Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: неділя, 18 квітня 2021 року
Тексти > Жанри > Роман

Охоронець

Переглядів: 23403
Додано: 16.06.2008 Додав: Mercenary  текстів: 5
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 1
Сергій Батурин
О Х О Р О Н Е Ц Ь
Роман


Від автора

Прискіпливий знавець історії може сказати: не все тут точно. Нехай. Розповідь моя не про це...
Сергій Батурин

Пролог

— Пане полковнику, в селі чисто: ані наших, ані червоних, — доповів поручик Кравцов, що тільки-но повернувся зі своїми людьми із розвідки. — В селі півтори сотні хат, маєток тутешнього поміщика пограбований мужичками, садиба покинута.
Полковник Алі Ізенбек подивився на свій загін; на тих, що пройшли з ним крізь пекло боїв та примудрилися лишитися живими. Офіцери, гімназисти, реалісти, студенти — нижніх чинів було обмаль — сірі від бруду і постійного перевантаження, ледь трималися на ногах. «Необхідно перепочити», — вирішив полковник, глянув ще раз у бінокль на баню дзвіниці, що виблискувала золотом хреста, на село, яке лежало перед ним у великій балці, на став, що блищав ліворуч від бані, і вирішив:
— Займаємо село. Передовий взвод — поручика Кравцова. Штаб розмістіть в садибі. Капітане Кирюшин, розставте пости, кулемет — на дзвіницю.
— Слухаю, Алі Шамілевич, — приклав руку до козирка штабс-капітан Кирюшин. Поручик, козирнувши, по-стройовому повернувся на пружних жилавих ногах і зник. Розхристаною ходою попрямував до своїх людей і Кирюшин.
Олексій Кравцов та Костянтин Кирюшин були друзями ще з дитинства: їхні батьки, звичайні київські інтелігенти, мешкали в одному будинку по Микільсько-Ботанічній; однолітки, вони разом зростали, ходили до однієї Київської 1-ї гімназії, разом вступили до Політехнічного інституту. Загалом безтурботні, не уявляли вони себе нарізно, але були разюче відмінними: Олексій — розсудливий, поміркований, впевнений у собі і загальний улюбленець Костя — веселий, дотепний жартівник, охочий до танців та вечірок.
Чотирнадцятий рік розвів друзів по різних фронтах. Прапорщику Кравцову дісталася війна важка, кривава, жорстока та нецікава — просто виснажлива щоденна бойова праця, і він робив її впевнено та гідно, поступово зростаючи у чинах і одержавши поранення вже на першому році війни. Він мав стійку репутацію надійного офіцера. Чомусь нікому не спадало на думку: якби інша ділянка фронту або хоч би не служба у піхоті, Кравцов міг би виявити себе значно краще.
Кирюшину ж пощастило: його служба виявилася ланцюжком яскравих подій, послідовність яких він і сам не міг би відновити. Йому довелося і політати не аероплані з поштою командувача, і приймати якихось високих гостей, яким закортіло неодмінно відвідати фронт, і бути офіцером для доручень у вельможного генерала, що давав більше балів, ніж баталій. Якось він знайшов при вбитому німецькому офіцерові папери, приніс їх до штабу і був відзначений — документи виявилися важливими.
Після жовтня сімнадцятого року, коли більшовики захопили владу, фронт розвалився, і друзі незабаром зустрілися у Києві. Потім, у війську Скоропадського, у Добрармії — вони вже були разом.
Дорога спускалася вниз до села Великий Бурлук повз кладовище з недобудованою капличкою (будувати кинули давно, принаймні кілька років тому), раптом пірнула між двома урвищами («Погане місце», — подумав полковник), повертала ліворуч коло зелених воріт з намальованими лебедями і викочувалась на центральну, так-сяк вимощену каменем, вулицю села. Ліворуч, трохи осторонь, біліла будівлями панська садиба. Праворуч — церква. На дзвіницю вже встановлювали ручний кулемет.
Полковник ступив на ґанок панського будинку і озирнувся. За садибою лежав великий замулений став. Вода шуміла на греблі. Колись, ще у мирний час, полковник любив посидіти з вудкою. Що то за риба — справжній дорослий карась... Клюне раз, вдруге, наче куштує наживку, поведе поплавець і раптом покладе його на поверхню води. Саме в цей момент треба підсікати: різко, але не сильно, щоб риба добряче начепилася на гачок...
