Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: понеділок, 26 жовтня 2020 року
Тексти > Тематики > Фантастика

Саги терри

Переглядів: 28425
Додано: 16.06.2008 Додав: Mercenary  текстів: 5
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 2
Джерело: Часопис


- Ти будуєш нові фрегати, такі, як «Світанкова зоря», - повідомив очевидне король Зульфікар. - До речі, скільки їх буде усього?
- П’ять десятків, - відповів Гирей.
- Помножити на сто моряків екіпажу – п’ять тисяч мушкетів, п’ять тисяч шабель, стільки ж кинджалів, а ще – пістолі для офіцерів...
- Замовлено у королівський зброярнях Ель-Кайри, - зрозумів королеву арифметику адмірал.
- Гармати на п’ятдесят кораблів, - наче і не чув, рахував король.
- Уже робляться у ливарнях на Малій Черепасі, - доповів Гирей.
- Сто мушкетів, сто палашів, сто кірас, сто шишаків кожній абордажній команді на півсотні кораблів?
- Відповідно до параграфу дев’ятого «Настанови з морської справи» його величності короля Доара Третього Переможця абордажна команда озброюється у другу чергу, - як по писаному відторохтів міністр. – Виробничі потужності одразу не дозволяють.
- Знаю, - гмикнув король. – Вірна людина повідомляє з Матхотну, що імператор Руттії Борвальд страшенно незадоволений нашим нейтралітетом. Він збирається блокувати усе ядранське узбережжя і припинити нашу торгівлю з Ядраном. Дідусь-переможець не написав у своїх настановах, що робити у випадку, якщо терміново необхідні зброя та обладунки на п’ять тисяч бійців? Га?
Гирей не відповідав, а Зульфікар різким рухом плеснув собі у величезний кубок кайванської горілки, рішуче проковтнув пекельну рідину, фиркнув, як морський носоріг, розкришив у жмені мезумського сухого пундика з товченої сарани, всипав духмяне гостре кришиво до рота, прожував, ковтнув соку гірської сливи і роздратовано повторив:
- Га?
Гирей підняв свого кубка, для чогось понюхав горілку, скривився, підвів світлі свої очі на короля:
- Його величність Доар Третій у таких випадках плював на усі параграфи, їхав до Фатії і закупляв стільки зброї, скільки йому було потрібно.
Адмірал, так і не випивши, поставив величезний срібний келих на стіл і додав:
- Привертаю увагу вашої величності до цього факту.
Зульфікар давно знав: уїдливо-ввічливим його друг ставав, тільки коли шалено дратувався.
- Дійсно, їздив до Партерену з Блеком, як же я забув, - ніжно попестив кобуру, що висіла на поясі, король. Він підвівся, пройшовся залою, підкинув до каміну пару цурок і раптом різко повернувся до морського міністра:
- То що, їдемо до Партерену?
- А що ж лишається? – погодився Гирей.
- Це місяців зо два, не більше, - загорівся король. – Блек тут упорається і без нас.
- Не більше, якщо брати готову зброю, а не чекати, поки її виготовлятимуть, як чекав твій дід, - посміхнувся Гирей.
- Тоді днями вирушаємо, - вирішив Зульфікар.
- Вантажні галери, фрегати супроводу і «Світанкова зоря» у повній готовності стоять на зовнішньому рейді, - хитро підморгнув Гирей.
- Он що. У тебе вже усе готове. Чого ж ти туману напускаєш: «...відповідно до параграфів...»?
- А ти думав, я дурня клеїтиму у міністрах?
- Чого ж ти одразу не сказав? – здивувався король.

