Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: п'ятниця, 30 жовтня 2020 року

Зеров. М. Нове українське письменство (рецензія)

Переглядів: 3981
Додано: 05.08.2011 Додав: 小説  текстів: 16336
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Джерело: utoronto.ca
<
1
>
[РЕЦЕНЗІЯ НА КНИГУ] ЗЕРОВ М. НОВЕ УКРАЇНСЬКЕ ПИСЬМЕНСТВО.
ІСТОРИЧНИЙ НАРИС. ВИПУСК ПЕРШИЙ.К.: «СЛОВО»,1924.



Інтерес до українського письменства — завжди дуже великий, але ніби якийсь трохи платонічний — останніми часами зростав вже й практично. Коли до XX в. ми мали хіба скупі та ідейно не витримані огляди українського письменства, то самі тільки останні роки дали нам декілька спроб — поставити на історичний ґрунт стражденну путь українського слова, усіма сторонами виявити його первопочатки й розвиток, поставити в певну гармонію кінцеві його акорди з початковими заспівами. Певна річ, це свідчить, що глибне й ширшає інтерес до письменства, що на його дивляться вже не тільки як на певного роду розкіш, а як на неминучу умову культурно-національного розвитку; що його, нарешті, студіюють, а не просто читають. Читач перестає вже «почитувати», а хоче знати. І от цей інтерес, хоча б навіть і не дав він ще остаточних результатів, можна тільки вітати й бажати йому дальшого розвою та поглиблення. А тим паче коли він у таких серйозних студійних формах виявляється, як у названій праці М. Зерова.

Історичний нарис українського письменства М. Зерова — поки що перший випуск — розпадається на чотири розділи. П е р ш и й (стор. 7-25) містить вступні уваги — про періодизацію та схеми, напрямки й течії в новому українському письменстві. Д р у г и й (26-63) цілком присвячено Котляревському, даючи розгляд його творів з погляду певного «літературного жанру». Т р е т і й (64-95) подає перегляд травестійної форми після Котляревського, спиняючись на відповідних творах Білецького-Носенка, Артемовського-Гулака,Гребінки, Квітки та ін. Нарешті, останній, ч е т в е р т и й (96-135) трактує з того ж,переважно формального,погляду драматичний набуток нашого літературного досвітку, а такожбайкарський та повістевий, розглядаючи роботу тих самих письменників, що і у попередньому, тільки з іншого боку. Це все, на думку Зерова, має подати ніби повний і закінчений цикл першого періоду нашого письменства — оту «добу класичних пережитків тасентименталізму (травестії, сентиментальної оперети та сентиментальної повісти) — з 1798 р.до кінця 30-х рр. XIX ст.»(стор. 20). Цією добою М. Зеров у виданій частині своєї праці й обмежується, лишаючи дальші - темами прийдущих випусків свого нарису.

Звичайно в таких працях найбільшу увагу критики притягають і найбільше увагивикликають саме оті «вступні уваги», які у кожного історика становлять ніби вісь усієї праці, основний — синтетичний стрижень її, якому потім, у спеціяльніших частинах, доводиться вже обростати живим м'ясом критичної аналізи. І звичайно такі «вступні уваги»,як висновок з цілої праці, пишуться при кінці, по скінченні всієї роботи, хоча й чільнезавжди займають у книзі місце. Авторові нашого нарису, що розбив свою працю на кількавипусків, довелося цю кінцеву роботу зробити на початку або на середині, не вивіривши цілого шляху свого на всенькому матеріялі, а загальних висновків до поодиноких фактів не припасувавши. Напрям праці у М. Зерова — добрий і продуманий: «на перегоні цих 125 років, — пише він у вступних увагах, — значно відміняється соціяльно-психічний складукраїнського літератора, поширюється і збагачується коло читачів, у літературний оборотвтягається велика сила ідей, одбиваючись на виборі сюжетів і дієвих осіб, позначаючисьна методах і засобах художнього пізнання. Письменники ставлять перед собою все ширші і ширші завдання, а в залежності від них розвивають і збагачують літературну мову: жартівлива, трохи шаржована в травестіях, вона пристосовується до сентиментального патосуКвітки, набуває гнучкости, ніжности і сили в Шевченковій ліриці, розцвітає медовими квітами в романтичних повістях Марка Вовчка, а в Кулішевих перекладах пробує перемогтизахідноєвропейських поетів і вийти на широкий шлях засвоєння найкращих здобутків світового письменства» (стор. 12). Отже,загальний напрям — кажу — цілком виправданий,хоча трохи й звужений,може,формальною ознакою розвитку, кінець кінцем до самої мовизведеного. Але він занадто абстрактний, занадто загальний - такий, що його можнавибрати ༯span> priori, і разом неплодющий, бо коли й не суперечить фактам, то тільки через оту свою загальність. І не суперечачи, він цілі низки фактів або лишає без належного пояснення, або - навіть гірше — просто не може вмістити їх у схему загального розвитку нашої літератури, або - ще гірше - вкладає ті факти в недоведену, а тому рисковану, сумнівну схему.

