Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: неділя, 20 жовтня 2019 року
Тексти > Жанри > Роман

Яскрава Вранішня Зоря

Переглядів: 14119
Додано: 22.02.2003
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Річард Райт
ЯСКРАВА ВРАНІШНЯ ЗОРЯ

Вона стояла, притулившись чорним лицем до мокрої шибки,
й думала, коли вже нарешті вщухне цей дощ. Так може хлюпати
й цілий тиждень. Краплі монотонне барабанили по даху, і лиш
десь високо в темному небі око вловлювало жовтаву смужку —
бліде мерехтіння сигнальних вогнів далекого Мемфіського аеро-
порту. Іноді та смужка ніби краяла навпіл дощову хмару, потім
зависала осяйним мечем і враз зникала. Жінка тяжко зітхала,
думаючи, що Джонні брьохає десь цілий день по калюжах, не
маючи добрих черевиків... За вікном, доки сягало око, простяга-
лась багатюща чорна земля. Вона вже напилась вволю, й кругом
стояли калюжі. Жінка мляво позіхнула й промимрила: «Цей дощ
не на добро. Він замулить зерно глибоко в землю, і все розмокне,
як труна в могилі». Руки безсило опустилися, чоло густо зросив
піт — у кухні було гаряче натоплено. У плиті потріскували дрова,
хрипко виспівував самотній горщик з овочевим супом.
«Ет, Джонні міг би послати й когось іншого бігати в такий
дощ. Може, знайшовся б і кращий за нього. Та де там! Він нікому,
крім себе, не довіряє. Все звик робити сам...»
Вона глянула на купу білизни в цинковій балії. Ой, треба ж
братися до роботи! Жінка обернулася, взяла вовняною шматиною
гарячу праску, послинила палець і черкнула. Пшш! Так, уже гото-
ва. Нахилившись, узяла з купи блакитну сорочку й стріпнула її.
Потім правою рукою звично підняла праску, а лівою вхопила
з бляшанки дрібок воску й потерла низ. Тепер годі думати про
щось — її руки вправно запрацювали, виконуючи щоденну роботу.
Розправивши рукав сорочки, вона почала хутко водити по ньому
праскою, поки вогка тканина стала сухою. Заклопотана працею.
жінка полинула думкою в далеке дитинство, коли над її головою
сяяло щасливе сонце. Губи мимохіть заворушилися:
Лілея сонячного краю — яскрава вранішня зоря.
Вона, мов тисячі сердець людських, квітує і сія...
Вітер жбурнув дощем у вікно. Джонні мав прийти додому
на вечерю. О боже! Як гарно було б, якби й Саг вечеряв сьогодні
з ними! Як ото раніш! Може, зрештою, його там недовго тримати-
муть? Адже він надіслав їй вісточку: «Не втрачай надії, мамо!..»
Так, треба надіятись. Тоді обидва її сини, Джонні й Саг, повер-
нуться до неї.

