Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: неділя, 31 травня 2020 року
Тексти > Тематики > Фантастика

Саги терри

Переглядів: 26914
Додано: 16.06.2008 Додав: Mercenary  текстів: 5
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 2
Джерело: Часопис

«Я п’ю любовних снів солодкий трунок.
Я не встидаюсь провінційних слів,
Мої пісні — чарівний візерунок:
В них квіти, ноти, плями кольорів.
Душа — не дримба, ніжна то челеста,
Якій високі звуки до снаги...
Пісні душі лунають з перехрестя
Шляхів любови, туги та жаги».

— Ніколи не чув про неї, — сказав Зульфікар.
— Вона кілька років тому переїхала до столиці з Чорного міста, — відповів барон.
— Я так думаю, що ядранські поети — чудові і талановиті...— сказав Зульфікар.
— Дякую, — схилився в поклоні барон-поет.
— У мене буде прохання до вас, бароне: коли ви їхатимете назад, — я сподіваюсь бути тоді у Майвані, — заїдьте до мене. Хтось із моїх людей поїде до Гасхурну; я б хотів, щоб це сталося у вашому супроводі.
Незабаром барон пішов. А ввечері Небесна ескадра, взявши всю королівську ґвардію, що була на острові, вирушила на Майвану. Зульфікар покликав до себе у каюту капітана Гирея і спитав, що той думає з приводу походу.
— Як чула ваша величність...
— Ми тільки удвох тут... Коли сторонніх немає — етикет тільки заважає, ми можемо бути на «ти», як і личить друзям, — перебив Зульфікар Гирея.
— Добре, — погодився капітан. — Як ти чув, у Азиза є в Ель-Брадо людина, яка посилає голубів. Голуб летить швидше, ніж пливе вітрильник. Від Хасілойї до Майвани йти добу з половиною, Ель-Брадо — майже точно на половині дороги. Тобто, щоб прийти , як ми хотіли, до Майвани на світанку, повз Ель-Брадо ми повинні пройти вдень! А якщо ми зараз зменшимо хід, то пройдемо повз Ель-Брадо вночі і будемо у Майвані ввечері.
— Добре, можемо прибути туди ввечері, але — пізно ввечері!
Не летить, як може — ледь плентається Небесна ескадра. Таким ходом ходять тільки прогулянкові кораблі, які по вихідних за гроші катають цивільну публіку уздовж узбережжя. Та нічого не поробиш: і ніч, і день йде ескадра лельом-полельом. Потроху підійшли до Великої Черепахи та вітрил не додавали. А коли сонце почало сідати за високі гори острова, Гирей раптом наказав збільшити хід. «Акула» почала відставати від фреґата, а «Морська ворона» та «Лазурова лілея» трималися поруч. Настала ніч. Судна кільватерною колоною йшли за своїм флагманом, орієнтуючись на його ходові вогні, а «Світанкова зоря» йшла по приладах, відповідно до прокладеного вдень курсу. У передсвітанковій темряві пройшли маяк Ель-Брадо, а зранку додали вітрил ще. Капітани суден ескадри змушені були застосувати всю свою майстерність, аби утриматися за Гиреєм, а той — стримуватися з огляду на них. «Акула» ж ще вночі безнадійно відстала... Цілий день мчали вітрильники повз Велику Черепаху. Зульфікар дивився на берег і дивувався розуму діда: всюди, де до берега могли підійти кораблі, були побудовані неабиякі укріплення з могутньою артилерією, більшу ж частину узбережжя надійно захищали хижі ненаситні скелі та підступні гострі рифи.
Сонце вже стояло на вечірньому прузі, коли у порт Майвани влетіла Небесна ескадра з королівськими — золоте сонце на білому тлі — штандартами на щоглах. Ніхто не чекав на приїзд молодого короля — форти навіть не дали зустрічного салюту.
Притьма полетіли до берега шлюпки, повні ґвардійців та моряків у чорних мундирах, блискавично пройшли їхні загони Портовою вулицею та Королівським бульваром і увійшли у королівський палац.
Тільки тут варта здогадалася їх зупинити, але, побачивши Зульфікара, якого майже всі ґвардійці пам’ятали з дитинства в обличчя, без перешкод пропустила загони короля до палацу.