Починає М. Зеров, цілком до діла, з загальної картини громадсько-політичного життя на Україні в момент, коли постає нове наше письменство. Зовсім справедливо він його характеризує як «добу рішучої, невільної і доброю волею, русифікації привілейованихукраїнських груп» (стор. 8-9), яскравими фактами цю рису ілюструючи. І зараз же зазначає, що були на Україні «особи й навіть групи», що стояли осторонь од потужного русифікаційного процесу, а щодо Котляревського, то, на думку Зерова, «перед ним лежав один шлях — шлях пристосування до літературної творчости живої української говірки»(стор. 10). Чому? — одразу насовується питання, що так і не знайде собі в книзі відповіді,бо пояснити факт уживання української мови самою «провінціяльною»закутністю тих людей і груп, далекістю від новочасних впливів, прихильністю чи залежністю від «затишної старосвітчини», хуторянством sui generis * — значить нічого,власне,й не пояснити. Чому один провінціяльний семінарист, Котляревський, пише українською мовою «Енеїду» та «Наталку Полтавку», а другий провінціяльний семінарист, Гнідич, перекладає «Іліяду» на мову російську?Чому один поміщик, Квітка, врешті по довгих блуканнях прибився до рідного берега, а другий такий самий поміщик, Капніст, так і лишається російським письменником? Чому один петербурзький службовець, Гребінка, свої задушевні думки виливав якраз українською мовою, а його земляк і мало не шкільний товариш Гоголь у тому ж таки Петербурзі, поза всім своїм інтересом до «затишної старосвітчини», по-українському виписує тільки епіграфи до своїх ранніх оповіданнів? Прикладів таких можна без кінця добирати, і саме рясота їх показує, що в своєму поясненні автор не звів фактів навіч з наперед уложеною теорією. А тим часом ця теорія про, сказати б, провінціяльне походження українського письменства, озивається і в дальших розділах праці М. Зерова, накладаючи на всіх письменників тавро вузенького провінціялізму та пережитої старосвітчини.

Проте невияснений у М. Зерова почин літератури української стався, — наперекір потужній русифікації й російському впливові. В тому почині як характерну його рису автор одзначає «деяку несміливість», бо,«спинившися вибором на живій народній розмові, не наважився,проте,розірвати з традицією, обмежився «підлим стилем», бурлескною формою, є д и н и м и, де народна мова припускалася,тогочасними теоріями» (стор. 11). Добре, ну а як же,напр[иклад],«Наталку Полтавку» в той «підлий стиль і бурлескну форму», є д и н і і т. д. втиснути? А потребу якось її втиснути має, очевидно, й М. Зеров, бо через кілька сторінок він сам зазначає «співжиття травестійної поеми, тобто літературного роду, який поінших письменствах давно перебув свою золоту добу, з сентименталізованою комедією, як «Наталка Полтавка», і з сентиментальною повістю, як «Маруся» (стор. 17). Отже,на місці є д и н и х стилю і форми раптом починається с п і в ж и т т я різних стилів і форм, ачому — так і лишається для читача загадкою. Бо то ж не одгадка до неї, що в першому випадку говориться про кінець XVIII в., а в другому про «самий початок XIX». Ці дати так тісно сплетено, що їх жадним способом не роз'єднати.

