Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: середа, 23 вересня 2020 року
Тексти > Тематики > Історична

Ost

Переглядів: 16158
Додано: 16.06.2008 Додав: Mercenary  текстів: 5
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Джерело: Часопис
Сергій БАТУРИН

OST

Українцям — жертвам нацизму

Частина перша

Якщо Господь не вбереже міста, даремно пильнує страж.
(Пс.126:1)

З русявим чубом, що зухвало вибивався з-під пілотки, у ладній гімнастерці, плечистий та широкогрудий, впевнено стояв він у добрих ялових чоботах на пружних сильних ногах і нахабнувато-весело посміхався.

Розділ 1

Річку Раківку, невеличку й прозору, мешканці села Копачів звуть чомусь — Рівчак...
Тече вона, не пересихає навіть у найлютішу спеку, живить величезний сільський став, пірнає у дві бетонні труби під дорогою, весело біжить селом за околицю, за торфовище, туди, де між пагорбами та лісами прохолодно котить свої коричнювато-бурштинові води красуня Стугна.
Зазвичай веселий та життєрадісний, тепер причаївся став: не гойдає поплавців на легких брижах, не видзвонює веселими дитячими голосами, не світить розпеченими на сонці тілами. Жодного човна на воді, навіть — жодної качки. Завмер став — і очерет не поворухнеться. Лише на греблі, на міцній шибениці з товстого соснового бруса, гойдається зашморг із товстої прядив’яної линви.
Ще навесні, як запускала нова влада малька, чиновник із районної управи пан Краус повідомив: «Кого побачимо біля ставу — тут на греблі й повісимо».
А на ранок з’явився, зі смоляними прозорими краплями на боках, жахливий цей дерев’яний ґлаґоль — і стих став, наче вмер. Тільки вода шумить, переливаючись через почорнілі заставки і падаючи з чотириметрової вишини у темну вузьку шахту, чиста й прозора.
...Марічка підійшла до сільради і здивовано озирнулась — нікого. Червоний прапор із чорним павуком у білому колі висів над дверима, незворушний та презирливий. На дверях, пофарбованих ще перед війною у веселенький зелений колір, густо чорнів німецький орел зі свастикою у пазурах. Під ним — каліграфічний напис: «Копачівська сільська управа».
Вона зазирнула у вікно — нікого, все так само, як і було раніше, тільки з великого портрета, здалося, прямо на неї, впевнено та владно дивився Адольф Гітлер.
Марічка сіла на лаві біля ґанку, вмостила поруч зі собою торбу і витягла з кишені повістку, яку вчора приніс їй новий сільський староста Петро Безрук.
Розібрала карлючки нерівних рядків:
«Гр-ну Джурі Марії Петрівні.
Согласно отриманого наряда Ви підлягаєте до відправки 20 липня о 7 годині ранку. А по сєму Ви должні о 6 годині ранку 20/VІІІ 42 року з’явитися до Копачівської сільської управи для здачі речей на колгоспну підводу.
За не явку несуть персональну відповідальність — Батьки»
Велика фіалкова печатка та кривуля підпису.
Ні, все правильно. Сьогодні двадцяте липня, і зараз майже шоста ранку. Сховала папірця до кишені жакета. Раптом почула десь зовсім поряд тихе протяжне скиглення й озирнулася: до управи підходила її найліпша подруга Настя Коляда з великим клумаком у руці, а поряд із нею, враз постаріла та згорблена, човгала її мати, тітка Мотрона, і без сліз плакала, підвиваючи.
— Мамо, благаю, не рвіть серця, перестаньте, — байдужим та стомленим голосом просила Настуся.
«Добре, що я не дозволила мамі проводжати мене», — подумала Марічка і поздоровкалася, стримано кивнувши головою. А он появився з провулка із братовим рюкзаком кремезний Петро Коваленко, з іншого — худорлявий Василь Конюшенко, а там — ще хтось...
З усіх сторін до управи підходили її однолітки, — ну, може, у рік різниця, — хто з батьками, хто сам-один. Утворився невеликий сумний натовп: хтось неголосно гомонів, дехто тихенько плакав. Старий коваль Трифон Білокінь, зціпивши перед собою вузлуваті жилаві пальці, задирав голову, зазираючи у великі засмучені карі очі свого високого на зріст сина Олексія.
