Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: понеділок, 26 жовтня 2020 року
Тексти > Тематики > Фантастика

Саги терри

Переглядів: 28409
Додано: 16.06.2008 Додав: Mercenary  текстів: 5
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 2
Джерело: Часопис
Особливо затятих заспокоїв Едвард Фортунато, а графа Ель-Брадо, який заявив, що не буде присягати на вірність ядранці і не служитиме такому королівському подружжю, того ж дня заарештували жандарми, а назавтра вже, позбавлений усіх нагород, плив він бойовою галерою до Кайвани – на довічне заслання.
Пересуди припинилися, шляхта принишкла...
Тріщать гноти у хиткому полум’ї свічок. Мовчить король – мовчать і радники. Насупився Алішер, губи у нитку стулив. Незворушна сидить королева, дивиться просто перед собою прекрасними бурштиновими очима. Устін Блек спідлоба сановних чорноризців недовірливо розглядає. Гострими поглядами стріляє по гостях головний шпигун держави.
- То що мовчите, панове? – нетерпляче забарабанив по поруччю трону король. – Може, справді, причина усіх бід - чари?
Із жезлом - бивнем морського носорога з граненим оксамитовим набалдашником - підвівся Великий маг Ордену Білої Зірки, звіздар і чаклун майстер Арслан. Долонею лівої руки виписав він величезне коло, прохромив удавану цю ціль різким штурханом жезлу, схопив щось із повітря, завмер, прислухаючись до наявного у жмені, обережно розкрив долоню і упевнено заявив:
- На королівське подружжя чарами не впливали.
- Ти переконаний? - підхопився Зенон.
- Абсолютно. І приворотним зіллям не поїли.
- Чим ти можеш це довести? – не вгамовувався священик.
- Нічим. Просто знаю і край.
Зенон хотів сказати щось уїдливе, але Великий Маг жестом зупинив його.
- От рік тому я ж не був у Гасхурні, а знаю, що там, а саме, у Палаці гостей короля, з тобою у перший же вечір трапилася одна подія, згадки про яку тобі все ще небайдужі...
Зенон відвів очі.
Король згадав той вечір, простору залу, ядранських сопілкарів на балкончику, їхню першу з Оло зустріч, і майже реально відчув, як притискалася тоді вона гарячим стегном до нього, накрив її долоньку своєю і стиха промовив:
- А для нас ці згадки дорогоцінні... Цікаво, а що ж таке робив тієї ночі Зенон?
- Оце вже справді загадка, - повернулася до нього попри етикет іронічна королева. –Упевнена: те саме, що і ми...
Зульфікар пригадав, як загравала тоді до каптурника якась молода ядранка, Гиреєве пророцтво з цього приводу – «не встоїть», їхню першу з Оло гарячу ніч із цікавістю подивився на Зенона.
- Ну, а з вулканом не чарами, бува, скоїли таке? – поцікавився тим часом у чаклуна Устін Блек.
- Я не виключаю такої можливості, хоча і не знаю нікого, хто був би на це здатний, - відповів адміралові Арслан. – Стара Зарра Пьорпл з Кайвани може нагнати хмари, я – пролити з них дощ, єретики з Арпаду, що у Південних морях, викликають чарами громовицю... Подейкують, десь у Руттії: чи то у Глоссії, а, може, у Порт-Рутті – є чаклун, який приборкує шторм...
Книжники, віщуни та маги заворушилися, загомоніли між собою, залом зашелестіло ім’я: «Ардаліон – Ардаліон - Ардаліон»...
Великий Маг криво посміхнувся, гмикнув і повів далі:
- Дійсно, кажуть, що звуть його Ардаліоном. Про нього усі чули – ніхто не бачив. Усі пліткують – особисто ніхто не знайомий. Про його силу ходять легенди. Може, і сам він – легенда, міф, якими повниться Терра? Бо якби така людина була – я би, скоріше за усе, знав. Просто знав, - і Арслан кинув іронічний погляд на каптурника.