Те ж саме непорозуміння трапляється і з травестійною поемою — «літературним родом, який по інших письменствах давно перебув свою золоту добу», як каже Зеров, а тільки от в українському письменстві надто був припізнився. Категоричності цієї тези знов же суперечать факти, які тут же таки сам Зеров і наводить. У Росії, каже Зеров, «мода на травестії минулася разом з XVIII віком, з «Душенькою» Богдановича *та «Єлисеєм» Майкова *, а в українському письменстві травестія вийшла на сцену з «Пастухами» Лобисевича *і «Енеїдою» Котляревського на самім переломі XVIII і XIX століть». Знов же добре ніби виходить, беручи сумарно. А коли докладніше означити дати, то матимемо от що: «Єлисей» Майкова вийшов 1771 р., «Душенька» Богдановича 1783, а «Пастухи» Лобисевичеві, можливо,навіть раніше, бо десь між 1769 і 1776 рр. І виходить, що фактично ніякого запізнення не було й посилання історика на отой фатальний «провінціяльний» характер українського письменства бринить втуні і б'є поза мету.

Не буду спинятись на інших сумнівних тезах М. Зерова, хоча деякі з них самі кидаються в вічі. Кілька разів, напр[иклад],ставиться форма вірша Котляревського у зв'язок із чотирьохстопним ямбом російських поетів, а тим часом чи не ближче було б пошукати зразка Котляревському в різдвяних і великодніх віршах таки українських? Так само не вдаватимусь у деталі і з питанням про періодизацію, бо воно завело б нас далеко вбік. Даючи спробу своєї періодизації, властиво вертаючись до схеми небіжчика Петрова, автор,певне,не передбачає тих нетрів, може й невилазних, у які цей спосіб може його завести. Мене принаймні дуже великий бере сумнів, чи можна тую періодизацію оправдати на літературних фактах, і чи не прийдеться до них ще більше робити обмеженнів та уваг, ніж скільки їх зібрано на стор. 21-25 у нарисі М. Зерова... Обмежуся тут кількома ще увагами про погляди М. Зерова на поодиноких письменників.

Теза про «провінціялізм українського письменства» явно на тих поглядах одбилася. М. Зеров увесь час займає якусь ніби двоїсту позицію: з одного боку, як тонкий і досвідчений критик з добрим художнім чуттям, він не може не помічати справжніх художніх вартостей у письменників з першого періоду нашого письменства; з другого ж — він ніби ввесь час дивиться на них згори вниз, як на недорослих, недорозвинених, запізнілих провінціялів, увесь час міряючи їх міркою не органічно взятою з свого письменства, а припадковими аналогіями з сусідніми, переважно з російськими. Звідси безперечна однобокість характеристик, змалення удільної ваги письменників — часом аж до явної несправедливости. Найвиразніше, може, це одбилося на характеристиці Котляревського, центральної в цьому випускові історії М. Зерова постати.

