Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: понеділок, 26 жовтня 2020 року
Тексти > Тематики > Фантастика

Саги терри

Переглядів: 28406
Додано: 16.06.2008 Додав: Mercenary  текстів: 5
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 2
Джерело: Часопис
У невеликій кімнаті (залою не назвеш) граф Ель-Брадо та Алекс Блек курили люльки у кріслах біля каміну; у повітрі шарами висів сизий ароматний дим. «Джиджирський тютюн» - безпомилково визначив гість. Господар підвівся, приязно усміхнувся, вказав прибулому на третє – порожнє – крісло, глянув на слугу – той миттю приніс маленьку філіжанку густої запашної кави. «Атріанська» - знову не помилився Алонсо.

* * *
Між зубцями височенної стіни старовинного, родового свого, замку Кугуарль сидів барон Покль і їв вишні . Він плював кісточками у густо-чорне низьке небо, наче намагаючись закинути їх аж за зірки. Та кісточки безсило булькали у воду рову, що темніла далеко внизу біля самої стіни. В решті решт у воді також було небо, але несправжнє, химерне, якесь підроблене. Відбиток, погана копія. Підміна не влаштовувала барона, він від душі прикладався до пляшки кайванської горілки, - у Ядрані вона тепер не рідкість, - і знов жменями їв чорні соковиті ягоди: такі ростуть тільки у його баронстві.
Старий лакиза з острахом спостерігав, як сидів над самою прірвою з висунутими назовні ногами володар тутешніх земель і поштиво чекав. На барона останнім часом находило.
Торік, повернувшись до Гасхурну зі своєї поїздки у Валлугу з несподіваними гостями, Покль попросив у короля Раала відставку і відбув до своєї вотчини.
А гостей, - принаймні, одного з них, - він привіз справді небувалих. Кер Гирея, молодого адмірала Королівства Гряди, у столиці ще і забути не встигли: не так давно був він тут разом із принцом Зульфікаром. Щоправда, тоді на ньому був капітанський мундир. Але усе міняється, виявляється і Зульфікар тепер – король!
А от другий гість своєю появою ошелешив усіх. У такому само чорному мундирі, як і Гирей – хіба що ґалунів побільше – сивий, літній, огрядний, але все ще могутній, неосяжною залою до величезного базальтового трону крокував давній, найзапекліший ворог короля Раала – адмірал прангів Устін Блек. На боці –меч, піхви камінням виблискують, золотом напис горить: «Найхоробрішому від Доара ІІІ». Здавив Раал, король десяти королів, верховний правитель Ядрану, державу у вигляді сонця, оповитого змієм, а Устін Блек уже поряд – свитка з печаткою простягає, у поклоні схилившись. Глянув Раал - вірчі грамоти.
А гість чи, пак, посол ( грамоти ж вручив), вже прямо стоїть:
- Я прибув до вашої величності із дорученням від правителя народу прангів короля Зульфікара Гадруза.
Адмірал витримував паузу, а ядранець мовчав. «Хоч би спитав, що за доручення», - безнадійно зітхнув посол і раптом випалив:
- У вас – товар, у нас купець!
Спантеличений король десяти королів повернувся до брата, князя Олола:
- У нас справді є для нього товар?
- Це у небесних народів – формула сватання, - пошепки пояснив князь.
- Прошу вашу ясновельможність, – підняв на Блека очі кольору безжально розведеного пива король, - повідомити купцеве ім’я.
- Зульфікар Гадруз, - видихнув той.
- А товар, виходить, княжна Оло? - здогадався втаємничений Раал. Адмірали у чорному одночасно кивнули.
Королівський двір принишк, причаївся, затамував подих: ніколи ще, скільки живуть на планеті Ядран, або, як кажуть Небесні, на Террі, дві різні раси, зроду, повік-віків не сталося жодного династичного шлюбу!
- Що скажеш, власнику товару? – повернувся знов до брата Раал.
- Його величність король Зульфікар – чоловік пристойний і не бідний, - промимрив князь.
- Добре, - остаточно заспокоївся правитель Ядрану. – А як у вашого народу відбувається усе це: заручини, весілля, таке інше? Чи платять гроші родичі, якщо платять – чиї?
- У небесних народів шлюб відбувається по-різному. У Фатії та Руттії за нареченою родина дає посаг, пранги – навпаки, платять її батькам. Цей звичай принесений ще з Неба, він зветься –«калим». У короля Зульфікара немає ані батька, ані старшого брата, тому він попросив нас бути за батька і брата та обговорити усі подробиці, - Устін Блек повів рукою у бік мовчазного Гирея.
