Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: неділя, 15 грудня 2019 року
Тексти > Жанри > Стаття

Письменник-гуморист Юрій Вухналь

Переглядів: 11413
Додано: 02.05.2008 Додав: Гавчик  текстів: 35
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
<
1
>
ПИСЬМЕННИК-ГУМОРИСТ ЮРІЙ ВУХНАЛЬ

“Ще два роки тому комсомольська література боролася за своє право на існування. І „други й недруги” не хотіли помічати, що й у літературі росте нова молода зміна.
А за два роки молодняцькі письменники стають в ряди визнаних кращих сучасників.
Фортеці поезії та прози завойовано. Та чи не найбільші успіхи маємо в розвитку молодняцького гумору в особі відомого читачеві комсомольської преси Юрія Вухналя...”, — констатував 1929 року А. Ярмоленко у своїй передмові до збірки письменника “Гуморески” [1]. Твори двадцяти-трирічного літератора не сходять зі шпальт газет і журналів, про Юрія Вухналя говорять не інакше як про „комсомольського Остапа Вишню”, а Іван Ковтун (справжнє його ім’я) має всі підстави невдовзі називатися „майстром прози”, принаймні, з огляду на свою творчу еволюцію.
Окрім того, він пробує свої сили в драматургії та дитячій літературі, плідно працює в журналістиці та бере активну участь у розбудові літературного життя України: розпочавши свій шлях у „Плузі”, стає одним із засновників нової літературної організації „Молодняк”, а потім — разом із відомими літераторами формує „Пролітфронт”, що став останнім притулком письменників, зорієнтованих на високі естетичні ідеали.
Зрештою, саме цей період найяскравіше виявив багатогранну особистість і, цілком можливо, що при сприятливішому розвитку обставин історія нашої літератури могла б збагатитися не одним томом доробку Івана Дмитровича Ковтуна, життя котрого увірвалося на тридцять першому році. Але навіть і по довгих роках замовчування й перебування поза літературним контекстом, його творча спадщина може привабити не лише історика літератури, а й широке коло читачів.
Народився майбутній письменник 5 жовтня 1906 року в селі Чорнобаївка нині Ізюмського району на Харківщині. Середню освіту здобув у Куп’янській гімназії, потім шістнадцятирічним юнаком переїздить до Харкова, де відвідує педагогічні курси ім. Г.Сковороди, а згодом вступає до Харківського інституту народної освіти.
Невдовзі починає друкуватися в періодиці — спочатку як сількор, дебютувавши 1923 року нарисом “Перевибори” у “Селянській правді”, а відтак і як письменник: перше оповідання Івана Ковтуна “Тітка Катря” з’явилося в газеті “Сільськогосподарський пролетар”. І через рік, тобто в 1925 році вийшла друком перша книга прозаїка “Червоні паростки”. Втім, критика доволі неприхильно зустріла його прихід в літературу: „Сама по собі книжечка не заслуговує навіть і поганенького одзиву, — читаємо в одній газетній рецензії. — Це збірничок невдалих школярських оповідань, не більш. І однак, казати про неї доводиться хоч би через те, що книжечка претендує на участь у вихованні комсомольців” [2]. Ще б пак! Ліричний струмінь дебютної збірки та її переважно етюдний характер зовсім не відповідали „вимогам часу” і „високим педагогічним цілям”, натомість засвідчили появу в літературі цікавого прозаїка.
1925 року відбувся його дебют вже як гумориста — у 5-му числі журналу “Плужанин” з’являється підпис „І.Ухналь”. А незабаром гуморески Юрія Вухналя стають доволі популярними серед читачів газет “Комсомолець України”, “Селянин Харківщини”, журналів “Плужанин”, “Червоний перець”, “Молодий більшовик”, “Молодняк”, з’являються також і окремі збірки: “Товариш і товаришок” (1926), “По злобі”, “Початкуючий” (1927), “Гуморески”, “Життя й діяльність Федька Гуски” та “Одруження Гаврила Ратиці”, “Щирий українець” (1929). Дмитро Чуб (Ніценко — справжнє прізвище, за яким його знали в тодішніх літературних колах) згодом писав: „Серед численних письменників-гумористів 20-30-их років цього століття Юрій Вухналь був одним з найталановитіших і найулюбленіших авторів після Остапа Вишні. Він привернув увагу читача і завоював собі почесне місце насамперед тим, що перший почав змальовувати в літературі, зокрема в гуморесках, неґативного серед комсомольців героя в найрізноманітніших обставинах. Його сміливість, дотепність і тематична різноманітність були причиною того, що ті видання, де друкувалися Юрій Вухналь та Остап Вишня, були найпочитнішими. Юрій Вухналь знав такі секрети сміху, яких не знали інші гумористи” [3].
