
Зброяр помовчав, а потім почав – здавалося б – ні до чого:
- Мій сват, Фелікс Бах, є одним з найкращих кравців у Партерені. Він якось говорив, - а Фелікс знає, що говорить, - для переконливості аж підвівся з недоробленого лафету, на якому сидів, оповідач. - Так от, він каже, найгірша річ – то розпаровка.
Здивований Зульфікар вирішив тим не менше (хто знає, які сюрпризи він ще приготував для цієї розмови) не перебивати майстра, а той повільно розповідав свою байку:
- Ти, звісно, не знаєш, що таке розпаровка. Це коли парні предмети з якихось причин перестають бути парними... Наприклад, твої чоботи: лівий і правий, обидва одного кольору, розміру і фасону. А якщо у тебе був би лівий коричневий і твого розміру, а правий - чорний і менший, ти б не міг ними користуватись. Оце і є розпаровка. П’ять віків тому було допущено розпаровку, і одна річ у тебе, інша – у мене.
Виготовив ту пару предметів мій предок – Майрон Горді, засновник нашої фірми, а як вони розпарувалися – не взнає тепер ніхто. Посидь хвильку, скоро ти усе зрозумієш.
Вік пройшов до комірчини десь у кутку цеху, погрюкав там хвилини зо три, кахикнув, щось промурмотів і виніс досить великий, чорного дерева,. старовинний футляр, інкрустований сріблом та перламутром.
Високе небо! Зульфікар одразу пізнав його, хоча раніше ніколи не бачив: само такий, тільки значно більший, зберігався у нього у майванській скарбниці і призначався виключно для однієї речі – Меча Гадрузів!
Очевидно, король чимось видав себе, бо майстер усміхнувся:
- О, ти пізнав парний предмет. Та це ще не усе, повелителю прангів!
Він тихенько опустив свою ношу на землю, - просто під ноги Зульфікарові, - тихенько встав на коліна, наче збирався молитись, через голову зняв з шиї срібного ланцюжка, на якому висів маленький срібний ключик. «Це другий парний предмет», - промимрив Вік Горді. Такий точно витягав з кишені батько, король Доар, у пам’ятний день передачі меча...
Старий повільно вставив ключа у замок («На моєму футлярі – два»,- зауважив Зульфікар), відкрив покришку і відхилився, аби королеві було краще видно. Німо утупився той усередину.
- Третя парна річ, - виголосив старий і простяг гостеві те, що лежало на споді. Сумнівів не було: і поруччя таке само, і піхви.
Цей кинджал напевне виготовлявся як пара до меча, який віками належав родині Гадрузів. Зульфікар прийняв зброю з рук фатійця і нетерпляче оголив лезо: і сталь таку вже давно не вміють робити, і клеймо те саме, і напис інґлішськими рунами.
- Ти знаєш, що там написано?
- Так, знаю. А ти? – швидко перепитав король.
- І я знаю. Я не вмію читати руни, але мені говорив мій батько, а йому – його батько, а тому – знов таки його татусь, що там написано - «Народжений для слави».
- Це правда, саме це, - підтвердив Гадруз. – Я вмію читати по-інґлішському.
- Я так і думав, - сказав Вік. – Мій сват Фелікс Бах каже, що розпаровані речі практично безкорисні. Дійсно, який сенс мати праву рукавичку, якщо ліва – в іншої людини. Хіба що об’єднатися обом і користуватися парою по черзі...
Король напружився і вп’явся поглядом у старого.
- Та мені така пара ні до чого, - буцімто розмірковував уголос фатієць. – Я ж не воїн. Але і віддати задурно… теж, наче себе ошукати.
- Віддай не задурно, а за великі гроші! – нетерпляче вигукнув молодий.
- Хто може визначити справжню вартість цієї речі? – глянув на кинджал майстер. – Я не здатний. Не знаю, за яки гроші його продавати, і чи за гроші взагалі....
- Що ж ти за нього хочеш? – не витримав Зульфікар. – Ти ж не просто так його мені показав?
- Не просто так, - погодився Горді. – У мене синів нема, тільки донька, та й та, - зітхнув зброяр, - вже заміжня. А от у брата – двійко синів. Старшого нарекли на мою честь – Вік. Він – мій улюбленець і найкращий учень. Вік Горді – молодший! Йому і справу хотів передати...
- Хотів? – здивувався король. – А потім передумав, чи щось завадило?