- То, скоріш за усе, - не чари? – сварливо перепитав перший міністр.
Чаклун цокнув язиком і похитав головою:
- Навіть усім разом: Заррі, мені, відступникам з Арпаду і Ардаліонові, якщо він існує, нам таке – роздерти вулкан – не до снаги. Силами, підвладними людині, такого не зробити!
А щодо питання, яке є темою нашого зібрання, можу сказати. Не знаю, чи є знаком вибух вулкану П’ять Димів; на мій погляд – ніякий це не знак, а наслідок. Може, і справді, діють невідомі нам чари, але не виключено, що, як казав великий Магістр, - Арслан вклонився майстрові Баграту, - просто гору газами та лавою розперло.
Але одне я знаю точно: зірки не віщують загибелі ані королівству, ані династії. Інтриги, зради, змови – будуть. Можливо, що і війна.
Настануть великі зміни, а з ними – колеги підтвердять – прийде нечуваний розквіт торгівлі, ремесел і, як не дивно, пане єпископе, наук!
Арсланові колеги: звіздарі та провидці, астрологи та віщуни, книжники та пророки один перед одним заповзялися підтверджувати – голосно і начебто впевнено.



Розділ 2.


Байстрюк адмірала Устіна Блека кримінальний засланець Алекс Блек у містечку Мун на острові Кайвана не бідував. Утримання у двадцять п’ять золотих монет щомісяця (суму визначив особисто король) достатньо, щоб не бідувати навіть і у Майвані. П’ятдесят срібних кондорів, які із своїх статків додавав адмірал, робили Апекса заможним і незалежним.
Вдягнений шляхтичем середньої руки, вештався він містом. Прісна нудьга оселилася у столиці острова Кайвана. Як гучно сказано – столиця! Бувалий у бувальцях моряк, Алекс Блек бачив справжні столиці: Партерен, Ізерлон, Гасхурн, Майвану... А місто Мун – глухий застум. Тільки й того, що мешкає тут губернатор. Його дім – єдина пристойна будівля на острові, але назвати двоповерховий невеличкий будинок палацом, як, наприклад, у Квінізорайї, навіть у кайванців язик не повертається. Знайшли слово – «резиденція» і радіють, як діти. На усю цю «столицю» - два шинки і таверна. Ще є пошта та, звісно, поліція. І, як годиться, собор. У таверні та шинках молодого Блека знали добре – завсідник, щоденний гість. На пошті він отримував гроші та книжки від старого адмірала. У поліції – відмічався по п’ятницях. До собору ж не заходив жодного разу. Серед адміралових книжок відбирав він посібники з судоводіння, штурманської справи та будування суден, бо це його дійсно цікавило. Усі інші він складав на купу у кутку своєї кімнати - гора вийшла вже чималенька!
Нудне, нецікаве, паскудне життя на Кайвані! Раз на тиждень – базар. Бідненький, точніше – скудний. А як може бути інакше, якщо майже усі мешканці острова влітку ловлять рибу та перли, а у холодну пору – плетуть светри?
Чотири винокурні женуть діжками удень і вночі міцну місцеву горілку, а купці розвозять її по усій Террі. У кайванської горілки один справжній конкурент – сільбертальський ром, від неї - величезні надходження до казни. Та що з того кайванцям, винокурні ж належать короні...
Усі у Муні звуть Алекса як шляхетного – «майстер», і місцеве панство, темне та необізнане, радо прийняло його до свого кола. Алексові і добре: серед цих людей з їхньою просторічною говіркою та спрощеними поглядами на життя він, донедавна простий моряк, не відчував себе невихованим невігласом. Його брутальні жарти вважалися тут дотепними, примітивна мова – нормальною, гучний голос – мужнім, громове реготання – веселим сміхом. Він їв як вони – руками, розмовляв за столом з набитим ротом, плямкав, викладав лікті на скатертину – своя людина.