Почерк письменника одразу пізнавався за ледь іронічною манерою оповіді, легким гумором, пильною увагою до деталі, а комізм ситуацій, у які потрапляють його непосидющі та напрочуд „ініціативні” герої, лише підсилював сатиричну усмішку Вухналя. Особливо успішними стали для нього оповіді про Федька Гуску та образки позалаштункового літературного життя. Тодішня критика наголошувала: „...Федір Гуска, Митько Голомозенко і багато інших — усе це є живі типи, вихоплені автором із сучасного життя” [4], „Створити такий тип, такий збірний образ „гріхів” комсомольської організації (йдеться про Федька Гуску — Р.М.) — це велика заслуга автора...” [5], „Його гумо-рески — це не лише гумор, а й сатира, спокійна, з усмішкою, але гостра й зла сатира” [6], „Своїм оптимістичним, бадьорим сміхом Вухналеві гуморески є не абияке надбання не тільки для комсомольської літератури, а й для цілої пожовтневої” [7].
Варто також зауважити, що попри тогочасну злободенність творів і подекуди з певним „ідеологічним” або „групівським” забарвленням, гуморески Юрія Вухналя і сьогодні читаються з не меншим інтересом, адже головний акцент письменник ставить передусім на розкритті психології людини — чи то це комсомольський активіст, а чи початкуючий літератор.
Разом з тим, формат фейлетону та короткого оповідання Юрія Вухналя таки обмежував можливості прозаїка Івана Ковтуна. Його талант вимагав значно ширших площин з сюжетними колізіями і карколомним перебігом подій. Не випадково ж саме під власним іменем виходять такі твори письменника, як “Яструби” (1929) та “Азіятський аероліт” (1931). Саме вони стають для літератора своєрідною лабораторією, майстернею відточування характерів та насамперед — сюжету. Обидва романи, а саме так означені автором ці прозові речі, побудовані за моделлю авантюрно-пригодницьких творів. Розгортання подій відбувається динамічно, із застосуванням популярних на тоді кінематографічних прийомів, а інтерес читача до тексту підтримується за рахунок нагнітання інтриги.
З іншого боку, ця ж модель в інтерпретації Ковтуна зумовлює й певну схематичність творів, що особливо помітно проступає в першому романі. Як зауважує один прискіпливий критик: „...в плані художнього виконання, твір “Яструби” є дуже невдалим копіюванням поверхово-сприйнятих засобів авантурницької композиції, а як взяти на увагу раніш висловлені міркування про його соціяльно-ідейну суть, то й зовсім треба признати його за твір невисокої вартости” [8]. Натомість І.Райд був значно прихильнішим: „Позитивне в цій книжці те, що автор бере тему з ділянки нашої сучасности, одну з болячок її і зацікавлює читача болючою проблемою, поки-що, хоч би „одного району”. А тим більше, що “Яструби” читаються з цікавістю, і коли б це не була річ трохи поверхова, недороблена художньо, вона мала б безперечно далеко більше громадське значення” [9].
Власне, “Яструби” були ніби продовженням, принаймні за місцем дії та реаліями пореволюційного села, попереднього наробку Івана Ковтуна, а вже “Азіятський аероліт” поставав цікавим зразком наукової фантастики в „жюльвернівському” ключі. Щоправда, критика на той час вимагала від письменника творів більш реалістичного, а точніше — „соцреалістичного” спрямування: „Може твір має вагу хоч би популяризаційно-інформативну? Ні. Надто бо широко й вільно користається автор художньою „вигадкою” і в описах подорожі експедиції (яку він скеровує куди і як схоче), і щодо наслідків її роботи; зокрема металюрґійного заводу уряд покищо не заплянував будувати (всупереч запевненням автора на стор. 145); а про конкретні наслідки гео-метеорологічних дослідів І. Ковтун вважає за краще „промовчати”. Науково-популяризаційна інформативна вартість “Азіятського аероліту”, отже, в кращому разі — ніяка, а в гіршому — суто неґативна. Бо схотівши висвітлити проблему боротьби за металь, І. Ковтун не тільки „не точно” оперує даними, а й вульґаризує проблему, зводить її до мрій ледачого обивателя” [10].
Утім, подібний упереджений підхід, виявляється, мав доволі вагомі підстави, бо ж далі в рецензії подибуємо: „Ковтун був, як відомо, попутником; щоб стати союзником пролетарської літератури, йому конче треба переглянути цілий пройдений літературний шлях і багато докласти праці, щоб перебудувати світоглядні спрямовання та методи своєї творчости. Завдання пролетарської критики, цілої про-летарської громадськости допомогти йому, але, допо-могаючи, весь його „попутницький” доробок пересіяти” [11].