Помітно хмільний, Азиз Гадруз вечеряв з друзями у великій залі. Солодка музика тішила вухо, а напівоголені танцівниці — око.
— Не сподобалася мені Квінізорайя, — розповідав принц. —Три місяці там просидів — жодних розваг. І одежа у тамтешніх жителів провінційна, і вимова, і погляди на життя...
— Особливо погляди, — увійшов з офіцерами до зали король. — Ми там провінційно вважаємо, що родичів убивати не можна!
— Про що ти, брате? — зробив здивований вигляд принц.
— Про це, — кинув на стіл перед ним синю пляшечку король. Поки принц збирався щось сказати, поряд з пляшечкою впала залізна військова рукавичка.
— Завтра зранку на королівській галявині, що у парку за палацом, — призначив місце Зульфікар. Так уже записано у Кодексі Гадрузів: осіб королівської крови не страчують, їх можна вбити тільки під час двобою.
— Цих, — показав король на братове оточення, — до ранку під варту.
Ґвардійці кинулися виконувати (чи не надто ретельно?).
— Принца Азиза відведіть до його апартаментів і подбайте, щоб ніщо не завадило йому до ранку відпочивати.
Коли Азиза вивели, додав:
— Виставити варту в палаці з наших людей. А ви, капітане Да Карро, з вашим загоном негайно заарештуйте та приведіть сюди місцевого купця Месропа.
А Майваною вже поповзли чутки: приїхав молодий король. Начальник порту у паніці підняв усі прапори, що личить піднімати в урочистих випадках: державні та ґеральдичні. Він репетував, називав офіцерів зрадниками, питав їх, як таке могло статися, і з’ясував лише одне: про існування Небесної ескадри ніхто з них нічого ніколи не чув...
— Але ж ви бачили штандарти? — заверещав начальник порту.
— Вони зайшли проти сонця, — знайшли що сказати офіцери. Насправді ж вони просто проґавили приїзд молодого короля, розбещені легким життям, що було тут останніми місяцями.
Незабаром прибіг Да Карро з загоном.
— Де Месроп? — кинув йому назустріч король.
— Ваша величносте, ми не встигли. Прийшли — він ще живий, повітря хапає, як глибоководна акула на палубі, а говорити вже не може. — Да Карро розтулив кулак — на підлогу впали дві знайомі вже Зульфікарові сині пляшечки.
Король хмикнув (невже задоволено?) і наказав капітанові:
— Руки вимий!
Озирнувся молодий правитель — тут минуло дитинство! — і не відчув у душі нічого: його палац у Квінізорайї здався йому набагато милішим та затишнішим. Він зітхнув і вирішив — треба лягати, завтра важкий день.
...У нагрудниках та шоломах, виготовлених, як у всіх Гадрузів, у вигляді панцира черепахи, у важких обладунках, без щитів , з самими мечами, сходилися брати Азиз та Зульфікар, онуки короля Доара Переможця.
Свідки стояли осторонь: Азизів — маршал Еміль Френч, та Зульфікарів — капітан Кер Гирей. Їхня роль була дуже простою: вони не мали права ані втручатися, ані допомагати... Тільки засвідчити, що переможець чесно вбив свого суперника, тобто — власноруч, без жодної допомоги.
Зульфікар глянув в очі братові — той відвів погляд. Азиз помітно нервував, і королеві на мить перехопило серце. Він ще раз глянув у Азизове лице і одразу пригадав інше: постаріле, суворе і скорботне.... Пригадав кістляві пальці, сиве волосся, що його куйовдив морський вітерець... Слабенький димок над королівським кратером...
Переляк додав Азизові сили: він вдарив мечем раз — король відбив, другий — відхилився, третій — відбив знов.
Король стояв у класичній кайванській стійці, і принц Азиз не раз спитав себе: «Невже його не навчили?»
Але Зульфікар захищався традиційно, і потроху старший брат осмілів. Якби він знав, що король старанно імітує Брайтову манеру фехтувати — аби приспати його пильність. Азиз побачив, що король опустив меч досить низько — і наважився: зробив випад і блискавично вдарив Зульфікара зверху. Та той — стрімко — крок вперед і вбік правою ногою, заступив лівою собі за спину, піднявши свою зброю — і лезо Азизового меча провалилося у порожнечу: король був ліворуч, майже за спиною.
