Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: п'ятниця, 27 листопада 2020 року
Тексти > Жанри > Оповідання  ::  Тексти > Тематики > Художня

Альбатрос

Переглядів: 4263
Додано: 07.04.2011 Додав: 小説  текстів: 16336
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
Джерело: bukvoid.com.ua
<
1
>
Роман Черковський
Альбатрос

Макс Бак ніколи не любив дітей, як і викладацької роботи, до якої змушений був пристати у свій час через безгрошів’я та відсутність вибору. Педагогічний університет був третім навчальним закладом, який пробував приборкати норовливу душу вибагливого спудея. З двома першими Макс розпрощався не дочекавшись і другої сесії: в одному випадку з власної волі, в іншому – після настійливого прохання адміністрації. В ЦВСі (Центральне вагіносховище), як ще зчаста називали педунівер, хлопців, через їхню тут мізерну кількість, всі, і викладачі, і дівчата, пестили, леліяли й оберігали, як, напевно, ескімоси квітку. Особливо Максу подобалося, коли пестили дівчата. Він і незчувся як промайнула безтурботна п’ятирічка і усміхнений ректор захоплено потряс йому праву руку, вручаючи кавалок пластику, на якому красувався напис: “Філолог. Викладач світової літератури”. А далі, як після п’яної гульвісної ночі, настало важке похмілля. Кудись пропали друзі і дівчата, страшенно боліла голова, а в кишенях не було ні копійки, лише велике розчарування, депресія та згаданий вище диплом. Він розумів тепер ясно, що означала фраза “розвести, як лоха”.
Школа, в яку потрапив Макс, була такою ж апатичною, як і його тодішній настрій. Поцвілі одноманітністю бабусі з високими зачісками, потрійними підборіддями та дешевими костюмами викликали в хлопця апокаліптичний жах. Згодом на раритетних шкільних бенкетах з’ясувалося, що ці мастодонти ще й вміють і люблять масно жартувати, змушуючи кількох випадкових у цих стінах, як і Макс Бак, чоловіків ставати перед дилемою: пити далі чи, про всяк випадок, різко зупинитись. Але то вже, мабуть, тема для іншої, більш легкої оповіді.
Ясно, як тільки у Макса після двох років шкільної каторги з’явився шанс дременути, він ним моментально скористався. Нова робота інспектором при міністерстві науки та освіти була не менш марудною і теж тісно пов’язаною зі шкільництвом, але різниця полягала в тому, що тут пудрив мізки він, а не йому.
Коли через вісім років Баку випала нагода проінспектувати навчальний заклад, в якому він розпочинав свій шлях до пенсії, він навіть зрадів. Ні, він, звісно, не мав наміру псувати настрою колишнім співробітникам. Навпаки. Дивна людська природа. Макс відчув щось схоже на те, що називають ностальгією. Він хотів бачити свого наступника.
Вигляд викладача світової літератури, до якого він прийшов на урок, змусив Макса розхвилюватися. Молодий хлопець був, вочевидь, хворим на дитячий церебральний параліч і заледве пересувався авдиторією. Час від часу вимушено всідався за стіл перепочити, за якусь мить різко підхоплювався і знову чалапав вздовж дошки, жваво аналізуючи творчість Гемінгвея. Бак не слухав. Він був далеким від сентиментальності, але навіть його товстою шкірою забігали мурахи. Лице зсудомило від жалю до юнака, що саме змальовував боксерський двобій Гема з чемпіоном Парижа. Очі хлопця палали так, ніби він сам щойно відправив у нокаут француза.
“Блін, це ж Дем’ян! — округлив раптом очі Макс, впізнавши у викладачеві свого колишнього учня. — Як це я відразу не розгледів?! Оце так! — У Бака чомусь захололи кінцівки, а лице навпаки, перетворилося на олімпійський факел. — Оце б ніколи не повірив, — він прикипів поглядом до лектора, сподіваючись крізь його широко відкриті очі потрапити прямісінько до душі. — Для чого тобі це, хлопче? Ти що – мазохіст?” — мовчки розвішував свої запитання авдиторією інспектор.
Тепер він чітко пригадав заняття десятирічної давнини, протягом якого переживав схоже на сьогоднішнє почування. Вивчали Бодлера. Розводитись багато Макс бажання не мав. Ляпнувши щось для годиться про міщанське суспільство та мадам Сабатьє, перейшов до опитування “Альбатроса”.
Ходити по дошках природа не навчила –
Він присоромлений, хода його смішна.
Волочаться за ним великі білі крила,
Як весла по боках розбитого човна.