- Не передумав, - похнюпився ремісник. – Рік тому молодий Вік Горді рейсовим вітрильником вирушив до Шванентайху – купити сільбертальського срібла – там воно найкраще. Ми його додаємо у сплав, з якого відливаємо корабельні дзвони.
«Треба спитати у Блека, чи додають у нас», - попри момент зауважив король.
- А той корабель захопив адмірал Тіко, вантаж присвоїв, судно потопив, а людей забрав у рабство. От якби ти повернув мені небожа – то була б гідна платня...
- Адміралом якої держави є той Тіко? – швидко спитав Зульфікар.
- Жодної. Він такий адмірал, як я – ядранський барон! Просто суден у нього – на цілу ескадру, от він і назвався адміралом! Він з Арпаду, прикидається то купцем, то військовим, а насправді – звичайний пірат! В нього цілий острів десь у Південних морях...
- Якби я знав, де його знайти, я б викупив твого небожа.
- Якщо ти з’явишся у Південних морях, він сам тебе знайде...
- То що, мені заради кинджала кинути державні справи у непростий момент і вирушати на пошук морського розбійника? – здивувався король.
- Це тобі вирішувати, я назвав ціну, - холодно відповів Вік, взяв у Зульфікара клинок, сховав до футляра і відніс свій скарб назад до комірчини...
Пружною ходою до майстерні зайшов енергійний Гирей:
- Палаші та кинджали перевірив, можна забирати, а кіраси та шоломи будуть готові аж на післязавтра!
- Сьогодні завантажимо холодну зброю і мушкети, а залишки обладунків – післязавтра, - вирішив король.
- Так що, забиратимеш зброю? – здалеку спитав (звісно, для годиться, бо почув Зульфікарові слова) зброяр.
- Так, забиратиму...
Вік Горді підійшов до покупців і витріщився на Гирея: жовтоволосий красень анітрішечки не нагадував чорнявих прангів.
- Ти знайомий з його ясновельможністю адміралом Кер Гиреєм? – підвівся з гармати Зульфікар.
Старий тільки похитав головою.
- Пане адмірале, представляю вам поважного Віка Горді, найкращого зброяра Партерену – поважний Горді, це – адмірал Кер Гирей – найліпший моряк на усю Терру.
Адмірал тільки кивнув, а ремісник мав вклонитись, бо – нерівні. Навмисне це король влаштував, - вирішив Вік, - на місце ставить: ти, мовляв, бидло, а ми – високородні... Та не встиг він ще розпрямитись (роки – поперек негнучкий), як адмірал потиснув його долоню і повідомив:
- Я чув найпозитивніші відгуки про вашу зброю від адмірала Устіна Блека та від власного батька!
Він не прибрехав анітрішечки: ті двоє дійсно не раз згадували, окремо один від одного, фатійця, і говорили вони однаково, приблизно так: «Той рудий скнара – неперевершений майстер!»
Отже, сказавши тільки «вашу зброю», адмірал дійсно не кривив душею!
У Зульфікара тим часом промайнула здогадка, він поліз до кобури – перевірити її - і витяг свого знаменитого пістоля.
- Зауваж – теж парна річ! – наголосив вік Горді. – Тепер ти завжди будеш клеїмо перевіряти! Та не шукай, он воно, на стволі знизу, біля скоби! Це не наша робота: останній, хто вмів виробляти такі пістолі, помер двадцять років тому і секрет забрав із собою. Його звали Гійоме Лепаж. Це був зброяр від Неба, перший серед перших... Після його смерті першим став я, та це зовсім не тішить мене, бо він помер неперевершеним.
Він і його підручні нізащо не зуміли б зробити, як оце я для тебе, тисячу добротних мушкетів за тиждень, він створював тільки штучні вироби, але завжди – найкращі у світі.
Зульфікар по-особливому, з повагою сховав пістоля до кобури. Раптом він спитав старого просто в лоб:
- А якщо адмірал Гирей привезе тобі небожа, ти віддаси кинджала йому?
- Якого кинджала? - підхопився Гирей.
- Зачекай, - наказав король.
Старий – анітелень.
- То як? – нетерпляче перепитав король.
- А мені яка різниця? Я б і самому Тіко за Віка Горді –молодшого віддав. А от тобі не повинно бути байдуже: у нашому родові є повір’я, що той, хто збере ці речі докупи, подвоїть свою ратну силу та військові звитяги...
Гирей нетерпляче зиркав то на одного, то на другого. Він нічого не розумів і починав потроху дратуватись.
