Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 09 квітня 2020 року
Тексти > Тематики > Фантастика

Саги терри

Переглядів: 26614
Додано: 16.06.2008 Додав: Mercenary  текстів: 5
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 2
Джерело: Часопис
САГИ ТЕРРИ
Сашкові Човгану, хрещенику


Сказання перше. Меч королів

Леґенда провіщає, що ми прийшли з неба.


Глава І.

Королівство Великої Гряди народу прангів розташоване на дванадцяти островах. І одинадцять з них ніколи не були потрібні нікому, крім прангів. Вони жили собі на величезних вулканах, що простяглися в океані ланцюгом з північних широт, де плавають льодові гори, до теплих, де ніколи не замерзає вода, пасли овець та кіз, ловили рибу, плели теплі светри з чудової вовни, і, кажуть, потроху промишляли на швидких своїх вітрильниках морським розбоєм.
Одинадцять островів не цікавили нікого. А от дванадцятий — найпівденніший, що звався Великою Черепахою, вабив багатьох. Острів лежав на самісінькій середині океану, на перехресті торговельних шляхів. Саме сюди заходили кораблі зі Сходу і Заходу: торгувати, поповнювати запаси прісної води, кренґувати кораблі, ладнати снасті та вітрила.
Саме Велику Черепаху не раз і не два хотіли відібрати у прангів сусідні народи. Раз по раз, війна за війною, пранги відстоювали свою перлину, свій найбільший скарб, розуміючи, що без цього острова вони швидко перетворяться на другорядну націю. Так було кілька віків, аж поки король Доар ІІІ з роду Гадрузів, батько нинішнього, Доара ІV , перебудував порти, укріпив острів, перетворивши його по суті на величезну фортецю, і переніс до найбільшого міста острова — Майвани — столицю Королівства. Палац Доара ІІІ являв собою неприступну тверджу з вузенькими вікнами та товстенними базальтовими стінами; з бійниць на всі боки стирчали чудові гармати, придбані у Фатії.
Тільки одного разу після всіх нововведень та перебудов південні варвари з Ядрану спробували напасти, і король Доар з хижим задоволенням продемонстрував їм дію нової потужної артилерії, а адмірал Устін Блек трощив їхні незграбні судна панцерними носами бойових ґалер. Декому все ж вдалося втекти, і з тих пір ніхто не зазіхав на Велику Черепаху, відтоді в гавані та на ринках — ніде курці клюнути. Багатіє Майвана. Пливуть до неї з усіх світів купецькі кораблі: крутобокі вітрильники з Фатії, солідні гребні судна з Заходу, строкаті примхливо розмальовані шхуни з Теплих Морів, сільбертальські трипалубні ґалеони, ядранські помаранчево-бузкові вітрильники, тисячі кораблів під всілякими прапорами, а часто-густо і зовсім без них.
Заздрять Майвані великі міста Королівства: Квінізорайя, Ель Кайра, а, особливо — колишня столиця Мезума. Тільки адмірал Устін Блек, невідомо, нагороджений чи покараний за військові звитяги посадою губернатора Малої Черепахи, загадково посміхаючись, налаштовував на острові копальні, ливарні, мануфактури та верфі, ремонтував укріплення навколо столиці острова — міста Квінізорайї та примовляв:
— Не знаю, що там у Майвані — давно не був… А Квінізорайя — резиденція Небесного принца, спадкоємця престолу.
Не старший і не молодший — тільки другий за ліком син короля з династії Гадрузів мав право носити титул Небесного принца. Так записав до Кодексу Гадрузів кілька віків тому Доар І Великий: старший син — принц Мезумський, другий — спадкоємець престолу Небесний принц Квінізорайський, третій, якщо є, — принц Ель Кайра.
Стати королем принц Мезума міг лише в одному випадку — якщо був єдиним хлопчиком у родині. І ніколи він не ставав Небесним принцом.