А от витончений та освічений граф Ель-Брадо не припав тут до душі нікому: зарозумілий – вирішила кайванська шляхта, і він разом із лакеєм та кількома мисливцями майже весь час проводив на полюваннях – на качку, на вепра. навіть, казали, на кайванського алігатора. Вдома він бував рідко: щось читав та писав, майже нікуди не виходячи.
Одного разу, вештаючись містом, Алекс вийшов до будинку старої Зарри Пьорпл – знахарки, провидиці і чаклунки. Тубільці без гострої потреби (зуби заговорити, зілля від застуди взяти, звих вправити) до неї не ходили, намагаючись обминути її житло десятою дорогою.
Розповідали, що років сорок тому юна ще Зарра навела порчу на красуню Наїлю за вродливця-рибалку, що його буцімто відбила та у Зарри.
І багатьом же подобалася Наїля – а ніхто заміж не взяв. Змарніла її врода, зіпсувався характер. Утратила вона залицяльників, розгубила друзів. Зустрічаючи її у місті – висохлу, неохайну, сиву, одиноку та сварливу, - городяни відводили очі і молили Небо відвести від них гнів Зарри.
Побоюються її люди, ой, побоюються! А от Алекс, син Лотти із Люнни та Алекса Блека, не злякався – підійшов до дверей і рішуче постукав.
Ні думано ні гадано двері відчинив граф Ель-Брадо. Він анітрохи не здивувався, відступив на крок, пропускаючи гостя до помешкання, приязно усміхнувся і подав руку як рівному:
- Доброго дня, майстре Алексе!

* * *

У легкій мідній кірасі, брудних чоботах, густо притрушених пилом, темний лицем, тримаючи пом’ятого шишака у лівій руці, барон Заб пройшов залою і впав на коліно перед базальтовим троном, на якому велично сидів король десяти королів, верховний правитель Ядрану Раал П’ятий. Мовчали вельможні та високородні, що оточили трон, у рот води набрали чиновні та шляхетні, що тіснилися у залі, принишкли заможні посполиті, що несміливо тулилися до стни під самими дверима.
Схиливши чоло, чекав барон. Брат короля, перший міністр держави князь Олол перервав тривожне мовчання:
- Прошу пана барона піднятися!
Заб звівся.
- Розповідай. – рівним безбарвним голосом наказав король.
- Ваша величносте, новина уже погана, не приховуючи хвилювання, повідомив Заб. – Руттія почала війну. Стрілецькі полки разом із атріанськими мерсенерами взяли Ипл та просуваються на Оквіллу. Руттійський флот блокує усе північно-західне узбережжя.
- Чому з Иплу не прилетів жоден голуб? – вдихнув король.
- В них було все підстроєне: уночі згоріли усі голубники разом із голубами, зранку почалися заворушення у руттійській громаді Ипла, опівдні – зіткнення з поліцією, вдень вони налаштували барикади у руттійських кварталах і поголовно усі озброїлися. Вдень вони спробували захопити Східну браму, але були відбиті легіонерами, а вночі просто проломили стіну і пустили мерсенерів до міста.
У порту з’явилися руттійські фреґати і почали бомбардувати берегові укріплення. У місті вже точилися вуличні бої, а стрільці напосіли на Східну браму. У нас було всього дві когорти, ми билися, як тільки могли, та їх було видимо-невидимо. На світанку Ипл опинився в руках ворога, а ми закріпилися у південному форту і трималися ще дві доби, а навкруги буяли пожежі, грабунки, різанина і плюндрування. Ми відбивали атаки стрільців, а місцеві руттійці разом із мерсенерами грабували ядранські квартали.
На четверту добу ми підземним ходом вийшли з форту за їхніми спинами. У ворога не було часу розвертати націлені на порожній форт гармати; змітаючи патрулі з новоствореної місцевої міліції, огризаючись залпами на стрільців, що напосіли на ар’єрґард, через східну браму, розбиту самими ж руттійцями, через передмістя з боєм вирвалися до Оквільських лісів. Шлях на Оквіллу виявився перекритим частинами мерсенерів, забутими тропами за дві доби дісталися ми до Зеленого хребта, перейшли його через Косулячий перевал, а ще за день добрели до Трьох Мостів.