У чорній джиджирській кольчузі, з дворучним мечем на плечі, як вовк – слід у слід – ступаючи з купини на купину, йшов на чолі свого війська через болота Ольської низини за провідником, старим браконьєром зі Змій-города, барон Покль. Ще три дні тому верещали на усе Покко пронизливі флейти, гупали чоботи гвардійців, брязкала зброя Залізного Легіону, тріпотіли на вітерці Поклеві знамена – чорне сонце на жовтому тлі, під ним родовий девіз Поклів – «Вже час!». І от добу барон із гвардією та ополченням пробирався через трясовину, що вважалася непрохідною, на руттійську територію. Залізний Легіон з Покко пішов – з гарматами та валками – просто на північ, туди, де на лівому, руттійському, березі повноводної Оло стояли неприступні тверджі: Тургал, Апіра та Анц, з’єднані валом і кам’яною стіною у п’ятнадцять ліктів заввишки.
Сморідне болото видихало ядучий газ, на зеленій поверхні густої непрозорої води раз по раз пухкали, розганяючи ряску, величезні бульки. Купини, вкриті осокою та якимись дрібними жовтими квіточками, вгрузали під ногами у трясовину: один невірний крок – поглине тебе. Як тропічна акула молодого тунця – цілком і миттєво. Сизе марево колихалося над нескінченною драговиною. «Погибельне місце», - вирішив Покль і озирнувся: його військо, розтягнувшись, перетинало болото. Проводир впевнено крокував, не оглядаючись. Він добре знав ці місця і стверджував, що за три милі (а це години півтори такою ходою) буде великий острів серед болота, і там можна зупинитись на ночівлю...
Яскрава хустинка ядранського шовку, пов’язана навколо баронової шиї, змокла від поту. Покль чомусь не думав, що за день-два він кидатиметься на смерть, що вбиватиме, що в нього немає артилерії (як її пронести через трясовину?). Він не боявся загинути і сам дивувався, які прості думки крутяться у його голові: за кроком – крок, з купини – на купину, спека – піт тече під кольчугою уздовж хребта та по грудях, уже і сорочка мокра; за кроком – крок, чоботи вже геть повні води... І тільки десь у підсвідомості пульсували, у такт ході, дивні слова: «кома – тире, кома – тире».
Десь позаду плямкала трясовина, ковтаючи його людей, над головою кружляли стривожені болотні птахи, меч намуляв плече, та барон гейби і не помічав цього, вперто йшов за провідником, хрипко пошепки примовляючи: «...кома – тире!»