Законний спадкоємець престолу Королівства Гряди князь Зульфікар Гадруз, принц Квінізорайя, зиркнув на монахове лице, затемнене клобуком, скривив рота і невдоволено посунув від себе по столу товсту старовинну книгу:
— Нащо мені мова інґлішів? Що це за народ — інґліші? Хто бачив їх, їхні міста, кораблі, військо? Хто чув про цю мову, крім кількох розумників у каптурах?
Монах змовчав, а Зульфікар розійшовся:
— На Землі дві мови: народів Неба та варварська ядранська. У кожній мові — з десяток говірок. І єдина для всіх хробакова абетка. Нащо мені інґлішські руни?
Монах підвів голову — свічка вихопила з пітьми майже таке ж молоде, як у принца, лице:
— Як же ти читатимеш написи на мечі Гадрузів?
У його низькому, свідомо приглушеному голосі явно відчувалося справжнє здивування:
— Усі Небесні принци вчили мову інґліш. Кодекс Гадрузів виголошує чітко і ясно: Небесний принц не може стати королем, доки не засвоїть цієї мови.
— Коли писався той кодекс, — розчаровано сказав Зульфікар. — П’ятсот років тому…
— П’ятсот одинадцять, — уточнив монах.
— Чому я маю підкорятися закону, якому півтисячі років? Вчити мову, якою ніхто ніколи не говорив? Письмена, складені не знати за якими правилами? Я говорю та пишу небесною та ядранською, вправляюся зі списом та бойовою сокирою, стріляю з лука, арбалета та пістоля. Врешті-решт, я володію бойовим мистецтвом меча!
— Ти? — звів брови адмірал Устін Блек. — Ти володієш мистецтвом меча?
— А що? — з погордою підняв голову принц. — Звісно, володію. І непогано.
— Ти володієш тільки тим, чим володіє будь-який капрал ґвардії короля Доара. Це зветься кайванська класика або школа прангів. Це тільки основа, яку ти сяк-так засвоїв, — адмірал загорнувся у плащ, підбитий густим хутром морського носорога. — В королівстві щонайменше півсотні бійців, не гірших за тебе. Та десятків зо два — ліпші. А якщо зважити, що є ще великі майстри, — то реально ти десь у першій сотні.
— Сержант Брайт каже…
— Плювати на те, що каже Брайт, — жестом зупинив Зульфікара Устін Блек. — Він — простий учитель військової справи, тобто ремесла! Хай дуже вмілий учитель, але — саме ремесла.
— Хто такі — великі майстри? — поцікавився принц. — І чому вони — великі?
— Це воїни, які перетворюють військове ремесло на мистецтво. В нашій країні це ті, кого навчили високого стилю.
— Є такий стиль? — холодно поцікавився принц.
— Від Доара Великого п’ятсот років пранги вдосконалюють свій стиль.
— Чому ж я сиджу тут, у провінції, і нічого не знаю? — спитав принц. — Чому я маю жити у цьому місті, а не в столиці, як мої брати?
— Квінізорайя — резиденція Небесного принца, — підніс вказівного пальця догори адмірал.
— І ти сидітимеш тут до повноліття і вчитимеш усе, що тобі скажуть, — втрутився у розмову монах. Його голос звучав тепер міцно і владно. — Вчитимеш, аби гідно пройти всі обряди повноліття.
— Мову інґлішів, — іронічно подивися на монаха принц. — Так, каптурнику Зеноне?
— Так, — холодно погодився той. — А ще — високий стиль.
— У Квінізорайї є великі майстри? — здивувався Зульфікар.
— Один для тебе знайдеться ,— загадково посміхнувся Устін Блек.
Принц помовчав, покрутився у незручному дерев’яному кріслі, поскуб негустого юнацького вуса:
— Чому військове ремесло зветься «кайванська класика»? Острів Кайвана у Королівстві Гряди — глуха провінція, місто Мун — закутень; чиновниками та вояками призначення туди сприймається як жахлива невдача.
— Але саме з Кайвани почали пранги освоєння Гряди, — повідав каптурник Джон.
— А звідки вони взялися на Кайвані? — спитав юнак.
— Із Західного континенту, — пояснив монах.
— А там звідки?
— Ми, пранги, — виголосив монах, — небесний народ. Леґенда говорить…
— Що ми прийшли з неба, — закінчив за чорноризця Зульфікар.