Застукали копита, і з-за рогу виїхав здоровенний, мов чумацька мажа, віз, якого тягли дві колгоспні шкапи, такі старі, що не знадобилися ані Червоній Армії, яка, відступаючи, мобілізувала всіх придатних до роботи коней, ані німцям, які підбирали рештки майже дочиста. Кіньми правив худий Безрук, а поряд упевнено крокував незнайомий міцний чоловік років близько сорока у піджаку, із російським карабіном за плечем, і гострим чіпким поглядом з-під козирка сірої кепки обмацував людей біля управи.
У лівій руці, перев’язаній стрічкою з німецьким словом «Polizei», він тримав цигарку, ховаючи вогник у долоні.
Староста, під’їхавши до натовпу, зупинив коней, зліз із воза, чомусь не випускаючи з рук батога, повернувся до людей і голосно наказав:
— Мобілізовані — строїця, остальні — відійдіть.
— Поздоровкався би з людьми, — глухо зауважив коваль.
— Строїця, бистріше! — пропустив повз вуха Трифонові слова Безрук.
— Завжди падлом був, гусекраде, — вилетіло з натовпу. Староста широко замахнувся батогом на коваля, але, зустрівши його спокійний презирливий погляд, не вдарив:
— Я тобі згадаю це, Білоконю, ще пригадаю!
— Згадай краще, як ти плакав і просився, коли тебе з украденими гусьми на гарячому впіймали!
Безрук знітився, забігав очима і відступив на крок. Юрба загомоніла.
— Мол-чать! Что, команда не ясна? Становись!*   — чітко поставленим голосом утрутився у події чоловік з карабіном і виставив руку, вказуючи місця для шикування.
Коли молодь поставала до шеренги, поліцай повернувся до старости:
— Попрошу список, Пётр Семёнович.**
Пияка та ледаща, схильного до того ж до дрібних крадіжок, Безрука зневажали в селі й жодного разу за його сорок чотири роки не назвали по-батькові. А поза спиною про нього говорили взагалі не називаючи інакше, ніж «оте падло».
Він подав аркуша гостроокому та криво посміхнувся. Той глянув, порахував людей: «Восємнадцать, по спіску — дєвятнадцать, какая-то скотіна нє явілась», — і почав викликати:
— Бєлоконь! Вакулєнко! Джура!
Уважно оглядав того, хто озивався, і ставив у списку хрестик.
— Чорнуха!
Німа тиша.
— Чорнуха Фьодор! — з погрозливим наголосом повторив кремезний. Знов не відгукнувся ніхто.
— Т-е-е-е-е-к-с! — видихнув незнайомець з пов’язкою і прийняв рішення. — Десять минут на прощание. Место сбора покидать запрещается!* — спитав щось у старости, і вони стрімко пішли, майже побігли, вулицею. 
— Федько, він такий: не дивись, що малий та худенький; якщо вперся — не зрушиш, сказав — «не поїду», помре — не поїде, — зітхнув їм услід Василь Конюшенко.
— Не накоїв би він собі біди, — уголос подумав дядько Трифон. — Той, що з Безруком пішов, жартувати не буде.
— Дочекалися нових порядків, — обурився той само жіночий голос, що лаяв старосту.
— Помовч, Мелано, бо договоришся, — сказав коваль і тихо додав: — Люди різні...
Ті двоє були відсутніми дещо довше, ніж збиралися. Повернувшися, староста повідомив, начебто ні до кого:
— У наступну відправку Федір обов’язково поїде...
Кремезний зосереджено потирав лівою долонею кісточки чималенького кулака, потім кинув Безрукові:
— Врємя, пан староста!
— Прощання закінчено! — заверещав той. — Складайте речі на підводу!
На величезній мажі купа клумаків, баулів, солдатських мішків та селянських засмальцьованих торб здалася невеличкою.
— Усі? — Безрук спробував спитати грізно, але вийшло непереконливо. Він забрався на телігу, взяв віжки, чмокнув губами — коні невпевнено зрушили. Натовп хитнувся було за кіньми, але поліцай голосно наказав:
— Отставить проводы! Мобилизованные на работу в великой Германии — колонной по два за старостой — шагом марш, остальные — на месте!** 
Тонким потічком із юрби витікала молодь. Чоловік із карабіном дочекався, поки не вийшли всі, і замкнув колону.
Мовчки стояли селяни, витираючи сльози, хлюпаючи носами, розчавлені, не в змозі навіть голосно заплакати. Їхні діти, радість і надія, віддалялися центральною вулицею села, йшли у ворожі землі, у безвість, а позаду впевнено крокував кремезний чужинець із карабіном.
Високі та стрункі тополі уздовж Копачівського шляху. Старовинне козацьке село — Копачів, на прадавніх мапах, мало не за Литовської Руси мальованих, позначене. Сотні літ, здіймаючи чорну кушпелу, поспішали цим шляхом на Низ козаки: на війну чи просто на службу. Сотні літ торували цей шлях предки, сміливі й могутні. Куди ж ви йдете сумним покірним ланцюгом за неспішною скрипучою мажарою, козацькі правнуки?