…Синя зірка впритул підійшла до Драконового Сузір’я. Зара Пьорпл злила чорні відвари з трьох пляшечок, підготовлених зарані, до великого кухля, запалила чорну свічку, вицмуливши мілкими ковтками рідину, кинула щіпку дрібного порошку, майже пилу, на полум’я – терпкий аромат заповнив кімнату, і, не відводячи очей від вогню, виголосила закляття:
- Айіравлак! Ял’од! Три зірки у небесах – три трави у воді! Дві крові у жилах – два мечі у руці! Я’лод! Чорна у морі вода – чорна горить свіча! Айірвалак! Ял’од! Три зірки у небесах – дві землі серед вод! Зірками і водою, кров’ю і землею, вогнем і травою - заклинаю: прийди!
І нестямно, несамовито покликала:
- Ардаліоне!
Жили набухли на Зариних скронях, піт проступив на чолі, звузилися зіниці, біснувалося у них полум’я чорної свічки:
- Ардаліоне!
Шалений жар палив чаклунку зсередини:
- Ардаліоне!
Нутряним риком кликала:
- Ардаліоне!
Паморочилося у голові:
- Ардаліоне!
Нетривка чорна постать з’явилася перед нею – лице каптур закриває:
- Я тут!
Голос у нього низький та глухий:
- Нащо ти призвала мене, Заро?
Її били дрижаки, і мову наче відібрало. Ардаліон знов своє:
- Для чого ти потривожила мене?
Зара часто дихала, як загнаний собака, і знов – як риба під крижиною...
- Ти хотіла спитати, чи не королева Оло начаклувала виверження вулкану п’ять Димів?
В очах у химородниці потемніло.
- Ні, - впевнено ствердив її гість. – Вона цього не робила. Людині таке не під силу.
Світ поплив перед очима у чаклунки, і тільки десь у потилиці затихало відлуння Ардаліонових слів: «...людині...людині...людині...»
...Граф Ель-Брадо схилився над Зарою:
- Вона непритомна.
Поплескав її по щоках: спершу – легенько, потім – сильніше. Безрезультатно.
Старий Алонсо кінчиком кинджалу поколупав недогарок чорної свічки, зібрав на палець невагомий порошок, розсипаний на стільниці, понюхав кухля, потім – по черзі – невеликі пухирці, що стояли поряд, і зробив висновок:
- Скоріше за усе, вона у комі.
- Чому ви так думаєте? – втупився у нього граф.
- Маю підстави, - запевнив відставний кат.
Він ще раз оглянув стіл, ще понюхав пухирці, угукнув, ствердившись.
- Оце, - постукав грубим нігтем по склу однієї з пляшечок, - настоянка арпадської беладони, у мізерних дозах використовують як глистогінне, у великих це зілля підвищує кров’яний тиск і викликає видіння. На Гряді росте родич цієї рослини – матриган, але він значно слабший.
Граф вражено дивився на Алонсо.
- Це, - незворушно продовжував той, взявши до рук наступного пухирця, - відвар атріанського шиполиста, загострює відчуття, а це, - зиркнув на останнього, - хасилойська ромашка, зміцнювальне зілля, його навіть дітям дають. Дозою, яку вона, судячи з усього, - грубий ніготь постукав по стінці кухля, - спожила, можна звалити з ніг матхонського лева, не те що кволу бабцю!
- Звідки ви усе це знаєте? – вражено прошепотів аристократ.
- Допити – це зовсім не обов’язково розпечене залізо, гаки, канчуки та кліщі, - примружився кат. – Іноді достатньо влити у людину півшклянки певного відвару, і вона сама розповідає усе, що знає, та ще й ображається, якщо якась з оповідок слухачам нецікава.
- То ви і вбити відварами можете? – зацікавився граф.
- Аякже! – вишкірився Алонсо. – Хоча – це не моя спеціальність, я – сокирою, а на отрутах знається значно краще таємна поліція... О, мало не забув; є ще одна цікава деталь: віск свічки забарвлений соком руттійської коноплі, порошок, що його Зара кидала на вогонь – пилок цієї ж рослини. Дим від згоряння руттійської коноплі викликає зміни у свідомості того, хто ним дихає!
- Тобто... – не зрозумів аристократ.
- Викривлення її, інакше сприйняття дійсності... не знаю, як пояснити, якщо хочете – спробуйте!
- Та ні, хай Небеса милують, - глянув на Зару граф. – То вона помре?
- Можливо, хоча – навряд, - гмикнув Алонсо і пояснив. – У неї, як я знаю, учнів нема. А Нижній Світ чаклунів, що не передали своїх знань бодай одному учневі, приймає дуже неохоче...
- Цікаво, чи встигла вона хоч щось довідатись, - зронив Ель-Брадо.
«І чи запам’ятала, і чи схоче розповідати», - подумав досвідчений старий, але вголос резонно зауважив:
- То треба покликати лікаря, хай приведе її до тями, та й запитаємо...
- Так-так, - погодився граф і гукнув. – Теодоре!
Слуга вкотився до кімнати ковбасою.
- Швидко по лікаря! – гаркнув господар.
Теодор вилетів, як пробка.




Розділ 4.