У цьому містечку навіть пошти немає, а єдиний аматор-голубар помер що десять років тому. Три поліціянти там усього, а бургомістр старий - ледве ноги волочить, на вухо тугенький, благенький – ще до прильоту вогняних птахів кебета у нього до гори дригом стала. Було колись три мости у місті – тепер останній розвалюється. Три Мости тепер диліжанс новим трактом обминає – от і занепало місто.
Раал мовчав, погойдуючи у руці державу у вигляді сонця, оповитого змієм. Очі кольору світлого пива безпристрасно розглядали барона.
Заб заспішив:
- У Трьох Мостах розквартирувалися залишки військ, а я верхи домчав до Ерли, звідти пустив голубів, винайняв найшвидшу річну галеру і приплив до вашої величності.
- Твій голуб з Ерли долетів і листа я отримав. Там нічого не пишеться про долю барона Ипла.
- Я нічого не знаю. У мене під Иплом маєток, а у самому Иплі – будинок...був, – задрижав голос барона Заба. – Коли усе почалося, я кинув його напризволяще і пробився з охороною до казарм другої когорти, а коли вбили їхнього капітана – перебрав командування когортою на себе.
Раал коротким жестом дав баронові знати, що розмову закінчено, і звернувся до князя Олола:
- Негайно розіслати голубів усім баронам, підняти Залізні легіони і флот. Ми вдаримо одночасно: з суші по армії вторгнення, а з моря – по кораблях.

... Адмірал Кер Гирей з жалем згадував свою квартиру у Квінізорайї: затишна та мила серцю Це було його перше власне житло. Не винайняте, орендоване – своє! Яке вони з Едвардом купили колись у корчмаря Рауха Вергера, добре натиснувши на нього, бо той пручався –«не продам». Як потім з’ясувалося, Гирей переплатив кругленьку суму. Проте, не шкодував, хоча тоді у нього, простого каптана королівського флоту, зайвих грошиків не водилося...
А потім там з’явилася Ханна, докорінно змінивши капітанове помешкання. Коли по дахах шарудів дощ, вони запалювали дрова у каміні, підтягували широке старовинне крісло ближче до вогню, Гирей сідав, а Ханна вмощувалася у нього на колінах. Цілувалися, пили вино (найчастіше – «ночі Ель-Кайри»), мріяли. А потім любили одне одного до нестями на широкому ліжку, вкритому шкурою матхонського лева. Шепотів щось пломінь, вторив йому Гирей, стиха говорячи коханій пристрасні слова.
Тепер Гирей не капітан – адмірал, морський міністр королівства. У нього величезний будинок, майже палац, у Майвані, там усюди сновигають, бігають, шастають, вештаються (коли Ханна не бачить) якісь слуги, лакеї, куховарки. У передпокоях товчуться охоронці, кучери муфлонів (у них із Ханною виїзди різні), ще якісь люди.
Справ у адмірала - без міри. Королівство Гряди – морська держава, а пранги – народ мореплавців. Суден у них – ліку нема. А ще порти, берегові укріплення, верфі...
За морським відомством чотири великі ливарні – гармати відливають, і одна невеличка – виготовляє корабельні дзвони. А Гирей до того закладає новітні фреґати – такі, як «Світанкова зоря». Вже спущені на воду три: «Вогняний птах», «Небесна колісниця» і «Доар Переможець». А на стапелях – аж вісімнадцять: «Властитель вітрів», «Пломінь небес», «Громовержець», «Хасілойя», «Алігатор» (інші без імен ще).
Плетуть линви та канати у Хасілойї; здоровенними бухтами закупають їх Гиреєві люди, прискіпливо перевіряючи кожен лікоть. Корабельні гармати для нових фреґатів Гирей перевіряє власноруч: залізним прутом обстукує, прислухається, як дзвенить та співає метал, і – платить. Одного разу було, примусив майстра спочатку з тієї гармати вистрілити: не сподобався йому, бач, голос, яким відгукнулася бронза люфи на його вистукування.