- Про подробиці поговоримо завтра у сімейному колі: я князь і ви двоє, - вирішив король. – А у нас є звичай – сватам підносять по чарці.
- У нас також, - відчув полегшення Блек.
Піднесли. Випили. Раал величезним ковтком - до дна, вже хотів звично хукнути. Але поряд голосно видихнув Устін Блек і поставив порожню чарку на тацю. Король утвердив поряд свою, згадав, як нещодавно пригощав у цій залі Зульфікара, глянув ще раз на названого батька прангівського короля і не відчув до нього ворожнечі.
Покль тоді відстояв усю процедуру, спостерігаючи за подіями мовчки, а потім, коли пранги пішли до Палацу гостей короля, наблизився до трону.
- Що хочеш ти за привезених тобою сватів? – привітно усміхнувся йому князь Олол.
- Кажи, - підтвердив Раал.
- Буде дійсно виконане будь-яке моє прохання? – перепитав Покль. Король нетерпляче:
- Ну, що?
- Прошу відставки.
- А хто ж буде моїм радником з питань мистецтв? – здивувався правитель. – І чому це раптом?
- Он хай Матта буде! А я хочу додому, до Покко, - повідомив барон.
- Я обіцяв – їдь, - дозволив король.
Барон уклонився і вийшов із зали.
- Що це з ним? – здивувався Раал.
- Як усі поети, він із примхами та забаганками, - відвів очі князь. Олол сам позичав Поклеві свого корвета – з’їздити до Валлуги – і тепер зрозумів: щось там відбулося не так.
- Ти хоч бачив ту Матту? – повернувся до брата король.
- Матта – ось, - показав Раалові у натовпі придворних миловидну жінку князь.
- Добре, - погодився король. – Хай буде Матта.
А Покль уже йшов Гасхурном додому, аби сісти у свого візка і гнати прудконогих сірих своїх муфлонів на північний схід майже через усю країну туди, де темніли високі стіни його замку, де купалися лілеї у воді глибокого рову, де у садках визрівали найсмачніші на планеті вишні...
Покко зустріло його – чепурне, мов вранішня лілея, велике, як Зульфікарова Майвана. П’ять років не був Покль у своїй столиці, і – скучив. За вузенькими вуличками, вимощеними сірою бруківкою з тутешнього граніту, за дощами, що, неочікувані, падали завжди зненацька, – ніхто без парасолі й з дому не виходив, - за кнайпами, що дражнилися ароматами кави, за земляками, які сиділи у тих кнайпах (а в Гасхурні кажуть – кав’ярня), курили, запиваючи дим духмяною кавою та запашним він’яком, і неспішно обговорювали місцевою, з неповторною вимовою, говіркою різні новини.
До речі, про каву... У центрі міста, на ринковій площі, у деяких кнайпах подавалося до трьохсот різних її сортів. А ще там була таверна «Золотий кабан», де раніше любив перехилити з друзями чарочку барон-поет.
Лишивши, проте, таверни та кнайпи на потім, барон поспішив до замку і, лише ступивши на підйомний міст над ровом, відчув себе вдома.
...Отже, на Покля інколи находило – і тоді він жменями їв місцеві, найкращі у світі, вишні і запивав їх кайванською горілкою, сидячи на стіні свого старовинного родового замку Кугуарль поблизу столиці власного баронства Покль – чепурного старого міста Покко, що пахне дощем та кавою...
З чорного небо перетворилося на ультрамаринове, потім стало темно-синім і, нарешті, блакитним. Розтанули зірки – скінчилася ніч, як і горілка у Поклевій пляшчині. Барон підвівся, віддав посудину лакизі, потягся і наостанок глянув на далекий ліс, щойно розбуджений першими променями світанкового сонця. З великого дерева на узліссі злетів сірий поштовий голуб, - видно, ночував там, голуби ж вночі не літають, - і стрімко понісся до замку.
«Якийсь лист», - сонно подумав барон, простяг уперед правицю і зично покликав:
- Уль-уль-уль!
Добре навчений поштар сів Поклеві на руку, прийняв частування – велику стиглу вишню – і дозволив зняти з лапки листа. Володар замку віддав голуба лакею, відліпив віск, витяг невеличкий папірусний сувій з циліндричного чохольчика, пробіг очима текст і владно наказав:
- Воєводу моєї гвардії, командувача Залізного Легіону і міського голову Покко – негайно до мене!