...Фатійці – чи не єдиний вже Небесний народ на Террі – ще вирощують коней: примхливих, вибагливих, хворобливих... Привезених ще предками з Неба. То ціла наука – доглядати коней, пестити їх, плекати. Усі інші давно вже пересіли на муфлонів й у вус не дують. Власне, і у Фатії муфлонів - неміряно. І землю орати, і воза перти – це муфлон. І у війську їх – як піску морського. І гармати тягають, і фури, і вершників возять.
Кінь – це інше. Це – престиж, це – шик, це – традиція. Найшляхетніші та найбагатші мають коней. Люди завжди вигадують зовнішні ознаки своєї вибраності: у мене – вітрильник з чорного дерева! Плювати, що дуб міцніший, чорне дерево – дорожче! А у мене – кіраса золота! Сталева - надійніша? Зате – дешевша!
А у мене – коні! Струнконогі, довгошиї, із чорними іскристими очима. З гривами шовковими. З хвостами довгими – майже до землі!
Ніхто не Террі не тримає коней – тільки фатійці. І ніколи не дають іноземцям їздити на них – хіба що вибраним, найпочеснішим гостям.
...Фиркають коні, мнуть копитами густу нетоптану траву. Сюди майже ніхто не їздить: хіба що закохані сховаються від людського ока, чи допитливий чужоземець забреде.
Зульфікар сам розповів дружині своїй, королеві Оло, про руїни древнього міста Люнна, що лежать у годині їзди від Люнни сучасної. Розповів майже усе, про що знав від Устіна Блека, а свідчення Тала Правдивого читала вона ще у дитинстві. Почула – загорілася: поїдемо. Звісно, вона ж – гасхурнід, нащадок володарів цього міста – столиці планети у часи, коли вона не звалася Террою...
Поїдемо – загорілася! Чого б ні – погодився Зульфікар. День вільний. Це ж завтра будуть готові кіраси. Тоді часу не буде. А сьогодні – будь ласка. Винайняли коней, знайшли провідника з місцевих, та і поїхали. Від сучасної Люнни, де за правом почесних гостей мешкали пранги, до руїн древньої – вісім фатійських миль, тобто, шість з половиню морських. Година прогулянки.
Фиркають коні, мнуть копитом нетоптану траву, ґедзів надокучливих хвостами відганяють.
Вони їхали вулицею, якою давно вже ніхто не ходив. Ще й досі видно, яке це було велике місто... Трава, кущі і дерева повиростали скрізь: на площах, на подвір’ях, на дахах, – де ще є дахи, - в оселях та навіть у храмах. Біля святилищ – ідоли, з постаментів скинуті, у землю повгрузали. Зульфікар косував на Оло, поглядав крадькома, приглядався: дихає часто, крила носа тріпочуть, і сяють дивним внутрішнім світлом величезні виразні бурштинові очі. Біля рештків головного, скоріш за все, - бо найбільший, - храму – величезна скульптура. Стара, часом поїдена, та все одно – прекрасна, проте, й дивна, як і усе тут: атлетичний юнак підніс меча на величезним, з кінську голову, яйцем. Змилувалися над ним і негода, і невідпорна зброя нападників – стоїть воїн, розмахнувся для страшного удару.
Оло з коня – просто на траву, підійшла до ідола, рукою торкається, на очах – сльози.
Зульфікар з сідла – і до неї.
-Я думала, що це – легенда, переказ, міф, якими повниться Террі... Вже кілька тисячоліть жоден ядранець не міг приїхати сюди, і ми вже були невпевнені. чи він справді існує... Але ж – ось він. Стоїть.
- Хто – він? – здивувався правитель Королівства Гряди.
- Він – показала очима на кам’яного юнака Оло. – Пасинок Дракона.

Легенда про Пасинка Дракона,

що її розповіла королева Оло чоловікові своєму Зульфікару Гадрузу у присутності адмірала Кер Гирея та його дружини, Ханни Кер, у дівоцтві – Шелда.

- У старі, колишні часи, - почала своє оповідання прекрасна Оло, - у таку сиву давнину, що і до появи Небесних народів ті віки вважалися хтознаколишньою древністю, на островах Південних морів жило могутнє плем’я драконів. Вони вміли вивергати вогонь і були здатні перелітати океани. Дракони будували свої немудрящі гнізда на скелях Ішгла та Арпаду, знаходили подруг, парувалися, відкладали яйця і виводили малечу. А коли наставали сезонні холоди – перелітали у гирло Сівретти на зимівлю. Люди не чіпали драконів і не селилися по тих краях, а дракони не заважали людям, полюючи на дичину, якою багаті були навколишні ліси, і поїдаючи плоди, якими рясніли тамтешні гаї.