Несамохіть здригнувшись, вона завмерла й прислухалася. Але
жодного звуку, крім шумотіпня дощу. «Чого це я раптом так роз-
тривожилась? — подумала. — Адже не вперше вони проводять
свої збори. Та після арешту Сага неспокійно стало на душі. її
увагу привернуло цокання годинника. Джонні вже на цілу годину
затримується! Але ж ходити по такій грязюці... її тривога трохи
вщухла, та в голові все роїлися думки: одна по одній пригадува-
лись прикрі події — вона ніби відчувала їхній плин, як ото від-
чувають крижану воду на морозі, підставивши руку під струмінь.
Жінка заходилася прасувати ще завзятіше, немовби сподіва-
лася, що чим більше напружуватиме тіло, тим менше думатиме
про все те. Але ж хіба могла вона не думати, як Джонні бігає
десь грузькими дорогами під дощем, скликаючи білих і чорних
комуністів на завтрашні збори! Так само бігав і Car, коли шериф
схопив його, побив і вимагав виказати інших. Бідолашний хлопчи-
ку! Вони, мабуть, боляче били тебе! А.ЛЇ, дякувати богу, ти нікого
не виказав! Ти не такий! У тебе лев'яче серце й міцні нерви.
Це сталося рік тому. І тепер кожні нові збори викликають
у неї напад холодного жаху. Поки міняла вугілля в прасці, згада-
ла тяжкі, похмурі дні безперервної праці, згадала, скільки вона
випрала й випрасувала білизни, аби тільки Джонні й Саг не ходили
голодні, мали змогу провадити партійну роботу; то були дні, коли
доводилось переносити на голові сотні фунтів білизни білих полями
Й луками, у спеку і в негоду. Але тоді, поспішаючи стежкою в житі
чи поміж рядками бавовнику, вона не відчувала ваги ноші, що похи-
тувалась у неї на голові. Вперше той тягар важко надавив її, коли
почула про арешт Сага. Того ранку вона верталася додому з клун-
ком на голові, руки вільно звисали, очі спокійно дивилися на
дорогу. Раптом через поле прибіг Боб, приятель Джонні, й повідо-
мив, що шериф заарештував Сага. Того ранку клунок здався їй
важчим, ніж будь-коли.
І тепер з кожним тижнем, хоч вона нікому й не признається,
речі стають для неї дедалі важчими. Вже не так легко підіймати
цеберку з водою, праску, клунок білизни, болять крижі, а робота
тягнеться довше. І все через те, що взяли Сага й вона боїться, що
ось-ось схоплять і Джонні. Щоб не думати про горе й чимось роз-
радити себе, жінка заспівала:
Він іде поруч, говорить зі мною,
Каже, що я йому люба...
Вона винувато похнюпилась і всміхнулася. Й досі не забува-
ються ті пісні, незважаючи на горе... А навчилась їх, коли ще була
дівчинкою й працювала на фермі.
Щодня, з ранку до ночі, злітали тихі звуки з вуст її матері.
що тяжко гнула спину в полі: потім, коли підросла, збагнула
глибокий зміст материних пісень. Шкребучи довгими годинами
брудну підлогу за кілька центів, вона спізнала, хто такий Ісус,
як гірко треба молитися, щоб він тебе почув, як тяжко й безмовно

треба страждати, щоб бути гідним його. Отож усі свої болі вона
виливала в пісню, вважаючи її життєвим дороговказом. Чоловіче
тіло, прикуте в останній муці до хреста, покладення в холод-
ну могилу, чудесне воскресіння, злиття в одному образі божест-
венного й людського спрямовували її думи у світ марення
й забуття.
Та згодом вона побачила перед собою холодну білу гору —
білих людей з їхніми законами, що затьмарили красу пісень
і чари світу. Біла гора стояла спокусою, тим, що відвертає від
бога, частинкою буття, зумисне даного богом, щоб вона спізнала
його й витримала, як Христос витримав свої муки, аби потім
піднятися з могили у славі й величі. Дні труднощів і поневірянь
загартували її віру й волю, вона привчилася любити горе з якоюсь
гіркою гордістю, звикла коритися законам білих з кволою усміш-
кою причетної до таємниці.
Після того, як матір забрав до себе Всевишній, доля послала
їй брутального чоловіка-наймита і двох чорних дітей, Сага й Джон-
ні, яким вона віддала всю свою любов і турботи. За довгі роки вона
натерпілася не менш від Ісуса; чоловік помер, і його образ помалу
розтанув у її пам'яті, а з нею лишилися її хлопчики, що швидко
повиганялись і стали справжніми чоловіками.
Одного дня серце її болісно стислось і облилося кров'ю, коли
обидва зажадали йти своїм власним шляхом, їй хотілося приму-
сити обох дивитися на світ також зачарованими очима, але вони
рішуче відмовились. Мати гірко плакала, коли вони вихваляли
силу й мужність, що породжували в її уяві страшні картини.
Але вона їх любила, і її зболіле серце прагло до них. Що вона
могла вдіяти — нещасна стара мати в чужому світі? І поступово,
завдяки синам полуда спала з її очей, а Саг і Джонні й далі
малювали перед нею, наляканою і здивованою, новий, дужий
і прекрасний світ, що вабив її й манив до себе. Горе й страждання
чорних людей заступили Його, прикутого до хреста; перші паро-
 
Наші Друзі: Новини Львова