Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: неділя, 22 вересня 2019 року
Тексти > Жанри > Оповідання  ::  Тексти > Тематики > Художня

Аплікації (збірка)

Переглядів: 9761
Додано: 11.03.2011 Додав: 小説  текстів: 16336
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Роман Медвідь

АПЛІКАЦІЇ

Цикл новел
--------------------------------------

Ця історія виключно для тих, хто любить природу. У протилежному випадку ви її не зрозумієте.

Почнімо.

Тижнів зо два тому мені довелося відчути, як пахне ліс. Весною. Щойно розтав сніг. З нори не вилізла ще жодна жива істота, на деревах лише почали з'являтися бруньки, а все одно — краса!

Я здавна відчував свою прихильність до лісу; як тільки потрапляю в це природне лоно, то відразу ж почуваю себе його володарем. Володар лісу...

Іноді я обожнюю тишу. Яке це щастя — не чути ані найменшого шарудіння. Такий стан має тривати 10 хвилин, не більше. Через 15 хвилин починаєш божеволіти, через 20 сам створюєш певний шумовий фон. Через добу можливі розлади. Отже, тиша, як і шум, може бути і корисною, і шкідливою. Треба лише знати міру.

Єдина моя проблема полягає в тому, що я не знаю міри. Якщо мені щось западає в душу, то я намагаюся отримати від цього все. В буквальному розумінні. А потім викинути як пошматовану ганчірку. І сторч головою зануритися в щось інше. Або в когось іншого. Постійність вбивала. Від неї нудило. Тіпало. Її хотілося копнути з усієї дурі.

Дурі, а не сили, бо не мав останньої. Коли я відчув у собі силу, то мої погляди на світ відразу ж змінилися. Відповідно і на людей. Особливо на людей.

З'явилася близька мені людина, від якої серце не тільки б'ється, а за яку й болить; людина, з думкою про яку лягаєш спати і прокидаєшся; людина, яка сприймає тебе таким, як ти є (...з усіма твоїми численними вадами...).

Вади не виправити, їх можна лише сублімувати, направити їх в інше русло. Але чи варто? І чи таке взагалі можливо здійснити? Людина без вад — це людина, якій нема за що докоряти. Значить — ідеальна? Але ж ідеальних людей не буває. Стоп. Не буває об'єктивно ідеальних людей, а про суб'єктивний ідеалізм можна говорити й говорити. Людина, яку кохаєш, завжди є ідеальною, і вади цієї людини теж ідеалізуються. Таке собі ідеальне збочення.

А чим, у вашому розумінні, є збочення? Відхилення? Від чого, від норм? А які вони, ці норми, об'єктивні чи суб'єктивні?

Збочення — значить «збоку» чогось? Уявімо собі, що є дорога з розміткою (байдуже, скільки є смуг для руху). Єдиний спосіб уникати «боку» — або ж узбіччя — це триматися середини. Крок убік — смертельний ризик загинути під колесами автомобіля. Не маєш вибору, мусиш іти прямо по лінії. Одним словом — ніякої свободи. От узбіччя — поняття необмежене. Тут можеш вибирати все, що заманеться.

Але скільки б ти не йшов по ньому, все одно тебе тягнутиме до середини, до центру, щоб опектися. А потім вільному зализувати свої рани.

2002 р.



ГИДКО ПОМИРАТИ ПОСЕРЕД ВЕЧІРКИ


Поволі спустившись гіркою й роздерши собі ноги до крові, Таната зрозуміла, що назад, догори, їй вже не видертися; доведеться їй тут встановлювати свої правила — або ж призвичаюватися до вже існуючих, та ентузіазму це не додавало.

Спочатку треба було знайти собі якусь одежину, бо голою реально змерзнути чи стати мішенню для гвалтівників. А потім — їсти: гриби, ягоди, коріння, траву, полову, листя, кору, попіл, багаття. Багаття? Потрібно розвести багаття. Хіба що з тліючих будівель? І те згодиться.

«А якщо я підійду до них голою, запропоную кохатися зі мною в обмін на їжу?.. — Ці звірюки мене використають, нічого не дадуть, зате я побачу їх устрій. Вони, зрештою, можуть виявитися не такими вже й потворами.»

А все-таки я хочу їсти. Ніхто не в змозі нічого з цим удіяти.

«Але ж вони бридкі...»

І тут Танаті раптом спало на думку, що ці істоти недорозвинені, що їх можна чимось задурити. Вогонь вони видобувати вміють. А от чи вміють вони говорити? Звуки, що вони їх промовляють, на мову геть не схожі.

Доведеться ризикнути: у їхніх очах я буду або чаклункою, або богинею. Ні, справи в мене кепські. Якщо мене полюблять і стануть обожнювати, то втекти від них буде неможливо. Але я хочу видертися на вершину гори. Мене зіштовхнули вниз — підштовхнуть і вгору. Ніхто не мусить цього робити, я нікого не силуватиму. Це вийде спонтанно. Ніхто з них і не відчує, як вони самі миттю піднімуть мене на такий високий щабель, куди їм самим ніколи не дістатися.

Важко з ними буде, тупими. Та невже не можна потерпіти певний час, щоби потім згадувати пережите лише як сон, що був колись давно. Потім вже можна сумніватися у виправданості своїх вчинків. Підійду до ось того, великого, вусатого, за яким тягнеться шлейф «чоловічого» поту, але все ж можна відчути трав'яні парфуми. Вони його поважають, цього велетня. Мабуть, то їх ватажок.