- Звідки ти знаєш? – здивувався король.
- Про перевірку гармат на звук? – гмикнув Гирей. – Усі військові знають.
- Так робив мій дід, коли купляв гармати у Партерені, - повідомив Зульфікар. Мені Блек розповідав.
- А мені – мій батько. Він саме тоді був у Блека другим помічником на «Морському носорогу».
Король кинув погляд на велетенський стіл, що займав майже половину Гирлового кабінету: морські карти, документи, рапорти командувачів ескадр, гусячі пера, чорнильниці, якісь дивні лінійки – багато чого, та усе розкладене к порядку, найпотрібніше завжди під рукою.
- Що доносять з Каракудука? – поцікавився. Тиждень тому Гирей відрядив туди кліпер «Морська ворона» з майстром Багратом на борту, давши йому у розпорядження власного голубаря з десятьма клітками птахів, і тепер щодня отримував докладні повідомлення.
- Виверження майже припинилося: вулкан димить, буркотить, та лава з жерла на йде. Тепер на горі П’ять Димів один кратер і острів начебто трішки піднявся з води і став більшим. Як не дивно, усі кинуті селища вціліли: худоба вільно гуляє по вулицях та пасеться на городах та у садках.
- Ти диви, - плеснув у долоні король. – Виходить, даремно вони тікали?
«Вони» - це мешканці острова, які, осівши у багатій Майвані, заспокоїлися і вже не помишляли про повернення.
- А ще прилетів голуб з Глоссії, а кордонах Руттії та Ядрану неспокійно. Якісь сутички, достеменно поки що невідомо.
- Через нашу торгівлю з Ядраном Руттія втрачає величезні прибутки від парусини, - зробив жест, наче зважує гаманця, Зульфікар.
- Усі війни заради грошей, - бовкнув Гирей. –Імператор Руттії Борвальд розлючений збитками і погрожує блокувати торгові шляхи на Ядран. Він ладний розпочати з Раалом війну та дорікає Гряді у зраді справи Небесних народів заради ґешефтів з інородцями. Він репетує на весь палац, що раніше правителі Небесних народів усі разом билися проти нелюдей, а тепер почали одружуватися з їхніми принцесами...
- Пішов він під три чорти! – вилаявся король. – Не йому наказувати, з ким мені одружуватись. А він не пам’ятає, які ціни він встановив на свої товари? Скільки віків Руттія практично грабувала Гряду, користуючись тим, що майже ніде, крім Руттії та Ядрану, бавовна не росте? Що найкращі корабельні ліси - також у Руттії та в Ядрані? Ми воювали з Ядраном, віддаючи останні кошти за руттійські поставки, а вони жирували! Хай везе товари за ядранськими цінами! Йому не вигідно? Та ж прангам вигідно торгувати з Ядраном – і я торгуватиму! А буде потреба – кожен купецький караван супроводжуватимуть військові кораблі! Ач, згадав: усі разом билися проти Ядрану! Коли Раал почав війну з дідом, Борвальд - що, прийшов прангам на допомогу? Ні, він після нашої перемоги під Майваною запропонував Раалові свої послуги миротворця, зажадавши кругленької суми! Вигадав: битись разом! Я обіцяв Раалові не воювати проти Ядрану.
- Обіцяв – не воюй, - спокійно усміхнувся молодий адмірал. –Що тобі Руттія? Союзів з нею ти не укладав, торгівля –собі дорожча: та де це чувано – за лікоть парусини віддай лікоть найліпшої у світі вовни? Та у тебе дружина – ядранка, родичка їхнього короля! Тобі мир з ним вигідніше! Скажи Борвальдові: я не втручаюся в твої стосунки з Ядраном, а ти не втручайся в мої, та й край!
- Ви з його ясновельможністю Устіном Блеком не змовилися? Годину тому він радив мені те саме.
- Він також знає про прикордонні конфлікти ? – зацікавився Гирей.