Глава 2.

Нічне небо впало на Квінізорайю і перемішалося з океаном — не зрозуміти, де небо, а де — вода. Густе, чорне зверху і знизу; слабенько мерехтять зеленуваті далекі зірки, кволо спалахують ледь помітні вогники у хвилях.
Потонула у ночі Квінізорайя. Ані вогника у передмістях та на околицях — ремісники рано лягають, потомлені важкою роботою. Швидко втихомирюються портові чиновники та торгівці, бо зранку ще удосвіта оживе порт і відкриються склади та крамнички. Принишкли ченці у чорній громадині монастиря. Тихо по теремах шляхти. Та і яка там уже шляхта у провінційній Квінізорайї?
Лише вартові на сторожових вежах палять вогні, проходять уздовж берега дозори та догулюють у портових шинках і тавернах моряки.
Капітан королівського військового флоту Кер Гирей, не криючись, зазирнув у глибокий виріз блузи першої портової красуні Ханни Шелди (яке там кругленьке!), майже владно торкнувся твердої сідниці:
— Пішли?
— Як хочеш, — погодилась Ханна. Моряк поліз до кишені, витяг жменю монет, вибрав срібну і кинув її корчмареві:
— Решти не треба.
— Дякую, майстере Кере, — упіймав той гроші на льоту.
Гирей підвівся, потягся, відкинув довге жовте волосся за спину, підійшов до дверей (красуня за ним — як нитка за голкою), відчинив їх та відсахнувся: вулицею Морських Мольфарів стрімко крокував подвійний наряд королівської ґвардії, щільно оточивши великі губернаторські ноші.
— Ще затопчуть, — підморгнув капітан Ханні, коли почет зник за рогом, поправив меча, підхопив жінку і вийшов геть з таверни.
М’які ядранські чоботи, що тільки-но почали входити у моду, наступали на бруківку тихо. Хода маленьких ніжок Ханни, взутих у традиційні сандалії, плетені з тонких смужок шкіри морського носорога, взагалі здавалася нечутною. Ханна пригорнулася до м’язистого капітана і ні про що не думала.
— До тебе чи до мене? До мене ближче, — вибрав дорогу Гирей.
Зроду-віку вулиці Квінізорайї мостили бруківкою, а провулки — так-сяк обтесаними кам’яними плитами: добре, що не було багнюки під ногами.
Одвіку квартали припортових шинків освітлювалися жаровнями, що стоять просто неба. Але тепер вогонь в них вже догорів — лише вугілля ледь жевріло, не даючи світла.
Гирей довів Ханну до Жаб’ячого провулку і повернув праворуч: у третьому за ліком будинку, де був більш-менш пристойний постоялий двір, він давно вже відкупив половину мансарди і досить зручно облаштувався. Щоправда, господар спочатку пручався, не погоджуючись продавати помешкання за будь-яку ціну, але Гирей привів кузена Едварда Фортунато, і той швидко владнав справу:
— Або ти, корчмарю, матимеш сусідом та другом капітана вітрильника Небесного принца, — Едвард обережно поклав на один край стола чималенький гаманець, повний золотих монет. — Або, якщо дурний, особистим ворогом командира портової жандармерії, — на другий кінець столу впала його важка залізна поліцейська рукавичка.
— Вибирай, — широко розвів руки Фортунато, ставши біля середини столу.
Рудий корчмар Раух Вергер не був дурнем: він прийняв гроші та Керову й Едвардову дружбу і жодного разу не пожалкував: того ж вечора він порекомендував капітанові слугою свого брата. За місяць вся Вергерова родина годувалася біля Гирея: сестра прала йому одяг, дружина прибирала кімнати та готувала сніданки, а десятирічний син виконував різні дрібні доручення.
Щомісячні підрахунки показали, що продана мансарда давала Раухові подвійний прибуток. А які вигоди дає прихильність високого чина поліції, мабуть, і пояснювати не треба.
Тож капітан вів до себе красиву та бажану жінку, яка притискалася гарячим тілом так, що він відчував, як стукає її збуджене серце.
Він вів її, хоча ніколи жінок у свій дім не водив.