У будинку тупотів та голосно віддавав розпорядження поручик, там стукотіло, грюкало, дзвеніло... Полковник витяг портсигар: лишилося всього п’ять цигарок, і де брати їх надалі — невідомо. Він плеснув себе по кишені у пошуках вогню, і раптом до нього підкотився невисокий чолов’яга — чорний, побитий сивиною чуб, прозорі очі, смаглявий, вдягнений у щойно витягнуту — усю в складках — зі скрині довоєнну ще, провінційну якусь маринарку. Сивуватий вклонився раз і вдруге, простяг полковникові довоєнні ж сірники і заговорив. Його мова була типовим суржиком — жахливою мішаниною українських і російських слів, якою в Україні часто-густо розмовляють у межових з Росією краях. Щоправда, є й друга категорія носіїв суржика: люди, які легко зреклися рідного, але так і не спромоглися як слід навчитися чужому. До таких, без сумніву, належав і цей чоловік:
— Пан ахвіцер, дозвольте представиця: Андрій Васильович Сушко, мєсний агроном і вправитель!
— Як ви пройшли повз охорону? — здивувався полковник.
— Охранєніє стоїть вокруг усадьби, а я живу тут, в хлігелє, — Сушко показав мізинцем на дивом вцілілу будову.
— І чого ж вам треба, пане... — полковник на мить затнувся — агрономе?
— Списочок, — Сушко поліз за пазуху і витяг десь аж з-під пахви складений вчетверо папірець.
— Списочок? — здивувався офіцер. — Який ще списочок?
— Мужиків, которіє вбивали хазяїв та грабували імєніє, — з готовністю пояснив управитель. — Я говоріл: не робіть бєззаконіє, вернеться настояща власть, а вони...
Полковник, скривившись, розвернув реєстр: дрібними літерами у два стовпчики записано було дев’яносто сім прізвищ.
— Е, голубе, та тут все село!
— Пошті што. Батюшка не брав, староста, а так... Которі на Дубині живуть, на хуторі, як прибігли, то вже не било што брать.
— Так їх у списку нема? — здогадався полковник.
— Нікак нєт, — моргнув агроном.
— А сам — брав?
— Ісключітельно на сохранєніє, — з готовністю доповів місцевий управитель, — сапоги для охоти, колеса резинові от екіпажа, стуло, крісло і портрєт у рамі.
Полковник склав аркуш і рішуче відправив його у кишеню галіфе:
— Це потім. Поручик Кравцов! — гукнув голосно.
Десь у будинку загрюкали чоботи, і незабаром з’явився поручик.
— Олексію Миколайовичу, рекомендую: пан... е-е-е-е-...
— Сушко, — підказав поспіхом сивуватий.
— Сушко, місцевий агроном. Він допоможе придбати провіант та роздобути фураж.
Добродій у маринарці витріщився на білогвардійців.
— Всього найліпшого, пане агрономе, — полковник стримано кивнув, розвернувся і ввійшов до будинку. Агроном застиг німо та спантеличено: не таким мріялося йому повернення «настоящої власті».
Кравцову було ніколи чекати, поки прийде до тями спантеличений управитель, він двома пальцями взяв Андрія Васильовича за рукав десь біля ліктя і несильно, але відчутно посмикав. Від маринарки повіяло знайомим духом.
— Нафталін? — згадав поручик.
— До войни у самому Києві купляв — потвердив Сушко. — Ах, які билі магазіни в Києві до войни!
«Розкажи мені», — подумав поручик і рішуче нагадав:
— Пане агрономе, не час поринати у спогади: чули наказ полковника? По провіант алюр три хрести-марш-марш!
— Будете рєквізірувать? — здогадався Сушко.
— В цьому, слава Богу, потреби немає.
— Платитимете? — здивувався «вправітєль».
— Пане агрономе, займемося ділом, — не відповів на запитання Кравцов і чемно, але впевнено розвернув Сушка за плече в бік села.
Полковник пройшов будинком: всюди спустошення. Він намагався уявити, як тут було ще кілька років тому: ось вітальня, дитяча, кабінет господаря, бібліотека... На підлозі купа скалічених книжок: їх топтали брудними чобітьми, рвали аркуші, відривали палітурки.
А це що у кутку? Якісь невеличкі і дуже давні на вигляд дошки, безладно накидані, а деякі ще й поламані — видно, не так давно. Ізенбек взяв одну, покрутив перед світлом: на дошці блякло, але досить розбірливо було написано щось старовинною кирилицею. Полковник цікавився колись давньоруською і старослов’янською мовами, а тому спробував розібрати текст.
— Ваше високоблагородіє, — доповів ззаду недоладно гучний голос, — капітан Кирюшин велів передати, що обід готовий, пани офіцери чекають на вас у вітальні.
Полковник озирнувся: юнкер Малород виструнчився у дверях. Очі юнкера блищали, і смішно стирчали його юнацькі вуса.
— Дякую, голубчику, зараз іду. Зробіть таку ласку: зберіть всі ці дошки та принесіть у вітальню.