У М. Зерова Котляревський — і формально, і ідейно —наслідувач російських зразків, провінціяльний літератор, неглибока людина. Провінціялізм і російство Котляревського М. Зеров підкреслює з такою дріб'язковою причепливістю, яку навіть зрозуміти трудно. Напр[иклад] «смерть Котляревського, як людини причетної до р о с і й с ь к о г о літературногожиття, одмічено було кількома некрологами в р о с і й с ь к и х (а в яких ще можна булотоді озватись? —С. Є.) часописах», — зазначає М. Зеров (стор. 29) і забуває додати, щов українському письменстві на цю подію озвався, і надзвичайно яскраво й характерно, сам Шевченко («На вічну пам'ять Котляревському»). Трудно так само зрозуміти, чому далі «пієтет провінціяльного літератора перед наїзжими з столиці гостями» бачить Зеров у звістці С. Стеблін-Каменського, що приїжджі літератори бували у Котляревського і з нимиКотляревський«говорил немного, но все сказанное им было полно живого интересаи глубокомыслия»? Але причепливість Зерова до того доходить, що у відомих словах Ч у п р у н а (з «Москаля-чарівника») на тему національних рахунків добачає історик «простодушну гордість провінціяльного чиновника, що пишається високозаслуженими земляками» (стор. 29),забуваючи, що Чупрун — Чупруном, а Котляревський — таки Котляревський,і не завждисловами дієвих осіб мусить говорити конче сам автор. За цими неумотивованими дрібницями пропадає якось справжнє обличчя Котляревського, що був сатириком свого часу і — нехайщо там — добрим спостерігачем реального життя, знавцем і художником побуту тих верств,серед яких жив і працював. Подібні ж огріхи і суперечності можна б одзначити і вхарактеристиках письменників по Котляревському. «Хуторянство» їхнє, на патріярхальній основі тодішнього побуту засноване, все ж не найбільш може характерна їх риса. А тим часом за нею зникає та сильна нота демократизму, яка безперечно вчувається у писанняхнаших письменників до шевченківської навіть доби. І спиняючись детально на такому, напр[иклад],Білецькому-Носенкові, постаті абсолютно не впливовій, бо й не відомій тоді з друкованихпраць, а тим самим у нашому письменстві й не характерній, історик письменства робить ще більше порушення загальної перспективи й переплутує відношення реальниху письменстві сил.

Я спинився переважно на огріхах в історичному нарисі М. Зерова тому, що в цій солідній і з повним знаттям написаній праці хотілося б і найменших огріхів не бачити, хотілося б, щоб ідейна видержаність відповідала архітектонічній. Бо праця М. Зерова,поза відзначеними і не відзначеними огріхами, дає все ж добру вкладку в наші історично-літературні досліди.



ПРИМІТКИ


Білецький-Носенко Павло Павлович (1774-1856) — український письменник, педагог, мовознавець. Художня спадщина — байки, поеми, балади, віршовані казки, романи, переробки й переспіви творів західноєвропейських письменників. У бурлескно-травестійній поемі «Горпинида, чи Вхопленая Прозерпіна» (1818, опублікована 1871 р.) автор слідом за Котляревським надає міфологічним образам українського колориту і відтворює народний побут.

...suigeneris... — своєрідний, оригінальний (лат.). Тут у значенні «свого роду».

Гнідич (Гнєдич) Микола Іванович (1784-1833) — російський поет і перекладач. Навчався у Полтавській духовній семінарії, Харківському колеґіумі, Московському університеті. Віце-президент Вільного товариства любителів російської словесності, приятель Г.Державіна, О.Пушкіна, В.Жуковського. Найбільше визнання приніс йому переклад «Іліади» Гомера (1829).

Богданович Іполит Федорович (1744-1803) — російський поет. Видавав журнал «Невинное упражнение» (1763), газету «Санкт-Петербургские ведомости», перекладав Вольтера, Ж.Ж. Руссо, Д. Дідро. Бурлескно-травестійна поема «Душенька» — переспів роману Лафонтена «Любов Психеї й Купідона».

Майков Василь Іванович (1728-1778) — російський поет. Ірої-комічна поема «Єлисей, або Роздратований Вакх» (1771) за своєю бурлескною насиченістю побутовими деталями та простонародною лексикою типологічно близька до «Енеїди» І. Котляревського.

Лобисевич Опанас Кирилович (1732-1805) — український письменник, один з попередників Котляревського. Був перекладачем у канцелярії графа К. Розумовського, разом з ним подорожував Європою. Свою переробку Верґілієвих еклог із «Буколік» («Вергилиевы пастухи, в малороссийский кобеняк переодетые») надіслав Г. Кониському. Твір не зберігся, проте більшість дослідників на підставі листування автора з Кониським датують його саме кінцем ХVIII ст.

Стеблін-Каменський Степан Павлович (1814-1885) — український письменник і педагог, автор «Біографії поета Котляревського» (1831) та «Спогадів про І.П.Котляревського» (1866).

 
Наші Друзі: Новини Львова