Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: понеділок, 26 жовтня 2020 року
Тексти > Тематики > Фантастика

Саги терри

Переглядів: 28424
Додано: 16.06.2008 Додав: Mercenary  текстів: 5
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 2
Джерело: Часопис
- Хіба що промити шлунок, хоча пила вона своє зілля годин з десять тому, отже, отрута вже потрапила у кров, – розвів руками лікар.
- Що ж з нею буде? – поцікавився кат.
- Вона спатиме днів п’ять, і, якщо за цей час не помре, то прокинеться. А от у якому стані – не скаже наразі ніхто. Удар така штука: може відібрати мову, рухи, пам’ять...
- То що ж робити?
- Хіба що вводити щогодини по десять крапель еліксиру доктора Лі преорально, - назвав себе у третій особі лікар. – Для підтримки серця і печінки.
- Як вводити? – не зрозумів вельможа.
- Через рот, - пояснив Лі.
- Вона ж у комі, ковтати не буде, - заперечив Ель-Брадо.
- Така доза чудово всмокчеться через язик, - зауважив Алонсо.
- Дійсно так, - підтвердив лікар і здивовано подивився на ката. Діагноз той також визначив вірно...
Широко розчинилися двері і до чаклунчиної хати стрімко увійшов Алекс Блек. Він уважно оглянув кімнату і злостиво підбив підсумок:
- Так. Дочаклувалася.
Потім схаменувся:
- Доброго дня, панове!
Далося таки взнаки спілкування з людьми з метрополії. Мовчки вельможа на коротку мить підняв над головою капелюха, а Алонсо двома пальцями доторкнувся до берета.
- Я уже дві години шукаю вас по усіх усюдах, - почав молодий Блек. – У порту діється щось надзвичайне!
Граф дав знак Алексові мовчати, наказав Блекові привести служницю, яка б допомагала лікареві поратися біля Зари, підхопив приятелів під лікті:
- Нумо подивимось, - і вивів з хати.
Лікар провів панів очима, сів на ослінчика, понюхав ще раз порожній пухирець, – той само, що містив ще вчора настоянку арпадської беладони, - і, промурмотівши: «Ось тобі і кат!», закурив люльку, із задоволенням випускаючи через ніздрі ароматний дим. У графа джиджирського тютюну було повно, курив він багато, його нові друзі – й того більше, тому якщо Теодор відсипав інколи поважному Лі жменьку-другу, - не безкорисливо, звісно, а за медичні послуги, то графові це було зовсім непомітно.

...Провідник вивів Поклеве військо на твердий ґрунт і заявив:
- Усе. Тут вже Руттія. Я далі не піду, плати, бароне, п’ятдесят кондорів.
Перші півсотні цей відчайдушний – проби ніде ставити – браконьєр отримав ще учора на острові. Покль кинув йому гаманця, почекав, поки провідник перерахує монети, поки сховає заробіток, і запропонував:
- А, може, і ти з нами?
- Овва! – скептично скривився той. – Це вже не моє ремесло. А ти йди на північ. За дві милі буде старий Матхонський тракт. Я ще був зовсім юний, ще не уполював свого першого муфлона...
...«У моїх угіддях», - подумки зауважив Покль...
- Очі у мене були яскраво-бурштинові, і я ще пізнав жодної жінки, коли руттійці насипали новий грейдер, прямий, як спис, з Матхону на Апіру, а старий тракт на Анц – звивистий, розбитий за віки, небезпечний, бо пробирається між болотами та лісами, закинули. Трава і кущі повиростали між кам’яними плитами, якими був колись встелений Матхонський тракт. Але його ще видно, він не зник, хоча ліси вже впритул його обступили, і веде, як і раніше, до Матхонської брами Анцу, до якої колись заходили валки та каравани, що привозили продукти для трьох фортець... Її стулки зачинили востаннє тридцять сім років тому, коли мої очі були ще...
- Про очі поки що доста! – перервав зацікавлений барон. - Ти кажеш, зачинили багато років тому... І що, хоч раз з тих пір ремонтували?
- Ніколи.
- І ліс, кажеш, підійшов до самої стіни?
- Так. Це ж внутрішній бік стіни, а болото непрохідне. Без мене – непрохідне, - помітив уважний баронів погляд браконьєр.
- Ну добре, йди, - відпустив його Покль і наказав скликати капітанів та принести поштового голуба.
Йому здавалося – потонули у трясовині сотні бійців, капітани ж оповіли – усього дванадцять.
- Це добра новина. Скільки у нас пороху?
- На п’ятдесят пострілів у кожного бійця, - доповів капітан Ієту.
- Лишити кожному по п’ять, решту – зібрати! – наказав Покль, зробивши вигляд, що не помітив, як здивовано перезирнулися капітани.
- Вислати розвідку на старий Матхонський тракт, - продовжував командувати він. – І щоб тихо мені! Анітелень! Можете виконувати!
Капітани кинулися до війська, лише Ієту, командир особистої Поклевої гвардії, насмілився:
- Що замислила ваша ясновельможність?
Вони давно знали одне одного і не мали підстав для недовіри.
- Ти чув, що говорив той пройдисвіт-провідник?
- Чув, - кивнув капітан.
- Матхонську браму майже сорок років не ремонтували, то я хочу спробувати висадити ворітниці у повітря вибухом, і, скориставшись несподіванкою, оволодіти Анцем!
Капітан не зводив з Покля захопленого погляду: це вже справжня поезія! А той продовжував:
- От тільки я ще не вигадав, як під браму міну підвести: копати сапу – довга і марудна справа!
- Треба якось нахабно і зухвало, - порадив Ієту.
- От іменно, - сказав барон, чомусь –говіркою метисів.
Він швидко написав кілька слів на невеличкому аркуші паперу, заправив, закатавши у трубочку, листа до циліндричного чохольчика, запечатав послання воском і прикріпив голубу до лапки.
Поцілувавши голуба у дзьоб, Покль хрипко наказав:
- Шукай Футе! – і викинув посланця просто у небо. Крилатий листоноша швидко набрав висоту і взяв курс на південь, на Ядран.
- Отак! – задоволено провів птаха очима володар Покко, поклацав пальцями, як танцюрист, і раптом, не знати чому, виголосив:
- Кома-тире!