Куриться шлях пилом за кволими кінськими копитами, за старими колесами, за юнацькими ногами, сідає на добротні чоботи кремезного чолов’яги з холодним жорстким поглядом, що наче вицілює спини своїх підконвойних, перекидаючи цигарку з кутка в куток твердого маленького рота.
Безрук витяг з кишені пом’яту німецьку сиґарету, ще чогось там пошукав, безнадійно махнув рукою і сказав Юркові Козачуку:
— Залазь на підводу! Держи віжки.
Невисокий рум’яний юнак на ходу вмостився на передок підводи, староста зліз, пропустив повз себе невеличку колону і звернувся до кремезного:
— Дозвольте підкурити, Євгене Матвійовичу!
— Прошу, — простяг йому запальничку той. Це була дорога, дуже якісна, дореволюційна ще річ. Староста клацнув кременем, прикурив, роздивився каліграфічний ґравійований напис: «Поручику Ильину от генерала Бредова. г. Киев. 18.06.1919 г.»
— Так ти з благородій, Матвійовичу, — з жалем повернув володареві запальничку староста.
— Я дворянин и штабс-капитан русской армии, — холодно відповів Ільїн. — И с вами, любезный, в кадетском корпусе не учился и свиней не пас! Извольте мне не тыкать!* — погрозливо закінчив він.
Дві бездонні зіниці, наче два дула, навелися Безрукові просто у перенісся.
— Я пожартував, звиняйте, чесне слово, — скоромовкою проторохтів ураз зіщулений староста і кинувся тюпки доганяти підводу.
— Homme de rien** , — гмикнув колишній штабс-капітан.
Не орані цього року поля, загарбані полином та лободою, жовтіли деінде острівцями самосійного жита. Торік не зібрали — і нині майже не сіяли. А легенький теплий вітерець гуляв над помираючим полем, посипаючи його то попелом частих пожеж, то сивою пудрою дорожнього пилу.
Тягнеться Копачівський шлях повільно та одноманітно, а раніше здавалося — біжить. Певна річ, раніше він стрімко летів навстріч веселій зеленій колгоспній полуторці, що радісно везла сільських школярів до омріяного Обухова... Саме так, пригадала Марічка, чотири роки тому везли їх, п’ятьох кращих випускників копачівської семирічки, до райцентру для подальшого навчання у середній школі.
Ось уже, в пишній зелені садів, показалися Хутори, а за ними шлях і скінчиться, влившись у шосе Обухів — Васильків.
Криниця на Хуторах біля дороги — журавель рипить, кланяючися. В усіх навколишніх селах колодязі з коловоротами, а тут — журавель; дзьобає й дзьобає почорнілу цямрину, напуваючи кремезного Ільїна, миршавого старосту, спітнілих спраглих дівчат та хлопців, і насамкінець — старих колгоспних коней.
Підняв, нарешті, журавель довгу шию, і одразу гарикнув колишній офіцер:
— Шагом марш!*
За Хуторами вийшли на шосе; жвавіше покотився старий віз, скоромовкою задеренькотів, змусивши колону додати ходи. А Ільїну — тьху, нівроку, тільки відмашка лівою стала ширшою, ще й насвистує щось.
Позаду вже пустища копачівських ланів, і навколо — скільки око йме — землі сусідів — колгоспу імені Першотравня, частково усе ж таки оброблені: то лежать рівненькі барвисті рядки буряка, то крутять жовтими головами, роззираючися на всі боки, довгоногі допитливі соняшники.
— Розстаралися, — зронив докірливо Козачук.
— Ти у Німеччині теж постараєшся, — пообіцяв староста.
Юрко не відповів, і далі усі рухалися мовчки... Цокали копита, торохтіла мажара, впевнено карбував крок Ільїн, насвистуючи невідомий молоді марш.
За невеселими думками пройшли Першотравень, промайнули Польок, а той з карабіном усе свище та підсвистує. «Попався б ти на мушку моєму Вані, свистуне, — з ненавистю подумала Марічка, — Ваня б не схибив».
А місця все знайомі: ось уже передмістя Обухова, з невеличкими будиночками, узвіз, центр. Та що це? Куди їх ведуть? Це ж перша школа, її рідна, яку вона з таким успіхом закінчила минулого літа.
На дверях школи висів плакат: довгоносий дядько в окулярах та робітничому фартуху робив німецький автомат. За ним — германський вояк із таким точно, готовим уже, автоматом. «МП-38», — машинально визначила Марічка і прочитала заклик: «Працюючи в Німеччині — ти обороняєш твою Батьківщину! Їдь до Німеччини!»
— Прибули, — повідомив староста, зліз із підводи і зайшов до школи.