— Ой, який пан нам зустрівся, — вивалилися з шинка «Західний континент» троє кремезних молодиків у типовому для портового та морського люду одязі: широких штанях, темних сорочках з широкими ж рукавами, в шкіряних морських чоботах до колін. Широкі череси на товстих перехватах.
— А ще й дівка з ним добра, — облизнув товсті губи той, що був посередині.
— Що вам треба, шановні? — зумів втримати себе в руках Гирей.
— Від тебе — майже нічого, — відповів товстогубий — він, мабуть, був у них за головного. — Ти можеш залишити гаманець та дівку і йти.
Жодна знахабніла наволоч у Квінізорайї не сміла так говорити з Гиреєм.
— Ви, мабуть, п’яні! Забирайтеся, поки я не розлютився!
Три широкі морські кинджали націлилися в живіт Гиреєві. Він моментально оцінив відстань до супротивників, плавним рухом правиці заховав жінку собі за спину, взявся за рукоять меча і, звільнивши його з піхв, подовжив рух руки і вдарив зверху губатого. Той устиг зреаґувати і відхилився назад, але лезо зачепило його підборіддя і досить глибоко порізало. Нападник вилаявся і зробив декілька погрозливих рухів кинджалом. Його супутники теж досить вправно закрутили ножами. Лезо у морського кинджала — приблизно лікоть, у меча морського офіцера — два з половиною. Довжина зброї та, мабуть, більша майстерність фехтування, зрівняли шанси. Щоправда, Гирей не міг вільно маневрувати, змушений був увесь час обирати позицію між ворогами та жінкою, але, дякувати Небу, провулок був досить вузький, щоб не дати ворогам обступити себе. Гирей танцював, ухиляючись від ударів. Відбиваючи їх та завдаючи.
— Той, що зліва! — вигукнула раптом Ханна і кинула в лице ворогові, що знаходився ліворуч, повну жменю дрібних блискучих кульок. Здоровань з несподіванки моргнув, і тієї ж миті стрімкий Гиреїв меч пробив йому груди. Він зойкнув, випустив ножа, зробив кілька кроків назад і повільно завалився на спину.
«Це були майванські перли з її улюбленого намиста», — мимохідь здогадався капітан. Він зробив удаваний замах мечем зверху — губатий підняв руку з ножем догори. Гирей різко вдарив його ногою у пах. Ворог присів, поліз рукою до забитого місця, але ножа не кинув, виставивши його вперед, і важко засопів.
А третій, задкуючи, вже відтягував його за пасок — назад, у темряву, виписуючи ножем у бік Гирея вісімки та зиґзаґи.
Раптом двері «Західного континенту» розчинилися, і на порозі, на чолі кухарів та офіціантів, з величезним яскравим смолоскипом в руці з’явився хазяїн трактиру:
— Що це за шум під моїми вікнами?
Тієї ж миті двоє нападників щезли у темряві.
— Це ти, майстере Кере? — впізнав, нарешті, шинкар Гирея. — Що сталося?
— Сталося те, поважний Боне, що якісь шибеники напали на мене мало не на порозі власної оселі! — кинув меча у піхви Гирей.
— Здрастуй, поважна Шелдо! — розгледів, нарешті, за спиною у моряка красуню шинкар Бон.
— Вітаю тебе, поважний Боне, — зніяковіла чомусь Ханна. «Оце новина», — помітив її скремпованість Гирей. Він схилився до лежачого на землі ворога — той не подавав жодних ознак життя.
— Еге-е, — наблизився зі смолоскипом до вбитого грабіжника Бон, — та це ж один із тих трьох моряків, що пили у мене цілий вечір кайванську горілку!
— Чому ти вирішив, що вони — моряки? — спитав майстер Кер, хоча сам у тому майже не сумнівався: він бачив їхній одяг, зброю і, що важливіше, ходу.
— З балачок, — впевнено заявив Бон. — Зазвичай я не прислухаюся до розмов відвідувачів: що розумного може сказати людина, яка весь вечір п’є кайванську горілку? Пий собі, поки грошей вистачає! Але ці, — вказав у бік мертвого моряка Бон, — ці сиділи довго, пили багато, говорили голосно. І все про моря, порти. Згадували кам’яний мол у гавані Ізерлону. А як платили — які тільки монети не давали, навіть ядранські мідяки!
— І ніж у нього — не звичайний морський кинджал, а ядранський запоясник, — подала голос Ханна.
— Справді, так, — підняв і роздивився зброю Гирей. — А ти звідки знаєш?
— В мого батька колись такий був, а він привіз його з плавання до Ядрану.
Корчмар знов освітив мерцеві лице, схилився. Підняв повіко вбитому:
— Ні, він не ядранець.
— Куди ті поділися? — подумав уголос Гирей. — Де їх шукати? В гавані останнім часом стільки суден…
— Майже як у Майвані, — з погордою сказав Бон, який, до речі, ніколи не був на Великій Черепасі.
До Майвани за день приходило більше кораблів, ніж до Квінізорайї за тиждень, але раніше поява будь-якого корабля (як правило, це був поштовий однощогловий вітрильник, який з’являвся щопонеділка) ставала подією, і лише останні кілька років трудами адмірала Блека все змінилося, тому капітан охоче погодився з шинкаревою гіперболою, щось ствердно пробубонів і кивнув головою. Під підошву його чобота потрапило щось дрібне та кругле. «Майванські перли», — згадав він і поцілував Ханну:
— Я куплю тобі нове намисто.
Ханна мовчала.
— І сережки.
Вона не говорила нічого.
— І каблучку.
Ані пари з вуст.
— Бо ти мужня дівчина, я пишаюся тобою, — здогадався Гирей. Ханна посміхнулася і притулилася до нього так, що Гирей згадав, куди, власне, вони йшли до нападу.
— Ми проведемо тебе додому, майстере Кере, — запропонував корчмар.
— Дякую, поважний Боне.
Так уже повелося дуже давно у Королівстві: до людей шляхетного походження або неабияких чинів зверталися — «майстер»; до заможних посполитих — «поважний».
Поважний Бон провів майстра Кера та його супутницю, оточених почтом озброєних великими ножами та ополониками кухарів, до дверей та передав поважному Вергеру.
..Губернатор Малої Черепахи адмірал Устін Блек підморгнув принцу Зульфікару, що розлігся навпроти нього у великих губернаторських ношах:
 
Наші Друзі: Новини Львова