…Томатові дерева підступили до самої Матхонської брами. Густі віти, обтяжені яскраво-червоними соковитими м’ясистими плодами, схилялися над старим трактом. Інколи перестиглі томати, неспроможні більше тримати свою завелику вагу на зелених ніжках, зривалися з висоти і плюхкались на каміння тракту, розбиваючись у духмяну яскраво-червону юшку. І одразу – на аромат – до місця їхньої загибелі стрімко зліталися оси, діловито поспішали величезні – у палець – жовті ольські мурахи, обережно підкрадалась і терпляче очкувала трохи осторонь різна дрібнота: комарі, мухи, жуки –поки не наситяться носії могутніх жувалець та жал, аби встигнути потім кинутись на недоїдки...
Рано-вранці, на світанку, до Матхонської брами підкотився, поскрипуючи, старий візок, з тих, якими зазвичай возять на базар свій немудрящий крам селяни, запряжений старим – ледь живим – облізлим муфлоном. Сивий немічний метис у ветхому одязі тупо огледів підгнилі дошки ворітниць, поїдені іржею завіси, величезний кований замок, підвів голову і спитав у ошелешеного одинокого вартового на стіні:
- А що, сьогодні базару не буде?
- Діду, коли ти в останній раз був у Анці? – спитав у свою чергу охоронник.
- Давно вже , - повідомив той.
- В Анці вже років сорок базару нема!
- А де ж він? – здивувався старий.
- Як грейдер насипали, то і базар до Апіри перенесли! – показав лівою рукою уздовж стіни у західний бік вартовий.
- Оце ж я і дивлюся, - зробив відкриття дід. – Що це ніхто трактом на базар не їде? Ну, Рудий, - приречено потріпав він за холку облізлу шкапу, - що тут поробиш: перепочинемо і поїдемо додому!
Він неспішно випріг муфлона, той почовгав до узлісся – об’їдати зелені плоди з нижніх гілок томатових дерев, довго вовтузився, розгортаючи візка з п’ятьма винними діжками у кузові голоблями від брами до тракту, врешті впорався, закотивши колимагу під самі стулки, захекався, витер піт і почав набивати люльку якимось самосадом.
- А чим же ти, діду, збирався торгувати? – зацікавився, роздивляючись старовинні діжки, вартовий.
- Оцтом, - повідомив метис.
- Та з ким ти там розмовляєш? – спитав солдата хтось, кого знизу і видно не було.
- З якимось пришелепкуватим метисом, - покрутив той пальцем біля скроні.
- Вони усі пришелепкуваті, - ліниво погодився невідомий.
Старий під брамою заходився кресати, видобуваючи вогонь; у нього не дуже-то й виходило, в решті решт трут задимів, дід дмухнув – з’явився вогонь. Підкуривши, метис двічі солодко затягся, кахикнув, підхопився раптом і закрутив головою:
- Рудий, га, рудий! Ти де подівся?
Він ляснув себе по стегнах:
- От горе мені з цією худобою! – і тюпки затрусив до заростів, де хвилину тому щез муфлон.
Вартовий зверхньо посміхнувся і ще раз покрутив пальцем біля голови.
Вибухом рознесло ворітниці на щепу, ще й стіна тріснула, курява здійнялася до небес, з томатового лісу до провалу кинулися Поклеві гвардійці (кугуар вишкірив пащу на плащах), а з ядранського, правого, боку повноводної Оло забахкали довгі додосські гармати, і з прибережних чагарників потягли до води човни бійці Залізного Легіону!
Фортеця Анц впала під ноги баронові, як перестиглий томат на старий Матхонський тракт. Невідпорний, як розлючений морський носоріг, крізь розбиту браму вдерся на чолі своїх гвардійців до тверджі Покль і, долаючи нетривкий опір, що виникав деінде, стрімко захопив головну башту – донжон, кинутий напризволяще безпорадною залогою. А у пролом уже сунуло ополчення, як величезна руйнівна морська хвиля. Капітан Ієту вже відкривав зовнішню браму, виявилось, що вона у ненабагато кращому стані, та ще й постраждала від ударної хвилі, - для Залізного Легіону з Покко, що на човнах та плотах уже наближався, долаючи течію порубіжної жовтоводої ріки Оло.
Над Анцом майорів прапор барона: на жовтому небі чорне сонце, під ним – девіз Поклів: «Вже час!»
Залишивши переможцям усю артилерію, весь боєзапас і весь провіант, руттійці спішно відходили на захід – на Апіру.