Розділ 2

Уже зранку Анатолій Кирилович Данилюк відчував якусь неясну тривогу. Зазвичай у такі дні він ставав урочисто-спокійним. Старий педагог, заслужений учитель, серед учнів якого були вже професори й генерали, він незрозуміло чому нервував сильніше, ніж сімнадцять років тому, коли тільки-но став директором середньої школи № 1 міста Обухова і проводив свій перший у житті випуск. Він уже вкотре перепитував молодого симпатичного завуча Миколу Федоровича Ткаченка:
— Усе готове?
— Порядок! — упевнено рапортував той.
— Адреса на ім’я товариша Сталіна?
— Зроблено, — витяг із папки червону ледеринову обкладинку завуч.
— Наказ? — не вгамовувався директор.
— Ось, — поклав на стіл поряд з адресом два аркуші, зціплені блискучою скріпкою, Микола Федорович.
— Група прапороносців?
— Сам готував.
— Добре, — схвалив директор і раптом підморгнув колезі. — Оркестр сам чую.
Зовсім поряд, в актовому залі, оркестр востаннє проганяв програму: виспівували труби, чітко та гучно бумкав барабан, впевнено басив гелікон.
— Ну, дивись, Миколо, — начебто погодився директор. — Перевір, чи готовий зал.
Ткаченко кивнув головою, чітко, по-військовому, повернувся й вийшов з директорського кабінету.
Герой фінської війни з орденом, двома медалями та пораненням, він був безперечним авторитетом для дітлахів, мабуть, не меншим, ніж сам директор.
У залі порядок: над сценою — портрет Сталіна, прикрашений свіжим сосновим гіллям, стільці, з’єднані брусками у блоки по чотири, вирівняно в бездоганні ряди. Сяє ідеально натерта восковою мастикою нова підлога. Її тільки-но поміняли й хотіли пофарбувати у стандартно-коричневий колір, але Ткаченко рішуче став проти того, переконав директора, сам діставав віск, варив мастику, зі старшокласниками ялозив колінами по біляво-золотистих запашних соснових дошках, намащуючи їх, потім завзято натирав, наводячи досконалий блиск.
І тепер рівненька, прозоро-золотава підлога світилась, як свіжий мед у великій тарелі.
А оркестр уже заграв останню у програмі, свою коронну річ — вальс «На сопках Маньчжурії».
Ум-ум-ум — зітхав печально Козачуків гелікон; ца-ца, ца-ца — мідно вторив йому на тарілках кучерявий трієчник Терлецький, тромбони перегукувалися з тенорами, оксамитово виводили тему баритони, заповзято, широкими рухами дириґував учитель співів Степан Андрійович, а над оркестром летів мідний прозорий звук корнета: та-та-тата, породжений уважним і зосередженим відмінником — Петром Рольком.
Маючи, як і більшість українців, чудовий музичний слух, Микола Федорович не знаходив вад у їхній грі: саме так грав ці мелодії їхній полковий оркестр, саме так лунали ці ноти з величезної чорної тарілки репродуктора, саме так чув він їх у Києві, куди пощастило йому цього року потрапити для участі у травневій демонстрації в освітянській колоні.
Завуч не раз в учительській підхвалював музичні таланти Ролька і одного разу дуже здивувався, коли вчитель співів невпевнено заперечив:
— Не знаю — не знаю...Техніка, без сумніву, академічна, музична пам’ять — чудова, але... знаєте, дорогенький, він — не музикант, він — виконавець, бездоганна музична машина. Він грає точнісінько так, як написано, безпомилково, ідеально по нотах, але нема за тим душі, почуттів, натхнення. Надто розсудливо. Крил нема, — визначився Степан Андрійович.
— Духова музика, особливо маршова, повинна мати перш за усе характер, — не погодився завуч.
— Цього вистачає, — зітхнув чомусь музикант.
Відлунали останні такти і впала кода, означена різким — усім тілом — рухом дириґента.
 
Наші Друзі: Новини Львова