Глава 1. Новачок

— Вправний в тебе синок виріс, ковалю, — сказав воєвода, ледь увійшовши до кузні. — Час його до справи прилаштовувати.
— Він і так при справі, боярине, — спохмурнів коваль, — за підручного у мене.
Помовчав, втер піт і додав:
— Невдовзі майстром стане.
— В тебе він біля ремесла, ковалю, а в князя при справі буде.
— Не можеш ти його просто так взяти, воєводо Претич, — зблід коваль. — Я тобі не холоп, я — вільна людина.
— Ти мені не холоп, та князь тобі — господин!
В очах воєводи заколихався каламутний гнів:
— Збирай сина, Славе, не сердь мене, а зі мною й князя!
Мить по тому уже спокійно сказав:
— А підручних я тобі завтра трьох дам.
Коваль стиснув молоток, — пальці побіліли — і вимовив:
— Йди, Туре!
Той подивився на батька. Сивий та могутній, він стояв нерухомою брилою у своїй старій кузні. Хлопець покинув міхи і ступив було до нього, — обійняти на прощання, — але Слав, уже голосно й владно, наказав:
— Іди з воєводою, Туре!
Син уклонився й вийшов.

У молодшій дружині, куди воєвода призначив Тура, він виявився наймолодшим. Десятник, русявий бородань років десь тридцяти, дав поїдену іржею кольчугу, меч і, сказавши: «Подивимось», пішов. Меч, хоча й не Славової роботи, виявився таки непоганим, і Тур швидко дав йому раду: відчистив та нагострив. Кольчуга ж була — лайно: тонкого дроту, нерівних кілець. Він довго тер її піском, поки вона не заблищала, як в інших дружинників.
На новачка ніхто не звертав уваги, лише десятник, оглядівши обладунок, трохи тепліше кинув своє «подивимось». Коли посадили їсти, двоє з десяти спочатку по черзі торкнулися лоба, черева, правого та лівого плеча, старанно щось зашепотіли, а по тому взялися до їжі — спокійно та неквапливо. Така їжа у Слава — найкращого коваля на Подолі — була лише на свята.
Вранці хлопця збудив десятник і повів за місто. Неподалік від мурів їм зустрівся якийсь дід у довгій білій сорочці, чимось схожий на Турового батька: сивий та жилавий. Він привітався з десятником, подивився на Тура, усміхнувся, дав держака від бойової сокири і сказав:
— Бий!
Від безлічі рук, що держали його, дерево блищало. Юнак погойдав кийка: добрячий. Дід усміхнувся ще раз і наказав:
— Бий же, хлопче!
Той цілив точно у плече, але дідуган легенько відхилився, трохи крутнувся, впіймав за руку, трішечки підштовхнув — Тур упав на траву, а дід стояв, і зброя була тепер у нього. Юнак підхопився.
— А зараз я тебе! — вигукнув старий і відтворив Турів удар. Парубок ступнув ліворуч і вперед, ухилився від палиці, як колись у бійці з гончарями, та клятий дідуган наступив під коліно, штовхнув стегном — знову Тур опинився на землі.
— Схожий на тебе, Лавре, років п’ятнадцять тому, — сказав дід десятникові, що уважно спостерігав за випробуванням.
— Подивимось, — відгукнувся десятник.
— Чого сидиш? — нагримав на Тура сивий.
Хлопець ладний був крізь землю провалитись. Краще було лишитися у кузні! Там же був він меткий та вправний, а тут... Незграбний, мабуть, смішний?
Дідок не сміявся. Він поплескав Тура по плечу:
— Як звати тебе, вояче?
— Тур, — відповів хлопець.
— Справді, міцний, мов тур. Добре, — приязно усміхнувся він. — А мене — Вовк. Плаваєш добре?