Розділ 5.

Такого війська не збирав Ядран з часів прильоту Вогняних Птахів. З усіх усюд, з усієї величезної країни стікаються Залізні Легіони у місто Алумадан (що на річці Уллі, яка впадає у Галію – приток великої Матти), збільшивши число його мешканців уже уп’ятеро.
Алумадан, чималенький і велелюдний, тепер зовсім схожий став на мурашник: сновигають у блискучих шоломах легіонери, проносяться вершники на бойових муфлонах, скриплять обозні вози, довозячи війську харч та порох, гупають чоботами дозори військової поліції, раз по раз обходячи місто. Інакше і не можна: у легіонах і дисципліна залізна, а от шляхтичі з гвардійських полків, лицарі з особистих дружин, що привели із собою барони, про порядок наче і не чули. Вештаються по кабаках та борделях, пиячать, горлають сороміцькі солдатські пісні, вчиняють сварки та бійки. Моду взяли по воронах з пістолів шмаляти: як де помітять – гатять, з бідного птаха тільки пір’я на усі боки летить! Ворон в Алумадані вже майже не лишилося!
Цілий тиждень король Раал терпляче слухав стрілянину, що періодично виникала у різних кінцях міста, вислуховував доповіді коменданта та скарги міського голови і наказував баронам втихомирити своїх зарізяк, барони, - а їх зібралося більше сотні, - щодня давали обіцянки, а на ранок пістолі бахкали знов!
Терпець урвався, король наказав баронові Забу взяти чотири когорти Вірних і навести у війську лад. У перший же день Заб, який вже покуштував цієї війни, обмежив продаж вина, віньяку та рому у місті, заарештував одного барона та чотирьох офіцерів гвардії за стрілянину у розміщенні військ, а вірні показово відшмагали на центральному майдані міста з дюжину найзатятіших дебоширів.
Наступного дня вірні знов хапали і шмагали, військова поліція заарештовувала, а Заб виносив вироки: арешт, канчуки, розжалування...
А на третій день він розстріляв (зрозуміло, не особисто) якогось капітана за збройний опір при арешті – і постріли, пиятика та бійка припинилися.
Щоправда, він надбав у війську прізвисько Заб-Бузувір, та, довідавшись про це, лише криво посміхнувся: «Бузувірів ви ще не бачили, як от атріанські мерсенери, наприклад!»
Раал підраховував війська та запаси, вивчав з воєводами докладні карти і - очікував.
- Чого він тягне? – гарячкували деякі барони. – Оквілла у облозі і до неї щонайбільше два переходи.
Звісно, про ці балачки йому одразу ж доносили, король десяти королів недобре супився, але - чекав. По-перше, не час сваритися: він – одноосібний володар Ядрану, та більшість гарячих голів – гасхурніди, як і він сам, нащадки легендарного короля Гасхурна, що загинув у найпершій – при Люнні – битві проти небесних нападників, і майже усі вони носять хоча і номінальні, а усе ж таки майже королівські титули.
Вже давно їх не звуть королями, лише – «вінценосні барони», та верховний правитель залишився королем десяти королів.
Тільки один вінценосний барон відсутній в Алумадані – гасхурнід Покль. Але Раал власноруч відправив йому голуба з наказом не допустити ворога у Східний Ядран, тому його поява і не очікувалася.