«Таки навчили», — встиг подумати Азиз. Вдаривши, Зульфікар відступив назад і, не опустивши леза, спостерігав, як падає на траву тіло принца Мезумського.
Свідки переконалися, що принц помер, — що поробиш — обов’язкова процедура, хоча хто б там був живий у такій калюжі крови та з перерубаною шиєю? — і сказали обов’язкові слова:
— Правосуддя відбулося.
Король хотів піти, та раптом прислухався: десь там, у місті, не дуже вже й далеко, гули барабани, гупали дружно солдатські чоботи та ревів захоплено натовп.
— Що там? — здивувався король.
Виступив вперед маршал Еміль Френч:
— Ви вже зійшлися в поєдинку з... — замовк, не знаючи, як назвати мерця.
— Нашим колишнім родичем, — підказав король.
— Саме так, ваша величносте, — погодився маршал, — коли прибіг гонець: годину тому до Майвани з флотилією бойових ґалер та великим загоном піхоти прибув адмірал...
Рев натовпу зміцнився. Так зустрічати у Майвані могли лише одного адмірала, і Зульфікар радісно здогадався:
— Устін Блек!
— Устін Блек, — мляво погодився маршал.
— Добре, тоді збирайте Велику державну раду, — наказав король.
...Королівська промова на раді була короткою:
— Панове, представляю вам першого міністра королівства адмірала Устіна Блека!
Шелест пройшов залою.
— А також губернатора Малої Черепахи — маршала Еміля Френча...
Ну, це сприйняли спокійно — колись морського міністра Блека зробили губернатором, то чому тепер не можна — військового?
— Командувача Небесною ескадрою адмірала Гирея...
Цього взагалі ніхто у Майвані не знає...
— А ще хочу повідомити, що погребальна процесія принца Мезумського відпливає з порту на Каракудук рівно опівдні. У мене поки що все. Всі вільні.
Члени державної, Доарової ще, ради з поклонами виходили із зали. Вони ще не знали, що готує їм король Зульфікар.
А той, підхопивши під лікті адміралів Устіна Блека та Кер Гирея, повів їх до своїх покоїв.
— Дякую вашій величності за оцінку моїх старань, — почав було Гирей, але король не дав продовжити і не дозволив вклонятись. Він власноручно налив три чаші доброго вина.
— За нового адмірала! — і випив, не зупиняючись, до останньої краплі.
Моряки змушені були наслідувати його приклад.
— А тепер слухайте мене, друзі мої, — серйозно подивився на обох правитель. — Незабаром до Майвани приїде барон Покль.
— А, це той ядранець, що приїздив до Квінізорайї — пригадав Устін Блек.
— Так, і я прошу вас вирушити з ним до Гасхурну.
Спантеличені, витріщилися адмірали на короля, а той спокійно продовжував:
— У Гасхурні ви просватаєте за мене дочку князя Олола, брата короля Раала, княжну Оло, і привезете її до Майвани.
— Ти здурів: тебе не зрозуміє шляхта та не підтримає військо, — дуже тихо заперечив Устін Блек. — А до того: у вас не буде онуків! Що буде з троном Гадрузів?
— По-перше, я — король! І жоден закон королівства не забороняє мені взяти дружиною ядранку, по-друге, спадкоємцем трону об’явимо Азизового сина Бабура, а краще — його майбутнього сина — і буде наступник трону, а коли я помру — то й король. А, по-третє, ти що, хочеш, щоб я страждав усе життя так, як ти або той барон?
Блек пригнічено мовчав, а Гирей наважився:
— А якщо знайдуться такі, хто захоче, щоб Бабур уже зараз був королем? А проти тебе влаштують змову? Або поставлять перед вибором (те саме військо або Гадрузи): трон чи вона?
— Я молитиму Небо дати мені сили лишитися собою і оберу любов! — твердо сказав король.
— Бабурові тільки три рочки, — сказав старий адмірал, — коли ще у нього будуть сини... Але все це треба тримати у великому секреті. Принаймні, поки не приїхав той барон... А ще краще — поставити всіх перед фактом весілля...