Служник кинувся виконувати, на ходу гублячи чорні ягоди з великої таці. Бовдур – вирішив Покль: вишні міг залишити!

* * *
Старий кат Алонсо Цугцвангер зручно вмостився у кріслі, набив люльку графовим джиджирським тютюном, підкурив від свічки, затягся і задоволено запив ароматний дим запашною атріанською кавою.
Потім Алонсо витяг з кишені пляшку і виставив на стіл.
- Під таку каву у доброму товаристві не буде зайвим і по чарочці випити.
Ель-Брадо спідлоба уважно глянув на відставного ката: очі у графа були чорні та розумні. Алекс помітив, як виструнчився – хоч картину малюй – служник Теодор, очікуючи на рішення господаря.
- Глодівка? – пізнав пляшку син адмірала.
- Так, - підтвердив Алонсо. – Брав у шинку біля резиденції. Я там завжди беру – у них найкраща.
- І я там завжди беру, - зрадів Блек. – До кави глодівка – це чудово!
Він узяв пляшку, вміло вибив корок і закрутив головою – куди наливати.
- Теодоре, - поворушив губами граф, і на столі з’явилися три срібні чарки з монограмами, а поки Алекс розливав – і величезна тареля з в’яленими метеликами та дві миски з маринованими равликами: в одній – під мезумським маринадом, гострим та пряним, в іншій – під звичайним.
На правах господаря граф першим підняв чарку і виголосив:
- За приємне знайомство!
Глодівка дійсно не зіпсувала кави, а лише пожвавила розмови про сьогоднішнє полювання.
Поживши майже усе свідоме життя на кораблях, Алекс, на відміну від двох інших, не знався на мисливстві і не любив цієї розваги. Інша річ – ловля тропічної акули на кований гак! Проте, чемно і ґречно (останнім часом він багато чого такого навчився у графа) розповів, як колись у Руттії брав участь в облаві на матхонського лева і навіть вбив одного з мушкета, поціливши просто у серце!
Досвідчені знавці, Алонсо і граф перезирнулися. Таке полювання, якщо молодий Блек, звісно, не брехав, навряд чи порадувало руттійці: пробита кулею шкіра коштує удвічі менше...
А моряк уже захоплено розповідав, як танцює на палубі щойно виловлена тропічна акула, і до яких хитрощів треба вдатись, щоб примудритись не дати рибі вистрибнути назад в океан, не дозволити їй зачепити тебе гострими небезпечними зубами і вбити її з одного удару!
- У мене був друг, Сандро Бур, - ми разом плавали на “Морській вороні”, - так він вмів тушкувати м’ясо акули і робити з нього балик краще, ніж сам кок! А кок наш був хлопець, що треба! На камбузі мух не їв! А Сандро каноніром був не останніх...
- Чому – був? – зацікавився Алонсо.
- Бо його вбив в Оквіллі капітан Кер Гирей, - відсторонено повідомив Алекс.
- Хвилиночку, але ж Оквілла - у Ядрані? – здивувався кат.
- У Ядрані, - мляво погодився моряк.
- Це не той Гирей, що родом з Квінізорайї, світлоокий та жовтоволосий? – уточнив граф.
- Той, - стиснув кулаки Блек.
- А чи відомо вам, майстре Алексе, що Кер Гирей тепер адмірал, морський міністр, і що він – особистий друг короля Зульфікара?
- Відомо, - буркнув Алекс. – А ще мені відомо, що якби ми з Сандро не так багато випили одного разу у шинку “Західний континент” у тій окаянній Квінізорайї, у Зульфікара сьогодні могло б виявитись на одного друга менше!
Алекс замовк, мовчав і Ель-Брадо, свердлячи байстрюка першого міністра очима.
Ще у Майвані Алонсо чув оповідки про сина адмірала Устіна Блека, звісно, у переказах коменданта Майванської в’язниці, якому пошепки переповідали їх жандармські офіцери... Тепер він мовчки розмірковував, що у тих історіях було правдою.
Нечутно підійшов Теодор, графів слуга, і повідомив:
- Ваша ясновельможносте, вечеря готова!
- Що у нас на вечерю? –поцікавився, наче не знав, Ель-Брадо.
- Тушкована лапа алігатора, - урочисто виголосив Теодор. Потім буденно додав. – Того, що сьогодні уполював пан граф.