Це продовжувалося віки, віки і віки – аж поки люди не довідалися про поклади золота у понизов’ях блакитної Сівретти.
Довідалися – і пристрасно захотіли поживи. Зажерлива жадібність оселилася у їхніх серцях. У теплу пору, коли дракони були на островах, переривали вони береги Сівретти, вишукуючи дорогоцінний жовтий метал. Вони вибивали та розлякували дичину, виловлювали рибу з ріки, об’їдали плоди, рубали дерева, перекопували землю навколо гирла і відходили з настанням холодів. Дракони прилітали у розорений край і не мали чим годувати своїх самиць і потомство.
Так було вісім років поспіль, а на дев’ятий потяглися люди на Сівретту шукати своє золото, а їх зустріли вогнем дорослі боєздатні дракони. Запліднені їхні самиці відлетіли на острови Південних морів – виводити малюків, а вони залишилися боронити свої угіддя.
Було драконів не дуже-то й багато, але мали вони могутні крила і жаркий пломінь. Були вони стрімкі та сміливі. Кілька років вони успішно відстоювали свої володіння. Та правителі людей вже не хотіли обходитись без золота з Сівретти. Одного разу вони зібрали найкращих бійців з обох континентів і влаштували засідку на островах південних морів. А коли самиці драконів прилетіли, люди легко подолали їх, стомлених перельотом, і вирізали до ноги.
Розлючені дракони спустошували цілі провінції, випалювали села і міста, топили цілі флоти, знищували поля і отари. Та і вони інколи гинули у битвах, і не було вже у них самиць, не було кому принести приплід.
І настав день – один–єдиний дракон літав над Західним континентом. давно не був він із самкою, і знемагав від ненависті і бажання. Ночами люди чули його тужливу любовну пісню і ховалися, бо зранку він знов люто палив їхню землю.
Одного разу він зовсім втратив глузд від жагучої хоті і вкрав у Люнні жінку – не дуже молоду, але гарну і сильну.
Жінка та мала сина – сильного, сміливого юнака. Коли сусіди довідалися, що сталося з його матір’ю, то почали – спочатку поза очі, а потім в лице – називати його Пасинком Дракона. І тоді він узяв меч свого батька, загиблого на Драконовій війні, і вирушив на пошуки. Довго він шукав їх, та кінець кінцем знайшов – на острові Арпад у Південних морях. Знайшов – і зійшовся з драконом у поєдинку. Цілі легіони громив дракон, армії розсіював. Цілі повіти спалював пломенем подиху свого. А тут – схибив. Або не схотів вбивати сина своєї жінки. Одним ударом вбив юнак небесного змія, вирізав велике драконове серце і розтоптав його.
Забравши матір, Пасинок Дракона вирушив до Люнни, а, діставшись дому зрозумів, що жінка вагітна. Прийшов час – з муками та болем Пасинкова мати вичавила із себе величезне драконове яйце.
Під твердою шкаралущею виразно і чітко билося, - точнісінько так, як те, розтоптане, - маленьке драконове серце.
«Це буде новий дракон!» - закричав юнак, вихопив меча і був замахнувся вже, збираючись розрубати яйце навпіл.
«Це – твій брат!» - прошепотіла знесилена пологами мати, і він закляк, вражений, не здатний опустити меча перед драконом, не у змозі вбити брата.
Так і закам’яніли вони – Пасинок Дракона і ненароджений його брат, так і залишилися стояти посеред Люнни як кам’яна згадка про людську підступність і людську шляхетність.

- Красива легенда, - озвався стиха Зульфікар, милуючись скульптурою невідомого древнього майстра – каменотеса.
- Це не легенда, - переконано промовила Оло.
Гирей зазирнув до криниці: вода була прозорою та свіжою на запах.
- Можна пити? – спитав він у провідника.
- Можна, - підтвердив той.
- Вона ж не стояча, - згадав адмірал. – По підземних трубах з льодовиків весь час тече нова, поповнюючи криниці – це діють прадавні ядранські водогони.
- Це – дуже далеко? – зацікавилася Ханна.
- Ні, години півтори їхати в один бік.
- Хочу подивитись, - заявила вона.
- Хочете – поїхали, - запропонував запопадливий провідник.
 
Наші Друзі: Новини Львова