-Знає. Каже, у нього свої джерела, - невесело посміхнувся король.

Дивак та оригінал, старий майванський кат Алонсо Цугцвангер, вийшовши, нарешті, два роки тому у відставку, переїхав на Кайвану і оселився у місті Мун, у самісінькому центрі, навпроти резиденції губернатора. Улюбленою його справою стало пити знану кайванську горілку із засланими покидьками та шибайголовами, якимось дивом врятувавшими свої шиї від його сокири. Ще, переважно холодними зимовими вечорами, він залюбки читав примхливі, чудернацькі, химерні, вигадливі прозові оповідки ядранця Ондра. Той, ще не так давно – блискучий поет, вигадував небилиці про своїх героїв, нарікаючи їх дивними іменами, схожими на імена, поширені серед Небесних народів. Його романи «Матхоніада», «Чи втопився Герундіо?», «Тузінь ободів» були, на погляд Алонсо, схожі на реальне життя не більше, ніж його сокира на славнозвісний меч Гадрузів.
«Невже це його перший роман – «Канікули» - вразив колись усю Терру?» - дивувався кат-пенсіонер. Але було це вже п’ятнадцять років тому. Начебто і не змінився Ондр: вишукане мереживо добірних слів, майстерне плетіння яскравих думок, натяки, ескапади, екскурси...
І кожного разу ловив себе Алонсо на легкому розчаруванні: здавалося йому – знов захопився, загрався Ондр, насолоджуючись своєю філігранною майстерністю, знов показав неймовірну техніку і випустив щось непомітне, та аж надто важливе. «Канікули» Алонсо визначав словосполученням – «практично геніально», інші книжки – молодіжним модним слівцем – «прикольно».
Віднедавна ще одне захоплення з’явилося у Алонсо – полювання на кайванського алігатора. Восени, нагулявши тіла, з новим потомством відпливали кровожерливі тварюки від острова - на зимівлю у тепле Руттійське море. Тікали з їхньої дороги акули, ушивалися кашалоти та спрути. Тільки морський носоріг, погрозливо ревучи, не поступався дорогою навіть найбільшим самцям, і ті, знаючи силу його бивня, передбачливо обминали велетня стороню.
Саме тоді, восени, і полюють на кайванського алігатора, виключно на самців. Самиць не б’ють: навіть лишившись без господаря, вони негайно пристануть до якогось гарему і навесні будуть знов з приплодом.
Головне – відбити гарем від стада, а потім – виманити самця подалі від гарему. Плаває кайванський алігатор прудко, тому потрібний швидкісний човен, спритні веслувальники, могутній гострозорий гарпунер та пара – трійка вправних сокироносців на випадок, якщо гарпун тільки поранить тварюку, і та, від люті та болю втративши бодай найменший острах, атакує мисливське судно. Отут вже Алонсо не знав собі рівних: сокирою на довгому держаку (ще тою, майванською) бив хижака проміж очей – завжди точно і завжди на смерть. Можна, звичайно, з безпечної відстані вразити рептилію у голову з партеренського мушкета – його кругла куля грот-щоглу навиліт прошиває. Руттійські промисловики, що полюють на матхонського лева, так і роблять – стрелять в око і знімають шкіру. Та Алонсо ж любив мистецтво!
Відбивши від величезного стада гарем з могутнім самцем (справжнє чудовисько!) колишній кат раптом побачив неподалік здоровенний, як у Морських Мольфарів, човен у якому на повний зріст із гарпуном у руці стояв граф Ель-Брадо. Поряд із ним. у лівреї графових кольорів, рум’яний здоровань із величезною руттійською алебардою сторожко мружився у бік у бік чималого, рідкого оксамитового кольору, звіра. Граф зробив широкий стрімкий рух, югнув гарпун і устромився у дичину – точно у те місце, куди завжди бив сокирою досвідчений Алонсо. Тварина вигнулась та обм’якла. Рум’яний розчаровано опустив зброю, випростався, і Алонсо здивовано упізнав свого молодшого брата Теодора.