Колись мати, співачка Лотта, розповідала ще у Люнні юному Алексові, як ходила з його батьком, капітаном “Морського носорога” Устіном Блеком, у таверну “Гряда” вечеряти тушкованою лапою кайванського алігатора. Люнна, як відомо, у Фатії. Тамтешній люд кайванського алігатора не вживає, бо дорого, ходити ж по модних тавернах - грошей у Лотти не було. Алекс так ніколи і не куштував цієї страви, але добре пам’ятав захоплену розповідь матері про незвичний, дивовижний її смак...
Лапа кайванського алігатора (звісна задня, а не передня, яку подали колись Блековим батькам у Люнні) вдалася графовому кухареві на славу.
Товариство куштувало страву, запиваючи м’ясо місцевою горілкою та соком гірської сливи, і вело неспішну розмову.
- Я зайшов до чаклунки Зари Пьорпл просто з цікавості. Робити не було чого, - розповідав катові Алекс. – Хай, думаю, поворожить, чи що... Постукав - що б ви думали, двері мені відчинив сам граф!
- Он як! – удавано здивувався досвідчений Алонсо. – Ваша ясновельможність також цікавиться чаклуванням?
Ель-Брадо гмикнув:
- Мені саме голуб приніс з Майвани листа. Його автор, - я не стану називати імення, - повідомляє про столичні балачки, пов’язані з останніми подіями...
- З виверженням на острові Кара-Кудук? – здогадався Алонсо.
- З виверженням і, особливо, з вибухом вулкану П’ять Димів.
- І що ж патякають у столиці? – зацікавився гість.
- Пліткують, що вибух і виверження, як і чорний дим, що більше тижня закривав небо над усією Грядою, викликала чарами дружина короля Зульфікара, ядранка Оло.
«Виходить, він визнає-таки Гадруза королем, а ядранку королевою – ні», - відзначив подумки Алекс Блек.
- А раніше, рік тому, говорили, що вона чарами присушила його, - вів свою розповідь далі господар оселі. – От я і вигадав спитати у ворожки, чи можливо таке.
- І що вона відповіла панові графу, - заінтригований гість кинув їсти і не зводив очей з оповідача.
- Вона сказала...
- Причарувати хлопця – то дитяча забавка, - сказала тоді Зара. - Мені достатньо було б тільки глянути на нього, і я б одразу визначила присуху, якщо вона, звісно, є...
Зара закурила люльку, дерев’яною ложкою перемішала темний відвар у казанку, що висів над вогнем, кинула туди жменю якоїсь сухої трави, підклала кілька оцупків у вогонь – вельможні гості чекали.
- А от висадити у повітря чарами здоровенний острів, та ще й цілий тиждень тримати вітер у напрямку на столицю, щоб там димом закрити небо...
Вона знову замовкла, заходилася переставляти на поличці якісь пухирці і склянки – порожні та повні, щось шепотіла при тому і гейби забула про гостей.
Алекс хотів нагадати їй про себе, але граф зупинив його, приклавши перста до вуст. Чаклунка повернулася до чоловіків, поворушила губами – наче щось пожувала – і наважилася:
- Якщо ти добре заплатиш, я спробую довідатись в Ардаліона.
- А хто це – Ардаліон? – графові це ім’я нічого не говорило.
- Могутній чарівник, живе десь в Руттії, - невдоволено відповіла бабця.
- Як же ти в нього довідаєшся, хіба що до Руттії поїдеш, - скривився граф.
- Це не твоє діло, не по розумі тобі! – розсердилася Зара. – Призову на розмову, і усе тут. Хочеш – плати два кондори і приходь днів за десять по відповідь, не хочеш – забирайся, поки цілий!
Отримавши монети, Зара дещо лагідніше пояснила:
- Я зможу викликати його, коли Синя зірка наблизиться до Драконового Сузір’я. А ти, красунчику, - кинула вона Блекові, - також давай гроші, як хочеш щось знати.
Алекс заплатив і почув таке:
- Ти будеш щасливий, якщо уникатимеш можновладця у морському одязі.
«Можновладець у морському одязі – це батько, адмірал Устін Блек», - здогадався Алекс і вийшов з хати...
- Вона сказала, - відповів катові граф, - прийти за десять днів по відповідь. Термін спливає завтра. Якщо хочете, можна піти разом.
- Я не піду, - пробурчав Алекс, а подумки додав: « Бо я, може, до розумних і не пристав, але з дурних точно вийшов! Те, що вона пророкує, я знав і без неї!»


Розділ 3


 
Наші Друзі: Новини Львова