* * *

— Нащо ми так вшановували того прангівського принца? — роздратовано дорік братові принц Олол.
Король Раал спокійно відповів:
— У мене було кілька причин. Ядран поки що достатньо могутній, щоб дати відсіч будь-кому. Але подивися: Небесні народи мають по декілька дітей у родині, а у нас же — одну дитину, в найкращому випадку — двох. У порубіжних з Руттією землях стає все менше ядранців, там повно метисів і рутійців, там майже не говорять ядранською, а все більше — Небесною.
Таке вже давно в Иплі, таке почалося в Оквіллі. Чи не скажуть тамтешні жителі одного дня: більшість тих, хто тут живе — рутійці, і ми не хочемо знати ядранської мови, ядранських законів, ядранських податків? Ядранських шкіл та поліції?
Чи не скажуть вони: віддайте цю землю нам, бо ми тут народилися? А ми не віддамо, бо це одвіку наша земля! І почнеться війна, і втрутиться Руттія, начебто для захисту уроджених рутійців. Тоді буде дуже важливо, щоб Гряда, яка так зміцнилася на нашій пам’яті — останніми десятиліттями, зберігала нейтралітет.
І потім, є пророцтво Мольфарів, яке я почув того дня, як урятувався від Устіна Блека.
— Чому ти маєш вірити Мольфарам? — нервово спитав у короля брат.
— Тому що вони дуже давно живуть у Ядрані, про них згадується у найдавніших наших літописах, можливо, вони живуть тут довше, ніж самі ядранці...
— То що з того? — не зрозумів князь Олол.
— А те, що вони лише двічі за всю історію втручалися у перебіг подій на планеті, і обидва втручання пов’язані так чи так з тим прангом.
— Та що мені до їхніх пророцтв, якщо я не знаю, що мені робити з княжною Оло! Вона сумує і плаче!
— Вона вагітна? — поцікавився король.
— Каже, що ні, — невпевнено відповів братові князь.


Глава 18.

— Церква підтримає тебе, — впевнено сказав Зенон. — Буде законний правонаступник престолу з правлячої династії. Буде мир та торгівля з багатим Ядраном — будуть і контакти між церквами. Наші вірування досить схожі, і нам давно вже треба дещо прочитати у їхніх книгосховищах! Це — незвичний шлюб, але для королівства зовсім не шкідливий. Нічого поганого від нього не буде. Церква підтримає тебе...
— Ми підтримаємо тебе, — сказав єпископ Сардар.
— Бо служителі Небесної церкви та Гадрузи завжди підтримують одні одних, — додав митрополит Алішер.
Інші сановні отці закивали головами.
— Синод уповноважив мене ознайомити тебе з Небесним манускриптом, — повідомив короля Зенон. Було видно, що він останнім часом високо вивищився у церковній ієрархії і є фактично визнаним наступником Сардара.
— Прошу пройти зі мною до сховища.
Король пішов, і Зенон підвів його до суцільної стіни, вставив до щілини між величезними кам’яними брилами золоту пластину складної конфігурації (ключ — здогадався Зульфікар), і частина стіни зрушила з місця, пропустивши їх у невеличку кімнату без вікон.
На постаменті стояла старовинна, з чорного дерева, скринька, а на протилежній від дверей стіні був вибитий якийсь напис рунами. Зенон підняв віко скриньки і присвітив свічкою з сала морського носорога: лише один аркуш лежав на споді.
— Оце — Небесний манускрипт, — вказав поглядом на той аркуш Зенон. — А то, — глянув на стіну — його точна копія. Якого читатимеш?
Зульфікар глянув ще раз у скриню: аркуш і на вигляд був надто старим та ветхим — страшно брати до рук.
— Той, — кивнув головою на стіну.
Зенон закрив скриньку, запалив ще три свічки, що приніс із собою, прилаштувавши їх так, щоб було видно всю стіну:
— Читай.
 
Наші Друзі: Новини Львова