Найцікавішим є те, що я не знаю, де і коли я опинилась. Розумом вони не відрізняються від доісторичних істот. Цікаво, що гальмує їх розвиток?

«Добридень вельмишановному панству», — чітко й голосно промовила Таната. Усміхнена, вона підійшла до красеня й простягнула йому руку. Чолов'яга відкрив рота витріщив очі, пробурмотів «у-гу-м-н-а-а-а», напружено посміхнувся, підійшов до неї ближче, вхопив за руку й почав її обнюхувати. Судячи з його виразу обличчя, краля сподобалася. Посадив до себе (голу!!!) чарівницю, дав їй одяг зі шкіри, дав шматок солоного підсмаженого м'яса, невідомо звідки витяг помідор і передав їй його, мов хлопчик дівчинці яблуко в дитсадку.

Ерік, назвімо його так, почав водити Танату по своїх апартаментах, власне, по печері, показав їй усі найпотаємніші закутки. Невідомо звідки Ерік приніс Танаті гранітний келих з гарячим напоєм, що віддалено нагадував каву.

Ватажок навряд чи був найрозумнішим, але його здібностей вистачило, щоб зрозуміти хтиві погляди, що їх кидали його друзі на Танату. Одного разу вони б до-моглися свого, якби вчасно не з'явився Ерік.

«Вона ж — богиня», -- можна було здогадатися з його вигуків. Пожурив хлопців, хлопці поважають владу; Ерік нагадав їм, що Таната — богиня...

Після того випадку Таната використовувала Еріка та його команду так, як тільки могла. Служили їй всі, але лише ватажок її любив. Інші лише скептично й невдоволено гарчали.

Щастю Танати не судилося тривати довго. Одного разу богиня послизнулася на камінчику і впала. Ой нещастя яке! Небесне цабе поранило собі ніжку, а з ніжки почала виступати кров. Спочатку краплі побачив Ерік. Потім усі інші. Річ у тім, що в їх розумінні богиня не могла собі зашкодити. От і кінець гульні. Хлопці повільно підійшли до Танати й підхопили її на руки. Понесли її поклали на щось на кшталт кам'яного столу. Відірвали праву ногу, потім ліву, ліву руку, потім праву. Тіло залишили стікати кров'ю, а кінцівки засолили й засмажили. Тіло мовчки поховали. На могилі трохи потанцювали. Повернувшись у печеру, Танатою повечеряли. Лягли спати й на ранок усе забули.

Нарешті зійшло сонце. Нарешті Таната прокинулася після страшного сну. Нарешті вона написала той вірш, що крутився в її голові вже кілька тижнів.

Просто з ліжка вона сіла за стіл, вона написала:

У сні Таната народилась,
З крутої гіроньки спустилась,
Зняла собі неандертальця.
Він дав їй їжу, одяг, каву,
Водив її повсюду — паву,
Від хтивих друзів захищав.
Таната хлопцем скористалась,
І головне — не побоялась
Інстинктам кинуть виклик.
Таната там була богиня,
Та швидко вбили берегиню,
Коли поранилась вона.
З ноги Танати цебеніла кров,
Із кров'ю зникла первісна любов,
Богиня ж бо — безсмертна!
На ложе кам'яне її поклали,
І руки, й ноги відрубали —
Хай екс-богиня засина.
А тіло кров'ю все стікало,
Його неандертальці не чіпали,
А з почестями та гульнею поховали.

Після цього Таната вирішила піти зі сцени. Наркотики та алкоголь вбивали її жагу до життя. І кохатиметься вона лише з тими, кого обере сама.

лютий-квітень 2003р.



ДЕБОРА ТУТ, ДЕБОРА ТАМ


Темрява скоро почне вкривати сільський ландшафт своєю м'якою ковдрою. Я сиджу біля озера і милуюся тихим водяним плесом.

Якби хтось заглянув мені в душу, то відразу ж побачив би там розлюченого звіра, але це аж ніяк не співпало б з моїм зовнішнім виглядом: тіло відмовляється мене слухати.

Кумкання жаб було досить гучним, та водночас заспокійливим, тож поволі душа врівноважувалася з тілом; внутрішня напруга поступово зникала.

Ще донедавна думав, що хочу втекти від людей — виявляється, що ні: мене ж тут можуть побачити. Тож просто вирішив податися сюди, пожбурляти камінці в воду. Можливо, мене потягнуло на роздуми — і я миттю дременув до більш-менш безлюдного місця, де можу поспілкуватися з природою, набратися в неї сил абощо.

Навряд чи це була втеча від цивілізації, бо для цього треба було б хоч поганенько якось усе спланувати. Пройти кількаденний курс виживання у непролазних хащах або опинитися на безлюдному острові без їжі й води — ось це б назвав я втечею від «машин».

А в мене за спиною стоїть мій Форд «Мустанг», в кишені піджака — мобільний телефон, - то про яку втечу від цивілізації може йти мова? Напевне, це щось на кшталт короткого замикання, бо я справді незчув як опинився тут. Мене немовби щось несло(а саме — везло) на своїх крилах (а саме — колесах).

Я страх як не хочу повертатися назад, але мушу. Дружина, друзі, робота... Хіба можна все це кинути? Найгірше в моїй холеричній натурі — це те, що моє бунтарство вже встигло кудись зникнути.

Я вже починав сумувати, як до моїх вух долетіло сюрчання телефона.

- Рон Медлер слухає.

 
Наші Друзі: Новини Львова