Письменникові не могли вибачити його приналежності до “Пролітфронту”, зініційованого Миколою Хвильовим, а для самого Івана Ковтуна значно більше на той час важила художність твору, а не агітково-вульгаризована його підміна. Захоплюючий сюжет, різноплощинність та різновекторність його викладу, рельєфність характерів, і при тому — майстерно осмислений весь белетристичний набір (включно з коханням, зрадою та вірністю, карколомними пригодами), що до того ж посилюється науково-фантастичною інформа-тивністю, — дозволяють говорити про автора “Азіятського аероліту” як про надзвичайно потенційного прозаїка. А значення і роль цього роману для письменника розкривається насамперед у контексті його творів для дітей та юнацтва, адже “Азіятський аероліт” розрахований саме на аудиторію старшого шкільного віку.
В особі Івана Ковтуна дитяча література має напрочуд цікавого й талановитого автора, за влучним висловом Івана Зуба, „настійливого шукача прекрасного, сердечного друга дітей і молоді” [12], а такі його твори, як “Помилка професора Кіма” (1929), “Чанг” (1931), “Юнбуд” (1932), можуть вважатися класикою цього напрямку.
Письменник запрошує своїх читачів поринути у світ, сповнений пригод їхніх однолітків то в піонертаборі на березі Дінця, то в джунглях Сіаму, а то в селі Валівка, де школярі заповзялися побудувати електростанцію. Однак сюжетні колізії оповіді, котрі захоплюють увагу ще з перших речень і тримають у напрузі до останньої крапки, виявляються лишень засобом педагогічної технології виховання особистості, яку ненав’язливо пропонує автор, спонукаючи дітей до пізнання, думки, творчого пошуку. На цьому наголошувала й тодішня критика, зокрема в рецензії з нагоди виходу “Юнбуду”: „ “Юнбуд” же залишається досить вдалим стимульовим твором для піонерської маси”, перед тим також не забувши вказати на суто ідеологічні помилки [13].
1935 року виходить остання прижиттєва книга письменника “Люди моря”, куди увійшли його подорожні нариси. Власне, цим вона уподібнюється до “Крилатого рейду” (1929), написаного після аероподорожі до Закавказзя. Проте довша у часі закордонна мандрівка Івана Ковтуна з Одеси до Владивостока через Босфор, Дарданелли, Середземне море, Суецький канал, Індійський океан і розмаїтість вражень зробили ці спостереження більш цікавими і глибшими. Але хоч нариси і рясніють високо художніми описами, все ж автор постає перед читачем лише в ролі журналіста.
Атмосфера суспільного й літературного життя ставала для письменника доволі несприятливою. Дмитро Чуб пише: „Певно, обставини голоду 1933 року, арешти численних письменників, а серед них і його найближчого приятеля, глухого поета Олекси Влизька, дуже загальмували його творчість. Більше того, останнім часом він надрукував кілька гуморесок, але підписувався вже новим псевдонімом “Клара Ґаздуль”, що був мало кому відомий” [14].
2 листопада 1936 року уповноважені Харківського обласного управління НКВС провели трус на квартирі Івана Ковтуна і заарештували його за „участь в українській націоналістичній терористичній організації, яка готувала терористичні акти проти керівників ВКП (б) і Радянського уряду”,? як про те йшлося у пред’явленому звинуваченні. О.Мукомела подає: „На численних допитах і суді ні в чому себе винним не визнав. Оголошені проти нього свідчення категорично заперечив як фальшиві” [15].
Військова колегія Верховного Суду СРСР 14 липня 1937 року засудила письменника до вищої міри покарання — розстрілу. Вирок було виконано 15 липня 1937 року.
1958 року справу було переглянуто і Ковтуна-Вухналя реабілітовано посмертно. Його твори знову друкуються на шпальтах періодики, виходять окремими книгами. З’являються спогади про письменника і розвідки, присвячені його творчості.
Водночас мусимо зауважити, що творчі набутки Юрія Вухналя-Івана Ковтуна, як зрештою і всього літературного покоління, до якого належав письменник, чималою мірою залишаються все ж малодослідженими і взагалі малоприступними не те що широкому колові, а навіть професійному читачеві. Серед причин такої „білоплямової законсервованості” можна виокремити принаймні декілька найприкметніших. Чи не найсуттєвішим тут видається цілковита незреалізованість цього покоління внаслідок років страшенного ідеологічного тиску та репресій, й одразу по тому — Другої світової війни, що припали на час їхнього становлення. З іншого боку — негативні конотації усталених стереотипів так званої „комсомольської літератури”, що продовжують функціонувати і по сьогодні. А тому сподіваємося, що пропонований вашій увазі покажчик стане своєрідними припросинами незаанґажовано й об’єктивно підійти до розгляду і доробку Юрія Вухналя-Івана Ковтуна, і всього його покоління.

 
Наші Друзі: Новини Львова