Вперше за рік подружнього життя королева Оло влаштувала чоловікові скандал. Була весь час ніжна та лагідна, поступлива та покірна, а тут – гопки стала. Навіть слухати нічого не хоче! Зульфікар вже і вмовляв її, і сердився, і цілував, і лаявся – нівроку! Як папуга твердить: «Не буду тут без тебе залишатись – і край!»
- Та ми ж з Гиреєм не на прогулянку їдемо!
- От-от, ще й з Гиреєм, найнадійнішою людиною на усій Гряді! – у щілинки звела прекрасні бурштинові очі королева. – От-от! Ви поїдете, а мене тут шляхта отруїть!
- Тебе ж оберігатимуть: і Блек, і Фортунато лишаються у Майвані.
- Угу! – скептично скривилася жінка. – Вони і у Квінізорайї торік були, а батька твого не вберегли, і старого короля таки отруїли!
Зульфікар остовпіло глянув на дружину (а вона ж має рацію) і майже погодився:
- Як же ти будеш на кораблі: єдина жінка серед сотень чоловіків?
- Чому ж єдина? – зробила великі очі Оло. – Хай і Гирей свою Ханну із собою бере! Будемо ми тоді удвох.
Ханна, почувши ввечері від чоловіка наказ короля збиратися у дорогу для супроводу королеви під час подорожі до Партерену, анітрохи на збентежилася:
- Ми з Оло – подруги, і разом не сумуватимемо, а до того ж я – дочка моряка і завжди хотіла у справжнє плавання!
То булав чистісінька правда: старі моряки у Квінізорайї і досі згадували її батька, шкіпера Арта Шелду, тому Гирей полегшено зітхнув – от і добренько. Він гадав чомусь, що Ханна не схоче їхати від свого почту, слуг, кухарок, від своєї – найкращої у столиці – четвірки білих муфлонів, від званих балів, обідів і різних світських розваг...
- Тоді збирайся, бо то вже завтра, - кинув адмірал.
- Встигну, - запевнила Ханна і потягла чоловіка за руку – до спального покою...
«Світанкова зоря» - найкращий у світі корабель. Він може летіти океаном, розкинувши білі крила вітрил. Може одним залпом знищити будь-який корабель, взяти на борт три роти десанту, а до трюмів – купи вантажу. Він можу усе – нема йому рівних. Жодному кораблеві не дано втекти від нього чи наздогнати. А от плентається він у голові кільватерної колони, піднявши частину лише своїх вітрил. За ним – караван: бойові кораблі та вантажні галери, повні майванського базальту – такий у них баласт.
У Партерені замість каміння завантажать зброю, віддасть Зульфікар фатійським зброярам своє золото – і назад.
Король і адмірал стоять на містку – як тоді, рік тому, коли шукали вони викрадений меч королів Гряди. Але капітаном на фрегаті вже не Гирей, і не брязкають зброєю Брайтові гвардійці, і не вештається палубою каптурник Зенон: дві гарні пані в однаковісіньких дорожніх костюмах з ізерлонського оксамиту прогулюються під ручку і теревені свої жіночі правлять.
Зульфікар небокрай розглядає у далекоглядну трубу, ту само, що батькові торік належала, а Гирей прискіпливо – дії команди. Це ж його був корабель, і команда – його!
Раптом король, відірвавшись від окуляру, зиркнув на жінок:
- Здається, Гирею, дружини наші заздалегідь планували подорожувати з нами.
- Так, - погодився Гирей, - але не надто задовго до того, як на це погодилися ми.
- Справді? – зацікавився правитель. – Чому це ти так вважаєш?
- Бо якби задовго, тоді вони встигли б купити різні костюми! – засміявся Гирей.
А найкращий у світі фрегат прогулянковим ходом йшов на захід. Поки що – найкращий, бо будують вже пранги таких чимало...

- Ти таки – телепень! – пошепки вилаяв Теодора граф Ель-Брадо. – Нащо було бігти через усе місто додому по мого лікаря, якщо до міського шпиталю – два квартали?
Графів слуга переминався з ноги на ногу, відводячи погляд. Він добре знав: господареві, коли він дратується, краще не перечити: буде тільки гірше, і по пиці вперіщити може. Бо ти для нього у цей момент – собачий хвіст. За п’ять хвилин охолоне – тоді можна обережненько виправдовуватись. А Теодорової ж провини – жодної. Хіба він винний, що міський лікар зранку п’яний, мов чіп? Що ж було – принести його і покласти непритомного поряд із Зарою?
- Ну то як там, поважний Лі? – нетерпляче зиркнув вельможа у бік ліжка, де порався над чаклункою медик.
- Гостре наркотичне отруєння, - байдуже повідомив той. – І, здається, крововилив у мозок. Простіше кажучи – удар, - пояснив безпристрасно.
- Що можна зробити?
- Хіба що промити шлунок, хоча пила вона своє зілля годин з десять тому, отже, отрута вже потрапила у кров, – розвів руками лікар.
 
Наші Друзі: Новини Львова