Король Раал вислухав доповідь барона Заба про покращення дисципліни у війську (це було видно і неозброєним оком), пригостив вельможу філіжаночкою духмяної атріанської кави (без віньяку, бо не час спиртне вживати), і, помітивши, як несвідомо сіпнулася Забова рука до кишені по люльку, запропонував:
- Можемо пити каву на балкончику, там не забороняється курити!
Раал не мав тієї звички, що прийшла у давнину разом із небесними народами – втягувати у себе тютюновий дим, проте, ставився до курців і куріння спокійно. Лишень терпіти не міг той сморід, що стійко тримається у прокурених приміщеннях. Тому вживати тютюн у своєму житлі забороняв, маючи для затятих курців – як особливу ласку – балкончик.
Барон Заб підкурив і затягся першим – найсмачнішим – димом. Від задоволення він звів очі догори і раптом тицьнув люлькою у небо:
- Ваша величносте, поштар!
У вишині, над самісінькою площею, крутився поштар, явно намагаючись зорієнтуватися!
- Не просто поштар, а королівський поштар! - визначив Раал, викинув руку уперед і щосили загукав:
- Уль-уль-уль!
Птах почув поклик, спланував до балкончика, всівся на руку вінценосця і задоволено затуркотів. До правої лапки у нього був прив'язаний стандартний поштовий чохольчик.
Раал пригостив посланця дрібним грішком, відкріпив листа, віддав птаха офіцерові для особливих доручень, який з’явився не знати звідки біля короля. «Оце вишкіл» - позаздрив Заб.
Дуже обережно Раал розпечатав циліндрика, витяг з нього скатаний у трубочку папірець, неспішно розкатав. Спочатку швидко пробіг очима листа, а потім перечитав уважно...
Заб делікатно відступив, відвернувся і курив свою люльку, не відчуваючи чомусь жодного смаку.
- Тепер уже можна виступати, - почув він Раалів голос і повернувся. Король вхопив барона за рукав, затяг до кімнати, зачинив балконні двері і, зауваживши, як безпорадно дивиться той на запалену люльку, дозволи:
- Куріть уже тут!
Потім Раал запалив листа – невагомий папірець згорів миттєво – і пошепки повідомив:
- Князь Олол з усіма військово-морськими силами королівства підійшов до Оквілли. Ворожий флот, не прийнявши бій, відходить на північ – у бік Руттійського моря. Князь наказав налагодити постачання міста з моря і розпочав переслідування противника. Тепер, коли штурмова армія руттійців лишилася без підтримки корабельної артилерії, коли її комунікації розтягнуті уздовж узбережжя, саме тепер ми вдаримо їй у спину всією своєю силою!
Заб у був захваті: так от чого чекав король! А той упевнено продовжував:
- Кілька загонів шляхти (з тих, нетерплячих) ми кинемо у ліси між Оквіллою та Иплом, хай вони обсядуть усі дороги, і жодна ворожа валка з боєприпасами та провіантом, жоден загін підкріплення під Оквіллу щоб не дістався! Вирушаємо негайно! Передайте мій наказ баронам та командирам Залізних Легіонів!




Розділ 6

Високий старий сивий, із залишками рудого волосся на скронях, фатієць, що керував найкращою зброярською майстернею у Партерені, довго і уважно придивлявся, як прискіпливо оглядав мушкети Зульфікар, як заглядав у дула, лазив туди пальцем, щось обмацував - всередині та зверху, і не витримав:
- Добродію, та ти ж –Гадруз!
Король прангів не крився, але намагався і не афішувати широко своєї поїздки до Партерену:
- З якого дива ти це вирішив?
 
Наші Друзі: Новини Львова