Гарем забитого самця кинувся під захист велетня. Той задоволено забулькав носом, приймаючи поповнення, потім коротко, але уважно глянув на мисливців маленькими жовтуватими очима, наче запам’ятовував, і одним маневром вивів свою майже подвоєну родину з небезпечного становища до середини стада. Туди хіба що недоумкуватий полізе: самці неодмінно гуртом нападуть на човен, а самиці триматимуться осторонь лише до тих пір, поки човен не перекинеться, а потім рватимуть жертв ще охочіше.
-Тьху, - спересердя плюнув за борт Алонсо.
- Не плюй у море – прикмета погана, - зауважив кормчий, висякав сизого носа на палубу, утерся широкою, з брудними нігтями, долонею і приязно усміхнувся:
- Не можна плювати на те, що тебе годує. Ти ж, приміром, на свою сокиру не плював...
Відставний кат з любов’ю попестив руків’я сокири:
- Не плював.
Вони швидко наздоганяли графову ладдю – на буксирі ж у неї чимала туша забитого звіра.
- Теодоре! - гукнув Алонсо.
- Це ти? – упізнав, придивляючись, брат. – Давно не бачилися.
- Років із двадцять, - прикинув Алонсо. Він пам’ятав брата двадцятирічним парубком, тепер він – міцний чолов’яга. Давно-таки...
- Я мешкаю у зеленому будинку навпроти резиденції, якщо хочеш – заходь.
- А, може, ви до нас? – раптом розквітнув усмішкою мовчазний до того граф.
- Можна, - погодився кат. Його човен, не обтяжений здобиччю, легко обходив графове суденце. - Можна, чого ж, знов повторив він, поцокав нігтем по лезу сокири, гмикнув і озирнувся: чи не останнє цього року стадо кайванських алігаторів - величезне, вгодоване – віддалялося, прямуючи на південний захід, у бік бажаного теплого моря.
Він набрав повний рот слини і вже повернув голову до борту, але, згадавши настанови кормчого, гмикнув голосніше і плюнув – тонкою цівкою, крізь зуби – на палубу. Скептично посміхнувся: не можна, то і не можна.
Алонсо того ж вечора (усе - розвага) скористався запрошенням і почимчикував до графової оселі. Проживши усе, ну, майже усе свідоме життя у Майвані, він, одначе, не знав достеменно, як заведено робити візити у шляхетних. Найбільший аристократ, у якого він бував удома, комендант Майванської тюрми, давно огрубів і цих етикетів-шметикетів не дотримувався: їв ножем та руками, пив кубок за кубком, вихвалявся своїми перемогами над жінками. Алонсо ж точно знав, що коханками капітана Маріо (так звали цього поважного пана) були виключно удовиці з бідних кварталів. Там було усе зрозуміло, але граф – це вам не той неохайний грубий капітан, до якого можна прийти з пляшкою.
Хоча, горілочки Алонсо таки купив: найліпшої, настояної на гірському глодові, у вибагливій пляшці під кришталь.
Він постукав у двері невеликого двоповерхового будинку; відчинив Теодор, вклонився і, дивлячись сливами очей катові просто у перенісся, безпристрасно оголосив:
- Їхня ясновельможність чекають на вас, поважний Алонсо!
- Ти з глузду з’їхав, брате, чи, може, клепку з голови загубив? – здивувався той.
Брат приклав пальця до вуст, стрімко обійняв, прошепотів: «У нас з цим суворо», і відсторонився, даючи дорогу.
У невеликій кімнаті (залою не назвеш) граф Ель-Брадо та Алекс Блек курили люльки у кріслах біля каміну; у повітрі шарами висів сизий ароматний дим. «Джиджирський тютюн» - безпомилково визначив гість. Господар підвівся, приязно усміхнувся, вказав прибулому на третє – порожнє – крісло, глянув на слугу – той миттю приніс маленьку філіжанку густої запашної кави. «Атріанська» - знову не помилився Алонсо.
 
Наші Друзі: Новини Львова