Незграба немічний ступає клишоного?
Прекрасний в небесах, а тут – як інвалід!..
Той – люльку в дзьоб дає, а той сміється з нього,
Каліку вдаючи, іде за птахом вслід! — дзвеніла кабінетом внадцяте у виконанні чергового школяра поезія нещасливого генія.
Коли на подіум виходив декламувати вірша Дем’ян, запала глибока мовчанка. Було чути, як за вікном хитається від леготу трава. Хлопець повільно шаркав підлогою і, ніяковіючи, посміхався. “Незграба немічний ступає клишоного” — звучало чи не в кожного присутнього в вухах, а надто у вухах самого Дем’яна. “Господи, треба було це передбачити”, — збентежено совав задом по кріслу Макс, винувато опустивши додолу очі. Школяр з незмінною усмішкою старався як міг, прагнучи зараз одного – чимскоріш завершити виступ. Коли посеред вірша Дем’ян збився, клас хором підказав: “Прекрасний в небесах, а тут – як інвалід”. Інвалід, інвалід – боляче різонула по молодому серцю поезія. “Сміється з нього, каліку вдаючи”… Хлопець закінчив, зціпив зуби і, відігнавши з очей вологу, гордо задерши голову, почовгав до своєї парти, так і не запитавши, як всі: “Скільки?”
Дем’ян за списком був десь при середині. До завершення уроку ще залишалося чимало часу. Макс вагався. Припинити чи ні. Якщо він це зробить, всі зрозуміють причину. Кажуть, такі люди не люблять, коли їх жаліють, вкотре нагадуючи про їхні фізичні вади. А їм найбільше хочеться бути такими ж, як всі. Бак вирішив продовжити. Декламації учнів зазвучали з новою силою. Бак з цікавістю спостерігав за хлопцем. Дем’ян всіма силами вдавав, що йому байдуже щохвилинне нагадування про клишоногого немічного каліку. Він про щось шепотівся з сусідом по парті, розглядав телефон, при тому ні на мить не знімаючи ніби приклеєну іронічну усмішку. Дзвінок на перерву всі зустріли з полегшенням.
Макс завершив мандрівку в часі й повернувся до сьогодення. Його не відпускало дивовижне відчуття. Та сама авдиторія, ті ж стенди та картини. Лише він серед учнів, а там, біля дошки, — Дем’ян. Хлопець саме розповідав про волю та мужність старого Сантьяго. Інспектор відкрив нарешті свого записника, готуючись зробити задля форми якісь нотатки. Погляд його поліз поверхнею стола й надибав залишений невідомим неандертальцем напис “Альбатрос” і відповідний шаржевий малюнок. Обурення полоскотало нервову систему, в горлі з’явився призабутий клубок, зітканий із ненависті та зневаги. Нотатник так і залишився нерушеним.
— Що скажете? — щиро всміхався юнак, залишившись наодинці в аудиторії з колишнім вчителем.
— Чудово, Дем’яне. Тільки я не приховую свого здивування. Навіщо це тобі? Ти бачив це? — відкинув всі етичні настанови Бак, намагаючись врятувати хлопця від облуди і зі злістю вказав на парту, за якою сидів.
Молодий вчитель залишився в цілому незворушним, одначе усміх впав додолу, розтрощившись на друзки.
— Ви гадаєте, для мене це новина? — по короткій павзі тихо промовив він. — Я з цим стикаюся відтоді, як почав себе усвідомлювати. Каву будете? — запитав хлопець і, не чекаючи відповіді, включив електрочайник. Ще в садочку діти, вказуючи на мене, питали батьків: “А чого хлопчик ходить, як качка?” А я своєю чергою піднімав вологі очі до матері і собі питав: “Чому?” Тільки згодом я усвідомив, що подібні запитання цілковито безглузді... Я просто справді люблю літературу, а публічна робота – найкращий спосіб перемогти себе і свої комплекси. Коли ти не ховаєшся кудись в офіс, а щодня виходиш на подіум, ти почуваєшся повноцінною людиною, хоч це й дуже нелегко.
В двері обережно постукали і до кабінету ніяковіючи увійшла симпатична дівчинка.
— Перепрошую, пане вчителю, – ось. Як я й обіцяла.
Вона простягла Дем’янові невеликий зшиток рукописних віршів. Хлопець мовчки розгорнув пакунок і заходився ретельно вивчати написане. На нього, затамувавши подих, терпляче дивилися дитячі, не зіпсовані ще життям очі. Дивилися так, ніби від його слів буде залежати все її подальше життя.


 
Наші Друзі: Новини Львова