Новачок ствердно кивнув — хто це живе біля Славутича і вправно не плаває?
— Пішли, покажеш.
Один плавав, а другий мовчки дивився. Поряд мовчав Лавр.
— Пірнай і не видибай, скільки зможеш, — наказали.
Тур пірнув, знайшов під водою якогось корча, вчепився за нього й сидів так, аж поки перед очима замиготіли зелені іскорки. Виринувши, довго хапав повітря ротом.
— Ми вже думали, потонув ти, — пробуркотів дід. Він дав юнакові довге стебло очерету і наказав під водою дихати крізь нього:
— Долічиш до ста — видибай.
Зі стеблом можна долічити під водою і сто разів до ста!
— Отак можна просидіти під водою біля ворога скільки треба. А потім вихопитись, коли він не чекає, — пояснив старий, коли учень виліз з води.
Вовк учив зовсім не так, як батько: той спершу розповідав, показував, а тоді давав спробувати. Тепер було все навпаки: спершу давали робити і, якщо було треба, виправляли помилки.
Лук підкорився гострозорому Турові майже одразу, а коней хлопець не боявся з дитинства: чимало вони з батьком їх перекували... Важким виявився піший бій. Здавалося, багато чого юнак уже вмів, — попалися б йому тепер ті троє молодих гончарів, не вошкався б з ними так довго, як тоді, біля пристані, — але всі змагання з Вовком закінчувалися завжди одним і тим само — дід казав:
— Чого сидиш, вставай!
Лавр приходив майже щодня, спостерігав. Одного разу дав хлопцеві меч, наказав рубати лозу. І майже одразу вилаявся:
— Меч тобі не довбня! Скільки ти отак зможеш махати, та ще у кольчузі?
Він вихопив з Турових рук зброю — лезо заблищало, полетіло, як метелик: коло, друге — все швидше! — вгорі, спереду, з боків. І разило, разило... «Коло — захищаємось, коло — вражаємо», — примовляв Лавр. Здавалося, він не докладає жодних зусиль, а тільки спрямовує самостійний політ меча.
— Зачекай, Лавре, він ще не знає цього, — намагався захистити Тура вчитель.
— То вчися, теля! — Лавр віддав зброю та повернувся до Вовка:
— А ти, Боровиче, доброго вояка з нього скорше роби!
Потім знову до Тура:
— Вчись, теля!
Але чомусь анітрошечки не здавався сердитим. Коли він пішов, Тур спитав у Вовка, з якого дива десятник назвав його Боровиком і що то за ім’я — Лавр.
— Я, синку, навчав ратній справі багатьох. І Лавра я вчив. Якось приїхав один з моїх учнів — Вишата. Гарний, ставний, срібна гривна на шиї; років п’ять мене не бачив. «Ти, — каже, — Вовче, міцний ще, як молодий боровик». Так воно, прізвисько, і вчепилося. А Лавром його звуть... Бачив, він хрестить себе? І ті двоє — Симеон та Федір. Всі вони — християни. Ані в Перуна не вірують, ані в Стрибога. Велесу дарів не несуть. Капищ у них немає — бачив церкву на Подолі? Іллі чи як? Кажуть вони, що бог один — Ісус Христос, на хресті розіп’ятий.
— Розіп’ятий? Бог? — здивувався Тур. — Хто ж це може бога розіп’яти?
— Не знаю, Туре. Ще батько мені розповідав: від походів перших на Царград почали з’являтись у нас ці християни. За Ольжиних часів було їх чимало... Та й сама вона...
Серед Славових родичів і сусідів такого не було. Церкву на Подолі хто не бачив — ходили до неї, здавалося, тільки іноземці. Та зацікавило хлопця інше:
— А гривна срібна в нього за що?
 
Наші Друзі: Новини Львова